Канальні відносини

На україно-російському небосхилі знову загриміли грозові розкати і заіскрилися блискавки: минулого тижня прес-служби зовнішньополітичних відомств двох країн обмінювалися епістолярними посланнями з приводу переговорів щодо розмежування Керченської протоки. Так, після завершення останніх консультацій експертних груп українські дипломати висловили «стурбованість неконструктивністю і неправовою позицією Російської Федерації», а також звинуватили Москву в застосуванні щодо України політики подвійних стандартів. Росіяни не змовчали й у відповідь інкримінували Києву «свідоме перекручення фактів» та некоректність, попутно пересмикнувши в коментарі для преси кілька фактів.

У ситуації, коли переговори щодо делімітації Керченської протоки перебувають у патовій ситуації, приводом для таких демаршів стали підписані 18 травня Москвою і Таллінном договори про естонсько-російський державний кордон і про розмежування морських просторів у Нарвській та Фінській затоках. Тоді як росіяни вперто доводять українцям, що в радянські часи по водних просторах міжреспубліканські кордони не проходили, а тому вимоги Києва визнати адміністративний кордон у Керченській протоці міждержавним безпідставні, — документи, які Росія підписала з Естонією, свідчать про інше.

Так, лінія теперішнього естонсько-російського державного кордону на Чудському озері збігається з лінією колишнього міжреспубліканського кордону РРФСР і Естонської РСР. А в тому, що така адміністративна лінія за Союзу існувала, може переконатися кожен, хто погляне на відповідні карти радянських часів: кордон між двома союзними республіками позначався по Чудському озері пунктирною лінією. Як позначалися пунктиром кордони і по Ризькій затоці, розділяючи її на естонську і латвійську частини, і по Аральському морі, розмежовуючи води Казахстану й Узбекистану. Зрештою, як і в Керченській протоці на картах пунктирна лінія відокремлювала Кримську область УРСР від Краснодарського краю РРФСР. А це означає, що немає ніяких правових відмінностей між естонсько-російським адміністративним кордоном на Чудському озері й україно-російським у Керченській протоці.

Те, що і за часів СРСР міжреспубліканські кордони проходили по водних поверхнях, побічно визнав міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. Глава російського зовнішньополітичного відомства заявив на прес-конференції: «ми щойно підписали з моїм естонським колегою Паетом два договори, які закріплюють кордон між нашими державами в його теперішніх обрисах, тобто по адміністративному кордону між колишньою РРФСР і колишньою Естонською РСР». Російські дипломати також констатують: те, що цю лінію було підтверджено в договорах, є значним досягненням у переговорах із Естонією.

В українських дипломатів викликала обурення і лицемірна позиція протилежної сторони щодо розмежування морських просторів. На переговорах стосовно делімітації Азовського моря росіяни відкидають метод серединної лінії, який вони називають таким, що нібито не відповідає міжнародній практиці. В результаті на останньому раунді переговорів українські й російські дипломати знайшли компроміс, вирішивши застосувати при розмежуванні Азова комбінований варіант, що включав би методи серединної лінії і пропорційності, а також принцип справедливості. Тим часом під час делімітації Нарвської і Фінської заток було застосовано саме метод серединної лінії. Що й зафіксовано у статті 1 договору.

Вищезазначене дало підставу Києву кваліфікувати дії Москви як політику подвійних стандартів. З такою оцінкою важко не погодитися. Адже ще в статті 5 україно-російського договору про державний кордон зафіксовано, що «врегулювання питань стосовно суміжних морських просторів здійснюється за згодою між договірними сторонами відповідно до міжнародного права». З Естонією, членом ЄС і НАТО, росіяни суворо дотримуються норм міжнародного права. А ось у випадку з братньою Україною, своїм стратегічним партнером, учасником СНД і ЄЕП, Москва відмовляється від цього. Просто тому, що їй невигідно. І через це російська дипломатія, як завжди почуваючись у ролі «старшого брата», пропонує українській стороні всілякі екзотичні та самобутні варіанти розмежування Керченської протоки на кшталт принципу «модифікованої серединної лінії кордону», за яким Росія ділила Каспійське море з Казахстаном.

Наприклад, російські дипломати пропонують, щоб кордон у Керченській протоці проходив крайкою берега, а акваторія була у спільному користуванні. Або провести кордон по Керч-Єникальському каналу. Для Києва такі пропозиції неприйнятні.

Безумовно, результатом будь-яких переговорів має стати компроміс. І до нього, як неодноразово повторювали українські дипломати, в Києві готові. Проте не тоді, коли його ціною стає втрата суверенітету країни над великою ділянкою території. Так, частина Керченської протоки, що включає в себе Керч-Єникальський канал, є територією України. І якщо Україна погодиться, щоб кордон пройшов крайкою суходолу, це означатиме, що вона скоїть кримінальний злочин, оскільки порушить Конституцію. Адже у статті 73 Основного Закону чітко записано, що зміна території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом.

З тієї ж причини серед українських дипломатів не популярна і пропозиція провести кордон по Керч-Єникальському каналу. До речі, нагадаємо, що Керч-Єникальський канал — суб’єкт господарської діяльності, і він — власність України. (Як, наприклад, Байконур — власність Казахстану, а Біломорканал належить Росії.)

Закликаючи Київ зберегти Керченську протоку у спільному користуванні, росіяни наводять кілька аргументів. По-перше, згадану вище тезу про те, що, мовляв, за часів Радянського Союзу водні простори не розділялися, оскільки належали державі, а пунктирні лінії на карті були зроблені лише для зручнішого використання акваторій у народногосподарських цілях. Правда, російські дипломати не беруть до уваги того, що державі належали також і земля, і ліси, і це не заважало в радянські часи проводити міжреспубліканські кордони по суходолу.

Росіяни також висловлюють побоювання, що після делімітації протоки буде обмежено свободу судноплавства для російських суден. Наприклад, якщо Україна все-таки стане членом Північноатлантичного альянсу. Незважаючи на клятвені запевняння українських дипломатів під час переговорів зі своїми колегами і Президента в його листах до Володимира Путіна, що Київ гарантує свободу судноплавства, росіяни продовжують наполягати на своєму. І наводять як приклад ситуацію з турецьким Босфором, де Анкара час від часу обмежує свободу судноплавства. Або ж історію з калінінградським транзитом: представники Євросоюзу, мовляв, обіцяли, що він буде безплатним, а тепер вимагають від російських громадян оплачувати медичну страховку...

Немає сумніву, що ці аргументи надумані. Адже важко порівнювати Босфорську протоку з Керченською. До того ж у договорі можна зафіксувати певні гарантії. Та хоч би які аргументи наводила російська дипломатія, виступаючи проти делімітації Керченської протоки, очевидно, що Москва домагається за будь-яку ціну одержати у власність частину Керч-Єникальського каналу, зберігши тим самим контроль над цією стратегічною транспортною артерією. Також не викликає сумніву те, що росіянам не вдасться досягти свого, дотримуючись норм міжнародного права: із правового погляду, позиції Москви хиткі. І якщо минулими роками російські дипломати робили ставку на кулуарні домовленості президентів, то сьогодні вони намагаються досягти поставленої мети, використовуючи економічні та політичні важелі тиску на країну, водночас пропонуючи химерні варіанти вирішення керченської проблеми.

Оскільки ні Київ, ні Москва не мають наміру поступатися, дуже малоймовірним видається завершення договірно-правового оформлення україно-російського державного кордону до кінця нинішнього року, як закликав український Президент. Але що робити, якщо росіяни продовжуватимуть наполягати на своєму і відмовлятимуться підтвердити кордон у Керченській протоці? Адже й у випадку з демаркацією сухопутної ділянки кордону Москва зволікає з початком цього процесу: Росія просто ігнорує ноти українського МЗС і звернення нашого Президента. Але ж неврегульованість питання з кордонами — потенційний чинник нестабільності для обох держав, та й азовсько-чорноморського регіону загалом.

На наш погляд, у Києва є кілька засобів для стимуляції росіян активізувати процес делімітації Керченської протоки. По-перше, у Верховній Раді з 2003 року лежить законопроект «Про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України», прийнятий у першому читанні. Але, на настійну вимогу російських дипломатів, його ухвалення було заблоковано. Якщо під час двосторонніх переговорів не вдасться досягнути прогресу, цей законопроект можна «запустити» на друге читання, застерігши в ньому лінію кордону в Керченській протоці. У свою чергу, нагадаємо, що лише погроза в односторонньому порядку встановити в Азовському морі 12-мильну зону територіальних вод примусила росіян розпочати переговори щодо делімітації цієї акваторії.

По-друге, Київ може запропонувати Москві звернутися до міжнародних судових інстанцій: у міжнародний трибунал в Гамбурзі, у Міжнародний суд ООН у Гаазі або скористатися третейським судом. Це — цивілізований, хоча й дорогий шлях вирішення спірного питання, до якого звертаються за взаємною згодою сторони. Але малоймовірно, що на нього погодиться Москва: юридично слабка позиція не дає росіянам шансів на перемогу. Поки що російські дипломати говорять про те, що це буде ганьба, якщо дві братні, дружні держави не зможуть самі домовитися щодо проблеми Керченської протоки. І радять українцям подумати про імідж країни, оскільки Київ, мовляв, не може домовитися про делімітацію морських просторів не лише з Москвою, а й із Бухарестом.

Очевидно, що перехід до жорсткої лінії поведінки може ускладнити відносини Києва з Москвою. Але що робити, коли готовність до компромісів Кремль сприймає як слабкість? На відміну від Естонії, яка може задіяти дипломатичний інструментарій ЄС і НАТО й відстояти свої національні інтереси, Україні доводиться покладатися лише на власні сили. У минулому це добре продемонструвала тузлинська криза: за винятком Сполучених Штатів, ніхто не підтримав Україну, коли вона відстоювала свою територіальну цілісність. І сьогодні в кулуарах представники західних країн як заклинання повторюють: не сваріться з Росією. Однак досвід Грузії, яка минулого тижня домовилася з Росією про процес і терміни виведення російських баз зі своєї території, свідчить, що з Москвою можна вирішити болючі питання. Та для цього потрібна не лише наполегливість дипломатів, а й наявність політичної волі у керівництва країни.