«ГЕЙ, СЛАВЯНЕ, ГЕЙ, СЛАВЯНЕ, МОСКАЛИ И КИЕВЛЯНЕ…» - Політика - dt.ua

«ГЕЙ, СЛАВЯНЕ, ГЕЙ, СЛАВЯНЕ, МОСКАЛИ И КИЕВЛЯНЕ…»

27 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 27 грудня-10 січня

«Неужель наставишь пушку на свою жену-хохлушку?…» — під акомпанемент цих та їм подібних віршован...

«Неужель наставишь пушку на свою жену-хохлушку?…» — під акомпанемент цих та їм подібних віршованих рядків добігає кінця «Рік України в Росії» — головне пропагандистське дітище московського Кремля й адміністрації Президента України, що навпроти Будинку з химерами. Музика народна, авторство лібрето приписують росіянинові Олександру Сталійовичу й українцю Віктору Володимировичу. Особисто.

За звітний період дві колишні республіки-сестри провели енну кількість оглядів-конкурсів, відкриттів-закриттів та інших заходів. З’їдено ікри чорної чимало, горілки випито — ще більше. Віктор Черномирдін остаточно став «своїм хлопцем» для української еліти, але при цьому він не перестав виконувати функції повноважного представника російського президента. А наш посол, пан Білоблоцький, якщо не помиляюся, вперше показався зі своєї московської резиденції наприкінці року, у дні трагедії на Дубровці, щоб отримати свою порцію матюків від ефесбешника, а може, міліціонера, котрий охороняв «штаб антитерористичної операції» — мовляв, вештаються тут різні... Ну, і головне. Дружби народів та економічної доцільності у наших взаєминах — власне того, задля чого державні мужі Росії й України весь рік розпиналися з телеекранів і сцен великих та малих драматичних театрів, більше, на жаль, не стало.

Передостанній тиждень року, що минає, представницька делегація на чолі з головою Української всесвітньої координаційної ради Михайлом Горинем і запрошені ним журналісти провели у п’яти суміжних регіонах Російської Федерації — від Курська до станиці Лазарєвської на Кубані, інспектуючи, так би мовити, офіційне закриття ініційованого президентом Путіним «Року України в Росії».

Мені довелося проїхати лише частину маршруту — трьома областями Центрального Чорнозем’я. Загальне враження — наші сусіди все ще не можуть оговтатися. Усвідомлення того факту, що Україна ось уже понад десяток років незалежна, приводить середньостатистичного росіянина в стан афекту. Чиновник Курської обласної думи досі не може вибачити (ось тільки кому?) розвалу СРСР і порівнює цю «варварську подію» (цитата) з бомбуванням американцями Белграда. І так скрізь. Щось схоже ви чутимете протягом дня стільки разів, скільки маєте зустрічей: із політиками, чиновниками, журналістами.

До речі, будьте готові, що, побачивши паспорт із тризубцем чи почувши українську мову, вас назвуть хохлом. Зрозумійте правильно: це не образа, оскільки багато хто з наших земляків, які живуть нині в Росії, і самі називають себе так. Спогади про свою хохляцьку юність у Харкові (Сумах, Чернігові, Рівному, далі скрізь), тещу-хохлушку — незмінна спільна прикмета всіх розмов: від цілком офіційних до застільно-кухонних.

Говорить і показує Москва

За офіційними даними Російського статистичного агентства, у Російській Федерації живе
4 379 690 українців (ці цифри опубліковано ще до підбиття підсумків перепису 2002 р., тож кількість буде незабаром скоригована, причому у бік збільшення). Якщо орієнтуватися на офіційні реляції, то можна зробити єдиний висновок — ніде у світі так добре не живеться українцю, як у сучасній Росії. На сайті «Соотечественник», фінансованому Міндруку РФ, під гаслом «Українській мові та культурі в Росії надано всі можливості для зміцнення і розвитку» опубліковано такі дані.

«У Росії діє понад 90 українських громадсько-культурних об’єднань. Тільки в Москві діють четверо таких товариств, «фінансова й організаційна підтримка всім цим товариствам здійснюється місцевими органами влади з федерального бюджету».

Це, м’яко кажучи, не зовсім так. Члени українських товариств «Україна-Сейм» (Курськ), «Перевесло» і «Чуття єдиної родини» (Воронеж), що існують не один рік і з якими довелося розмовляти і під запис, і просто так, одностайно стверджують: ніякої підтримки від влади вони не мають. І ніколи не мали — ні на приміщення, ні під класи, ні на видання своїх інформаційних бюлетенів. Навпаки, час від часу до активістів приходять «поспілкуватися» непримітні товариші з ФСБ і роблять спроби спрямувати діяльність громад у «конструктивне русло». Інакше кажучи — сидіть і не рипайтеся.

Багато що з проголошуваного російською стороною, у т.ч. на міждержавному рівні, функціонує лише на папері. Читаємо офіційну довідку: «Відкритий і діє Український інститут, зареєстрований як автономна частина Московського педагогічного університету». Інакше кажучи, вивіска є. А якщо говорити по суті, то цей науковий і освітній заклад практично не існує — немає фінансування. Те ж саме — з єдиною на 150-мільйонну Росію «українською бібліотекою». Справді, на одній зі спальних околиць Москви є філія (!) районної бібліотеки № 147, у яку ентузіасти ось уже більше десятка років збирають українські газети, журнали, аудіо- та відеокасети, книги, тут-таки проводять тематичні вечори тощо.

На глузування скидаються запевнення московських чинів, що «всі українські газети і журнали виходять у Росії при повному дотриманні свободи слова». А газети, видрукувані в Україні, можуть розповсюджуватися «абсолютно вільно і на рівних правах». Але, слід зазначити, так і не розповсюджуються. Щоправда, за чутками, з нового року одна київська щоденна газета, близька до Віктора Медведчука і дуже неприхильна до Віктора Ющенка, з’явиться в московських кіосках. Нібито домовленості про це досягнуто на найвищому рівні — між главами президентських канцелярій двох країн.

Москва далеко. Ніч у поїзді. Від райцентрів Бєлгородської та Курської областей, де живуть тисячі українців, до Харкова і Сум рукою подати. Але купити україномовну пресу ніде. Своя самвидавська газетка «Східна Слобожанщина», яку видавав Дмитро Денисенко, уже давно не виходить — немає коштів. Водночас російські власті за кожної зручної нагоди потрясають солідним списком газет, що їх видають громади та земляцтва. Ось один із цих списків: «Український кур’єр», «Український вибір», «Тинди-ринди» (усе — Москва), «Дніпро» (Тольятті), «Промінь» (Самара), «Оренбурзька криниця» (Оренбург), «Червона калина» (Тюмень), «Український вісник» (Республіка Комі), «Рідне слово» (Челябінськ), «Українець на Зеленому клині» (Владивосток), «Козацьке слово» і «Вісник товариства української культури Кубані» (Краснодар), «Українське слово» (Мурманськ), «Криниця» (Уфа).

Вражає! З одним уточненням: усі ці газетки і бюлетені давно не виходять, деякі — вже понад десять років... Щоправда, останнім часом з’явилися нові видання — приміром, щомісячник на восьми сторінках «Голос України в Західному Сибіру» у Тюмені. Та й він ледве животіє, відводячи більше половини місця під панегірики на адресу місцевого губернатора, який виділив крихти з багатого нафтогазового пирога бідним українським родичам.

Така єзуїтська практика змушує українців Росії бити на сполох. Однак їх мало хто чує — і в Москві, і, на жаль, у Києві. Цитата з листування глави Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Олександра Руденко-Десняка з Державною думою РФ: «У Росії немає жодного друкованого українського видання, що виходить більш-менш регулярно. Зареєстровані видання не виходять через відсутність фінансування, і їх підтримка з боку органів місцевого самоврядування — благе побажання. Заявка на фінансову підтримку українського видання федерального рівня другий рік поспіль перебуває на розгляді в російських урядових інстанціях, відповіді досі немає». З часу написання епістоли минув ще рік. Чекайте відповіді, чекайте відповіді...

Путінська Росія щедро фінансує з федеральних і московського міського бюджетів діяльність численних рад у справах співвітчизників, організацій на кшталт затулінського «Інституту країн СНД», кілька інтернет-сайтів, об’єднаних спільною темою — росіяни і російськомовні колишньої «однієї шостої», ми пам’ятаємо про вас.

А Київ? Сказати, що тема захисту інтересів співвітчизників, розсіяних по світу, мейнстрімівська, — було б великим перебільшенням. Депутати ось уже четвертого скликання усе не можуть прийняти закон «Про закордонних українців». Грошей у бюджеті щороку виділяють рівно стільки, щоб не дати померти з голоду працівникам нечисленного секретаріату Української всесвітньої координаційної ради (раніше — товариства «Україна»). На робочі поїздки по місцях компактного розселення українців нинішній керівник УВКР Михайло Горинь вибиває копійки у сили-силенної державних органів, покликаних «сприяти й координувати», та в ідейно близьких до націонал-демократів бізнесменів. Клопітна це справа...

Зустрічі на Східній Слобожанщині

Зустріч із членами українських товариств — видовище не для людей зі слабкими нервами. Нагадує збори членів «Просвіти» в обласних центрах на кшталт Луганська або Миколаєва. Два-три десятки активістів глибоко пенсійного віку. У повітрі сокирою висить побоювання бовкнути щось зайве і повна лояльність до влади. Чи може в такій атмосфері виникнути цілком законна вимога відкрити українські класи в області, де, лише за офіційними даними, живе понад 120 тисяч українців? З другого боку, якщо «хохлам» непотрібна національна школа, очевидно, що місцевій владі це непотрібно тим більше .

Глава Суджанської районної адміністрації Курської області Микола Ільїн, приміром, вважає, що на підвідомчій йому території з національним питанням усе в повному ажурі. Доказ: головлікар райлікарні та головний терапевт — «хохли». Української школи, газети, книг у бібліотеці немає з 30-х років минулого століття. І це при тому, що свого часу Суджанський район входив у Київську губернію, а в листопаді 1918 року — аж п’ять днів! — в УСРР, про що з гордістю розповідають у краєзнавчому музеї.

Коли б не нинішній візит делегації УВКР, то жителі Суджі, яких влада добровільно-примусово зібрала в актовому залі мерії, ніколи й не почули б заклику глави товариства «Україна—Сейм» Бориса Лазаренка створити в райцентрі земляцтво: люди добрі, не бійтеся, нічого страшного ми робити не збираємося, он філателісти, і ті об’єдналися... Не дослівно, але суть і тон передаю точно.

Однак не всі куряни налаштовані так інфантильно. Перший голова товариства Євген Желіховський — тутешній радикал. Напевно, тому і був... переобраний. За його словами, «Рік України в Росії» і численні розмови про «стратегічне партнерство» — фікція, оскільки нічого не змінилося. Як і раніше, неможливо купити українську газету, книгу, послухати радіо. Більше в цьому сенсі пощастило жителям прикордонних районів. Їхні телевізори беруть українське телебачення. Глава однієї з районних адміністрацій навіть пропонував заїхати до нього додому, аби ми переконалися, що його мати, росіянка за національністю, із задоволенням дивиться серіали по «1+1».

У всіх реляціях про здобутки української національно-культурної розбудови в Російській Федерації згадується про існування окремих українських класів і навіть шкіл. У тому числі й у райцентрі Шебекіно Бєлгородської області, що на самісінькому кордоні з Вовчанським районом Харківщини. Насправді немає там ніякого класу. Втім, колись він був. Учителька-ентузіастка втомилася боротися на два фронти — як із чиновництвом від освіти, так і з батьками «маленьких українців», які аж ніяк не палають бажанням відстоювати право своїх дітей на освіту рідною мовою. Дякувати Богу, залишився хоч український гурток. І той тримається «на честном слове и на одном крыле». А тим часом керівник Бєлгородського обласного товариства російсько-української дружби Світлана Калашнікова цілком упевнена, що шебекінські українці навчаються рідною мовою.

У рамках святкування «Року України в Росії» у райцентрі Россош на півдні Воронежчини мали відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку. Та рік уже закінчився, а монумента так і не встановили. Голова Асамблеї народів Воронезької області, тутешній законодавець Сергій Рудаков стверджує, що політики тут немає. Перенесення відкриття пам’ятника — лише результат творчих різноголосиць між скульпторами й архітекторами. Щоправда, місцеві українці з організації «Перевесло» пошепки наводять аргумент іншого порядку. Новий губернатор, колишній начальник місцевого управління ФСБ, м’яко кажучи, «дивується», навіщо витрачати гроші на якогось Шевченка.

Микола Ковальов, завідувач кафедри слов’янської філології Воронезького держуніверситету, на якій ніколи не переривалося викладання української мови та літератури, вважає, що якби з Москви спускали вниз не лише навчальні плани, а й гроші, підготовка фахівців з мови ішла б набагато краще. А так щорічно кафедра випускає всього по 10—12 чоловік. Після річного навчання студенти отримують на руки сертифікат і закидають його чимдалі. Хоча потреба в спеціалістах зростає — на митниці, наприклад. Формально випускники університету мають право викладати українську мову, але в жодній школі області немає ставок і вільних годин для вивчення мови, рідної, як мінімум, для третини жителів області. Завідувачка кафедральної бібліотеки Марія Авдєєва розповіла, що зовсім недавно українська значилася в навчальному плані не як окрема слов’янська мова, а як... мовна особливість Воронезького краю.

Громадянство за три години

Асиміляційні процеси роблять своє. Проте кількість українців на Східній Слобожанщині не зменшується. Але це якось не тішить...

Новенький, із голочки, Бєлгородський університет — важливий напрям трудової міграції викладацької еліти з Харкова. Ректор, доктор соціологічних наук Леонід Дятченко не приховує, що, після здачі в експлуатацію нової будівлі та багатоквартирного будинку, нині головне його заняття — переманювання у вуз учених з «першої столиці». Тут із наших кандидатів, докторів наук і просто доцентів уже укомплектовано кілька кафедр. Із трохи цинічною посмішкою переможця Леонід Якович каже: «Ми готові запрошувати цілі наукові школи. Передайте своїм знайомим ученим і викладачам — у Бєлгороді їх чекають із розпростертими обіймами. Через дві години після укладання контракту вони одержать ключі від квартири, через три години — російське громадянство». Але не може не тішити, що не всі «за шмат гнилої ковбаси» готові поміняти «тризубий» паспорт на «двоголовий». Один доктор фізико-математичних наук кілька разів на тиждень їздить читати лекції із «закордонного», але так само географічно близького Харкова, однак громадянству України залишається вірний.

Хоч як це дивно, та саме сумний бєлгородський приклад змушує активніше використовувати чинник можливості здобуття якісної вищої освіти для формування «українського лобі» в тутешніх краях. Логічний ланцюжок такий: сприяння при вступі в університет в Україні, нове мовне, інтелектуальне середовище, повернення молодого спеціаліста додому, участь у справах українського земляцтва. Так само вважає і Михайло Горинь: наявну квоту для вступу абітурієнтів зі східної діаспори у вузи України потрібно збільшити — з нинішньої тисячі хоча б до десяти тисяч. Можливо, саме це допоможе хоч трохи призупинити асиміляцію молоді. А поки що бути українським активістом у Росії — доля старих.

* * *

Нація, яка відмовляється від своїх дітей, навряд чи має майбутнє. Звісно, непогано, не докладаючи жодних зусиль, користуватися послугами сильного і впливового лобі, як вірмени в Лос-Анджелесі та євреї в Нью-Йорку. Та й у такому разі метрополії вважають життєво важливим підтримувати співвітчизників спюрку чи алії. Адже саме вони являють світові образ самого народу. Хто пам’ятає прізвище міністра закордонних справ Вірменії? Зате всі знають Шарля Азнавура і Шер. Та й для формування іміджу України як сучасної країни хто зробив більше — Леонід Кучма, заявляючи в Сибіру — «ми, українці, усі з придур’ю...», чи брати Клички, які нині живуть у Німеччині, але перемагають під синьо-жовтим прапором?

Та повернімося до співвітчизників у Росії. 2002 рік, що проходив під патронатом двох президентів, нічим їм не допоміг, більше того — реально погіршив їхнє становище. Розтанули останні ілюзії на державну підтримку насущних національно-культурних потреб: адже в державі, якою керує Путін, національних проблем апріорі немає, не було і бути не може. Звісно, погано й безініціативно працювали і «парасолькові» структури самої діаспори — Об’єднання українців Росії і вже згадувана федеральна автономія, що потребує окремої розмови. Невдоволення багаторічним і, слід визнати, не дуже ефективним керівництвом відомого письменника Руденка-Десняка вже призвело до виходу найдійовіших громад з ОУР.

Реальні проблеми чотирьох мільйонів наших земляків потонули в пропагандистській риториці — про братерство, слов’янські почуття, бла-бла-бла... 2003 року чимось схожим нас весь рік загодовуватимуть «мэстные» інтернаціональних справ майстри. З поправкою, щоправда, на інтелектуальні потреби замовників, так званої української еліти, — радіо «Шансон», Ян Табачник і бородаті анекдоти про Вовочку у виконанні гаранта.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво