Іран усе ще небезпечний…

Іран зупинив свою секретну ядерну військову програму у 2003 під міжнародним тиском, але все ще здатний створити ядерну бомбу до 2010-го чи 2015-го, так оцінюють американські експерти ситуацію навколо іранської ядерної програми. Така нова оцінка іранської ядерної небезпеки, викладена в National intelligence estimate (Nie) — щорічній доповіді національної розвідки, де узагальнюється думка, що превалює в ЦРУ та інших 15 розвідувальних структурах, координованих директором Національної розвідки Майком Макконнеллом.

Нова оцінка іранських можливостей обмежує поточні політичні дебати у Сполучених Штатах щодо військового знищення іранської ядерної програми, яка може дати конкретні результати вже через декілька років. Крім цього, нова оцінка ядерних потенцій Ірану заходить у суперечність з іншою інформацією, що надходить із різних джерел Близького Сходу. Як же тоді бути з тверд­женнями, що їх оприлюднив іранський армійський генерал у відставці Алі Реза Асгарі, у попередньому уряді — заступник міністра, який у лютому, під час візиту до Туреччини, «перемістився» на Захід і «засвітив» інформацію про наявність цієї програми. Тому чи не поспішили, власне кажучи, американські спецслужби з оприлюдненням інформації, котра зможе заохотити іранський режим до ще більших непоступливості й агресивності?

До того ж, як вважає президент США Джордж Буш, хоч американські розвідувальні агентства й поінформували, що Іран у 2003 році зупинив свою програму ядерної зброї, ця країна все ще залишається небезпечною. Доречно згадати, що Іран протягом майже двох десятиліть взагалі засекречував і приховував від міжнародної спільноти свою ядерну програму, й інформація про це стала відомою лише після того, як її оприлюднили у 2002 році противники ісламістського режиму.

Як стверджує впливова ізраїльська газета «Ha’aretz»: «Розвідники відповідають за достовірність аналізу, який ґрунтується на зібраних фактах, а дипломати — відповідають за невдачі в загальній оцінці ситуації і достовірність своїх суджень. Прикладом чого є переоцінка ситуації з Іраком внаслідок маневрів колишнього президента Саддама Хусейна і недооцінка небезпеки, як це сталося, наприклад, із «Аль-Каїдою» напередодні 11 вересня 2001 року».

Проте ситуація, коли, з одного боку, 15 головних розвідувальних структур США раптом наполегливо переконують світову громадськість, що Іран зупинив свою загрозу і принаймні нині не становить такої небезпеки, аби вважати, що він може раптово створити ядерну зброю, а з іншого — Джордж Буш явно незадоволений цією доповіддю й наголошує, що проти Ірану може бути використана військова сила, — несподівана і майже анекдотична. Оскільки для світової громадськості стало очевидно, що світ перестав бути однополярним і несподівано став двополярним, але обидва полюси містяться у Вашингтоні. Один — у Білому домі, а інший презентований політичною громадськістю принаймні обох головних політичних сил, і особливо — інтелектуально-аналітичною її складовою. І це тоді, коли Велика Британія й Канада демонструють щодо Ірану досить жорстку позицію і ні на йоту не поступаються у питаннях іранської ядерної програми та відступу керівництва цієї країни ісламістів від загальноприйнятих дипломатичних норм.

Відтак, схоже, політична еліта Сполучених Штатів в останній рік президентства Джорджа Буша дуже побоюється, що він розпочне нову війну. І, не маючи можливості, за давнім саксонським звичаєм, заховати неадекватного родича глибоко в підвалі, створює «віртуальний підвал» — інформаційний, у якому в Буша не буде підстав для «техасько-ковбойських» випадів на міжнародній арені. Оскільки на сьогодні ситуація така, що своєю занадто (м’яко кажучи) прямолінійною політичною поведінкою і таким самим використанням військових та інших ресурсів США він практично нівелював багато переваг статусу світового лідера на міжнародній арені. Позаяк відомо, що загроза застосування сили набагато сильніше діє на противника, ніж пряме її застосування. Але для цього, звісно, потрібно і володіти високим інтелектом, і, відповідно, бути обізнаним у тактиці й стратегії політичної діяльності на глобальних теренах.

Така реакція розвідувальних служб США, ще донедавна досить немиролюбно налаштованих щодо іранської проблеми, здається, спантеличила навіть іранську еліту. Хоча, можливо, і викликала у її певної частини ейфорію з приводу успіхів на міжнародній арені. Це підтверджує й недавня зустріч іранської політичної делегації з президентом Росії Володимиром Путіном, коли, обговорюючи дуже значущий «прогрес» у відкритості перед світом ядерної програми Ірану, іранці саркастично посміювались, а завжди зовні незворушний Путін не міг приховати «візантійських бісиків», що «стрибали» в його очах.

Відтак і в Росії, яка фактично готує Іран до статусу ядерної держави, і в Ірану склалося враження про чергову перемогу. З іншого боку, чомусь залишилася за кадром і майже не висвітлена у світових ЗМІ суть самої проблеми. Бо можна подумати, що Іран справді поступово рухається до певної відкритості, більш відкритий у своїй ядерній програмі, і, за цією логікою, такий прогрес слід вітати як багатообіцяючий. Але саме в цьому випадку ситуація трохи інакша. А саме з того розряду, коли Іран не може бути «трохи вагітний» своєю ядерною збройною амбіцією. І якщо брати референтне порівняння іранської ядерної програми з програмами тих країн, котрі не викликають підозри у світової громадськості, наприклад із недавно оголошеною програмою Єгипту, то можна відзначити кілька фундаментальних відмінностей, які одну програму ставлять «під питання», а іншу залишають поза підозрами ядерних зброй­них амбіцій.

З погляду технології міжнародного контролю незалежних організацій МАГАТЕ та інших, ядерна програма будь-якої країни, котра хоче побудувати ядерну енергетику, має бути відкритою від проектування цієї програми і до її завершення. Повністю відкритою й абсолютно зрозумілою для міжнародної спільноти. Але це лише один бік проблеми. Інший — у тому, на чому, до речі, неодноразово наголошували головні світові аналітичні агенції: програма з самого початку має базуватися на технологіях і технологічних циклах, котрі у принципі не виробляють прямих чи побічних продуктів, що можуть застосовуватися у ядерній зброї. А технології, за котрими сьогодні оснащується іранська програма, базуються на радянських принципах — вироблення і напрацювання на начебто мирних станціях сировини для ядерних боєголовок. Це добре відомо всім, і насамперед — Росії.

Тому в цих умовах говорити про якусь відкритість ядерної програми Ірану не випадає. Бо коли у звичайному технологічному циклі постійно напрацьовується сировина для потенційного вироблення десятків чи сотень ядерних боєголовок, то немає технології «security», здатної не допустити витікання цієї сировини для виготовлення бодай кількох зарядів. А на теренах ісламсько-ідеологізованої країни, котра ставить за мету світове панування ісламу й поширення свого впливу, така тенденція — абсолютно прямолінійна і зрозуміла. Допустити озброєння Ірану такою небезпечною зброєю було б дуже недалекоглядно. Що підкреслювали у реакції на цю інформацію представники як Великої Британії, так і Ізраїлю, який добре знає — можливо, навіть більше ніж США, — що ж відбувається у цьому регіоні.

Відтак, реакція інтелектуальної частини політичної спільноти Сполучених Штатів є тактичним ходом, що забезпечить певне переформатування політики стосовно Ірану на час, який залишився для Джорджа Буша на президентській посаді, і підготовку до професійної роботи з цією небезпечною в ядерному сенсі країною на майбутнє. З використанням усього арсеналу тактичних і стратегічних розробок служб США. Така ситуація і такий маневр ще раз підтверджують, що навіть у надзвичайно потужній країні, у країні — світовому лідері, дуже небезпечним є прихід до влади навіть однієї особи, котра не відповідає своїй посаді. І особливо якщо ця особа перебуває на посту номер один…