ІРАК. ПРОВАЛ НЕПРИПУСТИМИЙ - Політика - dt.ua

ІРАК. ПРОВАЛ НЕПРИПУСТИМИЙ

24 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 24 жовтня-31 жовтня

У політиці, як і на війні, поразка — доля тих, хто не вміє вчитися на своїх помилках, а також тих, кого ці помилки деморалізують...

Джеймс Шерр
Джеймс Шерр

У політиці, як і на війні, поразка — доля тих, хто не вміє вчитися на своїх помилках, а також тих, кого ці помилки деморалізують. Сьогодні деморалізація та взаємні обвинувачення, які її супроводжують, опортунізм і цинізм більш руйнівні для майбутнього Іраку, ніж невміння вчитися на власних помилках і характерні для недавнього минулого невігластво та зарозумілість. Це залишається фактом, попри три знаменні події, а саме одноголосне затвердження 17 жовтня ц.р. Радою Безпеки ООН американсько-британо-іспанського плану перехідного періоду (резолюція 1511), затвердження переважною більшістю Конгресу США практично в повному обсязі 87-мільярдного пакета, запропонованого президентом Бушем на потреби окупаційних сил і реконструкції, і останнє, не менш важливе, — поліпшення ситуації в самому Іраку.

Залишається фактом те, що ініціативи з побудови стабільного, життєздатного та продуктивного політичного порядку в Іраку перебувають у ранній стадії реалізації. Більше того, виконанню цього завдання заважають непримиренні опоненти, моральний дух яких зовсім не підірваний, і далеко не всі вони роззброєні. Для них, як і для президента Буша, Ірак перетворився на центр ваги в глобальній війні проти «зла». До подій 11 вересня 2001 року на по релятивістському налаштованому Заході епохи постмодернізму термін «зло» практично зник із політичної свідомості, і вже через багато часу після подій 11 вересня його використання з президентської трибуни викликало не лише побоювання, а й осуд. На тлі інтенсивності такої критики легко забути, що для прибічників джихаду, партії БААС та інших екстремістів «злом», із яким слід боротися, є не президент Буш, а західна цивілізація і ті з мусульман, котрі готові співіснувати з нею.

Через шість місяців після офіційної заяви президента Буша про закінчення воєнної фази операції стало повсякденним твердження, що основні провали адміністрації Буша в Іраку були не у військовій сфері, а в сфері політики. Цей вердикт є розумним, проте він неадекватний з трьох причин. По-перше — і як же швидко ми про це забуваємо! — спроможність вести бойові дії було скомпрометовано недоліками військового планування. Як сказав один із командувачів сухопутних сил США генерал-лейтенант Вільям Уоллес у березні 2003 року, «супротивник, із яким ми боремося, відрізняється від того, із ким ми грали в «воєнні ігри». Очікуваного опору з боку підрозділів Республіканської гвардії і Спеціальної республіканської гвардії практично не було; водночас опір із боку воєнізованих підрозділів партії БААС хоча й пророкували аналітики розвідувальних служб, не був належним чином врахований в процесі планування. Перемога, причому досягнута в короткий термін, стала результатом уміння командирів американської та британської армій учитися на власних помилках. І це не дивно, оскільки займаних посад вони досягли в рамках військової культури, яка припускає, що командири мають прислухатися до думки своїх підлеглих як мінімум так само, як і до думки начальників. Результат — адаптивна й згуртована військова структура. Саме завдяки цим якостям війська коаліції домоглися успіху і «билися з ворогом, а не чітко слідували плану».

