Інша Україна: підміна понять

Сєверодонецьк-2, навколо якого було зламано стільки списів, виявився пустушкою. Не в тому значенні, що захід не вдався. Вдався, у принципі. Проте цей з’їзд не виправдав сподівань ні тих, хто його чекав із нетерпінням, ні тих, хто всіляко перешкоджав проведенню цих зборів. Виклики в СБУ, демонстрація «сепаратистами» власного героїзму виявилися непотрібними, тому що завершилися гламурними тригодинними посиденьками.

Організатори, в основному Партія регіонів, бажаючи уникнути обвинувачень у сепаратизмі, відверто перестаралися. Аж так, що відмовили у виступі найодіознішій своїй «союзниці» — Наталі Вітренко, а некерованих шаленців з організації «Донецька республіка», яка зачепила за живе президента, майже відразу після прибуття затримали міліціонери — від гріха подалі. В результаті з’їзд вийшов вихолощеним, чинним і манірним.

Мітинг перед з’їздом вийшов не набагато жвавішим, попри більш ніж антагоністичний склад учасників — УНА-УНСО проти регіоналів і комуністів. Потужна акустика, яка транслювала на площу вітальні промови лідерів, геть заглушила дудки й пищики націоналістів, а прихильники так і зовсім слухали мовчки, вибухнувши оваціями лише на адресу двох партійних лідерів — Віктора Януковича і Петра Симоненка. А так мітингувальники здебільшого просто мляво огризалися один на одного через подвійний міліцейський кордон, обмінювалися листівками, а то й тихенько дрімали, спираючись на флагштоки. Потім пішов холодний дощ, і на площі майже нікого не залишилося.

Виступи промовців один в один повторювали тези партійної програми біло-синіх, хіба що посилено звучала культурно-мовна тема. Усі промови відточені, гарні й емоційні, наповнені тріскучим пафосом, але якраз настільки, щоб колеги по політтусівці зрозуміли, що всерйоз це все сприймати не варто.

«Страшні цифри й факти насильницької українізації російськомовних громадян України лунають тривожним дзвоном у наших серцях», — волає нардеп Вадим Колесниченко. Вслід за ним нардеп Табачник таврує «переписувальників» історії.

Показово, що виступ Віктора Януковича був чи не найбільш блідим. Лідер регіоналів говорив невиразно й затинався. Повторював те, що від нього чули сотні разів. Може, навіть тисячі: президент — нехороша людина, всю владу — на місця, до НАТО — після референдуму...

«Політичні сили, які мають мізерну формальну більшість у нинішньому парламенті, на догоду своїм особистим амбіціям, зневажаючи інтереси більшості населення, під псевдодемократичними гаслами цілеспрямовано ведуть Українську державу до банкрутства, щоб остаточно узурпувати владу в державі», — малює безрадісні картини підсумкова резолюція.

Кожен промовець у своєму виступі, проте, не забув підкреслити, що жодного сепаратизму немає і бути не може. І взагалі цю тему намагаються не педалювати. Втім, нічого надзвичайного в тому немає — з’їзд 2004 року всі регіонали намагаються забути, як страшний сон. «Є таке правило: дістав ніж — треба бити. А минулого разу в Сєверодонецьку ніж дістали, але не вдарили. І виглядали потім смішно. Тепер цих висловлювань ми, нема чого гріха таїти, соромимося», — пояснив кореспондентові «ДТ» в кулуарах з’їзду головний «сепаратист» Донецька секретар міськради Микола Левченко.

Після з’їзду — перша думка: оце й усе? А як же сепаратизм, а як же «відстоїмо й не допустимо»? На звичайному мітингу можна почути промови значно яскравіші.

Guest star Сєверодонецького з’їзду депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін розмірковував про небезпеку розколу країни внаслідок активізації культурно-етнічних груп із відмінними від офіційної ідеології переконаннями (подібними, проте, до ідеології сусідньої держави). Захід у Сєверодонецьку, за визнанням Затуліна, скликали тільки для того, й виключно для того, щоб просувати російські цінності — духовні, моральні, культурні. Про жодні «гуманітарні цінності Південного Сходу» України й не йшлося. Просто виникла плутанина в термінах, яка, певне, спостерігається також у головах ідеологів Партії регіонів та її союзників на внутрішньополітичній арені України. Зрозуміло, що пан Затулін із його непогамовною енергією протестує проти витіснення рідних йому цінностей з України. «Нам кажуть: доки росіян просто не залишиться, доки російська мова не вивітриться з України, ми не заспокоїмося. Чи можемо ми погодитися з таким варіантом розвитку України? І звісно ж, ми будемо з ним боротися. Беззастережно. Тому що це людожерський шлях», — обурюється «єдинорос». Висловлювання в дусі переваг старшого брата над нерозумними меншенькими залишаємо на совісті політика, проте з його думкою доведеться погодитися. Сєверодонецький з’їзд прямо не закликав до розколу України, але позначив курс на подальше виховання південно-східного електорату та інших симпатиків у російській культурно-духовній парадигмі. У трьох глобальних напрямах, накреслених під час самого з’їзду: мова, релігія, розуміння історії.

Із цього погляду Сєверодонецьк-2 можна вважати проросійськими посиденьками. Чи був з’їзд при цьому антиукраїнським? Мабуть, ні. Мати проросійські погляди в Україні й пропагувати їх — не більш небезпечно, ніж проєвропейські. Реверанси в бік північного сусіда рекомендовано кожній партії, яка бажає отримувати голоси на Сході України. Кордон же — ось він, поруч. Від Сєверодонецька, наприклад, усього 40 кілометрів. І головну роль у симпатіях людей до Росії грає не гіпотетична ментальна близькість, а суто практичні міркування: в одних там залишилися родичі, інші полюбляють їздити туди за покупками або поторгувати в рамках човникового бізнесу, треті звикли відпочивати в Таганрозі.

Утім, для тих, хто мітингував під Льодовим палацом із червоно-чорними прапорами УНА-УНСО та інших націонал-патріотичних об’єднань, «проросійський» і «антиукраїнський» — це одне й те саме. Аналогічні настрої трапляються й у політикумі. Саме політики з такою системою поглядів, домігшись згоди президента, змусили СБУ шукати серед учасників з’їзду сепаратистську «контру». З іншого боку, для екзальтованих прихильниць Вітренко, які стояли за два десятки метрів від ультраправих патріотів, поняття «проєвропейський», «проамериканський» і «пронатовський» — теж антинародні й підлягають найсуворішому осуду.

Але це звичайні міфологеми української політики. Всі ці тези із завзяттям, гідним кращого застосування, політики поширюють серед своїх прихильників давно. Партійні мантри набили оскомину і мало кого цікавлять. Можливо, в Сєверодонецьку політичні сили вирішили якісь технологічні завдання. Регіонали, стурбовані соціологією, яка показала певне падіння рейтингу після натяків на «ширку», згуртували лави й підкреслили проросійську частину своєї програми. Симоненко знову полякав «націоналістичною диктатурою». Вітренко просто скористалася нагодою для публічного виступу. Націоналісти покричали «Ганьба!» їм усім.

Головне розчарування від Сєверодонецького з’їзду не в тому, що там не було Ріната Ахметова, а Борис Колесніков утік через півгодини, аби встиг­нути на футбол і разом з тим-таки Ахметовим порадіти, як «Шахтар» усуху громить «Закарпаття». Головне розчарування в тому, що ніхто не спробував бодай сформулювати ті «гуманітарні цінності Південного Сходу», які завзято взялися захищати. Еклектика партійної програми, приправлена російською ідеологією та злегка притрушена ксенофобією щодо «западенців» і політики Ющенка — ось що видали учасники цього заходу за ціннісні орієнтири жителя Східної України.

Проте «Україна — не Росія». Навіть на Сході, мало того, навіть у Донбасі — не Росія. І шкала цінностей тут інша. Так, це не шароварна Україна з глечиками й пасіками, мононаціональна й «свідома». Але це все одно Україна. Просто трохи інша Україна, якій навіть власні керманичі відмовляють у праві на існування.

«Якщо розмірковувати про систему гуманітарних цінностей жителів Сходу, то на перше місце, напевно, варто поставити вітальність, традицію виживання. Причому спільного виживання, у колективі. Тут було Дике Поле, потім почалося промислове освоєння. І в тих, і в інших умовах вижити поодинці було неможливо», — вважає доктор історичних наук професор Донецького національного університету Олена Стяжкіна. Цим пояснюється й максимальна прагматичність місцевих жителів: усе, що не служить виживанню, відмітається як непотрібне. Славнозвісний донецький шахтар, який сказав якось, що від мови ковбаси в магазинах не додасться, — не бидло. Він — носій вітальності. Ковбаса допомагає йому вижити, а «мова» — ні. Саме тому, зазначає Стяжкіна, донецькі робітники не внесли практично жодної лепти в революцію 1905 року. Тут майже не було великих повстань, крім Горлівського. Страйки припинялися, як тільки задовольняли вимоги робітників.

Традиція групового виживання відкидає потребу національної самоідентифікації, чим і дратують «донецькі» націонал-патріотів. Донбас став домом для багатьох культур і національностей, етнічно чистих типів тут практично немає. Тому національність — чинник, що розділяє, й дискутувати на цю тему можна хіба що в застільних бесідах, порівнюючи рецепти страв і улюблені напої різних народів. Або ж співати пісень різними мовами після дегустації страв і напоїв. Вітальність передбачає граничний ступінь національної толерантності. Навіть після того, як цією землею прокотилася страшна війна, жоден місцевий німець не постраждав тільки за те, що він німець. У Донбасі досі є громади практично зниклих народів, наприклад асірійців. Не кажучи вже про стійкі діаспори й цілі поселення греків, вірменів, євреїв, циганів. Українці втікали сюди на шахти, рятуючись від голоду. Кавказці обживали схід України в пошуках миру після нескінченних війн у рідних горах.

Увесь цей багатонаціональний «гуртожиток» чіпляється тільки за одну російську «цінність» — мову, бо тут вона виконує функцію мови міжнаціонального спілкування.

Головна особливість «гуманітарних цінностей» Сходу в тому, що вони здатні ввібрати в себе будь-які інші цінності, зробити їх своєю органічною частиною. Так, на Сході вперто розмовляли російською мовою. І розмовлятимуть. Але коли знання української стало соціальним чинником, необхідним для здобуття вищої освіти й посади в держапараті, — вивчили. Але не перестали при цьому розмовляти російською. Якщо змусять вивчити історію України з провідною визвольною роллю УПА — вивчать, складуть і забудуть. А День перемоги все одно святкуватимуть 9 травня. Ініціатори масштабної українізації Південного Сходу заздалегідь мають бути готові змиритися з тим, що пропонована ними система цінностей домінантною не стане. Тільки «однією з».

Але всього цього не сказали в Сєверодонецьку. І ніколи, мабуть, не скажуть. Ніде.