ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ОЛІГАРХІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ ЗА ЩО БОРОЛИСЯ І НА ЩО НАПОРОЛИСЯ? - Політика - dt.ua

ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ОЛІГАРХІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ ЗА ЩО БОРОЛИСЯ І НА ЩО НАПОРОЛИСЯ?

22 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 22 серпня-29 серпня

Умови гри Передбачуваність — загалом річ непогана, та іноді навіть вона може бути непристойною. Ситуація, коли переможець конкурсу відомий до його початку, буває не лише в Україні...

Умови гри

Передбачуваність — загалом річ непогана, та іноді навіть вона може бути непристойною. Ситуація, коли переможець конкурсу відомий до його початку, буває не лише в Україні. Проте в цивілізованому світі це рідкість, а у нас — правило. Останній конкурс із продажу великого об’єкта з погано передбачуваним результатом пройшов два із зайвим року тому, ще за часів Ющенка. Тоді продавали обленерго і за них таки боролися. Після цього, уважно вивчивши умови торгів, можна було безпомилково визначати майбутнього переможця: умови тендерів заздалегідь виписувалися під когось конкретного.

Підготування до приватизації великого об’єкта в українському виконанні — завжди дуже захоплюючий процес. По коридорах у Кабміні й адміністрації Президента починають переміщатися люди й конверти. В одні конверти вкладено переконливі пропозиції про розвиток підприємства, в інші — інші аргументи. За наявності мотивації швидко формуються кілька груп підтримки, що лобіюють проект де можна і не можна.

Поступово рівень вирішення питання піднімається вгору. Паралельно, як правило, підключаються губернатори — щоправда, в основному аби заявити, що об’єкт продавати у жодному разі не можна. Їх цілком можна зрозуміти: велике підприємство — завжди чиясь годівниця, а приватизація, як мінімум, призведе до перерозподілу потоків, через що коритце зміліє. Уголос цього місцеві вожді, природно, не кажуть, зате помітно нервуються і піклуються про регіональний бюджет.

Багато років питання зрештою досить швидко виходило на рівень Президента, котрий, власне, і приймав остаточне рішення: чи продаємо і кому. Класичним випадком стала приватизація Миколаївського глиноземного заводу (МГЗ), коли саме думка Леоніда Кучми про ціну (дешевше аніж за 100 млн. доларів завод віддавати не можна) і про переможця (Олег Дерипаска) стало вирішальним чинником у битві гігантів за глиноземний.

Що стосується Фонду держмайна, то роль його в подіях глибоко технічна: його справа — сформулювати такі умови, що відсікають небажаних претендентів. При цьому ступінь «небажаності» визначають зовсім не Чечетов чи Бондар, їхній голос у кращому разі дорадчий. Зате саме ФДМ, як продавцю держмайна, доводиться отримувати всі стусани й гулі.

Втім, зараз умови трохи змінилися: поріг прямої втягнутості в процес Президента трохи зріс: тепер його втручання не таке однозначне і відбувається на фінішній стадії. Бізнесмени у нас підросли, зміцніли, і їм уже дозволяють навіть публічно і самостійно погризтися за шматок власності. Але рано чи пізно крапку все одно поставить Бос.

Іноді це відбувається в неявній формі. Приміром, коли директор Маріупольського заводу імені Ілліча Володимир Бойко пробивав закон про приватизацію заводу контрольованою ним структурою ЗАТ «Ілліч-Сталь», то Банкова демонстративно не втручалася в процес. Хоча й не заважала другу Президента. А проведений через Раду закон Кучма швидко і без зволікань підписав. Контрольний пакет пішов без конкурсу, але за 84 млн. доларів. При цьому в Донецькій області утворився впливовий центр, неконтрольований однойменним кланом, зате чимось зобов’язаний Києву. І всім стало добре.

З точки ж зору конкурсної приватизації, класикою став продаж Північного ГЗК, за котрий дали можливість побитися аж трьом бізнес-групам. Умови конкурсу виписали під Олександра Ярославського. Дружні йому структури контролювали половину кредиторки ГЗК (зараз вони аналогічно скупили і кредиторку Дзержинського меткомбінату). Однак ні «Інтерпайпу» Віктора Пінчука, ні Приватбанку Ігоря Коломойського дана ситуація не сподобалася. У результаті зав’язалася жорстка публічна сварка, котра закінчилася, втім, нічим: пакет, як і очікувалося, практично за стартову ціну пішов Ярославському. Зате тепер він, як і вся контрольована ним фракція «Демініціативи», зобов’язаний Банковій.

Схема, за якою потім продавався Нікопольський феросплавний завод, уже нікого не здивувала. Перестарався хіба що героїчний оцінювач підприємства, примудрившись оцінити блокуючий пакет найбільшого в Європі феросплавного заводу дешевше 10 млн. доларів. Схоже, він занадто близько прийняв до серця висловлене побажання: «...і щоб якомога дешевше було». Бідолаху трохи підправив очманілий ФДМ: після того як почалося публічне перетягування каната між Пінчуком і Приватом, пакет оцінили вже в 38 млн., за які і продали.

Зауважимо, що умови тендера однозначно виключали з гри іншого претендента. Приватбанк бурхливо з цього приводу обурювався, навіть відкритий лист Президенту написав. Ну? І? Проведений нинішнього тижня продаж за ту ж ціну другого пакета тому ж «Інтерпайпу» був лише справою техніки. Таким чином, дуже дохідне підприємство залишилося в сім’ї Президента.

Втім, слід зауважити, що конкуренція все ж позначилася — за контрольний пакет на конкурсі в цілому заплатили не 20, а 77 млн. доларів.

Ця цифра близька до ціни Маріупольського меткомбінату. Не так щоб багато, але таку ціну за пакет жодна з українських бізнес-груп державі не платила (МГЗ не рахуємо, там у наших бізнесменів була дохідна, але маловпливова роль «шостого підповзаючого»).

Грають не всі. Решта — танцюють

Проте в процесі вершення приватизаційних доль Кучмі доводиться дедалі енергійніше маневрувати серед вигодуваних ненажерливих пташенят. Допустити єдиного фронту бізнес-груп проти себе Президент не може. Як і надмірного посилення однієї з них.

Після призначення Медведчука в АП ходили затяті чутки, мовляв, зараз есдеки отримають карт-бланш на зачистку Донецька. Не зрослося. Так само, як і Янукович, попри аналогічне і не менше щире бажання, ніколи не отримає від Президента преференцію на відривання голів тим же есдекам. Це не вписується в президентську систему стримувань і противаг.

Тим часом традиція, відповідно до якої Президент веде ледь не кожне підприємство, — не від гарного життя. В Україні, починаючи з певного рівня цінності питання, геть відсутнє правосуддя. Суди хоч і є, але ціна їхніх рішень прекрасно (і точно) відома. Будь-яка із серйозних бізнес-груп у «своєму» суді отримає потрібне рішення в межах півгодини (стільки займе оформлення документа). Конкуренти ж за цей час оформлять інше, абсолютно протилежне вже в «своєму». Наслідком такої практики є абсолютно індиферентне ставлення до судових рішень — потрібно просто протягти час, поки «наш» суд не переб’є «їхній». Тому будь-яке рішення може бути по сто разів оскаржене і ніхто ні в чому не упевнений, оскільки крапку в спорі за допомогою третьої влади поставити не можна.

Ось свіжий приклад — покупець не виконує умови по конкурсу, які передбачають внесення 200 млн. дол. інвестицій. Підстава для перегляду результатів конкурсу цілком законна: є рішення Деснянського суду столиці за позовом акціонерки, котра володіє акціями ціною в кілька десятків гривень. Але це не кінець, а початок...

У цілому ж система набула деякої форми стабільності. Вона не те щоб комфортна, але передбачувана. Люди вже знають, у який кабінет заходити, що пропонувати і як кого мотивувати. Але ефективно робити це можуть не всі, а лише ті, хто близький і наділений найвищою індульгенцією.

На даний момент у країні устоялися кілька досить великих бізнес-груп, власників яких стали обзивати модним словом «олігархи». Критерії, за якими їх визначають, різняться, але в цілому ясно: вони повинні мати власність хоча б мільйонів на сто доларів і мати реальний вплив на ключові постаті у владі (а може, й бути ними).

Без гідної власності важко: приміром, Олександр Волков довго був безсумнівно найкращим лобістом у країні і за сумісництвом — директором парламенту. Але на почесне звання олігарха він таки не потягнув: немає системного бізнесу і великої власності. А от Ігор Бакай майно начебто і мав, але через незлобливий характер успішно профукав. І коли він не дуже давно говорив про свій мільярд доларів, це виглядало дуже зворушливо...

Тому олігарх — це передусім власність. Не випадково найбільші бізнес-групи прив’язані до індустріального Сходу країни. Передусім під контроль бралися експортноорієнтовані виробництва, що в Україні означало металургію. Досить назвати дніпропетровців Віктора Пінчука й Ігоря Коломойського. На Сході другий центр з виведення великого бізнесу — Донеччина. У цій же частині країни оформилася і харківська група, ядром якої став Укрсиббанк Олександра Ярославського.

У Києві Григорій Суркіс уже давно асоціювався в бізнес-колах не стільки з футболом, скільки з нафтою, цукром й енергетикою.

Загалом, початок XXI століття країна зустріла з цілком сформованою латиноамериканською моделлю економіки — кілька олігархічних груп контролюють не менше третини ресурсів країни. Кожна з них не проти відкусити шматочок від іншої і, природно, у держави. Але зараз апетити в полюванні на останні ласі шматочки державного майна розігралися безпрецедентно. Воно і зрозуміло — на носі президентські вибори. А з огляду на роль і значення свого Президента в набутті власності, наближені поспішають, припускаючи, що зміна влади завершиться серйозним коригуванням ваги постатей на бізнес-полі.

Цілком можливо, що через рік із невеликим з’являться нові люди і почнуть інші пісні. Підлаштуватися під них ще можна, але поділитися — нізащо! Квапляться, квапляться олігархи залишити неприватизованими хіба що будинки ВР, АП і Кабміну...

Дніпровські хвилі

Відповідно до п’ятирічної давнини анекдоту, історія України ділилася на три ключові періоду — доПетровський, післяПетровський і Дніпропетровський. Тоді в країні вихідцями з Дніпра були Президент і прем’єр, люди з регіону активно мігрували до Києва, там зароджувалися вітчизняні бізнес-групи, і здавалося, що сонце стало сходити нижче за течією Дніпра.

Нині від колишньої єдності мало що залишилося. Анекдоти тепер називають іншого регіонального фаворита, прем’єра-орденоносця чужі дяді люб’язно випускають зі своєї в’язниці під заставу до суду, а стосунки між двома найбільшими групами зі славною пропискою зіпсовані до краю...

Йдеться про групу «Інтерпайп» Віктора Пінчука та Приватбанк Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова. Бізнесам схожих розмірів уже давно стало тісно в одній області. Обидві групи почали інтенсивно полювати на власність на неосяжних угіддях Батьківщини, що неминуче призвело до серії зіткнень...

Акціонери Приватбанку взагалі славляться максимально жорсткою й агресивною манерою поведінки. Якщо серйозно ставитися до всіх декларацій Коломойського, то він має намір купити в країні якщо не все, то практично все... Звісно, багато його заяв сміливо можна списувати по графі «психічна атака», але загалом і підтверджені заявки виглядають солідно. Приват не визнає авторитетів: його мало хто любить, але багато хто його боїться і рахується з ним. Нинішнього року компанії вдалося за згодою Кабміну та Банкової поставити під оперативний контроль «Укрнафту». Група зробила заявку на Кременчуцький НПЗ і нині готується до бійки за ДМК. На все це потрібні сотні мільйонів доларів, і мало хто сумнівається, що у приватівців вони є або, принаймні, вони їх зможуть залучити.

Звички переплачувати за держмайно в акціонерів Приватбанку поки не спостерігалося, хоча у зв’язку з гострою конкуренцією на ринку і це не виключено. Досі найдорожчим їхнім вкладенням була скупка 42% «Укрнафти» за сто з невеличким мільйонів доларів.

У даний момент, контролюючи пристойну частину виробництва залізної руди (Суха Балка, спільна робота на Південному і Центральному ГЗК), група не має жодного меткомбінату. Спроби «рульожу» на Петровці і ДМК остаточних результатів не принесли (хоча на Петровці у Привату пристойний пакет). Хіба що минулого тижня акціонери купили контрольний пакет заводу імені Комінтерну. Але він маленький, і це, м’яко кажучи, не те. Тому групі конче потрібен великий металургійний завод. Можна не сумніватися в тому, що Приват візьме участь у битві за «Криворіжсталь».

Зате з феросплавами у групи — повний ажур. Тут і обидва марганцевих ГЗК, і два українських заводи феросплавів із трьох. Та й на третьому — Нікопольському феросплавному, навіть після програшу Пінчуку, у них, як і раніше, стійкий блокуючий пакет.