По-друге, причини провалів політики адміністрації Буша не лише в її «зарозумілості», що засуджується всіма. Ці провали допущені внаслідок впливу політичного процесу, неправильних суджень (як у випадку з Косово), до яких була схильна адміністрація Клінтона. Так, справді, ця адміністрація до такого ступеня переконана в правильності своїх дій, що виходить за рамки навіть американських стандартів, і це стало подразнюючим чинником і приводом для звинувачення її у зарозумілості. Події 11 вересня додали діям адміністрації відтінок невідкладних заходів для забезпечення безпеки, і їхнім результатом стало те, що відносно лиховісної проблеми Іраку терпіння вичерпалося. Ніколи не було само собою зрозуміло, що після дванадцяти років порушення режиму санкцій (ООН, а не США) Ірак і надалі випробовуватиме терпіння міжнародного співтовариства. Хоч якими були б зовнішні наслідки, внутрішні наслідки терпіння, яке вичерпалося, для США виявилися вирішальними й руйнівними. Хоча між Коліном Пауеллом та іншими ключовими гравцями виникали продуктивні суперечки в сфері політики, на бюрократичному рівні й у плануванні, нетерпіння призвело до виключення з процесу прийняття рішень усіх, хто міг заронити сумнів замість того, щоб прискорити їхнє прийняття. Слідування такому курсу зазвичай нерозумне, оскільки консенсус, що народжується на підставі схожих позицій, рідко буває настільки ж розумним за змістом, як консенсус, котрий народжується в суперечці. Краще, коли вірність припущень випробовується друзями до того, як їхню вірність випробує супротивник. У даному випадку цей принцип проігнорували. Що ще більш важливо, у процесі інформування громадськості уряди США та Великобританії надто спрощено підійшли до цих питань, а також до виправдання ведення війни. Приміром, уряди цих країн думали, що в них є кілька вагомих причин, щоб розпочати війну. Проте в напруженій атмосфері під впливом політичної обстановки й під тиском із боку ЗМІ кілька вагомих причин мають менше значення, ніж одна. Спрощене виправдання — «зброя масового знищення» — вимагає такої самої простоти стандартів при наведенні доказів. Та цих стандартів не дотрималися. Результатом стало ослаблення підтримки суспільства, яка за будь-якої демократичної системи є основою національної могутності.

Однак найбільший провал у сфері політики мав не презентаційний, бюрократичний характер, а також не був пов’язаний із темпераментом учасників. Це провал інтелектуального плану щодо передбачення характеру повоєнної ситуації в Іраку й планування нової, зовсім нетрадиційної стадії конфлікту. Цей провал очевидний на всіх рівнях. Як сказав один з офіційних представників Пентагона щодо федаїнів, «коли повалиться режим, ці хлопці зникнуть разом із ним». У своєму лютневому виступі перед Конгресом заступник міністра оборони Пол Вулфовіц заявив: «Важко було припустити, що на забезпечення стабільності в Іраку в постсаддамівський період буде потрібно більше сил, ніж на ведення самої війни». Причина цього провалу полягає у висловлюванні «війна проти Саддама». Основну увагу постійно акцентували на «диктаторі» й «режимі», а не на інститутах тоталітарної держави, системі інтересів, уподобань і відданості, що вирощувалися в нього всередині. Трансформація такої держави завжди являє собою довгостроковий процес, оскільки навіть тоді, коли окупаційна влада повністю контролює ситуацію (як у Німеччині після закінчення війни), всі його інститути мають бути перелаштовані докорінно. Тим, хто став свідком ейфорії на Заході щодо «нового» Радянського Союзу та «нової» Росії, ця картина до болю знайома.

Таким чином, чи маємо ми дійти висновку, що супротивники війни були правими, як і критики «миру», що нав’язується американцями? Якщо ми справді дійдемо такого висновку, це буде найбільшою помилкою. Давайте не будемо акцентувати увагу на факті (хоча і тривожному), що більшість цих критиків — не просто «учасників протестів», а редакторів, дикторів і головних політиків — ще більше осліплені власною праведністю і ще спритніші в спотворенні фактів, ніж ті, кого вони критикують. Так само не зупинятимемося на не менш тривожному факті, що сама атмосфера, насичена обвинуваченнями, врятувала критиків від необхідності конкретних пропозицій щодо того, що має бути зроблено. Чим більше фактів стають відомими, тим очевиднішим стає таке: масштаб проблеми, яку являв собою Ірак, — раз, практична неможливість знайти її мирне вирішення — два, відсутність реальної альтернативи політиці Тимчасового коаліційного уряду, який неохоче, але одноголосно підтримує Рада Безпеки ООН — три.

Аудит війни

Відповідно до заяв численних політиків і коментаторів, попередня доповідь, опублікована наприкінці минулого місяця Групою спостереження за Іраком (ГСІ), утвореної США, є обвинувальним актом проти тих, хто заявляв, що Ірак являє собою «безпосередню загрозу». Справедливість цього обвинувачення сумнівна через дві причини. По-перше, ні уряд США, ні уряд Великобританії не стверджували, що Ірак являє собою «безпосередню» загрозу, вони говорили, що ця проблема серйозна й що вона постійно зростає. Ця позиція відбивала практично одностайну думку з даного питання, що склалося в американських і британських розвідувальних колах, у тому числі й серед тих представників цих кіл, які були стурбовані та роздратовані втручанням політиків у їхню роботу. Девід Келлі, британський експерт в галузі озброєнь, який став символом цієї стурбованості, покінчив із собою в серпні нинішнього року після того, як його критика з даного питання стала предметом парламентського розслідування. Попри це, через унікальний досвід, яким володів Келлі, його погляди щодо Іраку заслуговують принаймні такої самої уваги, як і його смерть. За кілька тижнів до початку війни він писав:

«Протягом 30 років Ірак нарощував арсенали зброї масового ураження (ЗМУ) …Складно собі уявити, що буде налагоджене співробітництво в даній сфері, якщо тільки Саддам, який зміниться, не призначить гідних довіри офіційних осіб, котрі займалися б цим питанням… Можливо, війна зараз уже неминуча… У довгостроковому плані залишається загроза доведення Іраком ЗМУ до стадії її воєнного використання — перешкодити цьому може лише сам режим».

Друга проблема зі згаданим обвинуваченням — це, власне, зміст попередньої доповіді. ГСІ не виявила ЗМУ — поки що. Те, що вона знайшла, не менш показово, ніж те, чого вона не знайшла. У складі ГСІ 1400 експертів, вчених і досвідчених інспекторів. Проте, до цього моменту їй удалося провести інспекцію лише на 10 із 130 складів, деякі з них за площею перевищували 50 кв. км, і там було складовано 600,000—650,000 т боєприпасів. Їх помістили в немарковану упаковку й складували на об’єктах, на яких практично зберігали звичайні й хімічні боєприпаси. По-друге, Група виявила два напрями діяльності, приховані від групи інспекторів Ханса Блікса:

І. Програма розробки біологічної зброї, що здійснювалася двома десятками секретних лабораторій, які перебували у веденні розвідувальної служби Іраку — Мухабарат. У цих лабораторіях зберігалося смертоносне обладнання і, за свідченнями іракських учених, здійснювалися експерименти над людьми. Там було виявлено штами токсину ботулізму, а також документи й дані про нові дослідження. Відповідно до висновку Групи, Ірак міг відновити виробництво іприту в лічені тижні, виробництво газу VX — у лічені місяці;

ІІ. Було зафіксовано чотири спроби розробити, придбати чи зберегти ракети з дальністю польоту, що перевищує встановлене ООН обмеження в 150 кілометрів (включаючи спроби придбати північнокорейські ракети класу Нодонг із дальністю польоту до 1300 км).

По-третє, був розпочатий процес зі встановлення необхідних зв’язків з іракськими експертами та ученими, більшість із яких ухилялися від зустрічі з інспекторами ООН і деякі з них (за їх власним визнанням) брехали їм. Саме завдяки їхнім показанням голова ГСІ Девід Кей висловив переконаність у тому, що «ми доберемося до суті цієї програми».

Чи змогла б ООН зробити те саме? Змогла б вона виявити більше, ніж ГСІ за наявності Мухабарата, «обслуги» замість працівників і за відсутності людей, готових надати інформацію, як працювали та як ховалися ці програми? (Військовослужбовці українського батальйону в провінції Васіт нещодавно дістали урок з іракського маскування, коли внаслідок випадкового вибуху виявили величезний підземний бункер, у якому знаходилося два літаки МіГ-23 «із повним боєкомплектом, повністю заправлені й готові до польоту»). Якщо врахувати, що іракським ученим дотепер загрожують (двох уже вбито), а представники команди Девіда Кея піддаються нападам (чотири випадки у вересні), змогли б інспектори ООН працювати в менш «ліберальних» чи просто у скрутніших умовах? І якщо здебільшого відповідь «ні, не змогли б» інспектори ООН дійти до суті програми, то постає два нових запитання.

По-перше, скільки місяців інспекції потрібно було б для того, щоб Ширак і Путін (чи Саддам укотре) самі сказали «досить!»? По-друге, що було б після цього: продовження жорстокого режиму санкцій, який приніс стільки страждань іракському народу, чи його зняття? Чи не є показовим той факт, що ті самі, хто 1998 року виступали за «перегляд» режиму санкцій, 2003 року боролися за його збереження як альтернативи війні? Легко зрозуміти те, що, мабуть, зрозумів сам Саддам: якби він продовжував вести свою гру, світ би незабаром втомився від цього затяжного й безрезультатного інспектування. Знищення наявного арсеналу ЗМУ (який можна легко відновити) могло стати прийнятною ціною за те, щоб отримати бажаний результат.

«Війна проти терору»

У відповідь на заяву президента Буша про те, що війська Коаліції в Іраку ведуть «війну проти терору», можна сказати, що війна призвела до прояву терору там, де раніше його не було. Сьогодні поширена думка, що «між Аль-Каїдою і режимом Саддама Хусейна не була нічого спільного». Укотре слід замислитися над запитанням: хто ж, власне, перебільшує — Буш чи його опоненти? В Україні не викликає здивування той факт, що автором найавторитетніших документальних джерел про взаємовідносини між Аль-Каїдою і Саддамом є ЦРУ, оскільки для більшості в Україні (як і у Великобританії) ЦРУ і КДБ із моральної точки зору не відрізняються один від одного. Проте точка зору ЦРУ дивує багатьох американців, оскільки у Вашингтоні оцінки управління звично асоціюються з помірністю, «спробами знайти найкращий вихід із ситуації» і дещо надмірною політкоректністю. ЦРУ дуже скептично поставилося до інформації про зв’язок між Аль-Каїдою і Саддамом навіть після того, як про це публічно натякнув президент Клінтон у лютому 1998 року. Проте інформація, що стала відома після закінчення операції «Незламна свобода» в Афганістані, кардинально змінила ситуацію. У листі директора ЦРУ Джорджа Тенета сенатському Комітету з питань розвідки від 7 жовтня 2002 року зазначалося, що «у нас є перевірені дані про контакти на високому рівні між Іраком і Аль-Каїдою протягом десятирічного періоду». До того моменту Тенет мав інформацію від двох невеличких груп (одна від Міністерства оборони, одна від ЦРУ), які займалися порівнянням нової інформації зі старими розвідданими. Ця інформація отримала підтвердження також із додаткових джерел, які стали доступними після закінчення війни в Іраку. У результаті вимальовується картина складних, найчастіше обережних, проте продуктивних взаємовідносин, що постійно нарощувалися, що включали надання баз, підготовку терористів, обмін досвідом і, як мінімум, обмежену фінансову підтримку. Свідчення найганебніших взаємовідносин, тобто ведення спільного планування, не були опубліковані, можливо, їх просто немає. Чи говорить це про те, що війна призвела до виникнення цього зв’язку, чи про те, що вона поклала йому край?

Це далеко не риторичне запитання, оскільки є факти того, що ця низка все ще діє. Є серйозні підозри, що був налагоджений зв’язок між представниками БААС і союзником Аль-Каїди в північному Іраку Ансар Аль-Ісламом; підозрюють, що ними 19 серпня був спільно скоєний напад на штаб-квартиру ООН у Багдаді.

Ці свідчення, а також подія, яка ще більш шокує, — вибух мечеті імама Алі 29 серпня, ставлять ще два серйозних запитання. Хто є ворогом терористів в Іраку? Хто ним не є? Що стосується представників БААС, то їхній ворог — ООН, автор режиму санкцій і не менш ніж 17 каральних резолюцій, прийнятих з іракського питання. Що ж до Аль-Каїди, ООН — символ, якщо вже й не стовп засуджуваного нею міжнародного порядку, спільник США й гарант суверенітету зневажуваних нею старезних режимів — ворог. І для БААС, і для Аль-Каїди ті з мусульман, які визнають можливість взаємовигідного співіснування Ісламу та Заходу, є не лише ворогами, а й зрадниками, тими, хто являє загрозу. І якщо, як у випадку з убитим духовним лідером шиїтів аятоллою Мухаммедом Бакіром Аль-Хакімом, ці мусульмани глибоко релігійні й мають численних послідовників, почуття ворожості, зрадництва й загрози ще сильніші. Адміністрацію Буша та окупаційні війська США часто обвинувачують у «нечуттєвості до Ісламу» — і найчастіше небезпідставно, оскільки хоч як люди намагалися б цього уникнути, невігластво породжує нечуттєвість. Водночас неуцтво не виключає співпрацю, допомогу, доброту й навіть дружбу. Знання ж не виключає варварства. Цей контраст яскраво виявився в Іраку, де американські війська йшли на втрати задля збереження мусульманських святинь, у той час як ісламські пуритани їх руйнували.

Контраст стає зрозумілим і для іракців, і, якщо вірити думці українських, польських, британських та американських військових, це стає очевидним для більшості іракців. Природно, багато чого змінюється. Протягом кількох місяців перебування Пола Бреммера на посаді голови адміністрації Тимчасового коаліційного уряду було реалізовано 13000 будівельних проектів, у тому числі відновлено 1500 шкіл, очищено близько половини каналів. Попри знищення електромереж, виробництво електрики в країні перевищило довоєнний рівень. Витрати на охорону здоров’я, урізані Саддамом на 90%, зросли порівняно з довоєнним рівнем у 26 разів, зарплата вчителів збільшилася в 12—25 разів. За станом на жовтень, іракська поліція налічує 40000 чоловік, комендантський час у Багдаді був скорочений до чотирьох годин уночі. Проте в багатьох сферах рівень забезпечення безпеки залишається вкрай неадекватним, особливо це стосується нафтопроводів, які не тільки піддаються постійним нападам, а й є об’єктом грабежу з боку кримінальних груп, чимало з яких утворилися завдяки амністії Саддамом політичних в’язнів.

Залишається невирішеною дилема передачі влади. Всі очевидні шляхи вирішення цього питання все ще не досить хороші, водночас як правильний шлях поки що не знайдений. Найімовірніший варіант вирішення питання в короткостроковому плані — передача тимчасової влади від коаліції до ООН — втратив свою привабливість після підриву в серпні у Багдаді штаб-квартири ООН. Надію на те, що прибічники джихаду визнають священність ООН, у буквальному значенні цього слова рознесло вщент 19 серпня. 5 жовтня Девід Кей скаржився у зв’язку з цим: через два вибухи ООН евакуювала з Іраку майже весь свій персонал. На мою команду протягом вересня було скоєно чотири напади, результатом їх стали чотири серйозні поранення. Весь персонал, що є в моєму розпорядженні, включаючи мене самого, вміє поводитися зі зброєю і звичайно носить її при собі. Ми працюємо в дуже несприятливій обстановці».

Як же ООН може претендувати на головну роль, практично не маючи присутності в країні?

Ще один очевидний варіант вирішення даної проблеми, а саме передача влади самим іракцям, зі зрозумілих причин є пріоритетним, проте найближчим часом це не видається можливим із практичної точки зору. По-перше, невідомо кому цю владу передавати. По-друге, невідомо, у кого в руках вона опиниться врешті-решт, якщо цей процес — котрий вже активно йде на місцях —завершать надто швидко. Донедавна переважна більшість іракців у приватних розмовах вимовляли фразу, знайому громадянам колишнього Радянського Союзу: «Вони все ще при владі». Для коаліції передати владу до того, як «вони» — прибічники БААС і джихаду — пішли зі сцени, було б вершиною безумства.

У процесі окупації відбувається процес передачі американцям деяких «традиційних цінностей». Американська риторика залишається євангелістською і антиісторичною за своїм характером. Проте американська політика визнає, що дисципліна й толерантність, які забезпечують життєздатність демократії, з’являються лише з установленням стабільності, із придбанням досвіду і з часом. Чому ж тоді ті, хто нещодавно читав лекції американцям про відсутність традицій демократичного правління в Іраку, сьогодні закликають до негайної передачі влади? Одним із пояснень може бути те, що їм байдуже, демократичний Ірак чи ні. Інше пояснення: їх набагато менше турбує Ірак, ніж стримування американського впливу. Сподіватимемося, що існує якесь краще пояснення, оскільки жодне з перелічених вище не виставляє «стару Європу» у позитивному світлі.

Євразійський вимір

Одне з найстаромодніших обвинувачень, яке при тому найчастіше звучить на адресу американської політики щодо Іраку: «це все через нафту». Зовсім не є цілком очевидним, що для супердержави інтерес до нафти незаконний, особливо, з огляду на залежність усього світу, країн багатих і бідних, від її постачань і вартості. Природно, не дуже приємно бачити, як компанії, пов’язані з віце-президентом Д.Чейні, отримують найвигідніші контракти з відновлення повоєнного Іраку. Проте апріорі не очевидно, що президент Клінтон — який подібних зв’язків не мав — істотно зменшив би участь у реалізації цих контрактів компаній Bechtel чи Haliburton, оскільки небагато компаній у світі спроможні виконати такий комплекс завдань. Природно, в абсолютно чесному світі США вели би війну, попри опозицію Франції, Німеччини та Росії, і після її закінчення надали б «справедливу частку» контрактів французьким, німецьким і російським компаніям. Проте в реальному світі таке малоймовірно, і не слід очікувати, що останні одержать багато чого.

Обвинувачення припускає «особисту зацікавленість» із боку США та одночасно відсутність такої із боку Франції та Росії. Що ж до Росії, таке обвинувачення не лише дивне, а просто абсурдне, оскільки Росія — енергетична супердержава, країна, в якій велику частину доходів від експорту становлять саме енергоносії. З 12 компаній, на яких припадає 70% виробництва російського ВВП, більшість є енергетичними. Сьогодні російські енергетичні концерни не лише «скупили» членів власного уряду, а скуповують й інші країни «пострадянського простору».

Таким чином, події в Іраку впливають на Росію і, цілком можливо, можуть вплинути й на Євразію. Проте не всі можливі варіанти є невигідними для Росії, у тому числі ті, які ще не були належним чином вивчені. Одна з можливостей пов’язана з Близьким Сходом, де Росія — не єдиний гравець, який намагається обмежити американський вплив і зберегти «передбачуваність» нафтового ринку. Другого вересня відбувся перший від 1926 року візит до Росії правителя Саудівської Аравії, кронпринца Абдулли Бін Абдул Азіза. Третього вересня сторони уклали 25-мільярдний контракт у нафтогазовій сфері, який передбачає контракти на видобуток і переробку сировини російськими компаніями в Саудівській Аравії. Не менш важливим стало те, що в спільній заяві сторін було зазначено домовленість про «необхідність координації нафтогазової політики з метою досягнення стабільності й передбачуваності», а також збереження цін «у рамках прийнятного коридору». Як і будь-яке перегрупування, це спричиняє за собою непередбачуваність і можливість конфліктів. Спроможність російської держави контролювати поведінку російських приватних нафтових компаній більше не може сприйматися як даність. Ще менш ймовірним представляється бажання чи здатність правителів Саудівської Аравії контролювати «добродійні організації», які витратили 100 мільйонів доларів на підтримку чеченців. Проте сталося явне, хоча й обмежене перегрупування, і воно є не тільки способом отримання економічної компенсації за втрати в Іраку, а й геополітичною компенсацією.

Проте з моменту приходу Путіна до влади основним полем гри для Росії залишається Євразія. Попри надії, пов’язані з приходом до влади Ху Дзіньтао, Китай без особливого ентузіазму ставиться до статусу «стратегічного партнера», запропонованого Росією. Китай продовжує бути найскладнішою частиною євразійської головоломки, і в очах дедалі більшої кількості росіян (не лише в збройних силах) його уявляють як дедалі зростаючу загрозу російському Далекому Сходу. На жаль, проблематичність України для Росії знизилася, хоча характер і зовнішні зв’язки цієї держави представляють набагато більшу проблему для Росії, ніж думають насправді. У цьому проблемному рівнянні є дві константи: не досить чітка позиція Європейського Союзу та прагнення розквітаючої Росії контролювати те, що вона спроможна контролювати, навіть те, що нещодавно вважалося немислимим. У цьому рівнянні також є дві змінні величини.

Перша з них — Сполучені Штати. Президент Путін вірно розрахував, що події 11 вересня стануть для США поворотним моментом. Розрахував «точно», оскільки після цих подій «війна проти терору» перетворилася для Вашингтона на свого роду катаракту, що заважає бачити інші проблеми та інтереси. Росія використала це тимчасове осліплення для того, щоб отримати реальні придбання в Євразії, у тому числі в сфері енергетики. Більш того, стурбованість США зв’язком Саудівської Аравії з подіями 11 вересня з першого погляду стала елементом «нової енергетичної стратегії» Буша, що у тому числі передбачає партнерство з Росією в енергетичній сфері. 2002 року російська нафта становила лише 1% імпорту США; до 2010 року, відповідно до очікування «п’яти російських сестер» (ЛУКойл, ЮКОС, «Сибнефть», ТНК і «Сургутнефтегаз»), ця цифра досягне 10%. Проте, як уже йшлося на сторінках «ДТ» (№ 31 (456) ц.р.), політичний бомонд Росії стурбований природним наслідком такого партнерства: більш масштабною присутністю США в російській економіці. При цьому політична еліта Росії стверджує (за словами Миколи Злобіна), що «американці неодноразово сигналізували, що вони не відіграватимуть роль противаги Росії в регіоні — особливо щодо Чечні, Грузії та України».

У цьому росіяни сильно помиляються. Під час саміту, що закінчився 27 вересня, Буш дав один чіткий сигнал — щодо Чечні. Проте за винятком архіважливого питання про дотримання прав людини, позиції США та Росії відносно Чечні збігаються. Остання є частиною Російської Федерації, і не очікується, що вона перетвориться на що-небудь ще. Тут немає нічого нового, крім чемного й одночасно цинічного рішення оголосити Чечню одним із театрів ведення «війни проти тероризму». Відносно Грузії та України теж не спостерігається нічого нового. Сполучені Штати надто багато вклали в здобування обома країнами незалежності, щоб уступити Росії право контролювати якусь з них. Якби це було не так, якби справді угода між США і Росією, яку так давно побоюються, було укладено, то не пролунали б «сигнали» США щодо членства України в НАТО, як не було б і висловлено занепокоєння (під час зустрічі Чейні та Януковича) щодо можливості реверсного використання нафтопроводу Одеса—Броди. Навіть не враховуючи події 11 вересня, причини, які обмежують роль США, залишаються колишніми: недостатнє розуміння російської політики щодо України й надто малі зусилля України з викриття і протистояння цій політиці.

Таким чином, другою змінною величиною в євразійському рівнянні є сама Україна.

Національні інтереси України

У своєму інтерв’ю програмі «Епіцентр» від 7 вересня міністр оборони України Є.Марчук виділив два аспекти інтересів України в Іраку. Першим є сам Ірак. «Можна сказати, що демократичний Ірак, а він таким буде, це вже точно, справа тільки — коли. Дійсно, це складний процес. І коли демократичний процвітаючий Ірак, «другий Кувейт» або більше ніж Кувейт, буде з Україною вести справи як з одним із найближчих друзів, я думаю, це буде один із дуже таких точних елементів національного інтересу».

Не уточнюючи сказане, міністр виділив ще один аспект: «У США розпочинається політична боротьба». А чи варто уточнювати? Перед США стоїть важке завдання, і вони не мають вирішувати його одноосібно. США пам’ятатимуть, шануватимуть і демонструватимуть лояльність тим, хто їх підтримає. Вставши на бік США, Україна не лише виділить себе на тлі свого східного сусіди — це завжди позитивно оцінюється Штатами, — вона бере на себе частину ризиків, пов’язаних із цим. Діючи так, Україна підтримує свої домагання на участь у співтоваристві, яке не відчуває необхідності протистояти ризикам наодинці. Україна також продемонструвала віру в це співтовариство й у себе саму.

Як і Сполучені Штати, Україна продемонструвала мужність. Її продемонстрував мало хто. Якщо Україні вдасться зберегти цю мужність і відстояти свої інтереси на інших фронтах, вона не лише отримає підтримку «нової Європи», а й заслужить право стати її частиною.

У статті викладено особисті думки та оцінки автора, які можуть не збігатися з офіційною позицією міністерства оборони Великобританії

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво