Кінець «помаранчевої» казки: 100 днів по тому. Про козацьке «царство справедливості» і про український бунт — безглуздий, але не нещадний

Під час чергового приїзду в Україну — після досить тривалої паузи — мене не полишало відчуття, що я потрапив зовсім в іншу країну. І річ, мабуть, не в соціальній депресії, котра неодмінно настає після революційної ейфорії: закон збереження енергії, як-не-як. Річ в ентропії, безглуздому розсіюванні енергії. Лейтмотив усіх скарг, плачів та образ на нову дійсність, які мені довелося почути на найрізноманітніших рівнях соціальної піраміди — від таксі й ринку до губернаторських та міністерських кабінетів, — це відчуття, що всіх «кинули», «опустили», обдурили. Українською більш ємно: ошукали. Дай Боже новому Президентові державної мудрості, енергії та здоров’я, але наразі не полишає відчуття, що саме він реалізовує таємний сценарій під кодовою назвою «Кучма-3». Усі, хто ще кілька місяців тому цілком щиро був готовий будувати нову Україну, тепер засмучені або принаймні тяжко здивовані.

Це ще не безвір’я. Поки що не безвір’я. Але час працює проти нинішнього політичного режиму.

Кажуть, навіть шлюби та любовні романи, які виникли на хвилі революції, вже почали розпадатися: кохані переносять одне на одного роздратування й розчарування її наслідками. У відомих особисто мені двох таких «революційних» романах кохання проіснувало трохи більше місяця: тонкі почуття і взаємне замилування змінилися бажанням більше ніколи в житті не зустрічатися — колишні закохані неначе померли одне для одного...

Новий політичний режим так і не зумів осідлати хвилю народної енергії. Головний дисбаланс в Україні, як з’ясувалося, зовсім не між Заходом і Сходом, не між «синіми» та «помаранчевими», а між енергетикою народу (електорату — у категоріях політтехнологів; біомаси — у категоріях одного донецького політичного магната) і масштабом особистостей більшості нових владарів. Точніше, річ у тому, що особистісний масштаб представників нового режиму не відповідає тим колосальним завданням, які стоять перед Україною.

Це дуже тонка й ефемерна категорія — масштаб особистості політика, не всі політологи згодні з її існуванням. Це не харизма, не пасіонарність, не професіоналізм і не ділові якості. Це унікальний «надлюдський» дар — поєднання в одній особистості рис «брахмана» і «кшатрія» — мудрого інтелектуала й вольового політика (адміністратора) — «знаючого» і «здатного» одночасно.

Перевиховання дорослих людей — справа майже безнадійна. Хоча стати розумнішими, освіченішими, «просунутішими» й адекватнішими можуть навіть ті, кому за... Але неможливо змінити кастову приналежність людини і пов’язані з нею парадигми мислення — це як свині неможливо літати. Як неможливо змінити колір шкіри. Спроба — майже як хірургічне катування: Майкл Джексон підтвердить. Якщо ти належиш до третьої касти — касти торговців і хліборобів («вайш’їв» — так її називали в Стародавній Індії), — геополітика, стратегії розвитку держави, національна ідея й есхатологічні теорії ніколи не стануть основою твого світогляду.

Для грандіозних змін в Україні необхідні наднапруження і колосальний особистісний масштаб носіїв нової влади. Будь-яка соціально-політична модернізація тримається на надмасштабних особистостях. А без цього виникають дві небезпеки: або анархія, коли влада йде в себе і державне життя схоже на саморегулюючий процес, або авторитаризм — коли головні носії влади, люди слабкі й закомплексовані, намагаються самоутвердитися за рахунок «крутої», як їм здається, політичної поведінки. Інакше кажучи, всім хочеться бути для свого народу місцевим де Голлем, але виходить або місцевий Муссоліні, або місцевий Горбачов.

Становлення нового політичного режиму в Україні особисто мене штовхнуло на важливе відкриття в галузі політичних наук: справжнє покликання верховної державної влади — не просто керівництво людьми та процесами, не перерозподіл усіляких ресурсів, а управління вітальною (життєвою) людською енергією. Адже енергія, як відомо, безглуздо розсіюється — якщо її не спрямувати в потрібне русло; ентропія — друге ім’я диявола. Тому боротьба за те, щоб людська енергія витрачалася на творення нових форм буття, а не спливала в безодню, — це боротьба з владарями пекла.

Помаранчеву феєрію (в інтерпретації московського медіа-простору: «помаранчеву чуму», «помаранчевий чад», «помаранчеву спокусу») чимало людей в Україні сприймали як казку (у Москві — як «мару», як «американську політтехнологію»). Але казка закінчилася. А разом із нею — і надії на чудесне перетворення України.

Цілком імовірно, головний історичний сенс помаранчевої революції зовсім не у зміні політичного режиму, не у «виборі при відсутності вибору» — між Ющенком і Януковичем і, тим більше, не у вбивчій для України євроатлантичній стратегії нової влади. Головним сенсом революції стало звільнення людської енергії і підтвердження пасіонарного стану українського етносу. Тобто не практичний результат, а демонстрація самим собі своїх власних прихованих ресурсів. Такий трагічний стоїцизм — майже як у Хемінгуея в повісті-притчі «Старий і море»: головне — не користь, не утилітарний результат, не впіймана риба-меч надзвичайних розмірів, а сам процес боротьби, на пам’ять про який тобі залишається тільки обгризений акулами риб’ячий скелет.

Для українського етносу, у представників якого, як відомо, «хата» обов’язково «скраю», а в національній культурі соборність розуміється зовсім не по-хом’яківськи — не як релігійна солідарність людей у набутті Божественної Благодаті, не як філософсько-метафізична «єдність у множині», а цілком політично-приземлено — як перебування в межах однієї держави регіонів із різною історією та етнокультурною домінантою, досвід помаранчевої революції унікальний. І унікальний він зовсім не своєю політичною, а саме екзистенціальною складовою.

Серед прибічників революції були два дуже несхожих між собою людських масиви — це люди із Західної України і люди з Центральної (Центрально-Східної) України — тієї Малоросії, або Гетьманщини, що від Хмельницького до Кіровограда, від Житомирщини до Черкащини.

Мотиви поведінки й голосування на президентських виборах «середнього» західного українця були зрозумілі й прогнозовані: Ющенко і революція — як крок у бік Заходу, у бік «цивілізації» та євроатлантичної інтеграції, подалі від «варварської», «азіатської», «імперської» Росії.

Значно складніші й цікавіші мотивації «середнього» жителя Центральної України: революція — як засіб набуття Правди і Справедливості, як шлях найбільшого особистісного опору обставинам. І на євроінтеграційні мотиви тут начхати! У такій поведінці є щось максималістське, лицарське, козацьке, давно забуте в Центральній Україні, де, хоч як крути, народ упродовж останніх століть змалів, перетворився на гречкосіїв та свинопасів.

У листопаді-грудні минулого року сталося й зовсім дивовижне: певна кількість людей, жителів саме Центральної України, ладна була померти за торжество революції. І байдуже, які саме цінності малися на увазі. Важливо, що надособистісні. Люди ладні були жертвувати кров’ю та свободою — за свій образ раю на землі, за те утопічне козацьке «царство справедливості», втіленням якого свого часу була Запорізька Січ. На якийсь короткий період люди відчули своє високе призначення і свою відповідальність. Однозначно, Ющенко — не «козацький цар», і охочих гинути особисто за нього знайшлося б значно менше, ніж за справедливість та невиразні ідеали революції. Ось така спроба повстання проти несправедливої влади. Ось такий український бунт — може, і безглуздий — із погляду практичного аспекту, але, як виявилося, аж ніяк не нещадний.

І така стоїчна оцінка помаранчевої революції актуальна, навіть якщо погодитися з усіма конспірологічними інтерпретаціями тих подій як спровокованої з допомогою мережевих соціальних технологій змови «агентів Заходу». Навіть якщо пристати на популярну в Москві версію, що на президентських виборах Янукович виконав роль «технічного кандидата» з боку Ющенка.

Теорія ротації еліт виходить із уявлення про те, що рано чи пізно діюча політична еліта починає деградувати й перетворюватися на егоїстичну антиеліту, яка гальмує суспільні перетворення і зосереджена виключно на процесі наживи. На зміну їй приходить молода й амбітна контреліта. Причому стара іноді вирушає на цвинтар або в ГУЛАГ — як у сталінські часи. У «пізньому» Радянському Союзі найхарактерніший приклад елітної ротації — коли в пік брежнєвського застою грянула горбачовська перебудова. У новій Росії — коли єльцинську олігократію потіснили прибічники Путіна — «пітерські чекісти» і «пітерські юристи». Однак за час, що минув, із модернізаційної сили вони встигли перетворитися на закриту корпорацію, вхід у яку «чужим» заборонений і яка стурбована тільки проблемою самозбереження і збагачення, а не «спільною справою».

Однак те, що в путінській Росії тривало п’ять років, а саме — цикл трансформації «контреліта — еліта — антиеліта», у ющенківській Україні пролетіло за п’ять тижнів. До влади приходить багато сумнівних постатей (та піна, без якої не обходиться жодна революція), із влади виганяються багато цінних чиновників середньої ланки («старорежимні специ») — основа держапарату. Схоже, що чимало персон нової влади тільки видають себе за молоду і свіжу контреліту, а насправді є типовим прикладом антиеліти. Але довго носити таку маску неможливо — судячи з усього, найближчим часом розподіл усередині правлячого класу відбудеться по лінії «еліта з ознаками антиеліти» / «еліта з ознаками контреліти».

Зрозуміло, що Янукович, Колесников, Медведчук, Шуфрич, Васильєв, Пінчук, Суркіси та інші «опоненти режиму» — ніяка не нова опозиція. Може, хтось із них і долучиться до опозиції, але тільки на других ролях. Взагалі, якби вони були «справжніми», тобто тим, чим намагалися здаватися, а не тим, чим вони є насправді, у режиму Ющенка не було б жодних шансів на виживання. Але вище перелічена братія — суть антиеліта, яка, за великим рахунком, здатна лише на симуляцію яких завгодно сутностей. Але якщо нинішній політичний режим, нинішня еліта стурбовані проблемою своєї ефективності та конкурентоспроможності, то вони, як ніхто інший, мають бути зацікавлені у формуванні повноцінної опозиції — здорової й динамічної контреліти. Яка не дасть забути, заснути, забронзовіти, зажертися, перетворитися на «кучманоїдів».

Справжні опозиційні діячі вийдуть із надр нинішнього політичного режиму, причому основний розкол відбудеться не по ідеологічному «шву», не по політичному і навіть не по чиннику приналежності до того чи іншого угруповання. Головне — ставлення до буття як такого, тобто категорія психологічна чи навіть екзистенційна. Частина нового політичного режиму дуже скоро заспокоїться, обрезкне, почне красти і щиро вважатиме, що все чудово і життя вдалося. Інакше кажучи, з еліти перетвориться на антиеліту. Інша ж частина вважатиме, що революцію зрадили, треба щось робити радикальне і що так жити не можна. Ця частина еліти і суспільства може перетворитися на контреліту — на нову опозицію, що пред’явить свої претензії ющенківському режиму.

Приховане, а інколи і явне протистояння по лінії Порошенко — Тимошенко зумовлене насамперед не відмінністю економічних інтересів чи боротьбою за конкретні владні повноваження, хоча і цим також. Головне — боротьба за власну політичну масштабність і значимість. У перспективі виграє той, хто виявиться більш стратегічним, хто зробить ставку на інноваційний розвиток відразу на трьох рівнях: особистісному, на рівні «своєї» структури (виконавчої влади чи силових міністерств) і на рівні України в цілому.

І якщо за Порошенком хоча б формально стоїть вся інтелектуальна й аналітична міць Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО (ось тільки запитання — а чи потрібна вона йому?), то за Тимошенко — лише її власна харизма, політична інтуїція і здатність до саморозвитку. Це, звісно, добре, але мало. Пригадалося, як один із персонажів «Хазарського словника» Милорада Павича, такий собі доктор Ісайло Сук, фахівець із хазарських старожитностей, каже своїй співрозмовниці, хазарській принцесі, приблизно таке: «Річ у тому, що ви можете стати великим ученим або великим скрипалем лише в тому разі, якщо вас підтримає і стане за вашою спиною і за вашими досягненнями один із найпотужніших інтернаціоналів сучасного світу. Єврейський, ісламський або католицький. Ви належите до одного з них. Я ж — до жодного, тому я й невідомий. Між моїми пальцями давно вже проскочили всі рибини».

Президент Ющенко у цьому сенсі, звісно, поза конкуренцією. А ось за Тимошенко не стоїть жоден із сучасних політичних «інтернаціоналів», тому якщо вона й справді розраховує на самостійну політичну гру, а також на побудову в Україні напівавтаркійної економіки і хоча б відносно незалежної держави, то її особистий запас міцності має перевищувати ющенківський і порошенківський, разом узяті. На це поки що немає навіть натяку.

Майбутнє цього політичного режиму в його нинішній конфігурації уже здається гнітючим. Минуло всього сто днів, а влада вже встигла відійти від політичного діалогу з суспільством. І це, вочевидь, найбільша її концептуальна помилка. Крім того, вона так і не намацала «духовну очевидність» України. Ту саму ефемерну сутність, яку складно висловити і яка не піддається прямому словесному опису, за яку наприкінці 2004 року багато людей ладні були померти на Майдані під гусеницями кучмівських танків. Про стратегії розвитку та різні там «національні ідеї» краще взагалі не згадувати — такі «неконкретні» речі вже, здається, зовсім перестали цікавити нинішніх можновладців. Сказали, що національна ідея — це євроінтеграція, і край. Як раніше — комунізм. Тішить, що на цей час для режиму залишаються актуальними, принаймні на рівні риторики, установка Ющенка на формування «чесної влади» і теза Тимошенко про деолігархізацію влади та відділення її від великої власності. Звісно, радість невелика, але інших поки що немає.

Мої московські знайомі уїдливо зауважують — мовляв, українці з різних історичних причин патологічно нездатні до повноцінної розбудови держави. Я з етнічної солідарності намагаюся заперечувати — мовляв, насправді все не так, незабаром усе зміниться — до повної невпізнанності. Але спростовувати їхні твердження дедалі важче. Так, це правда, «помаранчева» казка закінчилася. Однак ті, кому пощастило в ній побувати, хто готовий був іти до кінця (причому не так важливо куди), хто готовий був померти (і чи не все одно, за що), тепер уже не можуть бути такими, як колись. Адже найсуттєвіше в будь-якій казці — це ініціація героя, тобто долучення до таємної мудрості і набуття чудесних магічних можливостей. Головне — зуміти скористатися цією мудрістю, цими можливостями в нинішньому, «постказковому», «постпомаранчевому» реальному житті. І тоді воно стане не менш цікавим і насиченим, аніж революційна казка. А може, коли пощастить, ще й сповненим високого смислу.

P.S. Останнім часом я почав вірити, що між Інтернетом і світом живих є зворотний зв’язок. Що Інтернет теж відчуває, думає, переживає. З якогось моменту отримувані мною регулярно через «спам»-розсилку самурайські вірші почали мене добряче втомлювати. І майже відразу вони зникли. Але минуло кілька місяців, і я скучив за ними. Наступного ж дня, саме під час написання тексту про «помаранчеву» казку, на мою електронну адресу раптом прийшло ось це:

Остання година зими
вистуджує серце,

Кохання вмира,

І душа розірве кайдани!..