ГРОМАДЯНСЬКА АКТИВНІСТЬ В УКРАЇНІ: ЧИ ПРИРЕЧЕНІ МИ МАТИ ТЕ, ЩО МАЄМО? - Політика - dt.ua

ГРОМАДЯНСЬКА АКТИВНІСТЬ В УКРАЇНІ: ЧИ ПРИРЕЧЕНІ МИ МАТИ ТЕ, ЩО МАЄМО?

25 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 25 жовтня-1 листопада

Винесена у заголовок цієї статті фраза, авторство якої приписують першому Президенту незалежної України, може бути концентрованим відображенням стану українського суспільства протягом останнього десятиріччя...

Винесена у заголовок цієї статті фраза, авторство якої приписують першому Президенту незалежної України, може бути концентрованим відображенням стану українського суспільства протягом останнього десятиріччя. В ній закладено відчуття глибокої безвиході, повної відсутності соціального оптимізму, вона характеризує стан людини, яка склала руки і чекає, щоб завтра, не дай Боже, не було гірше, ніж сьогодні. Значною мірою це — наслідок першого і найголовнішого обману очікувань громадян, коли не справдилися сподівання більшості населення на краще життя, пов’язані із проголошенням незалежності України. Такий «законсервований» стан образи громадян на владу, незалежно від гілок та персоналій відповідальних за події в країні, призвів до відчуження більшості громадян від усього, що не належить безпосередньо до сфери повсякденних життєвих проблем.

Сьогодні, коли влада переживає не найкращі свої часи, вона «вкидає» у громадську свідомість тези на кшталт «в Україні немає підстав для виникнення масових акцій протесту», «громадяни не підтримують опозицію». Чого варта хоча б фраза московського політолога Г.Павловського, послугами якого користуються окремі українські політики. Він констатує наявність «мовчазної і, власне кажучи, економічно задоволеної в цілому більшості українського народу». За усім цим, на наш погляд, стоїть передовсім прагнення закріпити образ українського народу як пасивного, «страждального», задоволеного своїм мізерним соціально-економічним рівнем, готового й надалі терпіти масові порушення своїх прав, а отже, такого, що заслуговує мати тільки те, що має, у тому числі і владу. Якщо це справді так, то знаходиться виправдання й тому, що, попри численні декларації про відданість справі формування в Україні громадянського суспільства, влада останнім часом робить кроки у протилежний бік — мовляв, «народ ще не дозрів».

А який же він, український народ, насправді? Яким він сам себе вважає? Чи готовий він до активних дій на захист своїх прав? На з’ясування цих та інших питань було спрямоване соціологічне дослідження Центру Разумкова «Рівень і чинники громадянської активності в Україні», проведене у рамках програми Freedom House «Партнерство за реформи в Україні» за сприяння Агенції міжнародного розвитку США (USAID).

Проблема громадянської активності в Україні обговорювалася на «круглому столі» Центру Разумкова, який відбувся 17 жовтня.

Як і проти чого ми готові протестувати?

Акції протесту — це найяскравіший приклад вияву громадянської активності, оскільки вимагає не лише свідомого рішення людини, а й готовності публічно висловити свою громадянську позицію. Інтерес до цієї проблеми протягом останнього часу значно зріс, оскільки зросла і сама проблема.

Так, за словами заступника держсекретаря МВС України В.Варенка, якщо за 9 місяців 2000 р. в Україні відбулося понад 15,5 тис. масових заходів, у яких взяли участь 20,5 млн. громадян, то за аналогічний період 2002 р. вже проведено майже 41 тис. 300 масових заходів, у яких брали участь майже 23 млн. громадян (УНІАН, 1 жовтня 2002 р.) Це не дивно, адже нинішнього року в Україні відбувалися вибори. Осіння протестна кампанія «Повстань, Україно!», вочевидь, ще трохи відкоригує статистику правоохоронних органів.

Акції протесту можуть бути різними за формами, рівнем радикалізму, правовим статусом («дозволені — заборонені» акції). Рівень реальної участі громадян у протестних акціях та готовності до такої участі дає підстави оцінити рівень «терплячості» суспільства, зокрема під кутом зору вибору радикальних чи поміркованих форм протесту, та визначити умови, які впливають на цей вибір.

Так, майже кожен дев’ятий респондент (11,7%) визнав, що брав участь у підписанні петицій; 34,2% — могли б взяти участь у їх підписанні; 43,3% — ніколи не брали б участі в такій формі активності. У дозволених акціях протесту брали участь — 6,4% опитаних; могли б взяти участь — 32,6%; ніколи не брали б участі — 49%.

Отже, від 39 до 45% громадян готові брати участь у дозволених і поміркованих формах протесту (не готові до цього — 43—49%). Водночас слід враховувати, що дистанція між готовністю до участі в акціях «на словах» і практичною участю в них досить значна. Тому навіть якби виникли достатні підстави для масових акцій протесту (про чинники, які їх можуть викликати, йтиметься нижче), у них взяли б участь далеко не всі ті, хто висловив готовність до таких дій під час опитування.

Що стосується недозволених законом акцій, то тут різниця між кількістю готових до участі в таких акціях і не готових до цього громадян набагато більша. Так, у недозволених акціях протесту брали чи могли б узяти участь лише 10,5% громадян, ніколи б не брали участі — 77,5%. У таких радикальних заходах, як захоплення адміністративних будинків та підприємств, брали чи готові взяти участь 3,6% громадян, не готові — 86,2%.

Це засвідчує досить високий рівень несприйняття переважною більшістю населення України протизаконних радикальних акцій, але це пов’язано і з вищою мірою ризику участі в таких акціях — якщо санкцій з боку влади за участь у законних акціях може й не бути, то в другому випадку вони передбачені законом.

Показники реальної участі та готовності до участі в акціях протесту мають виразну регіональну специфіку. Найвищий рівень участі (чи готовності до участі) в акціях протесту виявили громадяни Західного регіону. В дозволених акціях протесту тут брали участь 11,8% громадян (на Сході — 7,0%), готові взяти участь — 39,6% (на Сході — 26,3%). У недозволених акціях протесту на Заході брали участь 3,7% громадян (на Сході — 1,0%), готові взяти участь — 11,8% (на Сході — 6,6%). Таким чином, Західний регіон підтверджує свою репутацію більш активного і радикалізованого.

Чому ж громадяни, які засвідчили готовність до участі у протестних акціях, реально участі в них не брали? Серед причин, з яких вони не зробили цього, перше місце посідає байдужість влади до їхніх вимог — найбільша частка громадян (41,7%) не вважають такі акції дійовими, «тому що влада все одно ігнорує їх» (діаграма 1).

Так, дискусії у фокус-групах засвідчили, що громадяни оцінюють вплив акцій протесту на владні структури як практично нульовий. Причому рівень впливу не залежить від форми — буде це звернення, петиція, мітинг, демонстрація чи щось інше. Один із учасників навів приклад протестної акції з перекриттям автомагістралі. За його словами, на місце акції прибули представники міської влади і публічно пообіцяли виконати вимоги учасників акції — але обіцянок так і не було виконано. Інший учасник дискусії зробив такий висновок: «Все одно, братимеш ти участь (в акціях протесту) чи не братимеш — це ні до чого не приводить. Ми просто дійшли до того, що ніхто ні в що не вірить».

Відверте ігнорування владними структурами законних вимог громадян стало, таким чином, чи не найголовнішою причиною, яка гальмує розвиток громадянської активності населення. Влада, по суті, ігнорує «імпульси», які йдуть від громадянського суспільства, сприймає їх як «ворожі випади» проти себе і обирає відповідний варіант дій — ігнорування або придушення.

Пригадується, як недавно один дуже високий державний керівник, ведучи мову про шахтарський страйк, обурено заявляв, що страйкарі обстоюють вузько корпоративні і вузько групові інтереси, вони тиснуть на владу. Хочеться запитати: а які ж ще інтереси, як не власні групові або корпоративні, може відстоювати шахтарська профспілка? Інтереси Кабінету міністрів? І чому при цьому вона не може тиснути на владу, якщо влада на прохання чи заклики не реагує? Тоді чим же викликане таке обурення? Вочевидь, нерозумінням, що дії профспілки — це її повне право, і вона зовсім не прагне зашкодити державі, а захищає інтереси своїх членів.

На жаль, нерозуміння владними структурами своєї справжньої ролі «найманих управлінців», які отримують зарплатню з кишені платників податків, в Україні — норма життя. Найкраще ілюструють ставлення громадян до представників державної влади нижче наведені результати загальнонаціонального опитування (діаграма 2).

Однак річ не лише у владі — вона діє тими методами, якими їй дозволяє діяти народ. Значна ж частина громадян схильна заздалегідь виправдовувати власну пасивність очікуваною безрезультатністю своїх дій або іншими причинами. Так, понад чверті опитаних (27,7%) заявили, що вони не брали участі в акціях протесту через відсутність приводу для таких акцій. І це тоді, коли понад 70% громадян констатують, що в Україні не дотримуються їхні основні права. Якщо це не є достатнім приводом для участі в акціях протесту, то що ж тоді ним можна вважати?

13,7% громадян бракує відповідного лідера, майже кожен десятий (9,6%) вважає, що люди в його населеному пункті надто інертні, тому не варто очікувати від них підтримки активних дій. Тобто близько чверті, знову ж таки, не готові активно діяти самостійно, а чекають «вождя» або ж озираються на інших.

Частина громадян просто боїться відкрито не погодитися з владою, навіть якщо певне її рішення суперечить переконанням громадянина, а форма, в якій висловлюється незгода, є законною. Так, серед причин, якими респонденти мотивували свою неучасть в активній громадській діяльності, кожен десятий відзначив «загрозу протидії з боку органів влади, силових структур, керівництва».

З одного боку, це — наслідок цілеспрямованої політики владних структур, передусім інформаційної. Досить згадати, скажімо, як у державних (а останнім часом — і в недержавних) ЗМІ висвітлюються акції протесту.

Типовий варіант повідомлення в новинах: «учасники акції» — (варіанти: люди похилого віку; безробітні, серед яких є злочинні елементи, алкоголіки і наркомани; радикально налаштовані молоді люди без певного роду занять...»; «акція проводиться на гроші»… (варіанти: П.Лазаренка; Заходу; кримінальних структур...); «метою акції є»... (варіанти: дестабілізація ситуації в Україні; створення негативного іміджу країни у світі; перешкоджання роботі органів влади...), «влада»... (варіанти: «пропонує вирішувати питання не на вулицях, а в цивілізований спосіб; демонструє конструктивний підхід і готовність до діалогу; не приймає ультиматумів...); «правоохоронні органи»... (варіанти: «чітко дотримуються вимог закону; діють адекватно ситуації; застосовують відповідні сили і засоби...); «громадяни»... (варіанти: не підтримують акцію; вважають вимоги акції необґрунтованими, виявляють розуміння дій правоохоронних органів»).

Якщо до цього ще додати відповідний відеоряд, то можна обійтися і без заяв представників МВС, які робляться напередодні значних акцій і містять попередження про їх незаконність. Вони розраховані на те, що народ у своїй більшості і так злякається й куди не треба — не піде. Підтвердження — відповідь на запитання одного з учасників фокус-груп: «Люди бояться. Це (протест) можливо, якщо ти знаєш, що тобі нічого не загрожуватиме. А як тут показували — 67 осіб заарештували. Показують: міліція з такими щитами, наручники надінуть. А якщо я боятимуся, що мене там і вбити можуть, то навіщо воно мені потрібне?»

Однак, з другого боку, жоден з респондентів у фокус-групах не зазначив, що влада переслідувала його за переконання. Тобто лякається той, кого можна залякати. І річ не лише в тому, що в людей є реальні підстави боятися репресивних дій влади, а й у тому, що вони звикли діяти за принципом «коли б чого не сталося». Такий підхід спонукає владні структури і надалі діяти методами тиску й залякування, які довели свою ефективність.

Що ж могло б активізувати участь громадян у протестних акціях? Це передусім соціально-економічні причини. Так, найбільше громадян (41%) могли б взяти участь у законних акціях протесту в разі значного підвищення цін на найнеобхідніше; 33,9% — у разі невиплати зарплати; 31,9% — через її низький рівень. Водночас значну частину громадян можуть вивести на вулицю й інші мотиви — протест проти злочинності та беззаконня (34,7%) чи проти свавілля місцевої влади (27,8%). Серед інших причин — екологічні вимоги; захист прав людей, чиї права було порушено; протест проти масового скорочення робочих місць на певному підприємстві або в галузі; іноземне втручання у зовнішні справи України; вимога імпічменту Президента Л.Кучми.

Можна було б запитати: а чому в такому разі протягом останніх років не було масових акцій протесту з соціально-економічних причин, невже й справді більшість населення України задоволена своїм життям?

Так, переважна більшість громадян справді досягла певної стабільності рівня життя. Однак цей рівень є лише мінімально прийнятним, а погіршення ситуації означатиме падіння у соціально-економічну прірву. Цей висновок підтверджується відповідями на наступне запитання.

Лише близько чверті (23,5%) опитаних готові терпіти матеріальні труднощі заради збереження у країні порядку; натомість понад половину (51%) громадян висловили готовність до його порушення в разі значного погіршення умов життя. Найвищий відсоток громадян, готових до протесту, — на Заході (63%), найнижчий — у Центрі України (46,5%). Найменша частка готових терпіти — серед молоді 18—29 років (15,3%). Натомість вищий рівень готовності терпіти матеріальну скруту заради збереження порядку демонструють громадяни старших вікових груп.

Водночас в українському суспільстві є досить багато громадян (майже чверть — 24,9%), які у жодному разі не готові взяти участь в акціях протесту. Звичайно, мотиви такої пасивності можуть бути різними — від «повного задоволення» життям до, знову ж таки, втрати будь-якої надії на позитивні зміни шляхом протестних дій. Однак величина цього «індексу пасивності суспільства» сама по собі є тривожним фактом.

Громадська діяльність, яку ми (не) вибираємо?

Що розуміють громадяни України під «громадською діяльністю»? Передусім вони розуміють під нею політичну діяльність, намагання громадянина або громадськості вплинути на владу у різних формах. Інше розуміння — це діяльність, спрямована на покращання умов суспільного побуту (впорядкування під’їздів житлових будинків, дворів, садіння дерев і т.ін.), екологічна діяльність — у сенсі вирішення конкретних екологічних проблем району проживання респондентів.

Справжньою громадською діяльністю громадяни вважають лише ту, яка приносить користь суспільству, але за яку людина не отримує грошей. «Перш за все вона (активна людина) повинна не бути байдужою до всього. Якщо все зводиться до грошей, то про жодну активність не йдеться», — зазначив учасник однієї з фокус-груп. Згідно з таким розумінням, респонденти не схильні вважати громадською активністю, наприклад, діяльність функціонерів профспілок та деяких громадських організацій, оскільки вона є громадською лише за формою, а по суті спрямована на заробляння грошей або інших матеріальних винагород.

Можна припустити, що, виходячи саме з такого розуміння, громадяни й давали відповідь на запитання, чи залучені вони до активної громадської діяльності. З’ясувалося, що її рівень в Україні є не просто низьким, а дуже низьким. Переважна більшість громадян України — 82,6% визнали, що не залучені до активної громадської діяльності; залучені до неї лише 4,7% громадян; майже кожен восьмий респондент не зміг визначатися з відповіддю.

Серед того незначного відсотка громадян, які все ж таки залучені до активної громадської діяльності, переважна більшість (69,5%) робить це тому, що така діяльність відповідає їхнім переконанням або є цікавою. 12,4% — розв’язують з допомогою громадської діяльності особисті проблеми, кожен десятий має на меті отримання грошей — тобто, по суті, від кількості активних громадян треба відняти ще майже чверть тих, хто керується корисливими мотивами.

Однак більшість респондентів, які займаються громадською діяльністю, роблять це цілком свідомо, виходячи із внутрішніх потреб. Водночас значний вплив на позицію громадян має матеріальний чинник. Так, якби на громадську діяльність треба було витрачати власні кошти, то 43,1% опитаних не стали б нею займатися. Трохи менша частка (40,7%) продовжувала б робити це або й так витрачає на громадську роботу власні кошти.

Тобто майже для половини активних громадян їхня діяльність стала б недоступною, якби потребувала від них певних витрат. Думається, це досить показова ознака тієї соціально-економічної ситуації, в якій перебуває більшість населення України: чи стане людина витрачати кошти на участь у суспільних справах, коли їй бракує на найнеобхідніше?

Що стосується громадян, які не залучені до громадської діяльності, то понад половину (53%) не мають у цьому потреби; майже кожен третій (30,3%) — не має можливості займатися громадською діяльністю. Тобто понад 40% дорослого населення України розглядають громадську діяльність як річ, без якої в житті можна цілком спокійно обійтися. Після цього інші цифри вже практично не вражають.

Так, відповідаючи на запитання, що громадяни вважають за необхідне у своєму житті, навіть участь у виборах визначили менше половини (46,6%) опитаних. Ще менше респондентів назвали інші політизовані форми активності: право на участь в акціях протесту — 17,5%; підтримку опозиції — 5,3%; підтримку діючої влади — 4,6%; членство в політичних партіях — 4,5%.

Водночас майже кожен третій з опитаних (31,8%) віддав перевагу «роботі з упорядкування помешкання та прилеглої до нього території» (під чим розуміють, як правило, «суботники» з благоустрою власних дворів).

З одного боку, це засвідчує, що громадяни вище цінують такі форми громадянської активності, які дають відносно невелику, «локальну», але відчутну, реальну користь. Але з другого — це дуже нагадує відомий принцип «своя сорочка — ближче до тіла».

Особливу увагу привертає та обставина, що майже третина (30%) громадян не вважає для себе необхідною жодну з перелічених форм громадянської активності. Це ще один показник рівня повної пасивності суспільства.

В іншому питанні громадянам пропонувалося згадати, в яких формах громадянської діяльності вони брали участь протягом останнього року. Отож, майже третина (31,2%) опитаних заявили, що не брали участі в жодних заходах, хоч у переліку пропонованих відповідей містилася «участь у виборах до Верховної Ради та місцевих рад» і зазначені вибори відбулися менш ніж за півроку до опитування. Відзначили свою участь у виборах — 62,3%, що нижче офіційно оприлюднених даних про рівень явки виборців. 11% громадян брали участь у місцевих референдумах, які відбувалися одночасно з виборами.

Таким чином, певна частина громадян, вочевидь, взагалі не вважають участь у виборах (а можливо, і в референдумах) виявом громадянської активності, розглядаючи її, швидше, як обов’язок перед державою, на кшталт сплати податків. До речі, як засвідчили дискусії у фокус-групах, після останніх виборів дедалі більше громадян вважають свою участь у них непотрібною — «все одно обирають одних, керують інші, не відповідає — ніхто».

В інших заходах, окрім виборів та референдумів, узяла участь незначна кількість громадян. І це стосується тих дій, які потребують свідомого, самостійного рішення щодо участі. Так, у заходах, що їх проводили політичні партії, брали участь лише 5,4% громадян; у заходах громадських організацій — 4,9%; підписували петиції до органів влади від імені громадськості — 5,1%. В інших громадських діях, таких як участь у діяльності органів місцевого самоврядування, страйках, акціях громадянської непокори та ін., — засвідчили участь лише до 2% громадян у кожній.

Одна з причин такого стану справ — слабкість соціальних інститутів, покликаних виступати каталізаторами суспільної активності, посередниками між громадянами та владою. Йдеться про політичні партії, профспілки, громадські організації.

Так, більшість (69,3%) громадян засвідчили, що не належать до жодних організацій. Лише 21,2% зазначили, що є членами профспілок. Членами партій визнали себе 3,6% респондентів, членами клубів за інтересами — 3%, громадських організацій — 2,6%. Однак і таке мінімальне задеклароване членство значною мірою формальне. При чому це більше стосується політичних партій. Так, менше половини членів політичних партій (40,2%) беруть участь у всіх чи в більшості партійних заходів партії; 27,2% — лише в окремих заходах і практично стільки ж — не беруть жодної участі в діяльності партії.

Понад половину 53,9% (!) членів партій не підтримують свої партії матеріально; лише 15,8% роблять це постійно та ще 20,3% — епізодично. Лише трохи більше половини членів політичних партій (54,9%) готові виконувати певну роботу для своєї партії безкорисливо; натомість понад чверть (27,1%) — до цього не готові.

Наведені цифри мають змусити партійних лідерів замислитися: чи все гаразд у їхніх лавах? Чи не підведуть «бійці» в критичний момент? А пояснюються такі явища досить просто. Особливо перед виборами в партійному середовищі розпочинається своєрідне «соцзмагання» — хто більше? Партії використовують доступні їм методи — провладні «записують» членів цілими установами, організаціями і навіть державними органами включно з їх територіальними структурами.

Наприклад, лідери однієї з центристських партій перед виборами заявили, що її чисельність досягла одного мільйона членів, потім, правда, подумали і зменшили цифру до 400 тисяч. «Бізнес-партії», за аналогією, «записують» корпораціями, банками та фірмами. Тому й не дивно, що для члена партії таке членство є не справою свідомого вибору, а способом засвідчити лояльність керівництву. А якщо так, то коли ніхто не питає — можна й не працювати.

Показники реальної участі громадян у діяльності громадських організацій трохи вищі. Так, участь практично в усіх чи в більшості заходів громадських організацій беруть 59,8% їх членів. Матеріально підтримують свої організації 48,1% їх членів, що перевищує кількість тих, хто не підтримує, — 46,8%. Тут також усе ясно — рішення про членство в громадських організаціях, швидше, приймається самостійно, оскільки тут ідеться про конкретні інтереси людини. Виняток становлять такі громадсько-політичні утворення, як, наприклад, «Злагода», про яку, мабуть, уже мало хто й пам’ятає.

Хто ж, на думку громадян, може допомогти їм стати суспільно активнішими? Перше місце в рейтингу інститутів, які сприяють розвитку громадянської активності, посіли засоби масової інформації. Їх сприяння відзначили 41,3% респондентів проти 19,2%, які дотримуються протилежної думки. Таким чином, тиск влади на ЗМІ, фактично, є протидією розвитку активності громадян, а отже — перешкодою становленню громадянського суспільства.

Певний потенціал щодо сприяння розвитку громадянської активності мають політичні партії — позитивним їхній вплив вважають 34,3% респондентів, негативним — 26,6%, а також громадські організації (30,7% проти 26%). Однак цим структурам громадянського суспільства, окрім створення необхідних законодавчих та інформаційних передумов, слід переорієнтувати власну діяльність із «роботи з людьми» на «роботу для і через людей».

Найменшою мірою, на думку респондентів, сприяють розвиткові громадянської активності населення місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування, що, з огляду на викладене у першій частині статті, не видається несподіванкою. Стосовно цих структур негативні оцінки респондентів значно перевищують позитивні. Не сприймаються громадянами у сенсі сприяння розвитку громадянської активності й профспілки, і це має стати серйозним сигналом для профспілкових лідерів.

Водночас, на наш погляд, не слід переоцінювати здатність інститутів громадянського суспільства кардинально підвищити рівень громадянської активності. Ключ до розв’язання проблеми — це особистий вибір кожного громадянина.

* * *

Повертаючись до фрази, винесеної на початок статті, підіб’ємо підсумки. «Що маємо» в сенсі стану громадянської активності в Україні? На жаль, не надто багато. Переважна більшість громадян не залучена до громадянської активності, не бачить у ній потреби і не бере участі в жодних її проявах, крім виборів. Чверть дорослого населення України за жодних умов не стане протестувати проти порушення своїх чи, тим паче, чужих прав.

Значною мірою відповідальність за це лежить на владі, яка виявляє байдужість і навіть ворожість до спроб громадян активно обстоювати власні права. Відчуваючи слабкість громадянського суспільства, вона повільно, але впевнено посилює свій тиск на нього. Якщо так триватиме й далі, то кожні наступні вибори даватимуть громадянам менше можливостей для вільного вибору, ніж попередні.

Однак ми мусимо чесно подивитися у вічі самим собі. Все, що робиться в країні, відбувається за згоди «мовчазної більшості», яка шукає виправдання своїй слабкості і своєму страхові. Сьогодні ще є передумови для виникнення в нас суспільства активних громадян, відповідальних за долю своєї країни, на противагу апатичному «населенню» чи «підданим». Сьогодні кожен ще може стати громадянином — завтра така можливість буде проблематична. Тоді справді можна буде сказати: мабуть, ми приречені мати те, що маємо.

Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 7 по 16 серпня 2002 р. У всіх регіонах України було опитано 2004 респонденти віком від 18 років. Похибка вибірки становить 2,3%, опитування проводилося методом особистого інтерв’ю.

З 14 по 22 вересня 2002 р. були проведені дискусії у межах чотирьох фокус-груп у різних регіонах: дві — у Києві, по одній — у Запоріжжі та Львові.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво