Китай: інструкція з застосування - Політика - dt.ua

Китай: інструкція з застосування

19 жовтня, 2007, 16:19 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-26 жовтня

Чому слово Китай у багатьох викликає незрозумілий страх перед цією далекою країною? Ще в когось байдужість і неприйняття? І в дуже невеликої кількості людей є до цієї країни справді неприхований інтерес.

Чому слово Китай у багатьох викликає незрозумілий страх перед цією далекою країною? Ще в когось байдужість і неприйняття? І в дуже невеликої кількості людей є до цієї країни справді неприхований інтерес.

Нерозуміння народу Піднебесної, його традицій, культурних особливостей і тенденцій нинішнього розвитку призводить до того, що ми часто прислухаємося до думки тих, для кого посилення Пекіна, зростання його ваги в міжнародних відносинах і глобальних процесах являє певну загрозу. Ми зважаємо на голоси з країн, для яких Китай виступає в ролі суперника. Однак не хочемо вислухати та зрозуміти самих китайців. У кращому разі ми радіємо успіхам інших країн, які намагаються налагодити з Китаєм справді взаємовигідні відносини. Та при цьому їхній позитивний досвід нами не сприймається і не застосовується для власних потреб.

Водночас наше традиційне українське «самоусунення» (за принципом «наша хата скраю») і неучасть у загальнопланетарній та дуже активній дискусії про роль Китаю в сучасному світі не дозволяє нам досить чітко уявити той світ, в якому ми існуємо і з яким нам доведеться зіштовхнутися, коли Китай не ховатиметься скромно за статусом «країни, що розвивається», а заявить про себе як супердержава з власними, воістину глобальними амбіціями.

Так, праві й вітчизняні політики, переконані в дружніх відносинах Києва та Пекіна. По суті, вони мають усі підстави радіти тому, що нам нічого з китайцями ділити і нічого їх, китайців, побоюватися. Раді й тому, що нам немає з ким ділити Китай. Росія, Казахстан і навіть США — це їхній клопіт, наскільки тісно співробітничати з Пекіном. Китаю на всіх вистачить! Та найсумніше, що саме через таке ставлення Київ уже давно не намагається самостійно виробити власну лінію поведінки у відносинах із цією країною, втратив ініціативу на цьому напрямі і не розуміє, які можливості й вигоди буквально щодня втрачає тільки через те, що не турбує себе думками про те, що собою являє сучасний Китай і як він впливає на життя планети в цілому та України зокрема.

Сьогодні особливо багато приводів зробити це, оскільки саме Китай нині сам для себе визначає, якою буде його роль у світі та що він сам зможе дати цивілізації і народам планети. А від чого постарається цю планету вберегти. Цим китайці, до речі, надзвичайно спрощують завдання всім іншим народам — для них тепер тільки й залишається дати відповідь на запитання: прийняти чи відкинути те майбутнє, яке для планети приготували китайці.

Великий Китай: легенди та факти

З територією, яка перевищує 9 тис. кв. км, і населенням понад 1 мільярд 300 мільйонів чоловік (20% від загальносвітової) Китай варто було б зарахувати до розряду великих держав прямо сьогодні або назвати, не соромлячись, супердержавою сучасності. Нині за обсягом ВВП ця країна посідає четверте місце у світі, а з огляду на темпи його зростання в 10% щорічно, практично не залишається сумнівів у тому, що до 2020 року (а саме до такого строку країна проводить нині своє стратегічне планування) ця країна стане першою. На шляху до лідерства на Китай чекає чимало випробувань, проте той підхід до реформ, який у Пекіні був узятий на озброєння 30 років тому, довів свою ефективність. За великим рахунком, змінюється тільки тактика, визначаються нові рубежі і завдання, але стратегія та методи її втілення залишаються старими.

Навіть нинішнього року, після того як парламентом Китаю був ухвалений закон, який захищає приватну власність, ні в кого не виникло сумнівів, що це відбувається в соціалістичній, по суті, країні. Соціалістичній більше в політиці, ніж в економіці. Проте на цей факт мало звертають увагу: ні Європа, ні США не мають наміру наразі визнавати Китай, всупереч сподіванням Пекіна, країною з ринковою економікою. Почасти через політичні мотиви, але почасти також через те, що саме за їх західними буржуазними законами китайська «соціалістична ринкова економіка» (саме так кажуть у Пекіні) працює набагато ефективніше за «капіталістичну ринкову». А визнання за нею «ринкового» статусу відкриє небачені досі перспективи для подальшої китайської експансії на світові економічні простори.

Лише один факт: Китай — найбільший реципієнт зарубіжних інвестицій — на даний момент нагромадив у себе найбільший у світі резерв американських доларів (понад трильйон), отримавши у свої руки важіль впливу на економічну безпеку нинішнього світового гегемона. Проте міць держави базується не стільки на довірі інвесторів (хоча і це є), скільки на промисловому та економічному потенціалі. І саме на розвиток «соціалістичного базису» і «виробничих сил» спрямовані постійні зусилля уряду.

Він продовжує робити все, щоб непомітна залежність від Китаю інших країн — від бідних африканських до цілком благополучних європейських — тільки посилювалася завдяки різним і дуже різноманітним механізмам, починаючи від поставок дешевих товарів і безоплатних держкредитів і закінчуючи проникненням китайських компаній у стратегічно важливі сфери економік інших держав: енергетику, видобування сировини, телекомунікації.

На Заході стало модним порів­нювати Китай із величезною транснаціональною корпорацією China Inc., що постійно піклується про те, як прибрати до рук весь інший світ. Насправді китайці всіма шляхами намагаються забезпечити своє домінування в тих регіонах і країнах, від яких самі в чомусь залежать. Африка та арабський Схід, а також Центральна Азія і Росія цікавлять його як джерело енергоресурсів для підживлення економіки, що зростає, Південно-Східна Азія — як транзитний коридор, через який здійснюється левова частка поставок сировини і товарів у Китай і з Китаю, більшість інших країн світу — як джерела будь-якої іншої природної сировини, розвинений світ (Європа та Америка і почасти Росія) — як постачальники передових знань і технологій. І, нарешті, практично весь світ — як ринок збуту китайських товарів. Справді, Китаю потрібний весь світ, щоб забезпечити власне процвітання. Без усього цього модель китайського розвитку була б приречена на провал. І що найдивовижніше — світ уже давно погодився грати з китайцями в цю гру за неписаними, але дуже вигідними для Китаю правилами, віддаючи йому часом найкраще та одержуючи натомість товари з ярличками Made in China.

Соціалізм із китайською специфікою

Корпорація China Inc. працює практично без збоїв і з хорошим прибутком. Проте методи управління нею не ті, до яких звикли менеджери на Заході. Це китайський підхід, де на найвищому, скажімо, макрорівні все ще залишається суворе планування «п’ятирічок» за соціалістичною системою, а внизу працюють ринкові механізми, покликані допомогти здійснити все визначене керівництвом. При цьому такий препарований капіталізм називають тут «соціалізмом із китайською специфікою».

Він не такий, як за часів Мао Цзедуна. Це щось зовсім інше — ідеї нинішнього керівника китайських комуністів і водночас лідера країни Ху Цзиньтао. Тут ніхто тепер не збирається винищувати горобців із метою порятунку врожаю та будувати доменні печі в кожному подвір’ї, щоб наздогнати і перегнати Америку та Англію. Казарменому соціалізму на зміну прийшов соціалізм науковий (який, загалом, і соціалізмом назвати ледь повертається язик).

Соціалізм, про який говорять із трибуни з’їздів і зборів, дедалі більше ширма, певна оболонка, де на кожному новому етапі вбудовуються абсолютно нові ідеї. Коли п’ять років тому найпередовішою думкою тодішнього китайського лідера Цзян Цземіня було рішення приймати в компартію приватних підприємців і великих бізнесменів і в такий спосіб поєднати старі та нові елементи в розвитку країни, то сьогодні ідеї кардинально обновилися. У центрі нової державної і компартійної політики (а це в Китаї як у воістину соціалістичній країні одне й те саме) — простий китаєць із його потребами і сподіваннями.

Виступаючи з трибуни XVII з’їзду КПК, що відкрився в Пекіні минулого понеділка та завершиться в неділю, генсек Ху Цзиньтао проголосив власну концепцію «науково обгрунтованого» розвитку країни заради побудови «нового середньозаможного суспільства». Його теорія (а поки що це саме теорія) охоплює всі сторони сучасного китайського життя. Від попередників — Ден Сяопіна і Цзян Цземіня — залишаться реформи та відкритість, від Мао Цзедуна — дотримання ідеалів марксизму в китайському його розумінні, від Ху Цзиньтао — сучасне розуміння соціалізму як теорії про гармонію в суспільстві! Звучить на перший погляд дивно, проте, проаналізувавши досвід інших менш успішних соціалістичних країн (яких уже немає на карті), китайці вирішили знову піти своїм шляхом. При цьому окремо підкреслюють, що перебувають на початковому етапі побудови соціалізму, для котрого характерне протиріччя між матеріально-культурними потребами народу, які постійно зростають, і відсталим суспільним виробництвом. Це протиріччя згубило не одну соціалістичну країну, китайці намірилися розв’язати цю проблему на практиці.

Проблеми зростання

Доповідь Ху Цзиньтао під час відкриття з’їзду КПК 15 жовтня була на 90% присвячена саме внутрішнім проблемам країни. Головне, сказав генсек, що на новому етапі розвитку перед Китаєм стоїть безліч викликів і перепон, але шансів і можливостей буде ще більше.

Найсильніше турбує висока екологічна ціна, яку Китай заплатив за кілька десятиліть інтенсивного економічного розвитку. Та більше уваги генсек приділив зрослому майновому проваллю між багатими й бідними та іншим аспектам цієї проблеми — нерівномірному розвитку міста та села, заходу і сходу країни. Новою і дуже несподіваною заявою стала фіксація проблеми «ідейно-морального будівництва», тема «зміни та розкріпачення розумової діяльності людей», повернення до споконвічних духовних цінностей, заради чого комуністи готові узяти на озброєння навіть конфуціанську філософію та елементи буддійської етики, щоб збагатити ними соціалістичну культуру. З цією сферою почасти змикаються внутрішні проблеми самої партії, котра, як виявилося, теж уражена хворобами суспільства — «формалізмом і бюрократизмом, явищами розкоші та марнотратства, занепаду та розкладання».

Проте в житті сучасних китайців рис соціалістичного суспільства дедалі менше. І якби не всюдисущі гасла на червоних полотнищах, що нагадують громадянам про велику місію комуністичної партії, то можна було б подумати, що знаходишся зов­сім не в країні соціалізму.

Тут є люди, котрі не приховують, що заробляють мільйони доларів. Водночас приблизно 20 мільйонів китайців живуть у злиднях. (Щоправда, за часів Мао таких було 250 мільйонів, і тут успіхи очевидні.) Однак уже 80 мільйонів, тобто близько шести відсотків населення, відносять себе до «середнього класу» — верстві в соціальній структурі Китаю новій. Та хай там як, основна маса — сотні мільйонів чоловік — застрягла десь між злидарями та середніми. Не хотілося б називати їх «бідняками», проте саме на вирішення проблем цього «низькооплачуваного населення» насамперед із сільських районів, будуть кинуті зусилля партії та уряду в найближ­чі роки. «Від кожного — за здібностями, кожному — своє місце» — так товариш Ху сформулював принцип, на основі якого в країні досягнуть соціальної справедливості та злагоди в суспільстві, а потім і гармонії.

Наразі ж найнебезпечнішою тенденцією для Китаю стало зростання соціальної напруги саме на основі майнового розшарування, протиріч і конфліктів під час поділу власності. Правоохоронні органи фіксують тисячі локальних стихійних виступів по всій країні, спричинених нерівномірним чи незаконним розподілом матеріальних благ, захопленням чужого майна та порушенням прав громадян на володіння власністю. Часті випадки протиправних дій, самогубств, убивств і навіть «терактів» з економічним підгрунтям. Низка масових протестів була безпосередньо спрямована проти місцевих керівників або локальних партійних бонз, і хоча політичні вимоги під час таких виступів, як правило, відсутні, це не може не турбувати керівництво в Пекіні. Для Китаю немає нічого більш важливого, ніж збереження внутрішньої стабільності, навіть коли часом доводиться діяти жорсткими методами як проти призвідників безладь, так і проти чиновників і комуністів, котрі провинилися. Так, відповідно до внутріпартійної статистики, із КПК тільки 2006 року було виключено 97 тисяч членів за різноманітні правопорушення та корупційні дії. Ці факти свідчать про складність проблем, а також і про те, яких масштабів набуває ця внутрішня боротьба не стільки за темпи зростання економіки, скільки за якість, соціальну справедливість і стабільність політичного курсу.

Фактично соціальний і політичний консенсус у Китаї більшою мірою забезпечується сьогодні саме за рахунок високих темпів розвитку економіки, спроможності керівників підтримувати його вже тривалий час. Влада це розуміє, і тепер хоче дещо «диверсифікувати» народну довіру, закріпити та підсилити цей свій успіх ініціативами в інших сферах. Тепер і безкомпромісна боротьба з корупцією і поступова демократизація управління на місцях, введення системи альтернативних виборів у селах, перерозподіл ролей і навіть, можливо, часткова передача повноважень із центру в регіони — все це важливі чинники внутрішнього розвитку. Крім цього, великий пакет соціальних нововве­день відіграватиме основну роль у побудові суспільства середнього статку для всіх громадян Китаю.

Для цього від стимулювання могутності держави перехід буде зроблено до розподілу благ від реформ між усіма громадянами. Так, наприклад, цього тижня оголошено, що влада виділяє півтора мільярди доларів (!) на те, щоб мережа телевізійних станцій нарешті покрила всю територію країни, й у кожному сільському будинку з’явився телевізор (ми вже почали забувати ті часи, коли саме наявність ящика з блакитним екраном була ознакою статку, а в Китаї це й досі актуально). Астрономічні суми з бюджету будуть виділені на створення системи охорони здоров’я, яка охопила б усіх громадян країни, а не 48 відсотків, як нині. Найближчими роками китайці вперше займуться формуванням системи соціального страхування, загальнодержавної пенсійної системи і підійдуть упритул до вирішення питання щодо гарантованого мінімального прожиткового мінімуму для людей, котрі виживають на кілька юанів на добу.

Ці завдання дуже складні і, можливо, виконуватимуться не одне десятиріччя, але найважливіше те, що влада Китаю принаймні сама для себе визначила ці проблеми як першочергові і працює над їх вирішенням. Водночас, що характерно, вони не допускають навіть думки, що задумане сьогодні може виявитися невиконаним. «Соціальна гармонія стане результатом правильного (!) вирішення всіх соціальних протиріч на основі розвитку», підкреслює товариш Ху Цзіньтао. Все це забезпечить непорушність влади нинішнього керівництва, спокійну передачу її представникам п’ятого покоління керівників Китаю 2012 року.

Гармонічний світ із китайською специфікою

Від соціальної гармонії до гармонії у країні й далі до гармонії в усьому світі — такий план визначив для себе Пекін. Заявляючи, що розвиток Китаю надалі великою мірою залежатиме від зовнішнього впливу, він вбачає свою місію й у створенні гармонійного світу і сприятливих умов для свого подальшого процвітання. Китайці дають зрозуміти, що всі їхні зусилля спрямовані на підтримання миру і не несуть загрози третім країнам. Водночас Пекін завжди боровся з гегемонізмом, втручанням одних країн у справи інших.

У свою чергу у світі досі домінують два підходи — активне і навіть агресивне стримування Китаю і, навпаки, його активне залучення до глобальних справ, але часто з метою тієї ж таки нейтралізації зовнішньополітичних ініціатив Пекіна. При цьому самі китайці, якщо й приєднувалися до чогось, завжди виправдовували свої дії саме власними інтересами і потребами сучасного моменту.

Так на світ з’явилися знаменита «пінг-понгова дипломатія» — дипломатія через спорт і в ширшому розумінні громадська дипломатія, і навіть ексклюзивний китайський винахід «пандова дипломатія» — коли в дарунок країнам і регіонам, із якими Китай хотів встановити чи налагодити взаємини, відправляли ведмедів — послів дружби.

Усе це тепер відходить у минуле як застарілі методи. Підне­бесна має намір подарувати світу найцінніше, що на даний момент у неї є, — гармонію і мир. Як відреагує на це планета — невідомо.

Строго кажучи, оцінювати взаємини Китаю з іншими країнами з погляду їхньої гармонійності нині дуже важко. Як мінімум, швидше за все, виникне про­блема неоднакового трактування і розуміння гармонії у різних народів і культур.

Так, наприклад, США цього тижня підтримали мирні ініціативи Ху Цзіньтао щодо вирішення «Тайванського питання», однак уже буквально наступного дня Джордж Буш прийняв у себе духовного лідера Тибету — Далай-Ламу XIV, котрий живе у вигнанні, a Конгрес США нагородив його медаллю, яка вважається однією з найвищих нагород Америки. Такого ляпасу Пекін, звісно, стерпіти не міг, і гнівно обрушив на Вашингтон і тибетського лідера чергову порцію звинувачень у втручанні у внутрішні справи. До гармонії тут далеко.

Подібні ситуації, швидше за все, траплятимуться частіше, у міру того як Китай почне активніше втягуватися у глобальні процеси та зв’язки. Він апріорі стикатиметься з дедалі більшою кількістю конфліктів і спроб протистояти китайським інтересам.

Так, Європа давно відчуває на собі пресинг Китаю в питанні відкриття європейського ринку для китайських товарів і скасування ембарго на поставки країні зброї і технологій подвійного призначення. Водночас, наприклад, відбувається постійний діалог Брюсселя і Пекіна щодо найактуальніших політичних і міжнародних питань, економіки. Проте європейці не соромляться критикувати Китай за порушення прав людини, коли їм це потрібно.

Дедалі гостріша проблема для самого Китаю і важливий чинник підвищення його дипломатичної активності — поширення китайців по всьому світі, збільшення кількості китайських громадян, які постійно проживають за межами країни. Часом доходить до формування стабільних китайських громад в іноземних державах, які самі в чомусь стають форпостами для майбутнього ще глибшого китайського проникнення. У ряді держав Європи та Росії проблема китайської міграції вже сьогодні є настільки серйозною, що стала причиною ускладнення відносин із Пекіном, хоча сама китайська влада заявляє, що ніколи не заохочувала своїх громадян виїжджати за кордон (утім, у це вірять лише одиниці).

Загальновідомою є роль Ки­таю в діяльності ООН, котру в Пекіні бачать як основний плацдарм для боротьби проти однополярного світу та гегемонії, а також для зусиль щодо врегулювання проблем Корейського пів­острова чи, наприклад, кризи в суданській провінції Дарфур. Однак як у першому, так і в другому випадку миролюбне посередництво Китаю трактується неоднозначно. Корейці погрожують відмовитися від послуг Пекіна, а африканські газети вже звинувачують китайців у тому, що їхній миролюбний курс і безкорислива допомога — лише прикриття політики, націленої на заволодіння ресурсами Чорного континенту.

Та й в інших країнах, котрі почуваються особливо незатишно поруч із зростаючим Китаєм, знайдеться чимало політиків, які вважають китайську теорію мирного співіснування націй і загальної гармонії аж ніяк не кращою за курс США на насадження демократії у глобальному масштабі. Втім, вони рідко висловлюють прямі претензії на адресу Пекіна, принаймні тому що Китай не поводиться на світовій арені так агресивно й відверто. Він діє неквапом, непомітно, але послідовно, маючи все для успіху в майбутньому. Це не лише економічна могутність і фінансові резерви, а й вивірена зовнішня політика, а також давня культура і засоби масової інформації, котрі як знаряддя пропаганди стають новими елементами китаїзації решти світу. Досить зазначити, що Китай уже поширює свої ідеї 24 години на добу багатьма мовами світу, масово видає відповідну пресу та літературу. Проблема лише в тім, що поки у своїй ідеологічній обробці народів планети він усе-таки значно поступається багатим країнам в інтенсивності інформаційного напору та креативності, а також винахідливості в поширенні своїх ідей. Проте китайці швидко вчаться, і їм лише варто добре постаратися, щоб їхній charm offensive не виглядав як старанно маскована експансія, як гегемонізм нового зразка.

На периферії китайського світу

На тлі цих воістину глобальних пертурбацій чимало країн іще перебувають нібито на периферії або навіть поза зоною китайських інтересів. Україна з огляду на особливості свого розвитку останніх років належить до їх числа, хоча раніше, до 2004 року і помаранчевої революції, ця ситуація виглядала інакше. Досить зазначити, що українські керівники активно навідувалися до Китаю, а президент Леонід Кучма здійснював візити до Пекіна майже щороку і був одним із перших, хто особисто привітав Ху Цзіньтао із обранням генсеком КПК 2002 року і головою КНР 2003-го.

Відтоді, мабуть, найзначнішим візитом до Китаю українського керівника був візит спікера ВР Олександра Мороза навесні цього року, який, щоправда, був фактично зірваний рішенням президента України Віктора Ющенка про розпуск парламенту. А це ж поставило в незручне становище не лише пана Мороза, а й китайських керівників. Однак це не перший конфуз, який нинішня українська влада влаштовує китайцям. Ще 2004 року Пе­кін опинився в незвичній для себе ситуації, коли він спочатку привітав із перемогою на президентських виборах Віктора Януковича, а переміг у результаті Віктор Ющенко. Відтоді політика Києва так різко повернулася у бік євроінтеграції, що складається враження — про Китай на Печерських пагорбах, схоже, геть забули.

За таке нехтування Київ уже зараз розплачується відсутністю інтересу до України з китайського боку. Досить зазначити, що кампанію із проведення дострокових виборів до Верховної Ради в Китаї сприйняли неоднозначно. ЗМІ цієї країни (а вони часто відображають думки влади) давали зрозуміти, що їхні симпатії на боці прем’єра Януковича, котрий уявлявся тут як захисник Конституції і порядку.

За іронією долі, на листопад готувався візит до Китаю Віктора Януковича, котрий мав головувати на черговому засіданні українсько-китайської комісії з торгово-економічного співробітництва. Однак тепер незрозуміло, чи відбудеться це засідання, з огляду на те, що в Україні тільки зараз починається розподіл портфелів. І, напевне, визначення чиновника, котрий очолить китайський напрям (раніше це був віце-прем’єр Дмитро Табачник), не належить до пріоритетів нового прем’єр-міністра. До речі, якщо Кабінет усе-таки очолить Юлія Тимошенко, вона може роз­топити кригу двосторонніх відносин. Як мінімум тому, що її знають у Китаї як «чудового пре­м’єра» ще з 2005 року. Та це лише сантименти простих людей, причому небагатьох, які стежать за подіями в Києві. Сьогодні влада Китаю ставиться до України радше насторожено. Та це й зрозуміло, адже все, що відбувається у нас, так не схоже на устремління Китаю, а іноді й прямо суперечить тому, чим живе і дихає Піднебесна.

Вже кілька років будь-який журналіст, запитуючи китайського чиновника про відносини з Україною, отримує незмінну відповідь: «Наші відносини дружні. Китай не втручається у внутрішні справи інших держав».

Прикро, адже за цією фразою немає жодних перспектив. А либонь Київ от уже котрий рік поспіль запрошує до себе Ху Цзіньтао і намагається нав’язати Пекіну підписання нового великого договору про дружбу та співробітництво — ініціативи, задуманої ще в адміністрації Леоніда Кучми, яка мала вивести на новий рівень політичні відносини двох країн.

Сьогодні все це незбутні мрії, і єдиною віддушиною у двосторонніх відносинах є лише взаємна торгівля, котра щороку зростає і перевалила за 4 млрд. дол., але з минулого року характеризується позитивним сальдо саме для Китаю, тож це теж не зовсім наша заслуга. Товари з Піднебесної є в кожному домі й у кожної людини, і це найвиразніший показник зростання присутності КНР у нашому житті. Присутності, яку ніхто не вправі сьогодні ігнорувати, але до якої слід бути готовим.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво