ІРАК: ПОРТРЕТ В ОСОБАХ - Політика - dt.ua

ІРАК: ПОРТРЕТ В ОСОБАХ

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Дорога до Багдада Кувейтсько-іракський кордон — це п’ятиметровий земляний вал у пустелі з вогневими точками біля проходів для численних військових конвоїв...

Дорога до Багдада

Кувейтсько-іракський кордон — це п’ятиметровий земляний вал у пустелі з вогневими точками біля проходів для численних військових конвоїв. На тому самому хайвеї дорогою з Ель-Кувейта до Басри, де 1991року були спалені під час відступу іракські бронетанкові дивізії, тепер два великих бігборди «Господи, благослови американські війська». Відразу спадає на думку наше «На Бога надійся, а сам гав не лови».

За необхідного мінімуму журналістських акредитацій минути два блокпости кувейтської поліції не становить особливих труднощів. А ось далі — як домовишся. Після двох годин, проведених під палючим сонцем в оточенні залізних монстрів-автозаправників, ми нарешті знаходимо нашого «доброго» майора. «Хлопці, а у вас із собою все є? Бензин, бронежилети, протигази», — командир конвою із 603-го батальйону авіаційної підтримки майор Джеф Горіс з Арізони — єдина наша надія. Вже безпосередньо перед виїздом я намовляю Горіса на службовий підлог: «Майоре, будь ласка, якщо ці хлопці з військової поліції запитають про нас, скажіть, що ми embedded (англ. — прикріплені; цього разу в Іраку Пентагон дозволив журналістам знімати всі бойові дії, запровадивши інститут прикріплених до армійських частин журналістів. — Авт.)

Коли виїжджаєш із Кувейту до Іраку, відчуваєш приблизно те ж саме, що й індійський принц Гаутама, який уперше залишив королівський палац. Як відомо, юнак, вражений злиднями і жорсткістю реального світу, ввійшов в історію під іменем Будда. Босоногі іракські діти кидаються під колеса конвоїв, пропонуючи динари з портретом Саддама в обмін на зелені банкноти із зображенням Вашингтона. Курс обміну нікого не цікавить — незабаром іракська валюта стане справжнім раритетом. Могутність американської військової машини відразу впадає в око — у пустелі розгорнуті цілі міста на колесах: бази заправки, ремонтні тилові підрозділи. Схоже, вони прийшли всерйоз і надовго. Особовий склад відмінно підкований для спілкування з іноземними журналістами: «демократія» — це слово повторяють найчастіше. Лише двічі вони заборонили нам знімати: коли показували на карті дислокацію десантного конвою майора Горіса і вже в Багдаді, коли командир танкової роти лейтенант Райан Куо дозволив залізти у башту «Абрамса».

Що ближче до Багдада, то більше на узбіччях доріг спаленої іракської техніки. Старі радянські танки, БМП й артилерійські обслуги були зручними мішенями для високоточної зброї коаліційної авіації. За всі 10 днів в Іраку ми бачили всього один спалений американський «Абрамс» і два-три «Хаммери». Як правило, свою техніку американці знищують, не залишаючи на полі бою. Втім, це була дивна війна ціною в мільярд доларів за день. Вона закінчилася протягом 23 діб, так і не ставши прикладом іракської доблесті: майже півмільйонна армія розчинилася разом із надуманою величчю самого диктатора.

Чорношкірий десантник сержант Джефрі Джеймс уперше був в Іраку під час «Бурі в пустелі». Нинішній «Шок і трепет» — зовсім інша операція. «Найбільша відмінність у тому, що цього разу ми прийшли в цю країну, а тоді лише виганяли їх із чужої. Тут вони б’ються запекліше, адже це їхня країна. Зрештою, це нормально, ніхто не хоче віддавати свою землю. Вони опиралися набагато жорсткіше — ми це відразу відчули, адже це їхня земля, їхній дім, їхній народ... Ні, ми ще не закінчили. Треба допомогти людям підвищити рівень життя, викорчувати елементи саддамівського режиму і гарантувати безпеку всім, хто живе в країні, поки не з’явиться новий уряд». Браві хлопці вочевидь ще не усвідомили, що навести порядок у зруйнованій країні набагато складніше, ніж повалити позбавлений коріння режим диктатора.

Шок і трепет у Багдаді

Місто, як знеможений від необоротної гангрени звір, палає пожежами, кровоточить грабежами і стогне від постійної стрілянини на вулицях. Що ще робити натовпам молодих чоловіків, які не захотіли вмирати за Саддама і тепер із маніакальною насолодою попирають символи його колишньої величі? Роздратування американською військовою присутністю, точніше — нездатністю окупаційної влади гарантувати безпеку і відновити нормальне життя, наростає день у день. Зброя подорожчала: автомат Калашникова на ринку в найбіднішому кварталі Саддам-сіті коштує вже 35 доларів.

Власне, квартал Саддам-сіті (Мадинат Саддам) нині перейменований у Садер-сіті (Мадинат ес-Саура) на честь шиїтського релігійного лідера, вбитого в результаті замаху в 1999 році. Шейх Садер хотів об’єднати сунітську і шиїтську релігійні громади. Хто ініціатор численних розправ над релігійними шиїтськими лідерами — для іракців секрет Полішинеля. По суті сунітський, але досить світський режим Хусейна дуже жорстоко тримав у шорах переважну більшість мусульман-шиїтів. Тепер Садер-сіті «тримають» шейхи. Ворота госпіталю Ель-Чуваді замкнені для відвідання іноземними журналістами — заборону наклав шейх Мухаммед Ель-Фартусі, один із популярних релігійних лідерів, який дедалі активніше насаджує в іракському суспільстві іслам фундаменталістського напряму. Остання його фетва (релігійний вердикт) — заборона на продаж алкоголю та кінопокази. Озброєні загони шейха уже встигли розгромити в Багдаді кілька винних крамниць.

Мухаммед Ель-Фартусі приймає нас у мечеті Аль-Хікма саме перед своїм арештом американською військовою владою: «Вони сказали, що прийшли звільняти нас, а не поневолювати. І тепер справу зроблено, ми просимо їх забиратися з нашої країни. Якщо вони не зроблять того, що пообіцяли, народ сам усе вирішить. Іракський народ покладається спочатку на мудрість і лише потім на силу зброї. Раніше режим Хусейна не дав би нам навіть можливості зустрітися з вами. Якщо окупація триватиме, народ озлиться, наразі ж усі щасливі, що американці скинули Саддама. Проте потім може стати гірше — пригадайте повстання проти британців у 1920 році». Через кілька днів шейха заарештують американські військові після його паломництва до святинь мусульман-шиїтів у місті Неджеф. «Американці поводилися зі мною жорстокіше, ніж Саддам», — так озаглавлене інтерв’ю шейха впливовій саудівській газеті Al-Sharq Al-Awsat.

Тим часом на вулиці обізвалася канонада — таке враження, ніби точиться справжній бій. «Не тривожтеся, це, мабуть, десь похорон — от люди й стріляють у повітря. Зараз усе скінчиться». З мінарету лунає голос священнослужителя, і через кілька хвилин стрілянина вщухає.

Програміст із Мосула Тарік Сахба нині живе по сусідству з російським посольством у престижному районі Аль-Мансур. Типовий представник того самого середнього класу, якому є що захищати, він постійно носить револьвер, автомат тримає вдома — американські солдати відкривають вогонь у разі найменшої загрози життю особового складу. «Ми не воюємо з американцями, ми просто хочемо захистити свої сім’ї. Якщо вони гарантуватимуть нам безпеку, я віддам зброю. А поки що з нею на вулицях інколи просто молодь грається і стріляє від нічого робити». Ще один житель Багдада, Сайр Шалуш ель-Хаїмі, безуспішно намагається привернути увагу американських військових до розкиданих по його подвір’ї протипіхотних мін: невеличкі, циліндричної форми з мотузочками, як у ялинкових прикрас, — вони вибухають від найменшого дотику. «Ми могли б самі розстріляти їх з автомата. Ось тільки боїмося, що ті дві самохідки, що за дорогою, почувши вогонь, рознесуть на тріски наші будинки. Самі американці бояться навіть сто метрів пройти, аби переконатися, що я кажу правду», — поки бідолаха скаржиться, над нами з гуркотом пролітає четвірка «Чорних яструбів» (армійський вертоліт UH-60, розрекламований завдяки однойменному голлівудському блокбастеру. — Авт.) Можливо, після їхнього рейду в Іраку стане на кілька таких дворів більше.

Територія, де розкиданої зброї вистачить, щоб розпочати нову війну. Нація, яка найбільше поважає силу і гроші. Практично повністю знищена диктатурою баасистів політична еліта, геть-чисто позбавлена мистецтва політичного компромісу як такого. Суспільство, що поступово втягується у вир фундаменталістського ісламу. Країна, окупована переможцями. На іракському портреті в особах не вистачає одного — мінімально світлого відтінку. Крім хіба що унікальних за своїми якісними показниками родовищ «білої» нафти. Ось тільки кому вона вже належить насправді?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво