Колообіг - Політика - dt.ua

Колообіг

18 лютого, 2011, 16:04 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-25 лютого

«У демократичному суспільстві кожен має право на власну думку і право публічно її висловлювати. Але є межа, переступити яку не дозволено нікому й ні за яких умов. Це — Закон, відповідальність за кожне слово.

«У демократичному суспільстві кожен має право на власну думку і право публічно її висловлювати. Але є межа, переступити яку не дозволено нікому й ні за яких умов. Це — Закон, відповідальність за кожне слово... Абсолютна більшість українського народу не відгукується на провокаційні заклики «професійних революціонерів»... Варто придивитися ближче до їхньої символіки і гасел, атрибутів, якими обставляються їхні театральні політичні шоу, щоб переконатися: перед нами український різновид націонал-соціалізму». Ці слова, за які автори, очевидно, і тепер готові нести повну відповідальність, — зі знаменитого звернення Леоніда Кучми, Івана Плюща та Віктора Ющенка, десятирічний ювілей якого пройшов минулого тижня якось зовсім непомітно.

Правда, українським глядачам і читачам не нагадували і про багато інших круглих дат. Наприклад, про ювілей створення Фронту національного порятунку (була така організація 2001-го). Або, скажімо, про десятиріччя дніпропетровської зустрічі Кучми та Путіна, яку тоді називали мало не ключовою в зовнішньополітичному переорієнтуванні офіційного Києва. За давністю літ і згадувати нічого? Але того ж дня, коли було опубліковано «лист трьох», ще й заарештували Юлію Тимошенко, — подія абсолютно знакова і для дня сьогоднішнього, з огляду на її нинішні регулярні походи в Генпрокуратуру. Але не нагадали. Ні ті ЗМІ, котрі лояльні до влади, ні ті, котрі зараховують до опозиційних.

Ні, порівняти нинішню владу з владою Кучми — це завжди будь ласка. А ось констатувати, що Юлія Володимирівна як почала ходити до слідчого 2001-го року, так і скінчила десятиліття, — не дуже приємно. Та й згадувати, що головними гаслами Фронту нацпорятунку була не тільки відставка Кучми, а й утвердження парламентської республіки, у світлі подальших зигзагів «генеральної лінії партії» ніби не з руки. І не тільки бютівцям. Адже десять років тому повідомляв про остаточну дискредитацію інституту президента й вимагав його скасувати, скажімо, Володимир Олійник. Тепер — регіонал, який у всіх телеефірах розмірковує про потребу формування жорсткої президентської вертикалі.

Олійнику, правда, для такої еволюції знадобилися роки. А Віктор Ющенко відхрещуватися від «листа трьох» став через два-три місяці. Щойно його «пішли» з посади прем’єра. Мовляв, і лист він підписав мало не з примусу, і тексту не читав, і взагалі «серцем був із тими, хто в наметах». Чимало людей вірили. Доки не побачили його на посаді президента. Звичка справді виявилася другою натурою. Втім, якщо судити з манер і звичок, то практично всі українські політики за час незалежності змінилися мало.

Змінилася країна. Причому саме десять років тому. На зміну мовчазним 90-м, коли одні зціпивши зуби виживали, а інші так само мовчки розсовували по кишенях бюджетні гроші, ділили державну власність і вибудовували «вертикаль влади», — прийшли галасливі, мітингові, публічно-конфліктні «нульові». Зміна ця сталася несподівано. Як для влади, яка відразу запідозрила змову («Україна і світ ще дізнаються про замовників, організаторів та виконавців цього провокаційного дійства» — фраза з тієї ж таки «заяви трьох»). Так і для людей, котрі першими вийшли на Майдан («Якогось чіткого плану і стратегії не було. Думали, що вночі наметове містечко знесуть», — це вже зі спогадів першого дня акції «Україна без Кучми»).

До УБК політика в Україні була «з’ясовуванням стосунків» у верхах, без виходу далеко за межі урядових коридорів та парламентських кулуарів. І вже тому перевага президента, за яким стояла вся потуга силової й податкової вертикалі, видавалася незаперечною (гасло «тільки Мороз може перемогти Кучму» могло народитися тільки в голові людини, переконаної в тому, що Кучма, практично, непереможний). Опоненти могли розраховувати лише на можливість бодай тимчасово, на окремо взятій ділянці боротьби, «зрівняти рахунок», а вершиною політичної інтриги вважалася комбінація на кшталт «канівської четвірки» («головне — ми прорвали інформаційну блокаду» — мало не єдине виправдання після її розвалу). Але концентрація влади і власності на одному полюсі суспільної піраміди оберталася дедалі більшою відчуженістю від держави звичайних громадян, яких щодня й щогодини переконували на практичних прикладах, що з цим режимом їм «нічого не світить». Для активних людей це звучало як вирок. Недарма навіть організатори наметового містечка зізнаються: чи не головним мотивом їхніх дій було відчуття безвиході.

«Україна без Кучми» показала, що людей, незадоволених режимом, не так уже й мало. І з часом готових протестувати або хоча б допомагати протестувальникам ставало більше. Страх перед «всесильною» владою почав відступати. З’явилися злість, азарт і п’янке відчуття свободи (хай навіть воно грало інколи, як із кіношним Плейшнером, лихі жарти). Люди на вулицях ставали наочним підтвердженням тези про те, що владі протистоять не просто політичні невдахи, які програли в конкуренції таким самим, але меткішим пристосованцям, а народ. Хай навіть народу на акціях насправді було не так уже й багато — головне, що нічого альтернативного, і при тому такого, що вселяло б довіру, прихильники президента організувати не змогли (та й чи могли?). Зміна була тим більш очевидною, що раніше до абстрактного народу найчастіше апелювала саме влада, яка неодноразово, скажімо, лякала опозиційних депутатів референдумом і третирувала їх «листами обурених трудящих».

Втім, і в нових умовах Кучма міг діяти по-різному. В його біографії були поразки, які він зміг обернути собі на користь. І вольові рішення він умів ухвалювати. Середина 90-х — найкраще тому підтвердження. «Касетний скандал» був, певна річ, ударом по ньому особисто. Але водночас і шансом. Шансом радикально змінити правила гри, отримати нову країну. Інтуїтивно Кучма відчував, що більше «так жити не можна». Саме тому після перемоги в 1999-му він пообіцяв, що країна побачить «нового президента». Відмовився від послуг суперлояльного Пустовойтенка і призначив прем’єром Ющенка. І не просто призначив — по суті, санкціонував його війну з олігархами — тими самими, які фактично забезпечили переобрання Кучми на другий строк. Усупереч ним самим встановленим звичаям, глава держави відмовився від політики «короткого повідка» у своїх стосунках з урядом. І давно обіцяні зміни (нехай незграбні, сирі, недооформлені, але вже цілком відчутні) стали поступово перетворюватися на важливу частину державної політики.

«Касетний скандал» процес загальмував. Надовго. А міг прискорити. Саме тоді можна було остаточно відмовитися від слів про реформи і боротьбу з корупцією, перейшовши нарешті до рішучих дій. Адже Наполеон після Ельби теж роздумував, чи не надіти йому «якобінські чоботи». Кучма, звісно, не Наполеон. Але теж міг згадати про своє амплуа «радикального реформатора» середини 90-х. Це не гарантувало успіху. І вдячності майбутніх поколінь. Але це була б спроба здійснити вчинок. Натомість влада розгубилася і злякалася. А злякавшись, почала шукати захисту. У тих-таки олігархів, від котрих іще недавно дистанціювалася. У путінської Росії.

«Справа Гонгадзе» і «касетний скандал» могли прискорити процес економічних реформ. Або започаткувати процес реформ демократичних. Стартом яких мала послужити відставка президента. Як символ неминучої розплати за нехтування законом. Не сталося ні того, ні іншого.

На появу УБК перелякана влада відповіла тим, що почала «закручувати гайки». Так, це допомогло відтягнути те, що здавалося неминучим. Але з кожним днем народжувало нових і нових противників режиму. Навіть з тих, хто раніше був до влади лояльний чи байдужий, але кому посилення жорсткості політики справді заважало жити і працювати. З підприємців. «Недобитих інтелігентів». Студентів. Журналістів.

На УБК працювала й та обставина, що «шантажистська держава» (термін, введений в обіг Миколою Рябчуком), яку так дбайливо вибудовував Леонід Кучма, саме тоді практично вичерпала ресурс для розвитку. Касетний скандал зробив очевидним те, про що українці й так, у принципі, здогадувалися: компромат збирався на всіх і був мало не головним важелем впливу першої особи. Але з появою «плівок Мельниченка» компроматовразливим став сам президент разом із найближчим оточенням. Водночас тривалі, але безуспішні спроби посадити головну подразницю спокою Кучми показали, що використання компромату навіть владою далеко не завжди гарантує результат (із Лазаренком та Агафоновим таких збоїв не було).

Політикам, які випали з президентського гнізда, наочно продемонстрували: від «громадянської смерті» врятуватися цілком можливо. А найкращий спосіб залишитися на плаву — очолити маси. Тоді будь-яка спроба «покарати за непослух» автоматично перетворюється на політичні репресії, а той, кого карають, — на жертву «антинародного режиму». Зміст обвинувачень не такий уже й важливий, оскільки народ впевнений: аналогічних обвинувачень на адресу тих, хто при владі залишається, можна висунути цілу купу, і якщо не висувають, то боротьба з корупцією тут точно ні до чого. Зрозуміло, це відкрило шлях у «вожді» і людям, котрих, за великим рахунком, не можна було підпускати до управління державою й на гарматний постріл, але це ще треба буде довести. Дослідним шляхом. Тим більше що до приходу опозиціонерів до влади шлях був ще довгий. Це Мороз міг дозволити собі прогнозувати відставку Кучми до травня 2001-го, — тоді це ще можна було списати на ейфорію протестної боротьби.

Хоча, звісно, тепер і в цьому можна бачити тривожний дзвіночок. Як і в тому, що, тільки-но створивши ФНП, його учасники одним із способів відсторонення Леоніда Даниловича від влади оголосили... угоду з олігархами. Мовляв, заради свого майбутнього (і майбутнього країни, зрозуміло) вони допоможуть зібрати голоси за імпічмент. Хоча в таку логіку вкладався, взагалі-то, і підпис Ющенка під «зверненням трьох». Хоч би яким образливим для «тих, хто був у наметах» видавалося порівняння їх із фашистами. Чому б не домовитися з Кучмою, щоб, скажімо, усунути від впливу на владу олігархів? Зрештою, президент здавався тоді ще дуже впливовим і поблажливо обіцяв прем’єрові дати можливість «повкалувати» на країну. Інша річ, що готовність самопризначених лідерів протестного руху (що стосується Ющенка — лідера громадських симпатій) до угод і компромісів означала, що гратимуть вони за правилами «докасетної» України. І, по суті, це обумовило фінал «України без Кучми» як громадянського руху. Тим більше що до 9 березня залишалося менше місяця. Звісно, провокація силового сценарію була вигідна передусім владі, але й лідери опозиції мали з неї свою користь. Принаймні акція «Повстань, Україно» від початку до кінця проходила вже під їхнім чуйним керівництвом.

Тепер у подіях лютого-березня 2001-го можна побачити й модель того, що відбувалося в Україні надалі. З помаранчевим Майданом, «революцією мільйонерів», закликами «не зрадь!», конфліктами між Ющенком і Тимошенко... Хіба що тоді роль Кучми була більш творчою, чи що. Він захищався і маневрував особисто. А Януковичу перемогу, що називається, принесли на блюдечку опоненти, які дискредитували самі себе. Однак після поразки УБК у її прихильників залишалася надія. На те, що краще — попереду. На те, що суспільство прокинулося і, коли дати йому можливість, здатне звернути гори. Що журналіст — це місія. І професія, якою можна пишатися й цінувати не тільки за отриманий гонорар. На те, що режим усе одно приречений. А Україна — хай і не відразу — стане сучасною європейською країною, в якій її громадянам жити буде комфортно. Через десять років надію змінило розчарування. І апатія. Протести десятирічної давності тепер більше схожі не на пролог нового, світлого майбутнього, а на щеплення. Щеплення від компромату, — тепер жодними, навіть документально підтвердженими, обвинуваченнями на адресу можновладців українців не здивуєш. Щеплення від громадянської активності, — суспільство впевнене, що її в будь-якому разі використовують у власних інтересах політики, залишивши звичайних громадян ні з чим. Тому й виходити краще за погодинну плату. Якщо немає іншого заробітку. Щеплення від свободи — яка у мільйонів тепер асоціюється з хаосом, безладом та некомпетентністю балакучих і водночас сварливих вождів.

А ті, хто прийшов на зміну помаранчевій владі (або повернувся — як воліють казати чи не найяскравіші їхні представники), неначе намагаються скористатися цією апатією, щоб... помститися. Причому навіть не так «кому», як «за що». Насамперед — за страх десятилітньої давності. Той самий. Перед «Україною без Кучми». Точніше, перед людьми, які не побоялися вийти на вулиці. І 2001-го. І 2004-го. І навіть 2010-го — на так званий податковий майдан. Тільки ці, з дозволу сказати, «месники» — навіть на відміну від розчарованого суспільства — так, схоже, нічого й не зрозуміли. Саме тому й не знаходять нічого кращого, ніж силові методи і словесні формули десятилітньої давності. З посиланнями на закон і демократію. Розмірковуваннями про «політичну кампанію з усіма ознаками психологічної війни». Наріканнями на «голослівні узагальнення про обмеження свободи преси». І закидами на адресу опонентів. Про те, що ті, мовляв, «ображені на власні провали й поразки» і шукають «порятунку від політичного банкрутства, забуття та кримінальної відповідальності». Хіба що під теперішніми «заявами трьох» стоять інші імена і прізвища.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво