Китай: Олімпійські ігри — це сила добра, шанс для змін

Повстання тибетського народу засвідчило, що настав час китайському уряду відкинути свої амбіції й погодитися на зустріч та діалог із Далай-ламою. Адже достойно вийти з ситуацій сторони можуть, лише проявивши добру волю. Натомість силове вирішення й агресія з боку Китаю загрожують йому програшем. Очевидно, що не можна заплющити очі на вбивства китайських колоністів у Тибеті, але вони лише стали заручниками політики китайського уряду і своїми життями розплатилися за небажання Пекіну піти на поступки корінному населенню, яке піддається утискам із боку центральної влади.

Навіть якщо автоматично записати тибетців і їхнього духовного лідера Далай-ламу в терористи, як це намагаються зробити у пекінських владних кабінетах, — важко пояснити світовій спільноті, чим завинили ці «терористи», які висловлюють свою незгоду з анексією Тибету і насильницькою асиміляцією тибетського народу. А твердження китайської сторони, що Тибет як складову частину Китаю потрібно розглядати в світлі історичного факту, не переконливе, бо випливає не з доконаного явища.

Жителі Тибету мають право на вільну і незалежну батьківщину. Проте нині значна частина тибетців змушена жити за межами своїх етнічних територій у вигнанні: в Непалі, Індії, США і Європейському Союзі. «До тибетського народу, — наголосив Далай-лама, — застосовуються дискримінаційні заходи поступового впливу, що призводять до його маргіналізації. Руйнування культурних цінностей та традицій укупі з масовим переселенням китайців у Тибет і надзвичайно жорстким придушенням нашої культури та релігії сягають масштабів геноциду культури. Під постійною загрозою — саме виживання тибетців як окремої нації». До китайського вторгнення тибетці були вільною нацією, і бажання повернути свою незалежність та етнічну однорідність не може постійно ігноруватися Пекіном. Одним зі шляхів вирішення проблеми могло б стати самовизначення жителів Тибету, контрольоване ООН. Альтернати­вою цьому могла б стати автономна держава Тибет під китайським покровительством.

Протистояння в Тибеті свідчить, що політика Китаю щодо цієї території зайшла у глухий кут. Адже, попри всі намагання асимілювати, розчинити тибетців у масі завезених китайських колоністів, вони й досі становлять 90% усього населення Тибе­ту. На думку тибетських аналітиків, сьогодні Тибет переживає найнебезпечніший момент за все своє трьох­тисячолітнє існування. Можна лише згадати, скільки стародавніх мирних тубільних цивілізацій упали під тиском тих, хто шукав нових земель та легкої здобичі. Тибетці наважилися повстати саме тому, що усвідомлюють: нині ще можливо припинити руйнівні процеси асиміляції і знищення тибетської самобутності.

Адже не просто так китайська влада витратила недавно понад три мільярди доларів на прямий залізничний зв’язок між Тибетом і Китаєм. Навівши легкі мости, комуністична влада прагне розмити береги ідентичності тибетського народу і відкрити доступ новим китайським поселенцям на територію Тибету. Водночас, абсолютно абсурдно намагатися витіснити китайські впливи і колонізацію силоміць. Крім того, це зайшло б у суперечність із тезою буддистів Тибету про ненасильство. Натомість тибетці мали б дослухатися до закликів Далай-лами й активніше використовувати дипломатію у надії, що міжнародна спільнота засудить силові дії Китаю й тиснутиме на нього, аби він припинив окупацію Тибету.

Під час повстання тибетці пережили коротку й дорогу для них мить свободи. Тибетські монахи чудово усвідомлювали, на що йшли. З самого початку у протестах брали участь ті, хто відмовився від зв’язків з ріднею й посвятив своє життя справі визволення батьківщини. Вони знають, що йдуть на смерть, і готові до цього. Адже все може бути, як і під час великих повстань у Тибеті в 1959 і 1987 роках, коли багатьом судилося померти після тортур у засекречених тюремних камерах.

Сьогоднішня китайська капіталістична дійсність така ж неприйнятна для тибетців, як і минулі насильство та репресії з боку держави. Нині Китай вкладає в Тибет — у його залізниці, шосе, туристичну інфраструктуру й ненадійну адміністративну еліту — надзвичайно великі державні кошти. Скляні башти високих офісів зараз превалюють над міськими горизонтами Тибету, які ще 20 років тому були священним ландшафтом для щоденних молитов, буддійських храмів та роздумів.

На перший погляд, китайці несуть прогрес. Нині Лхаса скидається на будь-яке китайське місто, що виникло в результаті економічного піднесення. Але при цьому тибетців відсторонили від участі в розподілі матеріальних благ. Вони лише можуть безсило спостерігати за тим, як китайські іммігранти заповнюють усі робочі місця. І не можуть навіть влаштуватися некваліфікованими робітниками на будівельні майданчики. Фінан­совий бум переводить жителів Тибету в розряд етнічної меншини, роль якої зводиться до обов’язку всміхатися в туристські камери. Священне місто Лхаса і всі великі монастирі, в яких розпочалися протести, були «затоплені» масовим китайським туризмом, що блокує можливість зосередитись на духовному паломництві.

Втім, найбільшим успіхом повстання в Тибеті може стати не тільки концентрація на ньому світової уваги. Воно здатне прикувати погляди до інших китайських дражливих тем. Від внутрішніх соціальних проблем, спірального розкручування інфляції — до мусульманських сепаратистів. Використання сили проти повстанців може тільки тимчасово розрядити вибухову ситуацію, але тліючий вогонь невдоволення серед радикально налаштованих жителів Тибету Китаю погасити не вдасться. Він готовий буде спалахнути з новою силою у будь-який сприятливий для цього час. Насильницькі методи асиміляції етнічних тибетців, що їх Далай-лама визначив як «культурний геноцид», не завадять прагненням тибетців до культурної й духовної ідентичності та збереження своєї мови. Репресивні методи лише можуть ще більше роздмухати вогонь опору китайцям.

Китай у тибетській проблемі зіштовхнувся, мабуть, із найбільшим стратегічним викликом за всю історію періоду модернізації після Мао. Певною мірою, навіть більшим, ніж повстання 1987 року в Тибеті і трагедія на площі Тяньаньмінь. Річ не в тому, що ці виступи мають гостріший характер, а в тому, що нинішній Китай — це вже зовсім не та країна, якою він був у 1987-му чи 1989 роках. Нині він претендує на роль однієї з чільних економічних потуг світу і країни, в якій великою мірою дотримуються демократичних прав. Виклик робить ще більшим той факт, що для всього світу ці стратегічні цінності взаємопов’язані, і подальший розвиток економіки Китаю, який повністю залежить від зовнішнього світу, — таким чином, значною мірою залежить від політичного розвитку, демократії і поваги до прав особистості та етнічних і територіальних утворень.

Відтак у Китаю з’являється шанс для пришвидшеного розвитку саме тих програм і стратегій, котрі враховують ці стратегічні виклики і невідповідь на котрі загрожуватиме Китаю набагато більшими потрясіннями, ніж демократичне врегулювання питання з Тибетом чи Тайванем. Сприятливим для Китаю і його влади є й той чинник, що світова громадськість у цілому не налаштована проти нього агресивно. Політичні й ділові кола провідних країн світу схиляються до згладжування цього питання і більшою мірою підтримують прагнення Пекіна до втілення схеми єдиного Китаю та його територіальної цілісності. Хоча питання, пов’язані з наданням культурної, територіальної, мовної тощо автономії для Тибету та інших проблемних територій, безперечно, постійно порушують неформальні паралельні структури міжнародного співтовариства.

Одним із можливих рішень тибетської проблеми могло б стати звернення до альтернативних варіантів. Бо, як вважають тайванські експерти, не виключено, що, за прикладом Канади і Великої Британії, Тайвань може бути об’єднаний із Китаєм як домініон. А це об’єднання може розвинутися в подобу китайської Співдружності націй, яку Пекіну цілком під силу створити. Таким чином, китайське об’єднання і тайванська незалежність могли б бути реалізовані в один і той самий час. У китайську Співдруж­ність націй, окрім Тайваню, могли б увійти Тибет, Гонконг, Внутрішня Монголія і Макао. Хоч Пекін і не готовий розглядати ідею Співдружності націй сьогодні, не можна виключати, що він дозріє до неї в недалекому майбутньому. Адже Британська імперія впала після 1945 року, а радянська — після 1991. Проте, можливо, для розуміння цього Китаю знадобляться десятиліття.

Якщо ж прогнозувати, чи будуть спроби бойкоту Олімпійсь­ких ігор у Китаї 2008 року, то можна сказати, що навряд чи головні політичні й економічні потуги світу підтримають такий бойкот. Навряд чи підтримають його і країни середнього калібру, до яких належить Україна. Це не має сенсу. Оскільки Китаю треба дати можливість вирішити свої проблеми самостійно, не в гарячковому, а в спокійному порядку. У цьому складному випадку не можна піддаватися впливу емоцій і вирішувати все не продумавши як слід.

Адже, як свідчить досвід бойкоту Олімпійських ігор 1980 року в Москві, завжди знайдуться країни, котрі цей бойкот ігноруватимуть. А відмова від приїзду до Пекіна спортивних делегацій країн, які все-таки вдадуться до цієї акції, лише істотно знизить рівень спортивних змагань такого високого калібру. Хоча не виключено, що, для подачі сигналів, якісь окремі спортсмени або асоціації спортсменів демонстративно утримаються від участі в Олімпійських іграх. Та це матиме швидше демонстративний характер і не зможе позначитися на якості проведення Олімпійсь­ких ігор та кількості їх учасників.

Як повідомив «Дзеркалу тижня» керівник прес-центру Національного олімпійського комітету України Іван Бондарчук, «із цього питання позиція України відповідає заяві президента МОК Жака Рогге. Яка, до речі, розміщена на офіційному сайті www.noc-ukr.org. Україна братиме участь в Олімпійських іграх у Пекіні. Адже, як заявив Жак Рогге, — «Олімпійські ігри — це сила добра, шанс для змін…»