Потужні позиції в Привату й у збуті пального (оборот компанії «Сентоза Ойл» становить понад 2 млрд. грн.).

Цікаво, але імена фактичних власників групи — Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова — практично не відомі широкій громадськості. Переважна більшість українців і досі переконана, що Приватбанк належить Сергію Тігіпку, чого просто ніколи не було. Втім, до останнього часу за популярністю ніхто й не гнався. Компанії, на яких висять активи, — всуціль офшорні. Як і в інших груп. Під час боротьби за НЗФ Ігор Валерійович почав було говорити про їх афільованість, але незабаром повернувся до звичного формулювання: «компанії—клієнти банку». Слава Богу, хоч Антимонопольний комітет його розгледів...

Останнім часом позначилося явне зближення власників Привату з есдеками. Якоюсь мірою це було пов’язано зі спільними інтересами на «Дніпроспецсталі» і ЗФЗ. Але головне — це те, що доки Віктор Медведчук працює на Банковій, він полегшує доступ до Президента. Приват має доступ нагору, чим за необхідності й користується. Інша річ, скільки триватиме (і чим закінчиться) ніжна дружба Суркіса та Коломойського у разі відставки Медведчука з посади.

Втім, у будь-якої бізнес-групи з вічними друзями великі проблеми: вибір партнерів диктують інтереси. Ось Пінчук ще недавно разом спільно з Приватом оспорював результати конкурсу щодо ПівнГЗК. Але це не означає, що вони помирилися, просто збіглися інтереси. Нічого особистого — просто бізнес.

Найближчі цілі групи визначаються досить чітко: Дзержинка, Рівнеазот, виграш позиції на Центральному ГЗК й утримання «Укрнафти». У перспективі — Кременчуцький НПЗ і дуже ймовірна, хоч і далеко не така значима сутичка за Дрогобицький НПЗ. Крім того, група має намір спільно зі своїми партнерами розвивати систему мобільного зв’язку. А на цьому ринку пристрасті також вирують непрості… Але коли це бентежило Приват?!

«Інтерпайп»

Візитною карткою іншої дніпропетровської групи є труби, феросплави, трохи — аграрний сектор ну і, звісно, консалтинг. У Пінчука та його «Інтерпайпу» є пакети акцій на тому ж таки ЗАлКу, інтереси в «Укрнафті».

На відміну від Коломойського, Пінчук намагається агресивно не конфліктувати з усіма, і загалом не без успіху. Інколи це допомагає — приміром, у сутичці за Нікополь приватівцям довелося боротися самотужки. Але це не означає, що Пінчук — улюбленець публіки. Він просто зять Президента. Та й перелічені вище активи — лише вершина піраміди його власності.

Зав’язка на труби має і свої слабкі аспекти. Зараз Росія інтенсивно закриває свій трубний ринок, те ж саме робить і Європа. Тож для організації збуту продукції доведеться шукати нові ринки, чим група й займається, правда, поки що більше на рівні бізнес-планів.

2003 року Пінчук вразив місцеву бізнес-тусовку, запросивши на керівні посади групу російських (і не тільки) менеджерів. Причому подив був настільки щирим, що знову поповзли чутки про продаж активів «Інтерпайпу» російській Альфа-Груп. Але виявилося, що ніхто з корабля втікати не збирався.

А 2002 року став очевидним крен групи в енергосектор. Група підібрала управління активами від видушеного зі своїх обленерго Костянтина Григоришина і впритул зайнялася енергетикою. До речі, не так давно здавалося, що Костянтин Іванович стане ще одним українським олігархом, але не склалося: бізнес-схема — будь ласка, а з політикою він не товаришує. Швидше за все, при новому розкладі йому знову світить роль молодшого партнера, що, втім, у його ситуації явно краще, ніж нічого. Тим більше що енергоактиви, які раніше належали йому, він оцінював у 300 млн. дол. Щоправда, те ж таки РАТ ЄЕС пропонувало за них удвічі менше, але й це гроші.

Зараз завершився перший етап консолідації активів: люди «Інтерпайпу» зайшли за дорученнями від структур Григоришина в спостережну раду «Дніпробленерго». Плюс освоїли абсолютно офіційний пакет акцій у Луганському енергетичному об’єднанні. Тривають і контакти з колишніми партнерами Григоришина — Суркісом та Медведчуком — щодо продажу або обміну акцій в енергетиці. У цьому сторони виявляють похвальну стриманість і незговірливість. Єдина публічна «непонятка» сталася торік, коли Пінчука спробували не допустити до продажу блокуючих пакетів двох обленерго. Проте товаришам із допомогою Генпрокуратури швидко пояснили, що втрачати платіжні доручення банку «Кредит-Дніпро» не рекомендується. Торги скасували. По демонстрації сили розвивати скандал далі не стали, і бурхливий потік знову ввійшов у кам’яні береги кулуарних переговорів.

Іронія ситуації в тому, що одночасно колишні партнери Костянтина Івановича переводять акції на дніпропетровського реєстратора, близького до «приватівської» групи. Якщо процес ітиме такими темпами, то Дніпропетровськ незабаром може стати енергетичною столицею України.

Крім Григоришина, серед близьких партнерів Пінчука — Валерій Хорошковський. Зв’язка «Інтерпайп»—Укрсоцбанк породила чутки (також спростовані) про продаж пакетів акцій банку Пінчуку.

Відомо, що у Віктора Михайловича дуже прохолодні стосунки з Януковичем. Але останнім часом вони устаканилися з ІСД і Рінатом. Зокрема по тому ж таки ДМК група однозначно підтримуватиме їх.

Втім, підтримка Пінчука ще багатьом знадобиться. Так, власники ЗАлКу і МГЗ напевно пам’ятають про пакети акцій у своїх підприємствах, що йдуть або на «Інтерпайп», або на Укрсоцбанк. Оскільки держава нарешті почала цікавитися виконанням інвестпрограми, а ціна питання вимірюється сотнями мільйонів доларів, — врегулювати питання буде дуже складно, а отже, підтримка члена президентської сім’ї не стане зайвою. Ну не будувати ж Дерипасці новий завод, він і так уже два росіянам пообіцяв...

Тепер про вершини, які у стислі терміни має намір узяти «Інтерпайп». Серед ключових об’єктів «Криворіжсталь».

При цьому слові здригаються і Ахметов, і Коломойський: річний оборот «Криворіжсталі» — мільярд доларів, прибуток — 150 млн., шість мільйонів тонн виплавки, в основному на експорт. Цікаво, але зараз у Росії лише 17% Магнітогорки, що вдвічі більша, оцінюють у 500 млн. доларів. У нас, звісно, таких грошей не буде. Не буде й удвічі менших. А то спішив би хтось за такі грошенята!

Зате будуть проникливі розмови про те, як важливо державі (для збереження контролю, соціальної стабільності, обороноздатності тощо) залишити у себе в руках контрольний пакет. Це справді важливо, але не тому. Українська держава не вміє управляти з найпростішої причини: чиновник з офіційною зарплатою в 200 доларів сидить на потоках у десятки мільйонів. Якщо він дурень, то він випустить завод. Якщо ж розумний, то рано чи пізно закрадеться думка: чому зубожілий юрист фірми-посередника стільки ж заробляє за день?

Деякі з наших чиновників, може, й дають раду цій нав’язливій думці, але не всі. Тому далеко не всі державні дурниці робляться від убогості розуму, окремі з них дуже непогано продумано: якщо виставити на продаж 100%, то купити їх може хто завгодно — у тому числі компанії з Заходу чи російські. А це зовсім інший рівень цін — торгуватися почнуть із півмільярда доларів, верхня межа може зашкалити за мільярд. А ось 50% — це вже значно дешевше, та й чужаків не привабить. В ідеалі українським бізнесменам узагалі можна б продавати по 25% на конкурсі, а 25%, скажімо, трудовому колективу (для соціальної справедливості). Благо, «Криворіжсталі» багато. Пільгові акції за півроку викупили б за номіналом, а, маючи 40%, про акції держави можна сміливо забути.

Втім, такого зворушливого сценарію не буде. Не тому, що занадто нахабно (нам не звикати). Проблема в тім, що буде забагато бажаючих. А бажаючі не хочуть ділитися. Ось Пінчук і шукає оптимальне для себе формулювання умов тендера. А попереду ж іще боротьба за той-таки Кременчук, «Укртелеком», «Укрнафту». Загалом, цілей і коштів вистачить. Вистачило б часу.

… Та інші товариші

Менш відома інша придніпровська група — запорізька. Тим часом, коли Василь Хмельницький, недавній спонсор Партії зелених, отримав в управління «Запоріжсталь», у тусовці був шок. Відтоді він та інші ключові постаті комбінату (Едуард Шифрін, Андрій Іванов, Ігор Дворецький плюс незмінний директор «Запріжсталі» Віталій Сацький) поводилися тихо і скромно. Хоча оборот групи вражає і порівнянний з тим-таки ІСД (особливо зараз).

Люди просто, без галасу й пилу, викупили «Запоріжсталь», отримали пристойний пакет на місцевому залізорудному комбінаті і на більш віддаленому Інгулецькому ГЗК. І ще щось скуповували по дрібницях. Що-що, а скупку вони проводити вміють: консолідований 26-відсотковий пакет «Київенерго» — певний показник. До речі, столичні власті тоді висновків не зробили, що привело їх до такої дивної події: у ЗАТ «Хліб Києва» їм доведеться враховувати інтереси все тих-таки акціонерів. А заодно і Григорія Суркіса: недаремно ж Корчинський на УТ-1 у прайм-тайм на Омельченка наїжджає…

Загалом Хмельницький і Ко не скривджені. Понад те, люди навіть вийшли на міжнародний рівень: рік тому невідома британська офшорка «Мідленед Ресурс» купила за 40 млн. доларів усі розподільні системи Вірменії. Зауважимо, що офшорка була запоріжсталівська. Виявляється, і ми щось можемо.

Втім, були й невдачі — торішня спроба захоплення сусіднього «Запоріжкоксу» завершилася провалом для групи та появою там Ріната Леонідовича Ахметова. І того ж таки 2002-го стався цікавий випадок — спливла історія з переговорами щодо продажу контрольного пакета «Запоріжсталі» «Індустріальному союзу Донбасу». У принципі сторони не домовилися, але засвітили ціну, що визнана справедливою за комбінат такого рівня на вторинному ринку, — 270 млн. дол. (це приблизно половина його річного обороту, або 70 дол. на тонну виплавленої сталі). Дуже хочеться побачити, чи врахують Кабмін і ФДМ цей досвід при проведенні конкурсу по тій-таки «Криворіжсталі…

У перспективі у запоріжців — похід на Київ. По суті, він уже почався. І якщо главою Київської адміністрації таки стане Хорошковський, то сутичок із Пінчуком Хмельницькому не уникнути.

І розступилися терикони...

За часів Лазаренка, тріумфально беручи під контроль фінансові потоки меткомбінатів у рідній області, дніпропетровці отримали в сусідів відчутний щиголь по носі. Виявилося, що в Донбасі чужакам не раді. Невдовзі назва «Індустріальний союз Донбасу», що спочатку різала слух киян провінційною помпезністю, стала сприйматися як візитна картка регіону.

Тоді як придніпровці вже давно вийшли на загальноукраїнський рівень, дончани все ще залишалися річчю в собі: нікого в регіон не пускали, та й самі особливо за його межі не висувалися. За винятком хіба що кількох спроб (досить безуспішних) отримати життєво необхідні їм ГЗК на Придніпров’ї, вони зосереджували свої зусилля на скуповуванні малої батьківщини та Криму. У результаті про донецьких склалося враження як про людей замкнених і не дуже зрозумілих. Їх боялися, як чужих місіонерству іудеїв на православній Русі. Не дуже орієнтувалися й у структурі групи: доходило до того, що на повному серйозі ахметовську фірму «Люкс» зараховували до «Індустріального союзу Донбасу». При цьому заяви самого Ріната Леонідовича, що він там начебто й не акціонер, до уваги не брали.

Проте поступово донецькі бізнесмени стали поширювати зусилля на всю Україну. Це не могло не викликати зіткнень з уже вкоріненими старожилами. Конфлікти були цілком прогнозовані.

Цікаво, що вихід у світ практично збігся з дніпропетровським розвалом. У «пташенят гнізда Петрового» зникло відчуття ліктя, з’ясувалося, що світ великий і інтереси в ньому різні.

Дончани, однак, теж не уникнули хитань і відбракувань у своїх лавах. Донбас уже не видається монолітом — радше, мозаїкою. Зараз ніхто не сплутає ІСД (Сергій Тарута, Олег Мкртчан) зі скромною компанією СКМ (Рінат Ахметов). Зараз група переживає видимий перерозподіл активів. Усе проходить без рукоприкладства, але й без зайвого політесу. Коли ІСД пішов із «Азовсталі» (що загалом планувалося), вслід пролунало запитання: «Хлопці, а як виникла сумнівна кредиторка на 90 млн. дол.?» І запитання це не було єдиним... У результаті ІСД добряче схуднув. Певний час навіть побоювалися, що бідолаха просто помре від дистрофії — занадто вже смачні частини від нього відкусили. Але, судячи з усього, плану тотального поїдання немає. Понад те, ІСД цілком може стати тим самим передовим загоном, якому відведена роль за межами Донбасу. Тим більше що такий досвід уже є: свого часу з Донбасу довелося піти концерну «Енерго» — для ведення бізнесу власники мусили поїхати в Сибір, купити там шахту й чекати, доки вітер на батьківщині переміниться. Потім повернулися і купили шахту (Червоноармійська Західна №1). Як з’ясувалося, вимушене заслання — це не смертельно.

Тож у ІСД ще є широкий фронт робіт — щодо того-таки ДМК, та й проект купівлі меткомбінату в Польщі. Зараз ІСД придивляється до Чорноморського суднобудівного заводу. Щоправда, більше 15 млн. доларів власники Союзу поки що платити не готові.

Водночас дедалі більше дончан змінюють прописку. І навряд чи це призведе до реконсолідації регіону. Вже зараз починається розшарування на осілих і київських. Для дніпропетровської групи це закінчилося сумно. Втім, очікувати якихось драматичних змін до виборів не слід. За великим рахунком, авторитет Ріната Ахметова наразі ніким не заперечується. Авторитет усе-таки...

Зараз бізнес-інтереси дончан концентруються на забезпеченні сировиною («Укррудпром» і ГЗК). У принципі, покупець «Укрудпрому» отримує все й одразу, однак варіант продажу холдингу єдиним пакетом малоймовірний — цьому всі гравці чинитимуть сильний і впертий опір. Швидше за все, продаватимуть його частинами. Скандал, із цим пов’язаний, уже почався.

Паралельно дончанам треба вирішувати, що робити з підкинутою в окоп гранатою — вугільною реформою. Якщо раніше передбачалося, що на «Павлоградвугілля» майже напевно зайдуть донецькі (байдуже, АРС Ігоря Гуменюка чи сам СКМ), то Президент розпорядився виставити об’єднання на відкриті торги. Фактично в такий спосіб було дано шанс Ігорю Коломойському. Тож усе не так однозначно.

Втім, сутичок буде ще багато. Приміром, останнім часом у реалізації продукції «Криворіжсталі» стала світитися примітна донецька фірма «Леман». Що це — чисте трейдерство чи початок великої і перспективної любові з дирекцією комбінату?

Ну і, звісно, минулий рік став часом публічної розкрутки Ріната Ахметова. Він міцно прописався на перших позиціях бізнес-рейтингів — як наших, так і міжнародних. Про його СКМ пишуть значно частіше, ніж про «Люкс». Та й сам Ахметов перестав говорити лише про футбол і, навчившись відрізняти Медведчука від Пуканича, почав дуже стримано, та все ж висловлюватися на політичні теми.

Завершивши переділ й інвентаризацію великих об’єктів у Донбасі, Ахметов уже зараз намагається зачепитися за Центральний ГЗК, де його інтереси перетнулися з приватівськими. Буде зіткнення і за потенційно непоганий, але обвішаний боргами об’єкт — Макіївський меткомбінат. Формально у держави там понад 60%. Але фактично це «пустушка». 2001 року, за підтримки Ахметова і «Данко», брати Момоти провели очищення активів. Створили ЗАТ «МакМЕТ», куди перевели більш як 30 цехів заводу, внесли інтелектуальної власності на 200 млн. дол.(!), тож держчастка впала до 20%. При цьому піднімати завод довелося все одно, щоправда, не за рахунок інтелектуальних вкладень, а за рахунок держресурсів. Той-таки НАК «Нафтогаз», хай і з лайкою, та все ж безперервно постачає на Макіївку газ і не завжди вчасно отримує оплату. Що стосується часток у «МакМеті», то свого часу Олег Дубина порушив про це питання, як, утім, про доцільність існування ЗАТ. Зі зміною уряду питання залишилось без відповіді. Але державі треба визначатися: вічно годувати комбінат чи продавати? Якщо продавати, то, може, навіть не за гроші, а під хороший і контрольований бізнес-план. А то виглядає дикувато, коли ІСД за цією схемою пробивається в Польщу на ченстоховську Huty Stali, і при цьому за кілька десятків кілометрів конає підприємство з двома найсучаснішими в Україні прокатними станами…

На високих пагорбах

Якщо регіональні олігархи в основному пов’язані з виробництвом, то в Києві гроші робилися головним чином на розподілі його результатів. У цьому і сила, і слабкість столичного бізнесу.

З одного боку, гроші гранично легкі (крояться вони з бюджету, а також, свята справа, при лобіюванні лише українського бізнесу). З іншого боку — справа ризикована: бажаючих багато, та й без позицій у владі ти просто втрачаєш бізнес. Приклад? Знову ж, Волков, Бакай та й Лазаренко дуже показові. Тож тепер люди намагаються закріпитися, отримавши власність.

Приміром, заробивши на атомних програмах непогані гроші, Микола Мартиненко і Давид Жванія придбали Запорізький абразивний, суднобудівний завод у Феодосії (зараз ходять уперті чутки про його продаж) плюс ще щось.

Сьогодні поняття «київська група» досить умовне — груп, які не працюють у столиці, просто не існує. Але безсумнівно найбільша — бізнес-група Григорія Суркіса. Це вже давно не тільки цінне хутро, Український кредитний банк, зерно і нафтопродукти концерну «Славутич». Це й енергетика, і металургія (акції «Дніпроспецсталі», ЗФЗ, обленерго, НВО ім.Фрунзе) тощо. Є й унікальний актив — діюча й організована партія, що її сам Григорій Михайлович на одному зі з’їздів СДПУ(о) називав бізнес-партією. Є у Суркіса і бізнес-лідер цієї партії.

Потішно, але коли Віктор Медведчук традиційно входить у рейтинги українських мультимільйонерів, то про більш заможного його партнера чутно значно менше. Щоправда, формально в Суркіса взагалі майже нічого немає. Та й «Динамо» (Київ), із погляду законодавства, теж належить британським офшоркам і мавританській компанії. До речі, мавританські (18—20%), пригадується, належать Григоришину, і від нього навіть надходила пропозиція Олександру Омельченку прикупити пакетик. Але Сан Санич не наважився.

Серйозна загроза для групи — наближення президентських виборів. Кількість ворогів у партнерів явно зашкалює. Слід віддати належне: вони це розуміють і готуються як по партійній, так і по бізнесовій лінії. У битви за об’єкти приватизації Суркіс і Медведчук прямо не вступають. Вони просто беруть участь у визначенні переможця.

А ось одна з перспективних у минулому столичних великих бізнес-груп — «Фінанси і кредит» Костянтина й Олега Жеваго до касти олігархів не потрапила. Ресурси є, а доступу до важелів влади практично немає. І банк непогано й стабільно працює, і юристи хороші (суди частіше виграють, аніж програють), а розвитку немає.

Річ, природно, не у стосунках із ФДМ, з яким Жеваго безперервно позиваються. Просто група завжди спеціалізувалася на агресивній скупці і вигідному перепродажі. Останніми роками у неї це не дуже виходило: без владного даху хіба купиш дешево? Був із тріском програний конкурс по ЗАлКу, де Жеваго не зміг нашкребти грошей на оплату. Перед тим їх викинули з «Луганськобленерго» й «Одесаобленерго». Великі проблеми з КрАЗом.

А загалом, враховуючи, що за час роботи «Луганськообленерго» борги цієї енергокомпанії зросли на мільярд гривень, а на свої структури пішло векселів на кілька сотень мільйонів гривень, «фініки» дуже дешево відбулися. Хоча сам Костянтин Валентинович так не вважає.

Нещодавно група намагалася продати найбільший з об’єктів, що залишилися, — Полтавський ГЗК (при цьому виставлявся консолідований з іншими власниками пакет у 90%). Проте дончани вирішили, що 200 млн. доларів акції явно не варті. Переговори тривають.

Найближчим часом група не вийде з бійки за «Рівнеазот». Сам об’єкт не такий уже великий, тож очікується конкуренція. Обіцялися з підпискою прийти Ярославський, Коломойський, хлопці з «Газпрому», Пінчук. І навіть начебто з велонасосом підскочить австрійський «Райффайзенбанк». Якщо зійдуться всі, то люди повеселяться від душі. Хоч одне добре: хто переможе — наразі невідомо. Зате чітко відомо, що будуть суди, суди і ще раз суди. А потім усіх розсудить Президент.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво