Кола на землі-2

Напочатку слова подяки нашим читачам, які глибоко й щиро вболівають за збереження культурної спадщини в Криму й долю країни загалом. Людям, котрі насмілилися оприлюднити документи, які свідчать про нахабне зневажання закону чиновниками місцевого й вищого рівнів, безкарність близьких до влади нуворишів, розграбування й руйнацію пам’яток історії й архітектури, дерибан цінних земель і втрату історичних виноградників. Людям, які всупереч тому, що відбувається, не просто продовжують вірити в торжество справедливості й моральне відродження суспільства, а й роблять для цього все від них залежне.

Матеріалів, що надійшли до редакції після виходу статті «Кола на землі» («ДТ» №29), і тем, запропонованих читачами для журналістських розслідувань, вистачить на дюжину публікацій, і стосуються вони не лише земельного свавілля на Південнобережжі. Проте нині ми вирішили продовжити тему «бунту» лівадійських депутатів, і для цього маємо вагомі причини, про які трохи нижче. Нагадаємо, що у зазначеному номері «ДТ» було опубліковано лист 16 депутатів Лівадійської селищної ради, здебільшого — членів Партії регіонів, адресований главі уряду й лідерові партії В.Януковичу, секретареві Ялтинської міськради й лідерові ялтинських регіоналів А.Боярчуку, селищному голові Лівадії А.Мамикіну. Депутати стверджують, що діяльність їхньої селищної ради «регулярно блокується таким собі представником Партії регіонів — Бондиком Віктором Анатолійовичем», котрий, «прикриваючись ім’ям Партії регіонів, особистими й близькими стосунками з родиною прем’єр-міністра Віктора Януковича, а також будучи нібито представником Києва в смт Лівадія від Партії регіонів, виконує доручення регіоналів, лобіюючи низку питань у раді, пов’язаних здебільшого з одержанням земельних ділянок на його підставні підприємства».

Ідеться про рідного брата першого заступника міністра юстиції Валерія Бондика, який балотується до парламенту за списком Партії регіонів, в минулому — народного депутата, екс-члена Центральної виборчої комісії. До речі, як цілком резонно зауважив один наш читач на форумі «ДТ», сам Віктор Бондик нині є генеральним директором держпідприємства «Укрхімтрансаміак».

Як стверджують депутати, Вікторові Бондику «шляхом погроз, залякувань і шантажу… вдалося сесійно вирішити низку питань стратегічного значення в сфері земельних відносин, а саме: передачу безкоштовно у приватну власність певної кількості земельних ділянок великої площі на території смт Лівадія, за його словами, нібито потрібних для родини Віктора Януковича».

Разом з листом «ДТ» опублікувало також надану джерелом інформацію про ділянки, призначені для фірм «Левада», «Наш дом Ливадия», «Ливадийские бани», «Чаиринвест», «Горноэлитцентр», які нібито мають відношення до Віктора Бондика. Як-от: у сел. Горному — три гектари, у смт Виноградному — два й сім гектарів, у самій Лівадії, по вул. Батуріна, яка веде до Лівадійського палацу, — шість ділянок, ще дві — у районі санаторію «Нижня Ореанда».

Після публікації листа прокурор Криму Віктор Шемчук в інтерв’ю ЗМІ підтвердив, що такі рішення справді ухвалювалися, більшість із них опротестовано, окремі депутатами вже скасовано, по кількох прокуратура подала позови до суду.

Публічної реакції з боку головного адресата листа депутатів — прем’єра й лідера ПРУ Віктора Януковича не було. Інші ж видні регіонали коментували скандальну ситуацію хто як міг. Керівник кримської організації партії Василь Кисельов в ефірі «5 каналу» назвав лист свідченням внутріпартійної демократії й запевнив, що якщо оприлюднену інформацію буде доведено в суді, то...»

Ще один із спікерів ПРУ — Ганна Герман, — відповідаючи в ефірі НТН на запитання: «Навіщо народні депутати від вашої фракції привласнюють собі землі в Нижній Ореанді й Лівадійській міськраді?», переконливо повідомила, що регіонали не мають часу на закордонні вояжі, це Луценко може дозволити собі літати на Крит, а депутатам, по-перше, ніколи, у них роботи багато, а по-друге, вони мають жити ближе до народу — «відчувати життя так, як відчуває її проста людина».

Наприкінці минулого тижня відповідь регіоналів сформульовав начальник кримського вибор­чого штабу ПРУ Олексій Боярчук. На прес-конференції він заявив: Віктор Янукович не має до отриманих земель жодного відношення, Віктор Бондик добував їх для себе особисто. Докази цього твердження гідні цитування.

«Я спеціально приїждив до Лівадії, і було сказано, що це особисте питання громадянина, і аж ніяк не питання партійної приналежності або питання лідера. Те, що він (В.Бондик. — Авт.) насмілився посилатися на якісь прізвища — це для розв’язання питання. Очевидно, так питання не міг вирішити і почав посилання на авторитети робити. Таких питань в селищних радах і в місті виникає в день по три, а то й по чотири. Кожен на якісь прізвища посилається для розв’язання своїх особистих меркантильних питань. До мене щодня в кабінет входять із посиланнями на авторитетні прізвища, починають свої питання вирішувати», — повідомив А.Боярчук. На жаль, поставити принципові уточнюючі запитання кореспондент «ДТ» можливості не мав — на прес-конференцію не запросили, як і інших представників незалежних ЗМІ. А запитань доволі багато.

По-перше, не зрозуміло, а що ж Партія регіонів робить, щоб усякі бондики, виходячи зі своїх меркантильних інтересів, не ганьбили честь і гідність партії й репутацію її лідера? Ви будете сміятися, але А.Боярчук сказав, що не знає, чи є В.Бондик членом ПРУ. Може, і про його депутатство в Донецькій облраді від Партії регіонів у самій партії нічого не знають?

По-друге, де привселюдна реакція на заяви однопартійців із Лівадії про те, що їх під тиском, «шляхом погроз, залякувань і шантажу» змушують ухвалювати явно незаконні рішення?

Де звернення до ГПУ, СБУ перевірити викладену в листі інформацію й у разі підтвердження притягти винного (винних) до відповідальності за тиск на орган місцевого самоврядування? До речі, стражі закону й без цього звернення після оприлюднення листа в ЗМІ мають усі підстави для такої перевірки. Окрім того, з листа депутатів зрозуміло, що роботу Лівадійського виконкому тотально перевіряли останнім часом, а зовсім недавно — й спеціально відряджена бригада ГПУ. От тільки про результати її роботи нічого не повідомляється.

Заразом цікаво було б дізнатися: для кого місцеві голови й усілякі прохачі тягають валізи в напрямку санаторію «Чорноморський» (там — добре знайомий Боярчуку «Дельфін», там же — «дача Януковича»), якщо дружина Цезаря поза підозрами?

Третє запитання — на ту саму адресу — від нашого читача Василя з форуму «ДТ»: як дії Віктора Бондика в Лівадії поєднуються з його нинішнім статусом генерального директора
держпідприємства «Укрхімтрансаміак»? До речі, важливо було б також дізнатися, як здоров’я Віктора Анатолійовича.

І нарешті — до документальної частини цього матеріалу. Незалежно від того, хто і як відповість на поставлені запитання, чи скасовані рішення про надання згадуваних земельних ділянок у Лівадії і Нижній Ореанді, незалежно від результату судових засідань за позовами прокуратури, уже сьогодні авторитетні експерти заявляють: унаслідок незаконної, але бурхливої діяльності чиновників різного рівня із відведення земель і видачі дозволів на будівництво Лівадійському палацовому комплексу в останні роки завдано непоправних збитків. Руйнуються пам’ятки архітектури і будинки, які рекомендовано внести у їх перелік і які за законом також мають охоронятися державою, а на територію Лівадійського парку дедалі більше претендентів, які, напевно, бажають позмагатися з геніальними архітекторами минулих століть.

Для прикладу візьмемо вже згадувану ділянку в Лівадії на пров. Батуріна, 10, яка перебуває у постійному користуванні (з правом викупу) у вже відомого читачам ТОВ «Лівадійські лазні». На цій території розташовувалися колишні лазні Стаєнного двору Лівадійського палацу. Як і багато будинків на території палацу, вони були побудовані в 60-х роках XIX століття за проектом талановитого архітектора академіка І.Мо­нігетті. Як повідомили «ДТ» у республіканському комітеті з охорони культурної спадщини, ще в 1995 році уряд АРК ухвалив постанову №330 «Про затвердження історико-архітектурного опорного плану і комплексного охоронного зонування пам’яток історії, культури і природи адміністративного району Великої Ялти». Відповідно до постанови, будівля колишньої лазні Стаєнного двору входить до переліку т.зв. виявлених об’єктів культурної спадщини і була рекомендована для постановки на облік як пам’ятка архітектури місцевого значення. Зафіксовано також, що цей об’єкт розташований у межах заповідної території палацу-музею. Відповідно до ст. 37 Закону «Про охорону культурної спадщини», виявлені об’єкти культурної спадщини, яким є і колишня лазня, до вирішення питання про реєстрацію їх у статусі пам’ятки, мають охоронятися. А саме: закон забороняє їх зносити, замінювати або змінювати (ст. 22). І якщо стара редакція закону від 2000 року передбачала, що зносити такі об’єкти можна було лише за рішенням Кабміну, то чинна редакція взагалі не передбачає таких випадків, тобто знесення неможливе у принципі. Проте лазні Монігетті більше не існує!

Редакція має у своєму розпорядженні цілий том копій документів, які супроводжували цей злочин. Історія бере початок у 1998 році, коли власником колишніх бань, які в той час називалися в документах колишнім душовим павільйоном, стало ПП «Вуглепоставка» (м. Донецьк). У 2001 році підприємство отримує держакт на право постійного користування ділянкою в 0,1310 га для «реконструкції колишнього душового павільйону» (рішення Лівадійської селищної ради від 12.11.2001 р.). У 2005 році ПП «Вуглепоставка» продає цей об’єкт ТОВ «Лівадійські лазні». Для тих, хто шукає зв’язок між фірмами зі «списку Бондика» повідомляємо, що «Вуглепоставку» у цій угоді представляв житель Донецька Едуард Занько, нині голова громадської організації «Наш дім Лівадія». Мене ж у договорі купівлі-продажу зацікавила така невідповідність: договір засвідчений нотаріусом ялтинського нотаріального округу 28 квітня 2005 р., а доручення, на підставі якого діяв Е.Занько, як зазначено в документі, було засвідчене нотаріусом у Донецьку... 19 травня того ж року. Невже гість із майбутнього? Але головне — до ТОВ «Лівадійські лазні» перейшли інвестиційні зобов’язання попереднього власника, зафіксовані в договорі від 28.08.98. а саме: вкласти в об’єкт 170 тисяч гривень, здійснити реконструкцію за спеціально розробленим і узгодженим з органами охорони пам’яток планом, побудувати комплекс, у який увійдуть сауна, масажний кабінет, де населенню надаватимуться медичні й оздоровчі послуги. Крім того, розмістити душовий павільйон і громадську лазню в пров. Батурина, 1а (за цією адресою був громадський туалет), упорядкувати територію і протягом п’яти років після реконструкції зберігати профіль об’єкта, обслуговувати пільгові категорії населення. У разі невиконання основних зобов’язань договір передбачав, що орган приватизації — крім штрафів і т.ін. — має право його розірвати й повернути об’єкт продажу.

Як виконувалися інвестиційні зобов’язання власників виявленого об’єкта культурної спадщини, можна зрозуміти з «Акта огляду технічного стану пам’ятки архітектури», проведеного в грудні 2000 року комісією, до складу якої входили фахівці рескомітету з охорони культурної спадщини та інституту «Укрпроектреставрація». Загальний стан внутрішніх архітектурно-конструктивних і декоративних елементів пам’ятки визначено як аварійний. І зазначена причина: «Внаслідок неправильної експлуатації і навмисної руйнації протягом кількох років споруда є занедбаною, загальний внутрішній стан аварійний, при тому, що опорні кам’яні стіни в задовільному стані». З акта обстеження території: «напівзруйнована будівля на період огляду (грудень 2000 р.) не використовується, унаслідок чого територію захаращено брухтом, битою цеглою тощо».

Однак ці акти складали зов­сім не для того, щоб орган приватизації притягав до відповідальності покупця об’єкта, що перебуває під охороною держави. Терміни виконання інвест­зобов’язань дивним чином подовжуються, а згадані акти стають підставою для зносу пам’ятки і в остаточному підсумку — для будівництва на його місці готельного комплексу! І як неакуратно. На титульному листі «Акта огляду технічного стану пам’ятки архітектури» стоїть дата 14.12.2002, де останню надруковану цифру явно виправлено чорнилами. І, прочитавши документ, розумієш чому — акт складали 14.12.2000 року. У рекомендаціях комісії записано: «необхідно виконати проект відбудови споруди під лазню з урахуванням сучасного інженерного забезпечення». Стан пам’ятки в акті визначено як незадовільний (частково аварійний)». Підписи начальника КАРМ-1 О.Граужиса, головного спеціаліста КАРМ-1 архітектора Н.Шепітько. А далі у документі з’являється ще одна рекомендація — особисто від Ніни Шепітько, коли після додаткового огляду споруди 4.11.2002 року вона одноосібно, судячи з підпису, робить висновок: «загальний технічний стан — аварійний. Найдоцільнішим у даному разі є розбирання повністю споруди колишньої лазні і відтворення її в стилістиці будинку і прилеглої забудови колишнього Конюшенного двору». Цей сумнівний папірець і став головним для наступних рішень на інших рівнях. Вже через місяць «Вуглепостачання» звертається до Міністерства культури та мистецтв України і 20.03.03 заступник держсекретаря
Л.Новохатько дає відповідь: оскільки загальний технічний стан будинку аварійний, доцільно його повністю розібрати і відтворити в стилістиці забудов Конюшенного двору.

Чи треба пояснювати, що реконструкція (а з неї, як пам’ятаєте починалася історія приватизації колишніх лазень) і знесення будинку — це різні речі? Що навіть відтворений по камінцю один до одного об’єкт, хоч і не може претендувати на статус пам’ятки, проте водночас це зовсім інше явище архітектури, аніж рекомендований до відтворення «у стилістиці». Так сумна історія лазень Монігетті підходить до етапу узгодження «Проекту реконструкції з розширенням існуючих споруд під готельний-оздоровчий комплекс». 28.11.06 голова держслужби охорони культурної спадщини М.Кучерук затверджує Історико-містобудівне обгрунтування про можливість реконструкції колишньої лазні, відповідно до якого «нова забудова за висотою, розмірами і масштабністю має підпорядковуватися сформованому історичному середовищу». Далі йдеться про кількість поверхів: два-три. Не більше. Там же — у характеристиці місця розташування об’єкта проектування вказано з посиланням на постанову №330 уряду Криму: це зона №8 заповідної території Лівадійського палацово-паркового комплексу, «основний режим передбачає повне збереження історичного середовища. Забороняється нове будівництво. Допускається лише наукова реставрація і ремонт цінних будівель і пам’яток...».

А рівно через місяць той же М.Кучерук дає згоду і ставить свій підпис на ескізному проекті, де неважко порахувати — поверхів у комплексу буде шість! На той момент, як стверджують лівадійці, будинок колишньої лазні вже було повністю знесено.

Ми попросили прокоментувати цю ситуацію двох найавторитетніших в галузі історії й архітектури людей. Старійшина Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування, начальник відділу пам’яток архітектури та містобудування Євген Васильович Тимонович уже кілька десятиліть опікується лівадійськими пам’ятками. Саме він рекомендував на початку 1990-х внести колишні лазні й інші будівлі Монігетті до реєстру пам’яток.

— По-перше, 1995 року було затверджено історико-архітектурний опорний план, усі ці будинки по Лівадії, які я тоді міг визначити, були занесені в нього як виявлені об’єкти культурної спадщини. Всі ці території ми розглядали як заповідні з тим, щоб після нас наступна інстанція — зокрема, республіканський комітет з питань охорони культурної спадщини, ухвалив відповідне рішення. Вони або згодні з нашими рекомендаціями — або ні. Але жодного рішення досі немає. І триває тихенько забудова лівадійської території, там навіть будиночок вартових, споруджений Монігетті, знесли. Далі, цікава споруда царського гаражу. Свого часу — найкращого за оснащеністю й найбільшого в Європі. Задумали зробити там фітнес-центр! Єдине, чого мені вдалося домогтися, — щоб відбувалося це під егідою інституту «УкрНДІпроектрес­таврація».

За останні десять років із Лівадійського парку зникли більш як 20 мармурових ваз. Зауважте, кожна ваза вагою 150—200 кілограмів, її просто так не винесеш. Вони стояли уздовж підпірної стіни під схилом, над яким стоїть палац. Вази привезено з Італії, із карарського мармуру. Тепер немає жодної. Між палацом і церквою величезна ваза стояла, удвічі більша за інші. Теж немає. На західному вході і на східному стояли чудові ковані ворота. Де вони? А Лівадійський виноградник? Це ж історичний виноградник! Адже можна зробити туристичний бізнес, не руйнуючи. Там є маленький заводик, йому понад сто років, збереглися винні підвали, їм уже під 200 років. А подивіться, як добре збереглися оранжереї — їх же можна використовувати, тим більше що квітів на території палацу фактично немає! Чому ж потрібно все знищувати?

Угорі, там, де будинок садівника Монігетті, були резервуари для води, їх засипали і теж мають намір щось будувати. Подивіться, біля самісінького палацу насадження вже засихають. Немає води. А всі знають, що зсуви землі, які спричинили тріщини в палаці, сталися через те, що не стежили за дренажною системою. І, поза всяким сумнівом, будь-які серйозні будівельні роботи поблизу палацу впливатимуть на його стан. Хіба багато на ПБК таких місць, що потрібно так кидатися цим надбанням? Або візьміть церкву в Хараксі. Це ж шедевр. Справжнісінький шедевр
М.Краснова, і він сам це визнавав. Вона стоїть на пагорбку, а навколо вже розкроїли землю під роздачу. І до мене приїжджав один із бажаючих спорудити невеличкий готель, у два поверхи, прямо під пагорбом. Я йому кажу — де ж будувати, там навіть тротуару немає, щоб вийти з вашого готелю на дорогу. А потім на даху вашого готелю опиниться церква, саме висота така!

Тому позиція нашого інституту принципова, і ми продовжуємо на ній наполягати — це має бути заповідник, палацово-парковий музей-заповідник, як в Алупці. І зараз ми продовжуємо роботи зі створення історичного ареалу в Лівадії та Ореанді, на такому великому просторі. Інакше все буде знищено і розграбовано.

Марина Олександрівна Земляниченко — відомий в усьому світі автор книг про Лівадію, Романових у Криму, південнобережні палаци та їхніх творців. Знає кожен камінчик у Лівадійсь­кому палацовому комплексі, а тому звісткою про задум будівництва готелю на місці колишніх лазень Конюшенного двору була вражена.

— Якщо цю ділянку буде забудовано, то готель загородить будиночок садівника. Це єдина (окрім Воздвиженської церкви) добре збережена будівля із численних споруд геніального Монігетті.

Мені здається, все готувалося заздалегідь. Ще років 12 тому там була пожежа. Найімовірніше, навмисний підпал. Все всередині згоріло. Потім будинок стояв довго в напівзруйнованому стані і розграбовувався. А тепер обнесли парканом.

В останнє десятиріччя вже й так втрачено дуже багато, що залишило свій слід в історії культури. Недавно святкували день Ханжонкова, видатного кінорежисера і кінопромисловця. А мало хто знає, що саме в Лівадії 1911 року, 13 листопада, уся родина Миколи ІІ та їхні гості були присутні на першій демонстрації першого російського повнометражного фільму «Оборона Севастополя». За Монігетті цей будинок називався Флотська казарма, а потім, коли будувався новий палац, його перебудували спеціально під кінозал, але фасад Монігетті зберегли. На жаль, зараз цей будинок, на якому мала б бути меморіальна дошка, — за триметровою цегляною стіною, і доступу туди немає.

Ви знаєте, я ще іноді воджу екскурсії, і багато місць іноземцям уже не показую. Мені соромно. Пивний бар у колишній великій стайні, зіпсовані прекрасні фасади цікавих споруд. Ніхто у світі такого не розуміє. А нашим співвітчизникам, навпаки, показую цей розвал і дикість і волаю до їхньої громадянської позиції.

Це страшно, але Лівадійський палац стрімко втрачає свою музейну принадність. Боюся, що потихесеньку його перетворять на подобу Юсуповського палацу, відкритого лише для високоповажних гостей і закритого для людей. Даруйте, може, я не права, але з півтора десятком істориків я розмовляла, і всі глибоко обурені. Хіба можна в музеї справляти своє 60-річчя! Я маю на увазі нашу Софію Ротару. От, як була вона хуторянкою, так і залишилася. Побувати в царському палаці і почуватися кимось. У самому Лівадійському палаці — метушня страшна, суцільні двірські перевороти, зміна директорів, і Лівадію, мені здається, уже нікому захищати.