Комунікативне безсилля «професіоналів», або Поговоріть із «дилетантами» - Політика - dt.ua

Комунікативне безсилля «професіоналів», або Поговоріть із «дилетантами»

17 грудня, 2010, 18:22 Роздрукувати Випуск №47, 17 грудня-24 грудня

Трохи несподівано, передсвятково і феєрично зимова Україна увірвалась у сезон реформ. Податкової, адміністративної, пенсійної і т.д...

Трохи несподівано, передсвятково і феєрично зимова Україна увірвалась у сезон реформ. Податкової, адміністративної, пенсійної і т.д. Радість спілкування з цього приводу уряд вирішив обмежити своїм надійно міцним колом, у різних формах даючи зрозуміти носіям запитання «а ми?», що «в нас» так не робиться. В результаті нас поставили перед фактом, тільки для того, щоби згодом прийти цікавитися думкою громадян на морозний Майдан.

Роль «комунікації» (терміну, відомого також як «спілкування із вдячними виборцями») у долі «державної політики» (інакше кажучи — доленосних рішень уряду, що безпосереднім чином впливають на рівень життя вищезгаданих громадян) у державах, яким, порівняно з нашою, є чим похвалитися, переоцінити важко. Чому спілкуватись із народом, у широкому розумінні цього слова, важливо, і чому цього немає в/на (чи як там) Україні?

Згідно з популярною «серед них» формулою колишнього польського прем’єр-міністра Лєшека Бальцеровича, успішність будь-якої реформи залежить від наявності: а) політичної волі;
б) кваліфікованих експертів;
в) команди виконавців-однодумців, та — увага — г) підтримки з боку громадської думки. Нашої з вами думки. На тверде переконання творця формули, якщо відсутня бодай одна із вищенаведених складових, перспективи успіху реформ більш ніж сумнівні.

Останній компонент — комунікація, «зворотний зв’язок», одне слово, неспішна бесіда з народом, який хоче розібратися, — і є ключовою складовою попередніх трьох, і виходить далеко за межі «формування сприятливої громадської думки».

По-перше, політична воля, яку в нас сприймають як наявність сильного лідера, здатного стукнути кулаком по столу й «повідривати всім голови», у наших реаліях, коли вітчизняні політики всім хочуть подобатися, за перших проявів невдоволення «відіграє назад». Щоб «проводити лінію жорстко», необхідно передбачати, хто й чим буде невдоволений та в який спосіб виражатиме свій протест, а отже — спілкуватися.

По-друге, розробка плану реформ передбачає спілкування з різними експертами, які мають відмінні позиції, належать до різних шкіл та сповідують різні підходи. Вміння організувати роботу «різношерстої» групи вузькоспеціалізованих експертів і приймати рішення, маючи перед собою кілька академічно обгрунтованих і рівнозначних, однак відмінних версій, — завдання не завжди просте.

По-третє, навіть впровадження реформи «виконавчою» вертикаллю таїть в собі непростий комунікативний виклик. Як досягти координації дій (вже не кажучи про розуміння дій одне одного) велетенської машини урядових виконавців? А у всіх цих людей — різні керівники, що представляють відмінні галузево і територіально органи управління. І, як водиться, кожен по-своєму розуміє, що і як слід зробити.

Отже, комунікація (як зовнішньо- так і внутрішньоурядова) — історія наскрізна й принципово важлива для будь-яких реформ. Від її характеру, повноти та своєчасності залежить доля планованих перетворень.

* * *

Чи відповідає складності цих викликів діяльність нинішніх українських можновладців, «команди професіоналів», яка донедавна достабілізувала, а тепер почала активно реформувати різні сфери вітчизняної державної політики?

Нинішня урядова команда любить позиціювати себе як «професіоналів». Слово хороше — і солідне, і в міру демократичне, і до певної міри суворе. «Професіонали» нинішнього уряду — галузеві технократичні гуру, які вже розуміють, як вирішити проблему (як там... «оперують у сфері науково обгрунтованих «об’єктивних» причинно-наслідкових зв’язків»). Як представники здорової конструктивної сили, «піар» вони зневажають завзято, вважаючи необхідність «самовихваляння» та справляння позитивного враження на широкий загал хибною практикою немічних попередників.

«Професіоналам» «прєтіт» працювати на формування сприятливої громадської думки. Певною мірою тому, що така позиція, на їхню думку, вигідно подає їх як «людей справи». Певною мірою тому, що вони не знають, як це робити, і побоюються програти в риторичному протистоянні опозиції з більш «підвішеними язиками». Втім, доки існують наші доблесні ток-шоу на вітчизняному телебаченні, частково це їм неминуче доводиться і доведеться робити.

«Професіонали» не вважають за доцільне у процесі розробки рішень із кимсь радитися, окрім вузьких галузевих спеціалістів. При цьому ігноруються фахівці з інших сфер. Тому часто економічні ініціативи уряду не дружать із принципами права та Конституцією, про просто закони промовчимо (згадаймо лише президентське вето на Податковий кодекс). Всі решта для них — дилетанти, розмовляти з ними — марна трата часу, бо нічого «нового» й «цінного» від них a priori чекати не можна. Вони лише заважають зайвою метушнею діловитій зосередженості та практичній стурбованості «професіоналів». Один із високопоставлених урядовців прояснив: «Широка суспільна дискусія з питань податкової політики — нонсенс». А це вже єзуїтство. Бо про яку «широкість» ідеться? Заперечувати безглуздість дискусії з приводу співвідношення фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування з віднайденою на закиненому хуторі в поліських болотах бабусею складно. Як і передбачувано стриманими мають бути очікування від рефлексій розмореної мавки зі столичного нічного клубу з приводу відмінності у черговості запровадження другого та третього рівнів пенсійного забезпечення. Але не було б, мабуть, надзвичайно зухвалим і романтичним припущення, що окремі малотямущі «споживачі» мудрих державно-політичних рішень здатні об’єднуватися у громадські організації, бізнес-асоціації. І з допомогою якщо не «колективного розуму», то найнятих фахівців можуть чітко артикулювати і сформулювати у вигляді вимог/пропозицій до політики свої потенційні побоювання та очікування від тих чи інших рішень уряду.

Крім того, будьмо відверті, «мєждусабойчік» як modus operandi впродовж століть викликав у поколінь українців надумані, напівсправедливі і справедливі підозри: «щось тут не так». А вже довіри до уряду та його рішень — за іронією, часто справді потрібних і грамотних рішень — він не додає зовсім.

* * *

Проблема в тому, що звуження державної політики до галузево-технічних рішень і повне ігнорування соціально-психологічного виміру проблеми — не просто головна вада «професіоналів». Це ознака проблеми значно системнішої — ознака неналежно продуманої державної політики.

Будь-яка реформа, як зміна status quo, породжує невдоволення з боку тих, чия ситуація погіршиться. Хтось, хто в нинішніх умовах почувається комфортно, —неминуче внаслідок реформ цей комфорт втратить. Зрозуміло, що приречені «програти» вдаватимуться до різних форм критики «недолугих» нововведень. Не буває реформ, які всім подобаються, тобто не викликають жодної критики. Інтенсивність і затятість критики залежить від того, яких інтересів торкаються реформи. Що більш засадничі ці інтереси (безпека, кошти, майно, здоров’я), то інтенсивніше висловлюватиметься невдоволення. Загроза базовим інтересам спонукає об’єднуватися навіть найнепримиренніших конкурентів. При цьому «беніфіціарії», ті, хто має виграти від реформ, зазвичай відмовчуються. З різних причин... У кожному разі, формула «втрати тепер, а вигоди колись» є системним ментальним викликом для багатьох громадян нашої країни. За нашою доброю звичкою, погіршення ситуації більше мотивує до дії, ніж примарна надія на покращення життя у завтрашньому сьогодні. Протестуємо ми галасливіше, ніж демонструємо комусь-чомусь свою громадянську підтримку. Тому суспільний дискурс щодо реформи зазвичай має негативний характер. Неготовність до критики приводить «професіоналів» у стан розгубленості, нерозуміння її причин та роздратування, й вони хутенько пояснюють таку критику або «продажністю ЗМІ» або «підступами опозиції», або і тим і іншим.

Добре спланована державна політика повинна прогнозувати вплив рішень на різні суспільні групи, галузі економіки, корпорації тощо і бути готовою до відповідної реакції з їхнього боку. В умовах демократії, ну гаразд — плюралістичності, політики, котрі прагнуть бути переобраними, не можуть нехтувати реакцією «споживачів політики» і мусять коригувати її зміст відповідно до найсильніше озвучених реакцій. «Професіонали» сприймають цей атрибут демократичного врядування, його зворотний зв’язок як «політиканство», що заважає торжеству «професійного підходу» до реалізації правильних, «науково обґрунтованих рішень» та унеможливлює вкрай необхідні, але «непопулярні кроки».

Ефективна і твереза державна політика має прагнути збалансовувати різні інтереси, передбачати вплив рішень на різні групи. Бо, крім очікуваних «практичних» результатів, рішення у сфері державної політики вже самою своєю природою породжують суспільну реакцію. Відтак, прогноз цієї реакції — необхідна умова належного планування. Саме для такого прогнозування і проводяться консультації із зацікавленими сторонами на етапі розробки, реалізації, оцінки проміжних результатів та коригування наступних реформаторських кроків. А не виглядають як спроби відмежуватися від дилетантської критики тих, по кому б’є таке рішення. Саме для цього у демократичних країнах існують спеціальні процедури консультацій (що передбачають відповідальних осіб, прописаний порядок, спеціальні формати документів), без яких не готується жодне серйозне рішення, створюються різноманітні дорадчо-консультативні структури. Так, наші керівники органів державного управління теж створюють схожі Громадські ради чи колегії «на команду згори». Правда, створюють їх заради демократичного антуражу і практично не знають, що з ними робити.

Хороші розробники реформ/державної політики зазвичай самі допомагають виокремлювати й артикулювати аргументи на основі навіть невисловленого невдоволення опонентів, аби краще розуміти їхню позицію, — а не відмахуються від останніх як (знову ж) «дилетантів», котрі не в змозі «професійно» оформити зміст своїх претензій та пропозицій, а також не можуть зрозуміти реальних обмежень, у яких доводиться тяжко трудитися урядовцям. Належна комунікативна робота уряду має базуватися на системі механізмів та інструментів виявлення, врахування і балансування інтересів тих, хто причетний до цих рішень, ще на етапі їх розробки. До речі, чудовий привід «почути кожного», що грунтується на реальній нагальній потребі. Аби приймати «оптимальні», в сенсі балансу інтересів, рішення, розуміти характер, прогнозувати зміст закидів опонентів, ефективно протидіяти їм і забезпечувати демократичний плюралізм у «міжвиборчий період».

Тобто навіть якби четверта з вищезгаданих складових реформи — формування громадської підтримки — була в нас поставлена як слід, комунікативний компонент роботи над реформами не може обмежуватися лише нею.

Але й тут у вітчизняних можновладців немає ні системи, ні досвіду. Ніхто в незалежній Україні не намагався належним чином налагодити інформаційно-роз’яснювальний супровід реформ. Це непросте словосполучення по суті означає — відповісти на низку запитань, які неминуче виникають в електорату. Виробити стратегію та інструменти пояснення широкому загалу: чому необхідна реформа? які вади сьогодення вона має усунути? чого від неї чекати різним групам? коли очікувати цих результатів? хто за це відповідає? скільки це коштуватиме? І спростувати «неграмотні» закиди опонентів, очевидно.

А для цього слід розуміти, як люди сприймають зміст державної політики. Які стереотипи, упередження та побоювання різних аудиторій «спотворюють» сприйняття «об’єктивної» урядової інформації і не дозволяють їм оцінити «красу гри». З вікон Кабінету міністрів, крізь затоновані шиби авто і діловитий димок сигар у дорогих ресторанах їх побачити, мабуть, можна, але є підстави думати, що таким чином будуть виявлені далеко не всі аудиторії.

«Професіонали» вважають, що з електоратом треба спілкуватися лише показниками «загального приросту» обсягів промислового виробництва та внутрішнього валового продукту і «зростанням розмірів соціальних стандартів». Ось усе, що мають знати «дилетанти» про зміст державної політики! Решту зроблять високооплачувані іноземні політтехнологи та піарники.

Є нюанс. Якщо навіть припустити, що ми, «дилетанти», не стали мудрішими, — ми точно стали більш поінформованими. Загадкове, підкреслено закулісне чаклування «професіоналів» над вкрай необхідними — хто ж сперечається — реформами, неготовність «поговорити» і потреба частини суспільства самостійно розібратися зі змістом доленосних перетворень породжують інформаційний вакуум. Він, у свою чергу, завдяки велетенській кількості інших джерел інформації заповнюється чутками, страхами, упередженнями. Інакше кажучи, тим, що професіонали називають «негативом».

Зрозуміло, що озвучення «непопулярних рішень» — найменш популярна місія серед урядовців. Але ж і ми не за те, щоб економіка країни пішла під лід. Поговоріть із нами з цього приводу ще до того, як поставити перед фактом. Бо ж, поза будь-якими сумнівами, незабаром виявиться, що «дилетанти» — це ще й виборці.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво