Ірина Акімова: «Якість медичної допомоги має підвищитися в найближчі роки, і це буде пов’язано зі зміною системи фінансування охорони здоров’я» - Політика - dt.ua

Ірина Акімова: «Якість медичної допомоги має підвищитися в найближчі роки, і це буде пов’язано зі зміною системи фінансування охорони здоров’я»

4 лютого, 2011, 16:46 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Те, що здоров’я народу повинно бути найголовнішою турботою держави, мудрі правителі усвідомлювали ще в стародавні часи.

© Василя Артюшенко

Те, що здоров’я народу повинно бути найголовнішою турботою держави, мудрі правителі усвідомлювали ще в стародавні часи. Новітня історія, на жаль, сповнена свідченнями нехтування цим принципом. Охорона здоров’я в нашій країні за весь період незалежності так і не стала пріоритетом державної політики, хоча декларацій і політичних спекуляцій на цю тему пролунало безліч. Ось уже майже два десятиліття на нашому владному олімпі політики ламають списи в дискусіях про шляхи реформування системи охорони здоров’я. Скільки за цей час було планів, програм, концепцій! Було розроблено навіть «дорожню карту», але, як казав один з екс-міністрів охорони здоров’я, не було політичної волі для проведення реформи в цій соціально вразливій галузі. Чи з’явилася вона зараз? З вуст міністра охорони здоров’я на телебаченні пролунала фраза про початок реформи галузі. Це викликало багато запитань, на які поки що ніде взяти відповідь.

Щоб отримати інформацію про майбутні перетворення в системі охорони здоров’я з перших рук, DT.UA вирішило звернутися безпосередньо в реформаторський штаб, що на Банковій. Ми поставили перед собою завдання якомога конкретніше дізнатися про реформу, яка вже викликала в суспільстві чимало чуток і... страхів. У чому вона полягає, що передбачається зробити для поліпшення якості медичного обслуговування населення, яких змін можна очікувати вже найближчим часом — про це наша розмова з першим заступником глави адміністрації президента України Іриною Акімовою, яка очолює комітет з економічних реформ і є куратором реформи охорони здоров’я.

— Ірина Михайлівна, кілька днів тому в інтерв’ю одному з телеканалів міністр охорони здоров’я заявив, що з 1 січня 2011 року в Україні почалася реформа галузі. А оскільки про суть самої реформи сказано було мало, то, зрозуміло, хотілося б дізнатися детальніше про те, які зміни цього разу намічаються в системі охорони здоров’я? Стосуються вони головним чином питань ефективного використання коштів, що виділяються на «здоров’я народу», про що ми вже чули, чи слід очікувати скорочень, звільнень тощо?

— По-перше, треба уточнити: стартувала реформа, з мого погляду, раніше. У програмі економічних реформ є конкретний розділ «Реформа системи охорони здоров’я». Програма, як пам’ятаєте, з’явилася в травні 2010 року, ухвалено її на комітеті економічних реформ у червні, тому основні напрямки — що саме потрібно робити — вже були позначені в ній. У виступі президента восени на виїзному засіданні комітету в Кіровограді йшлося і про реформи загалом і конкретно про національний проект зі створення висококласних перинатальных центрів у всіх областях України.

У чому зміст цієї реформи? По-перше, вона спрямована на підвищення якості медичної допомоги, по-друге, — на поліпшення забезпечення фінансовими ресурсами системи охорони здоров’я, яких, природно, бракує, та підвищення ефективності використання цих ресурсів, по-третє, — на підвищення стандартів якості всередині цієї системи, по-четверте, — на підвищення статусу лікаря, від чого виграє й пацієнт.

Реформа включає три напрямки. Перше — це зміна мережі установ охорони здоров’я. Друге — зміна системи фінансування охорони здоров’я. І третє — вдосконалення системи контролю якості (запровадження стимулів і самого контролю якості надаваних послуг).

Чому нам потрібно вдосконалювати мережу? Давайте подивимося, яка ситуація на сьогодні. Наведу деякі цифри. За кількістю ліжко-місць Україна приблизно в півтора-два рази випереджає європейські країни: у країнах ЄС — 55 ліжко-місць на 10 тис. населення, тоді як в Україні — 91; у країнах ЄС хворий проводить у стаціонарі дев’ять днів до лікування, а в Україні — 13; кількість установ охорони здоров’я в нас теж удвічі більша порівняно з ЄС (відповідно 0,6 і 0,3 на 10 тис. населення). При цьому за показниками смертності — від серцево-судинних захворювань, дитячої та передчасної смертності ми, на жаль, удвічі попереду Європи всієї. Виникає запитання: чому? Одна з відповідей — гроші розпорошено по занадто великій кількості установ охорони здоров’я, які ми не можемо наповнити хорошим устаткуванням, не можемо забезпечити всі їх, включаючи сільську місцевість, кваліфікованими медичними кадрами. Отже, грошей у країні менше, ніж у ЄС, лікувальних установ більше, результати гірші. Звідси висновок: треба щось міняти. Мережу лікувальних установ слід змінити з урахуванням потреб кожного регіону.

— Змінити — означає скоротити?

— У чому в нас найбільша проблема? Ліжко-місць багато, сімейних лікарів мало. Нам треба переносити акцент на те, що називається першим рівнем надання медичної допомоги. Другий рівень — це спеціалізована медична допомога, яка в нас сьогодні розпорошена і дублюється в поліклініках. І третій рівень — високоспеціалізована медична допомога, як, наприклад, операції на серці, лікування онкозахворювань тощо.

Що ж нині в нас спостерігається? Часто пацієнт, щоб з’ясувати причину свого нездужання, долає тривалий шлях від одного вузького спеціаліста до іншого, простоюючи в чергах під дверима кабінетів у поліклініках. А тим часом тільки лікар загальної практики може визначити оптимальний, так званий правильний маршрут пацієнта, зорієнтувати його, до якого спеціаліста треба звернутися, які обстеження зробити насамперед. Або ж такий лікар (сьогодні його ще називають сімейним лікарем) зможе самостійно визначити причину хвороби й упоратися з нею на місці. Це дасть змогу наблизити медичну допомогу до пацієнта, позбавити його невиправданих витрат і заощадити час.

Щоб розвинути думку, наведу такий приклад. За статистикою, хірург у нас робить у середньому 10—15 операцій на місяць, тоді як у розвинених країнах цей показник у три-чотири рази вищий. Зрозуміло, що якіснішу допомогу надає той спеціаліст, який більше оперує. Виникає запитання: що краще — залишати величезну кількість практикуючих хірургів, які, по суті, не мають належного досвіду, чи концентрувати в конкретних місцях високоспеціалізовану медичну допомогу, де вона відповідатиме стандартам якості? Відповідь очевидна.

Таким чином, ідеться про реструктуризацію мережі. Чіткий поділ рівнів медичної допомоги — це, з одного боку, економія ресурсів, з іншого — підвищення кваліфікації лікарів і якості послуг. У результаті виграє пацієнт.

Другий напрямок — зміна системи фінансування. Часто лунає теза: у нас занадто мало грошей витрачається на охорону здоров’я — близько 4% від ВВП, тоді як в інших країнах — 7%. Якщо грошей недостатньо, то розпорошувати їх тим більше неприпустимо. Наявні кошти треба використовувати так, щоб видати на-гора більший результат. Без зміни мережі лікувальних установ це зробити неможливо. Якщо у вас тече водопровідна труба, то ви... Так і тут. Якщо в нас є «теча» в системі мережі охорони здоров’я, то її треба усунути, перш ніж починати змінювати систему фінансування.

Система фінансування в нас, як і раніше, здійснюється за так званим кошторисним принципом, тобто кошти виділяються залежно від кількості ліжко-місць. Цей за своєю суті порочний принцип не дає стимулів для надання якісніших послуг пацієнтові, не дозволяє зосередити бюджетні кошти у певному місці й стежити за їх ефективним використанням. Тепер, принаймні на першому етапі, треба перейти до програмно-цільового методу.

— Будь ласка, конкретизуйте, в чому його переваги.

— Від старої системи фінансування він відрізняється тим, що дає змогу використовувати кошти не в рамках десяти-п’ятнадцяти статей витрат, від яких ні в якому разі не можна відступити. Приміром, лікувальній установі потрібні бинти, а гроші можна витратити тільки на оплату електрики. У програмно-цільовому методі дається пул ресурсів, і, по суті, там є тільки дві статті — заробітна плата і все інше. У керівництва лікувальної установи з’являється можливість придбати потрібні медпрепарати, устаткування, стимулювати працю лікарів. Заробітна плата лікаря складатиметься з двох частин: перша — ставка відповідно до тарифної сітки і друга — доплата за якість виконаних робіт. Для її визначення користуватимуться відповідними коефіцієнтами, які після обговорення з медичною громадськістю затвердить Мінздоров’я. Поява стимулу при переході на програмно-цільовий метод — це, мабуть, найважливіше завдання, яке повинна вирішувати реформа охорони здоров’я.

І третій напрямок — удосконалення системи контролю якості. Тут постає багато запитань, над якими зараз ведеться робота. Є таке поняття, як клінічний протокол, де можна знайти відповідь — правильно лікували хворого чи неправильно, і в останньому випадку можна висувати претензії до лікувальної установи. Чи дотримано стандартів технічного устаткування, від чого залежить якість наданих послуг? Ось ці елементи буде прописано і в змінах до закону про основи охорони здоров’я і реалізуватимуться на практиці. Є й таке важливе питання. У більшості розвинених країн і в частині тих, що розвиваються, акредитація медичної установи дуже ефективно використовується як стимул для поліпшення роботи. Як змусити медиків підвищувати якість? Можна методом ломаки — прийшла комісія, виявила вади й покарала. Чи з’являється при цьому стимул для підвищення якості? Навряд. При такому підході скоріше з’являється стимул заплатити комісії, щоб усі питання було закрито. Система акредитації в розвинених країнах побудована на зовсім іншому принципі. Є набір критеріїв, на підставі яких керівництво лікарні може провести самооцінку (внутрішній аудит), виставляючи собі бали. Як правило, участь в акредитації передбачає певне додаткове фінансування, і за рахунок цього лікувальна установа отримує стимул закривати свої слабкі місця. При позитивній динаміці наступного разу сума фінансових коштів збільшується, що стимулює підвищувати якісний рівень і репутацію в пацієнтів. У системі підвищення якості медичного обслуговування значна роль відводиться організаціям із захисту прав пацієнтів, що покликані розглядати скарги, працювати з Міністерством охорони здоров’я, місцевими органами влади, допомагаючи пацієнтам у разі порушення їхніх прав. Поки що цей рух в Україні розвинений дуже слабко, але останнім часом набирає обертів, і це втішно.

— Чи можна говорити про системне бачення реформи галузі? Річ у тім, що й раніше неодноразово починалися спроби поліпшити медичну допомогу населенню, але це були спорадичні кроки, які не призводили до бажаного результату. Чи враховано попередні реформаторські напрацювання, а також промахи? Чи проводилася наукова і громадська експертиза концепції реформи?

— Природно, концепція реформи народилася не на порожньому місці. По-перше, 2007 року вже було напрацьовано низку документів — постанову про Національний план розвитку системи охорони здоров’я, де вже було закладено ідею розподілу медичної допомоги на рівні. Але її не здійснили. Тепер усі хороші ідеї, які було запропоновано раніше, зібрано воєдино, вони знайшли своє місце в програмі реформ. Узагалі не можна йти шляхом підготовки суто експертного документа і нав’язування його зверху. По-перше, охорона здоров’я — це соціально дуже вразлива сфера, і люди повинні розуміти, що там робиться, а по-друге — всі установи, за винятком окремих третього рівня, перебувають у віданні місцевих рад. Тому від самого початку під егідою адміністрації президента було проведено кілька нарад з участю керівників системи охорони здоров’я різних рівнів, медиків з різних регіонів країни, представників профспілок, організацій з захисту прав пацієнтів та місцевої влади. Річ у тому, що багато напрямків реформи, як, наприклад, реструктуризація мережі, насамперед стосуються місцевої влади, й їй працювати з людьми на місцях, визначати оптимальні потреби в лікувальних установах: які з них могли б об’єднатися, де залишити амбулаторію, а де потрібен хоспіс. Більше того, основні напрямки реформи ми розсилали по областях і кожному регіональному комітету з економічних реформ надсилали листа з проханням організувати обговорення на місцях з усіма зацікавленими особами. Ми отримали досить багато зауважень і пропозицій щодо законопроекту про основи охорони здоров’я, які й урахували при його доопрацюванні. Сподіваюся, що незабаром цей закон буде ухвалено.

— Наскільки буде враховано при проведенні реформи особливості кожного регіону (району), адже всі вони різні за територією, кількістю та густотою населення, інфраструктурою тощо? Конкретний приклад. Торік я побувала у відрядженні в дільничній лікарні в с. Великі Сорочинці, якій теж нібито загрожувало закриття. Але ж без неї не уявляють життя тисячі сільських жителів, і обслуговує вона десятки сіл у радіусі 30—40 км. Пригадується, вже одного разу позакривали ФАПи, а потім довелося їх відновлювати…

— Принцип скрізь один: у кожному сільському районі обов’язково повинна бути лікарня планового лікування хронічних хворих. Така лікарня не конче має передбачати тільки лікарняні ліжка, там може бути денний стаціонар, де пацієнт може пройти курс лікування. Такі лікарні залишаться в кожному районі. Де саме, має вирішувати місцева влада.

Дуже важливо зрозуміти, що реструктуризація мережі не означає тотальне закриття ФАПів і лікарень. Звісно, є фельдшерсько-акушерські пункти, які обслуговують менше 300 чоловік. Що зазвичай являє собою такий ФАП? Обладнання — ніякого, медикаментів — теж, сидить там один фельдшер на півставки або навіть чверть ставки. У таких випадках треба проводити укрупнення, причому завдання при цьому полягає в тому, щоб у ФАПі був не тільки фельдшер, а й лікар. Можливі варіанти, коли лікар обслуговує за графіком кілька населених пунктів. Ще раз підкреслю: не йдеться про скорочення або закриття лікувальних установ, а тільки про їх перепрофілювання.

Перепрофілювання може бути й таким. На жаль, для України поняття «хоспіс» не характерне. Тим часом у нас багато людей, які мають хронічно невиліковні захворювання, потребують догляду. Залежно від специфіки регіону — повсюди різна картина захворюваності і смертності, — частина лікувальних установ може бути переобладнана у хоспіси, що дуже правильно й необхідно.

Ще варіант: лікувальні установи, в яких періодично проходять підтримуючу терапію люди похилого віку — соціально-реабілітаційні центри. Наприклад, пенсіонеру, в якого повний набір хронічних захворювань, потрібна профілактична підтримка протягом двох-трьох тижнів на рік. Для цього йому немає потреби лягати у спеціалізовану лікарню, до того ж без наявності гострих показань його, по-перше, туди не візьмуть, а по-друге, це просто економічно недоцільно.

Питання про звільнення лікарів зараз узагалі не стоїть. Кількість сімейних лікарів у нас сьогодні на рівні 75% від потреби. Нам треба, навпаки, розширювати інститут сімейних лікарів. У рамках реалізації реформи передбачені також курси перекваліфікації.

— Описану вище схему ви плануєте спочатку «обкатати» на практиці, реалізуючи пілотний проект реформи? Хотілося б дізнатися про цей експеримент.

— Пілотний проект планується запровадити у трьох областях — Вінницькій, Дніпропетровській та Донецькій. Чому саме в цих областях? Насамперед, це було бажання самих регіонів, їхня готовність до проведення реформи. Слід сказати, що в названих областях місцева влада вже самостійно і досить успішно робила спроби реструктурувати мережі лікувальних установ. Наприклад, у Донецькій області проаналізували мережу психдиспансерів. Виявилося, що абсолютно безболісно можна скоротити 180 ліжок, при цьому залишився денний стаціонар. Це дозволило заощадити близько 9 млн. грн. Їх спрямували на те, щоб на пільгових умовах надавати медпрепарати пацієнтам.

Другий приклад. У тій-таки Донецькій області в мережі протитуберкульозних закладів скоротили близько 140 ліжок. Зекономлені майже 7 млн.грн. спрямували на обслуговування стаціонарних хворих, підвищення якості харчування. Приблизно те саме було зроблено в мережі шкірвендиспансерів, у результаті вдалося збільшити денну норму витрат на ліки для хворих практично увосьмеро.

Під час експерименту в цих регіонах ми спостерігатимемо, де можуть виникати непогодження між радами різних рівнів, як їх можна подолати, як правильно визначати на основі регіональної специфіки саму структуру лікувальних установ на місцях, те, що ми називаємо госпітальними округами, — де ми розміщуватимемо лікарню інтенсивної терапії, амбулаторії, заклади медико-соціальної допомоги тощо. У таких регіонах (Вінницька область невелика, переважно сільськогосподарська, Донецька область велика, промислова) можна перевірити, де виникнуть слабкі місця, і знайти варіанти розв’язання проблеми.

На прикладі цих регіонів ми апробуємо програмно-цільовий метод фінансування. Скільки часу це забере, які проблеми при цьому з’являться — ми мусимо з’ясувати в цьому пілотному проекті, щоб потім зробити процес менш болісним.

— На які терміни розраховано експеримент?

— На проведення експерименту передбачено два роки, ще рік — на підбиття підсумків і відповідне коригування.

— Що передбачається зробити нинішнього року?

— Нинішнього року акцент робиться насамперед на реструктуризацію мережі і на повну підготовку схеми бюджетно-цільового фінансування, яке має бути запущене вже з наступного бюджетного року. Ця схема принаймні рік працює, виясняються її проблеми, які на третьому році мають спільно вирішуватися. Після цього нова система фінансування поширюється на всю Україну.

— Ірино Михайлівно, ви очолюєте комітет з економічних реформ і повинні бачити проблему проведення реформ у країні системно й комплексно. Презентована вами медична реформа значною мірою пов’язана з питаннями територій та дотриманням інтересів великих і малих громад. Тому виникає логічне запитання: чому ваша команда при цьому відклала на невизначений термін проведення територіальної реформи? Адже, збільшивши і збалансувавши території, врахувавши при цьому потреби та особливості громад, ви заклали б фундамент для проведення будь-яких інших реформ — і охорони здоров’я, і освіти тощо. А так складається враження, що, давши старт спочатку реформі охорони здоров’я, ваша команда, образно кажучи, побігла попереду паровоза.

— Для того щоб було зрозуміло, ось картинка (схема) госпітального округу. Є первинна медична допомога, центрів такої допомоги може бути багато, залежно від кількості населення. Госпітальний округ — це вторинний рівень меддопомоги. Цей округ має охоплювати десь 120—150, у великих регіонах — до 200 тисяч населення. І в ньому мають бути всі необхідні види лікувальних установ, які б задовольняли всі потреби в медичній допомозі. Часто запитують: межі госпітального округу збігатимуться з межами адміністративних районів? Зовсім не обов’язково. Території районів і областей до госпітального округу прямого стосунку не мають. У цьому ж уся сіль.

— А як фінансуватимуться госпітальні округи?

— З обласного бюджету. Так буде простіше, щоб уникнути непорозумінь, пов’язаних із тим, що, як я вже сказала, територіальні межі госпітальних округів не збігатимуться з територіями районів. Тому якщо в майбутньому відбудеться адміністративно-територіальна реформа, то госпітальні округи легко в неї впишуться, й особливих суперечностей не виникне.

— Чи не буде так, що після утворення округів спеціалізована медична допомога стане менш доступною для сільського населення?

— Спеціалізована лікарня має розміщуватися в радіусі 100 км,
не більше. Час доправлення до пункту, де можуть надати високоякісну невідкладну допомогу, має становити 20 хвилин у сільській місцевості і 10 хвилин — у місті. Це той орієнтир, до якого ми прагнемо. Звісно, сказати, що цей орієнтир буде досягнутий відразу ж після прийняття закону, було б принаймні наївно. Існує проблема стану доріг, їх наявності і забезпечення транспортом. Ось чому, формуючи карту госпітальних округів (це завдання було поставлене президентом ще на нараді в Кіровограді), треба враховувати не тільки суто медичні показання, а й можливості доїхати не тільки для швидкої допомоги, а й для хворих, котрі звертатимуться по спеціалізовану медичну допомогу. Вирішуватиметься дорожня проблема спільно з державними органами (тут я маю на увазі цільові програми, спрямовані на розвиток інфраструктури) і місцевою владою.

— Раніше повідомлялося про підготовку кількох законопроектів, спрямованих на реформу системи охорони здоров’я, які найближчим часом мають бути передані у Верховну Раду. Що це за законопроекти?

— Цих законопроектів кілька. Базовий — про внесення змін у «Основи законодавства про охорону здоров’я». Про які зміни йдеться? Це поділ рівнів медичної допомоги, дається визначення, що це таке і яким чином усі види допомоги надаються. Дається визначення того, що називається маршрутною картою пацієнта. Визначаються також стандарти медичної допомоги.

Другий законопроект — про особливості діяльності закладів охорони здоров’я. Третій — про пілотні проекти. На підставі цього закону впроваджуватиметься програмно-цільовий метод фінансування. Можливо, є сенс підготувати окремий законопроект про надання невідкладної медичної допомоги (зараз це питання обговорюється), який формував би структуру екстреної медичної допомоги. Тут є кілька відкритих питань, і одне з них — об’єднання зусиль системи охорони здоров’я, МВС і МНС. Тобто це може бути єдиний телефонний номер, єдина служба, котра надає як екстрену допомогу на місці, так і доставку хворого в найближчу лікувальну установу, де йому можуть надати спеціалізовану допомогу. Яка з форм організації невідкладної меддопомоги оптимальна для нас — це питання зараз обговорюється експертами.

— За матеріалами Рахункової палати, у нас 70% хворих, які потребують екстреної меддопомоги, помирають дорогою в лікарню, тобто на догоспітальному етапі (у країнах Європи — 20 —25%). А все через нашу «швидку неміч»…

—У мене є така статистика. Щорічно служба швидкої допомоги обслуговує приблизно 13 млн. викликів. Близько 10 млн. чоловік привозять у лікарню, а решті допомога надається на місці, без доставки в лікарню. Думаю, цифри, які ви назвали, не підтверджені офіційною статистикою. Хоча тема організації швидкої допомоги — дуже важлива, і на ній зараз робиться акцент.

— Яку все ж таки систему охорони здоров’я ми «будуємо»? Бюджетну чи бюджетно-комерційну? Загальнообов’язкове медичне страхування відсувається на задній план…

— Найближчим часом ми вдосконалимо бюджетну систему. Є принаймні дві переконливі причини, чому спочатку треба розібратися з діючою бюджетною системою, а потім порушувати питання про медичне страхування. Причина перша. Якщо сама система працює неефективно, чи можна в неї вливати додаткові гроші й очікувати поліпшення результату? Якщо труба протікає, то хоч скільки води в неї вливай — все одно витікатиме. Ось чому спочатку треба проаналізувати мережу бюджетних установ, реформувати їх, дати їм стимули працювати краще, а потім уже надавати додаткові фінансові кошти. Логіка, думаю, у цьому є.

Причина друга. Звідки можна взяти гроші на медстрахування? Відповідь очевидна — це додатковий соціальний платіж на роботодавця, який сьогодні йому не під силу. От ми й пішли шляхом реформування наявної системи охорони здоров’я, підготовки її до того, щоб у перспективі запровадити медичне страхування. І все ж ми йдемо в бік обов’язкового медичного страхування, але рух це поступовий і поетапний.

— Якими є пріоритети в охороні здоров’я? Усі програми, як правило, спрямовані на боротьбу з хворобами, і в цій нерівній боротьбі перевага явно не на користь здоров’я. Пригадуються гострі, як скальпель, слова великого М.Амосова, який назвав головне медичне відомство міністерством хвороб. Чи знайшлося серед пріоритетів системи охорони здоров’я місце профілактиці захворювань, або, за Пироговим, медицині запобіжній?

— У реформі ми наголошуємо на первинному рівні охорони здоров’я, де саме цю профілактику й закладено. У сімейного лікаря буде стимул займатися профілактикою захворювань. Бо чим менше пацієнт хворіє, тим більше заощаджується коштів, які виділяються лікарю на лікування своїх підопічних.

— Скільки часу, на вашу думку, знадобиться на проведення реформи охорони здоров’я? Ось уже майже два десятиліття «запрягаємо» і все ніяк не зрушимо з місця.

— Оскільки ми почали всерйоз цим займатися, думаю, істотні зрушення мають відбутися вже у перші два роки.

Для оцінки якості реформи охорони здоров’я існують об’єктивні складові — це, зокрема, підвищення тривалості життя, зменшення захворюваності, які не можуть різко поліпшитися. Як показує європейський досвід, на це знадобиться не менше п’яти років. Але є ще й суб’єктивна складова. Пацієнт приходить до лікаря й отримує не тільки ліки, а й увагу, розуміння, що неможливо переоцінити в плані цілющого впливу. Пригадаймо, що і слово лікує. Підвищення якості медичної допомоги, думаю, має відбутися раніше, і воно буде пов’язане зі зміною системи фінансування. Чому я кажу про це з такою переконаністю? Це не просто рожевий оптимізм, є конкретні приклади в Україні, коли ще до початої нами реформи перехід на нову систему договірних відносин з лікарями первинної ланки давав швидкі результати. Наприклад, у м. Комсомольську свого часу було проведено соціологічні дослідження, які показали, що протягом двох років відтоді, як ця система запрацювала, думка населення різко змінилася. Якщо до її впровадження 15% пацієнтів були загалом задоволені медичними послугами в регіоні, то через два роки — понад 80%. Зрозуміло, що об’єктивні показники зміняться пізніше, але задоволеність пацієнта тим, що до нього уважно ставляться й усіляко намагаються допомогти, — цього, як показує досвід, можна досягти вже невдовзі.

На завершення хотілося б зазначити, що попри всі проблеми в нашій охороні здоров’я є гарні лікарі, висококваліфіковані медпрацівники, і хотілося б, щоб таких побільшало. А для цього необхідно повернути цю систему обличчям до медика, дати йому стимули працювати краще і, звісно, підвищити контроль якості. Не тільки з боку наглядових органів, а й з боку споживачів медичних послуг. Іншого варіанта немає. Шлях цей досить тривалий, але я впевнена, що перші результати реформи можна буде побачити досить скоро.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво