Калінові пута для Траянового коня

Довготривала криза влади в Румунії, очевидно, йде до завершення. У протистоянні керівника держави і глави уряду окреслився лідер. Прем’єр-міністр країни Калін Попеску-Тарічеану святкує серйозну, хоча й проміжну перемогу. Тим часом становищу, в якому опинився президент, не позаздриш.

Те, що «шлюб з розрахунку», укладений двома провідними румунськими політиками, буде склад­ним, з самого початку ні в кого не викликало сумнівів. По­песку — людина дуже непомітна, такий собі сіренький технократ із підприємницьким минулим. Проте він заслужив визнання за небезуспішну політику ліберальних реформ, яка зрештою і привела Румунію до Євросоюзу.

Президент Траян Басеску — цілковита протилежність прем’єра. Одноліток — обом по 55, — він прийшов до влади шляхом, далеким від економіки. Капітан судна, котрий став згодом мером Бу­хареста. Його грубувата, розв’язна мова, жорсткий характер, звичка випити й потусуватися в одному зі столичних пабів незмінно завойовували симпатії виборців. Як показують соцопитування, Басеску постійно називають найпопулярнішим політиком країни. Проте сьогодні йому доводиться розплачуватися за капітанський стиль управління країною, який критики нерідко характеризують як авторитарний.

На вибори 2004 року Басеску і Тарічеану йшли як союзники. Демократична партія (ДП) першого і Народно-ліберальна (НЛП) другого утворили альянс «Справедливість і правда», який виявився успішним. Проте з часом, як це часто буває, переможці побили горщики. За минулі роки кризи у стосунках президента і прем’єра стали звичайною річчю. Ситуація загострилася в червні минулого року, коли президент відмовився вивести румунський контингент з Іраку, як того вимагав прем’єр. На початку нинішнього року вибухнув новий скандал: Басеску відмовився затвердити висуванця й однопартійця прем’єра Адріана Чорояну на посаду глави зовнішньополітичного відомства. Попередній глава МЗС Міхай-Резван Унгуряну в лютому пішов у відставку після скандалу, пов’язаного з необґрунтованою затримкою американськими військовослужбовцями в Іраку двох румунських фахівців, котрі були обвинувачені в шпигунстві і три місяці провели в ув’язненні. Міністр не поінформував про це ні президента, ні уряду Румунії. Здавалося б, після того, що трапилося, зволікати з новим призначенням не можна. Проте президент, очевидно, не захотів віддавати вакансію своїм політичним опонентам. У результаті ця посада тимчасово була віддана самому Тарічеану. Криза на той час торкнулася і дипломатичної мережі, тож тепер кандидатура посла Румунії залишається вакантною у 18 країнах світу.

У середині березня перші люди держави знову не знайшли спільної мови: президент захотів проконтролювати перебіг обговорення термінів виборів до Європарламенту, а прем’єр вважав це небажаним. Як і слід було очікувати, дати не визначили, тим часом Румунія має призначити 35 своїх представників до кінця року. Ця суперечка дала Тарічеану змогу перейти до рішучих дій. Тим більше що соціал-демократи — головна опозиційна сила — пригрозили уряду вотумом недовіри. Прем’єр скористався тим, що демократи відмовилися висувати спільних кандидатів, обвинуватив їх у розриві коаліції і відправив у відставку всіх вісьмох міністрів — представників цієї партії.

«Нам потрібен ковток свіжого повітря, — заявив прем’єр у недільному телезверненні. — Ниніш­ній ліберально-демократичний правлячий альянс більше неспроможний подолати політичну кризу і знайти рішення заради добра румунського народу».

Це сталося 1 квітня (мабуть, щоб було смішніше). А вже наступного дня парламенту був представлений уряд меншості. Крім лібералів, які отримали 12 із 17 портфелів, включно з усіма ключовими посадами, до нього ввійшли представники Демократичного союзу угорців Румунії, який є виразником інтересів
1,4 млн. етнічних мадярів країни.

Місяці протистояння призвели до практично повного паралічу виконавчої влади, застою реформ і викликали невдоволення ЄС, тому особливих проблем із затвердженням його нового складу в парламенті не виникло.

Із 469 депутатів новий уряд підтримали 303 особи, зокрема есдеки, які, втім, обмовилися, що це аж ніяк не свідчить про їхнє прагнення до кооперації. Проти проголосували лише 27 народних обранців. Прибічники президента виявилися відверто слабкі у вербуванні нових друзів: якби список Попеску схвалили менше ніж 235 депутатів, Басеску отримав би законне право відправити прем’єра у відставку. Проте демократів підтримали лише Консервативна партія і радикально права Велика Румунія, котру обурює сама ідея румунсько-угорського уряду.

Передбачаючи такий розклад, президент підсунув своєму суперникові «троянського коня». У своєму зверненні до парламентарів Басеску зазначив, що затверд­ження законодавчими зборами нового уряду породить правову колізію. «НЛП не була представлена як окрема сила в передвиборних перегонах і не виставляла свого кандидата на посаду прем’єр-міністра», — заявив глава держави. Тим часом з «одностороннім» звільненням міністрів від ДП склад уряду радикальним чином було змінено, тож новій формулі влади бракує демократичної легітимності, і вона більше не відповідає волі виборців, виявленій 2004 року. Президент бачить два виходи зі становища: створення прозорої більшості або оголошення дострокових виборів. Причому, очевидно, другий варіант йому видається більш імовірним.

От тільки навряд чи панові Басеску вдасться скористатися цією пасткою. Річ у тому, що сформована на вимогу опозиції парламентська комісія, яка розслідує діяльність президента, рекомендувала оголосити йому імпічмент. Якщо Конституційний суд і обидві палати парламенту вважатимуть висновки, подані в доповіді комісії, серйозними, то буде проведено референдум про усунення глави держави.

Автори документа на чолі з лідером Консервативної партії Данном Войкулеску стверджують, що Траян Басеску зловживав своїми повноваженнями і неодноразово порушував конституцію країни. Зокрема, президента обвинувачують у тому, що він відмовлявся призначати незручних міністрів, втручався в розслідування справ, які вела прокуратура, а також санкціонував прослуховування телефонів інших політиків. Якщо обвинувачення підтвердяться, Румунію дійсно чекають дострокові вибори. Тільки президентські. Це стане зайвим підтвердженням загальної для нинішнього ЄС тенденції: у боротьбі яскравого політика і сіренького технократа перемагає останній. Євросоюзу потрібні не вожді, а справні клерки, які можуть змусити працювати державну машину.