Компроматом по конкурентах, або Універсальні виборчі технології для розвиненої і молодої демократій - Політика - dt.ua

Компроматом по конкурентах, або Універсальні виборчі технології для розвиненої і молодої демократій

2 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 2 червня-9 червня

Президентські вибори у Франції заплановано на наступний рік. Проте фаза жорстоких підніжок і багатоходових компрометуючих операцій уже в розпалі...

Домінік Де Вільпен
Домінік Де Вільпен

Президентські вибори у Франції заплановано на наступний рік. Проте фаза жорстоких підніжок і багатоходових компрометуючих операцій уже в розпалі. Французькі виборчі технології за формою елегантніші, ніж вітчизняні, але суть їх та ж сама – прагнення політиків домогтися влади за всяку ціну. Ціна ця — і в сталих демократіях, і в тих, які формуються, — нерідко визначається критеріями, далекими від державного інтересу.

Цього тижня виповнився рівно рік перебування при владі прем’єр-міністра Домініка де Вільпена. До президентських виборів також залишився усього рік. Тотожність двох часових відтинків дозволяє як підбити підсумки керування країною, так і спрогнозувати найяскравіші тенденції виборчої кампанії, яка вже почалася.

Спочатку про результати. Практично всі опитування громадської думки свідчать: за останніх десять років у Франції не було прем’єра, який би мав таку низьку популярність, і президента, якого б так мало любили. При тому що безробіття по краплі скорочується, відповідно — зусиллями уряду — створюються додаткові робочі місця й загалом економіка країни розвивається трохи краще, ніж, скажімо, рік чи два тому.

Здавалося б, непогані результати команди Де Вільпена дозволяють правим сподіватися на підтримку виборців. Однак політологи не обіцяють лідерам правлячої партії «Союз за народний рух» гарантованого збереження позицій хоча б тому, що партія запропонує на вибори не одного, а, як мінімум, двох кандидатів. Водночас розкол у лавах правих не створює умов для перемоги кандидатам від традиційних лівих партій: не мають останні ні яскравого харизматичного кандидата, ні чіткої програми, справді спрямованої на розв’язання проблем у суспільстві.

Залишаються ультраправі й ультраліві. Як засвідчили попередні президентські вибори, за них дедалі більше голосують ті, хто розчарувався у звичних і привчених керувати політичних партіях, які змінюють одна одну при владі, не вирішуючи гострих суспільних проблем. Осінні заворушення в бідних кварталах, весняні затяжні акції протесту проти контракту з першого найму засвідчили, що протестні настрої в суспільстві накопичуються й наростають. Проте і в радикалів немає по-справжньому популярних лідерів.

Анархісти, комуністи, троцькісти та іже з ними спираються на свій, чітко окреслений сегмент виборчого поля, але практично не можуть подолати меж цього поля і завоювати симпатії «сусідського» електорату. Те ж саме відбувається у таборі ультраправих. Одіозний, але широко відомий Жан-Марі Ле Пен старіє і, відходячи від справ, намагається залишити на чолі Національного фронту свою доньку Марину. Проте його соратники мають власні амбіції...

Єдине, що можна стверджувати напевно, — президент Ширак не висуватиме свою кандидатуру на третій термін. Наступником команди президента тривалий час вважали нинішнього прем’єра Домініка Де Вільпена — давнього особистого товариша й соратника Ширака, втаємниченого в усі делікатні аспекти неформальної політичної практики нинішньої влади. Відходячи від справ, Ширак і його найближче оточення хотіли б залишити біля керма свою перевірену людину. Так було б надійніше, з огляду на кілька корупційних скандалів з участю помітних осіб із партії нинішнього президента.

Проте ті, хто був би до душі сьогоднішньому президентові (наприклад, Де Вільпен), не відповідають суспільним симпатіям. «За рік Де Вільпен перетворився з рятівника правих після провалу референдуму з приводу Конституції ЄС на прем’єр-міністра, якого тотально не сприймає громадська думка», написала «Ліберасьон». Сухий, негнучкий, непоступливий і трохи зарозумілий прем’єр значно погіршив свій імідж після провалу проекту реформи трудового права, від якої урядові довелося відмовитися через протест вулиці. В дедалі вужчому близькому колі Ширака, яке стягується, як шмат шагреневої шкіри, інших кандидатур на президента країни не видно: вірні з вірних дрібнуваті, за масштабами країни.

А Ніколя Саркозі, колись теж наближений до нинішнього президента, Жака Ширака не влаштовує набагато більше, ніж будь-який ідеологічно неспівзвучний соціаліст. Хоч тепер саме він, міністр внутрішніх справ і лідер партії «Союз за народний рух», видається найбільше прохідною фігурою. Амбіційний, спритний, енергійний, він примудрився перебувати в опозиції до лідерів держави й уряду Ширака і Де Вільпена, публічно критикуючи їхні рішення, і водночас бути другим за рівнем відповідальності членом нинішнього уряду, відмовляючись йти у відставку.

Втомлена від безробіття і затяжних вуличних заворушень країна, у тому числі традиційний лівий електорат, погоджується, що справжньої війни ідей між соціалістами та партією Ширака давно немає, а вся боротьба навколо парламентських і президентських виборів – швидше, конкуренція окремих особистостей, ніж продовження конфлікту економічних і політичних концепцій. Отож якщо виходити з особистісних критеріїв, – то чому б ні? На тлі блідих конкурентів Ніколя Саркозі має не найгірший вигляд.

Правий електорат теж, як свідчать опитування, здебільшого схильний до підтримки Саркозі, і навіть безпосередньо у правлячій партії більшість гуртується навколо міністра внутрішніх справ та лідера партії, а не навколо прем’єр-міністра, як того вимагала б, в ідеалі, логіка французького політичного стандарту.

Розкол французьких правих почасти перегукується з протистоянням в українському таборі помаранчевих. Такі самі особиста недовіра і суперництво на рівні лідерів, такі ж нерозуміння й розчарування з боку електорального ядра — тієї частини виборців, що розраховувала на певну політичну послідовність, на дотримання конкретної системи поглядів і орієнтирів, за які вони голосували. Така сама відсутність політичної більшості на підтримку президента країни... Різниться загальний політичний контекст, принципово відмінний в Україні і Франції. Проте в основних рисах тенденції схожі, як не надто різняться по суті і методи конкурентної виборчої боротьби.

Те, що в українських реаліях іменується «чорним піаром», у французькій транскрипції віднаходить своє втілення у скандалі державного масштабу — так званій «справі Клерстрім». Суть у тому, що система посередницьких банків, які розміщені в Люксембурзі і здійснюють міжнародні взаємозаліки з промислових платежів та контрактів, віднедавна створила під своїм дахом систему особистих рахунків. Останніх кілька років багато журналістів та слідчих у Франції висловлювали підозри, що відомі політики й державні чиновники цілком можуть мати такі рахунки у привабливій своєю непрозорістю системі Клерстрім і отримувати на ці рахунки комісійні від великих міжнародних угод — як вдячність за вдале лобіювання контракту.

Недавно у пресу потрапили, з подачі слідчого, який веде справу про рахунки за системою Клерстрім, свідчення одного з генералів спецслужби. Той серед іншого повідомляв, що нинішній прем’єр і потенційний наступник від Ширака (тоді на посаді міністра закордонних справ) заангажував його для збирання інформації про можливі рахунки Ніколя Саркозі, якого вже тоді у своєму ж таборі, у близькому колі Ширака, сприймали як небезпечного політичного конкурента. Пізніше преса оприлюднила також невідомо як добутий зі слідчих документів список політичних діячів, у якому фігурували і Саркозі, і багато інших відомих політиків, котрі нібито одержували великі хабарі на люксембурзькі рахунки у Клерстрім. Як згодом з’ясувалося, перелік був фальшивим, і тепер слідство намагається зрозуміти, хто й навіщо його сфабрикував.

Однак справу зроблено. Потенційний кандидат Саркозі публічно звинуватив потенційного кандидата Де Вільпена у свідомій компрометації і недозволених методах збирання інформації про себе. Обмін люб’язностями не додав глядацьких симпатій обом опонентам. Щойно стаючи на старт, президентська кампанія загрузнула у неприємних викриттях.

Суспільство і преса порушують питання політичної, судової, слідчої та іншої етики, які очевидно виникають і щодо просочування документів із судового досьє, і щодо питання повноважень для міністра закордонних справ рекрутувати високопосадовців із спецслужб для стеження за політиками у своїх особистих, далеко не державних цілях... Інші пропорції, інший формат, але все це ми вже десь бачили...

Паралельно з товкотнечею в коридорах влади, у цілком відшарованому режимі, суспільство накопичує проблеми, щодо яких сьогоднішні кандидати на чільну роль не пропонують ефективних рішень. П’ята республіка, або ж система нинішньої організації державної влади, яка діє у Франції з часів генерала де Голля, безперечно, застаріла й не відповідає ні економічній, ні політичній, ні демографічній ситуації в країні. Наважитися на системну державну реформу не насмілюється жодна з провідних політичних сил, замикаючись на особистій конкуренції керманичів. Це дозволяє політологам прогнозувати ймовірний прорив невідомої нині «темної конячки», яка може привабити виборця самим лише фактом новизни. За рік до виборів складно описати докладніше, яким критеріям мав би відповідати такий кандидат. Інколи припускають, що це цілком могла б бути жінка приємної зовнішності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво