Конституційна імітація реформ у Марокко - Політика - dt.ua

Конституційна імітація реформ у Марокко

8 липня, 2011, 14:45 Роздрукувати Випуск №25, 8 липня-15 липня

98% виборців Марокко, які взяли участь у референдумі щодо змін до конституції, за офіційними даними, підтримали зазначену реформу.

© tours.pilot.ua

98% виборців Марокко, які взяли участь у референдумі щодо змін до конституції, за офіційними даними, підтримали зазначену реформу. Але якщо спробувати по­віри­ти у правдивість цих даних, то хто ж ті тисячі протестувальників, які вийшли на вулиці після тор­жест­ва цього «демократичного» референдуму?

Слід віддати належне марокканському королю Мохамме­­ду VI: він успадкував інстинкт політичного виживання свого батька короля Хасана II, успішно зорієнтувався в антиурядових протестах у своїй країні, тоді як більша частина Близького Сходу та Північної Африки охоплена заворушеннями.

Намагаючись діяти на випередження, Мохаммед VI, який править країною з 1999 року, перетворює Марокко на конституційну монархію, передаючи частину колишніх королівських повноважень уряду. Таким чином, нова конституція зробить чиновників більш підзвітними і надасть урядові більше повноважень. Водночас король Мохаммед VI залишає під своїм контролем основні важелі влади — безпеку, військову та релігійну сфери.

При цьому Мохаммед VI має прерогативу призначати прем’єр-міністра, навіть якщо його кандидатуру висуватиме партія, котра отримала більшість місць у парламенті під час демократичних виборів. Також король не може одноосібно розпустити парламент, однак залишає за собою право оголошувати надзвичайний стан. Порівняно з попередніми марокканськими конституціями, які було прийнято в 1962, 1970 і 1996 роках, нова конституція має ту перевагу, що формально її нібито підтримав сам народ.

Але якщо авторитарні чинники правління трохи зменшуються, то за королем, попри все, залишаються ефективні інструменти контролю за політичними, адміністративними й військовими елітами. Зокрема це ілюструють відносини між королівським палацом і урядом, який формально отримує більше прав, але при цьому залишається обмеженим у своїй самостійності.

Не можна заперечити, що в но­вому тексті марокканської конс­­титуції містяться зміни й допов­нен­ня, які можна розцінити як позитивні, порівняно з її попередніми версіями. Однак, коли припустити, що сьогодні Марок­ко перебу­ває на самому початку свого шляху до модернізації і певної демократизації, то такі підходи вимагають зречення авторитарних традицій і ставлять питання необхідності виходу поза межі внесення релігії до політичного дискурсу.

Крім того, після референдуму поза межами цього політичного дис­курсу і надалі залишаються та­­кі важливі поняття, як права лю­­дини та громадянське суспільст­во. Таким чином, нове державне управляння не набуває чітко окресленого світського вираження, і задумана модернізація Ма­рок­ко більше скидається на імітацію, яка в очах значної кількості марокканців зменшує легітимність повноважень королівської влади. Оновлення форми в такому разі не приводить до радикального оновлення самого змісту. Ад­же не завадило б очистити ісламсь­ку державу від корупції, соціальної нерівності та державної тиранії.

Модернізація конституції зовсім не торкнулася змін у марокканському парламентаризмі. Всі депутати знають, що королівський палац, як і раніше, залишається центром прийняття рішень і в ієрархії реальної влади за ним завжди буде останнє слово. В такій ситуації зовсім не має значення, яка партія перебуває на чолі парламенту. І зовсім не важливо, на основі яких політичних коаліцій буде створено уряд. Адже політичні інститути в умовах тотального контролю згори й надалі залишатимуться слухняними виконавцями волі короля. Такий парламент не має незалежного політичного простору і підпорядковується королівському оточенню.

Імітація змін потрібна Мохам­меду VI для отримання твердої гарантії, що він і його діти правитимуть Марокко в найближчі десятиліття. Саме це, а не нагальні інтереси країни є прерогативою королівських дій. І можна навіть не сумніватися, що в Марокко, яке потерпає від низки економічних та соціальних проблем — таких як бідність, соціальна несправедливість, безробіття, фаворитизм, хабарництво, корупція, неуцтво, безробіття і висока вартість життя, — зміни не торкнуться цих насущних питань.

Істотним ґанджем нової марокканської конституції є те, що вона зовсім не враховує сподівань багатьох молодих марокканців на демократизацію своєї країни. На жаль, у Марокко досі на шкалі між демократією і диктатурою немає жодних проміжних станів, які могли б дати надію на реальне пом’якшення самодержавного правління Мохаммеда VI.

Система влади в Марокко не змінюється. Оскільки не видно навіть ознак руху до демократії, незалежних політичних інститутів і дотримання громадянських прав. Намагання режиму частково підлатати й підремонтувати цю систему, в остаточному підсумку, може лише призвести до ще більшого її спотворення та зменшення довіри до її очільників, котрим буде не під силу надати їй ефективності.

Тому те, що нині влада намагається зробити в Марокко, по суті є не більше ніж профілактичними заходами, а не ініціюванням реформ. Надалі очікувані зміни можуть виявитися частиною моделі, що домінує нині в арабській політиці, — проведення маневрів без запускання реальних реформ. Ці зміни дуже схожі на те, що відбувалося в Єгипті або Алжирі, коли просування до очікуваної моделі демократії виявилися зовсім незнач­ними.

Арабські народи протягом століть робили свій внесок у створення культу тиранів через освячення правлячої особи, аж до її обожнювання. А без спроби навчитися на позитивному досвіді інших, вільних народів не вдасться організувати відносини між правителем та народом, які б не суперечили стандартам прав людини і були прийняті в демократичному світі.

Не на користь марокканських реформ і той факт, що король мусив вдатися до їх запровадження не добровільно, а під тиском вулиці. Коли в нього було два варіанти вибору: або втратити свій трон через зростання тиску на нього, або розпочати імітацію змін у країні.

Можна сказати, головна проб­лема королівської влади у Ма­рокко полягає в тому, що політична криза проявляється в намаганнях монархії імітувати демократичний розвиток, залишаючи й надалі монополію влади у своїх руках. Політика інформаційної дезінформації та фактичне підтасування результатів референдуму ще раз підкреслюють: у цій країні все, як і раніше, продовжує обертатися навколо особистості короля.

Багато учасників референдуму, швидше за все, не усвідомлювали до кінця серйозності голосування й того факту, що він по суті узаконює продовження тиранії в Марокко. І при цьому не знімає берберської проблеми та намагань Західної Сахари відокремитися.

Під великим запитанням і інформація, що 98% виборців підтримали реформування конституції. За підрахунками мароккансь­ких експертів, із 24 мільйонів марокканців (за останнім переписом населення 2004 року) мають право голосувати 13 мільйонів чоловік, яких було зареєстровано у виборчих списках. Чотири мільйони з них бойкотували королівський референдум. Таким чином, лише дев’ять мільйонів марокканців сказали «так» новій конституції. А це зовсім не 98%, а лише 68% від загальної чисельності електорату.

Можливо, референдум на певний час здатен трохи послабити протестний рух у Марокко, але по­літичні й соціальні вимоги марокканського народу нікуди не по­ділися. Адже зміна конституції — не більше ніж намагання режиму маніпулятивним шляхом приборкати молодіжний рух протесту.

Аналізуючи ситуацію в Марок­­­ко, не слід підходити до арабської реальності на основі міжнародних чи європейських класифікацій можливості демократичних змін. Моделювання королем Мо­хамме­дом VI гібридної політичної системи, яка базується на вимогах безпеки його трону та дезінформації, покликана донести до світової спільноти, що в країні грядуть дуже серйозні зміни. Насправді це не що інше як намагання хоч якось відтягнути час виявлення масового народного невдоволення.

Можна спробувати спрогнозувати, що сьогодні в Марокко складаються всі умови для народної революції. Вітри змін в арабському світі впливатимуть на всі без винятку держави та монархії. Адже в країні, яка має великий ресурсний потенціал корисних копалин, сільського господарства та рибного промислу, тоді як
10 мільйонів її громадян живуть на долар, а то й менше, в день, 60% населення — неграмотне, політична система складається із декоративних політичних партій і 80% багатства належить невелико­му панівному прошарку, — бажання радикальних змін неминуче.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво