Геополітика: «подвійний перелом зі зміщенням» - Політика - dt.ua

Геополітика: «подвійний перелом зі зміщенням»

3 квітня, 2009, 16:23 Роздрукувати Випуск №12, 4 квітня-12 квітня

Усього півроку минуло з моменту банкрутства інвестиційного банку Lehman Brothers, який заборгував контрагентам понад 600 млрд...

Усього півроку минуло з моменту банкрутства інвестиційного банку Lehman Brothers, який заборгував контрагентам понад 600 млрд. дол., і після чого відбулося різке прискорення світової фінансової кризи. Однак уже в результаті економічної кризи світ упритул наблизився до кардинальної зміни геополітичної ситуації. До того ж саме у березні сталося чимало значущих і показових подій, які впливають на розстановку сил у світі та її подальшу зміну.

Хто розпадеться швидше?

Декан факультету міжнародних відносин Дипломатичної академії російського МЗС Ігор Панарін ще десять років тому передбачив розпад США у 2009 році і намалював відповідну карту. Вона справила таке враження на американців, що у грудні 2008 року її навіть передрукував Wall Street Journal. Згідно з прогнозом Панаріна, у результаті фінансово-економічного і соціально-політичного колапсу восени 2009 року у США розпочнеться громадянська війна, і країна розпадеться на кілька частин. Штати тихоокеанського узбережжя потраплять під вплив або протекторат Китаю, північно-центральні — Канади, південні штати від Нью-Мексико до Флориди — Мексики, найстаріші штати східного узбережжя, можливо, приєднаються до Євросоюзу, а Аляска повернеться до складу Росії (див. карту). Губернатором нового суб’єкта Російської Федерації, швидше за все, буде призначено Романа Абрамовича, членом Ради Федерації — Сару Пейлін. (Остання фраза належить автору статті, а не пану Панаріну і є першоквітневим жартом. — Прим. редакції.)

Крім усього, геополітика — це гра з нульовою сумою: при зміні співвідношення сил, якщо хтось посилюється, то обов’язково за рахунок когось. Якщо хтось слабшає, автоматично чиєсь становище стає більш виграшним. Якщо взяти США як відправну точку, то, як у геополітичного гравця, у них, крім партнерів, союзників і сателітів, звичайно, є як суперники — Росія і Китай, так і супротивники-вороги — Іран і Венесуела. Тому дуже важливо оцінити, що ж нині відбувається із суперниками-супротивниками-ворогами США в результаті кризи і що буде в найближчому майбутньому? У кого більший запас міцності, а хто розпадеться швидше?

Дежавю на ринку нафти: цінова вакуумна бомба

Три з чотирьох названих кра­їн — експортери нафти. Сьогодні їх платіжні баланси і бюджети тріщать по швах, оскільки для їхнього бездефіцитного зведення Венесуела закладала ціну в 60 дол. за барель, Іран — 70, а Росія — узагалі 95 дол. При цьому в структурі експорту енергоносії становлять у Росії — 68%, в Ірану — 80, а у Венесуели — 93%.

Сьогоднішня ціна в 50 дол. за барель забезпечує збалансованість бюджету хіба що Саудівській Аравії, і саме вона в ОПЕК має вирішальний голос у питанні: потрібні ще скорочення квот чи ні? Стрімке падіння цін і катастрофічність цієї тенденції для ряду країн викликають стійкі асоціації із ситуацією середини 80-х років минулого століття. У 1985 році американці переконали королівську сім’ю Саудівської Аравії залити ринок додатковими поставками нафти, щоб обвалити ціни і на славу Пророка перемогти «невірних» в Афганістані. У результаті чого 1986 року ціна впала з 32 до 10 дол. за барель і Радянський Союз розвалився.

Фізично повторити сьогодні такий хід для досягнення аналогічних геополітичних цілей було б просто неможливо. З одного боку, відтоді радикально зріс світовий попит на нафту, насамперед за рахунок бурхливого зростання Китаю та Індії, а з іншого — за ці двадцять із лишком років навіть родовища Саудівської Аравії почали виснажуватися і вже ніколи не подолають порогу добового видобутку у 10 млн. барелей. Однак існує висока алхімія фінансово-товарних ринків і прогнози експертів, які самореалізуються завдяки феномену сучасних медіа. Ціна нафти, сягнувши 2008 року 147 дол. за барель якраз до Дня незалежності США, потім впала під кінець року до 33 дол., тобто більш як учетверо! І це при тому, що коливання світового споживання за цей період становили плюс-мінус 10%. Іноді у світі економіки трапляються і такі фантастичні розриви між динамікою фундаментальних чинників і результатом гри на товарно-фінансових ринках.

Венесуела переглянула прогнозну середньорічну ціну з 60 до 40 дол., що разом зі зниженням фізичних обсягів експорту призведе до дефіциту бюджету на рівні 10 млрд. дол. При цьому країна вже прострочила платежі постачальникам технічних послуг, зап­частин для нафтовидобувної промисловості на суму близько 7,8 млрд. дол. Також Венесуела досі не виплатила приблизно 11 млрд. дол. за націоналізовані в останні роки іноземні компанії. У такій ситуації президент Уго Чавес навряд чи зможе, як планував, заплатити Росії 2,5 млрд. дол. за гучно укладеними торік контрактами на поставку нових озброєнь, не зможе так само щедро допомагати Кубі. І нова конституційна можливість нескінченного переобрання президентом Венесуели виявиться марною, якщо нічим буде фінансувати великі соціальні програми.

А президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад теж не матиме чим платити тій самій Росії за додаткові ракетні комплекси С-300. І невідомо, наскільки посилиться соціальна напруга в країні до президентських виборів, які відбудуться влітку цього року, оскільки дефіцит держбюджету сьогодні прогнозується на рівні 40 млрд. дол.

Росія: нові виклики

У 2008 році Росія була світовим лідером з падіння фондового ринку, яке становило 70%. Водночас девальвацію рубля на 35% треба розглядати як позитив, бо це підтримало постраждалі від світової кризи експортні галузі та обмежило імпорт. Продаж доларових резервів за курсом 35—40 руб./дол. дав змогу державі добре заробити для подальшого покриття бюджетного дефіциту. Щоправда, при цьому золотовалютні резерви скоротилися з 600 до 380 млрд. дол. Треба віддати належне прозорливості і послідовності російського керівництва у питанні формування валютних резервів, резервного та інших фондів і розміщення їх саме в американських цінних паперах, попри неодноразові заклики негайно витратити їх усередині країни, а не підтримувати геополітичного суперника.

А от із прогнозною середньорічною ціною нафти на рівні 95 дол. за барель, виходячи з якої спочатку було прийнято бюджет 2009 року, не склалося. Зараз бюджет переглядається і прогноз середньорічної ціни знижено до 41 дол. за барель. Доходи зменшено з 10,9 трлн. руб. до 6,7 трлн. Витрати становитимуть 9,7 млрд., відповідно, дефіцит — 3 трлн. руб., тобто 45% від дохідної частини і 7,4% від ВВП. Дефіцит бюджету буде покрито за рахунок коштів Резервного фонду, який на 1 лютого ц.р. становив 4,9 трлн. руб. (137 млрд. дол.). Крім нього, є ще Фонд національного добробуту в розмірі 2,9 трлн. руб. (84 млрд. дол.). За словами віце-прем’єра і міністра фінансів Олексія Кудріна, при збереженні нинішньої ситуації у світовій економіці грошей обох фондів вистачить на фінансування дефіциту бюджету протягом двох із половиною років.

Можна аналізувати цифри падіння виробництва в машинобудуванні і металургії, а ще неухильне зниження видобутку та експорту нафти і газу як у зв’язку зі зниженням світового попиту, так і через недоінвестування розвідки та введення нових родовищ, а також самої трубопровідної інфраструктури. Можна обговорювати офіційно визнані збитки «Газпрому» у четвертому кварталі 2008 року і збитки, прогнозовані на цей рік. Однак геополітичне становище будь-якої країни має не тільки економічний вимір.

Візьмемо лише три повідомлення з березневої стрічки російських новин. Так, 6 березня голова Роснаркоконтролю Віктор Іванов заявив, що Росія стала найбільшим героїновим ринком світу. Причиною тому послужило вибухове зростання виробництва опіумного маку в Афганістані після антитерористичної операції НАТО проти «Аль-Каїди» і руху «Талібан», що розпочалася там сім років тому. З кінця 2001 року виробництво героїну в Афганістані зросло в 44 рази, він в основному йде на північ, тобто через колишні середньоазіатські республіки Радянського Союзу до Казахстану, а потім до Росії. В.Іванов визнав, що Росія не в змозі контролювати 7 тис. кілометрів кордону з Казахстаном, і що перехопити вдається не більш як 10—20% обсягу наркотрафіка. Тут і проявляється географічно-демографічне прокляття Росії — очевидний брак людських і фінансових ресурсів для контролю за своєю величезною територією.

Офіційна кількість наркоманів у Росії становить близько 2,5 млн. чоловік і 90% із них використовують афганські опіати. Для порівняння: у Китаї, чиє населення перевищує зменшуване рік у рік населення Росії вдесятеро, кількість наркоманів перебуває в межах 2,3 млн. Втрати від наркоманії в Росії оцінюються на рівні 3% ВВП. Досить очевидно, як зростання ін’єкційної наркоманії впливає на поширення ВІЛ-інфекції. Та не менш очевидно і те, що у світлі майбутніх президентських виборів і бажання адміністрації США змінити Хаміда Карзая і провести в 2009 році масовану контртерористичну операцію ступінь хаосу в Афганістані тільки зростатиме. А разом із хаосом — і виробництво опіатів.

Коли вже мова зайшла про такий геополітичний параметр, як здоров’я нації, то не можна не сказати про ще одну серйозну загрозу. 16 березня головний фтизіатр Росії академік Михайло Перельман заявив, що країна стоїть на порозі епідемії туберкульозу, оскільки ні в 2008-му, ні в першому кварталі 2009-го не було здійснено держзакупівель протитуберкульозних препаратів. Що відбуватиметься в умовах економічної кризи, що поглиблюється, і наростаючого бюджетного дефіциту, теж нескладно уявити. Тим паче в умовах надвільного руху людських потоків між Росією та Україною, де ситуація з поширенням туберкульозу теж близька до катастрофічної. Напевно, навряд чи можна уявити собі ситуацію, що в США — країні, до речі, із найбільш «населеною» пенітенціарною системою, через економічну кризу розвалиться фтизіатрична служба.

Та найцікавішою подією березня в Росії стало розформування окремої Бердської бригади спецназу Головного розвідувального управління (ГРУ) Генштабу в рамках «оптимізаційної» реформи збройних сил РФ. Бригада розквартировувалася в Бердську — місті-супутнику Новосибірська й була для нього однією з містоутворюючих організацій. Військове з’єднання, яке має у своєму кадровому складі шість Героїв Росії, було змушене попрощатися з бойовим прапором у нагальному та закритому режимі. При цьому Міноборони Росії дотепер не визначилося з подальшим працевлаштуванням штатного складу.

У середині березня в медіа відбувся викид інформації про реформування самої системи ГРУ — про перепідпорядкування окружних управлінь Головного розвідувального управління безпосередньо командуванню військових округів, що рівнозначно демонтажу всієї вертикалі військової розвідки, а також про розформування ще двох бригад спецназу. Внаслідок цього начальник ГРУ 63-річний генерал армії Валентин Корабельников, який очолював військову розвідку з 1997 року, подав рапорт про відставку, який не було прийнято, бо жоден із його заступників не погодився обійняти його посаду.

Компартія РФ намагалася організувати слухання з цього питання в Держдумі Росії, але безрезультатно. Лише через кілька днів Генштаб спростував цю інформацію та повідомив, що генералу Корабельникову, попри вік, на рік подовжене перебування на посаді. Потім було повідомлено, що він усе-таки зможе допрацювати до граничних 65 років.

Однак усього кількома місяцями раніше новообраний президент США Барак Обама вперше в історії Сполучених Штатів не став змінювати главу Пентагона, який був призначений при президенті, що представляв іншу партію. До того ж Роберту Гейтсу вже виповнилося 65 років. Певне, в Америці міжнародну військову ситуацію на 2009 рік оцінюють настільки серйозно, що не можуть собі дозволити замінити керівника найважливішого силового відомства навіть за наявності двох «залізних» формальних підстав.

Що ж до Росії, то складно повірити у версію «оптимізації» збройних сил і в спецназ ГРУ як об’єкт економії, тим паче в контексті повідомлень про готовність створити арктичні війська. Швидше, це відлуння «бійки бульдогів під килимом» — боротьби між спецслужбами, яка за умов кризи перейшла на новий рівень.

World China Town або China World Down?

Якщо сьогоднішньою нерозв’язною геополітичною проблемою Росії є величезна територія, для контролю якої в неї дедалі менше дієздатного та праце­здатного населення, то для Китаю, навпаки, справжнім прокляттям є стрімко зростаюче населення за відносно невеликої, а головне, незмінної території його можливого розселення (сотні тисяч квадратних кілометрів Тибету нічого не змінять). Щорічний приріст працездатного населення становить 20 млн. Щоб забезпечувати щороку 20 млн. нових робочих місць, економіка Китаю має зростати темпами не менш як 8% на рік. Згідно з різноманітними прогнозами, у 2009 році зростання становитиме 6,3—6,8%.

На відміну від США, Європи й навіть Росії, проблема економічного зростання для Китаю — це проблема соціальної, а точніше, соціально-політичної стабільності. Нерозвиненість систем соціального захисту населення, неможливість повернення робітників-мігрантів назад у село, у сільське господарство, перетворюють нових безробітних, до того ж викинутих на вулицю з боргами по зарплаті, на дедалі зростаючу потенційну загрозу політичному режиму. А криза вже залишила без роботи понад 24 млн. китайців. Що жахливіше: студенти в Пекіні в 1989 році, які мріяли про права людини та демократію, чи зневірені голодні робітники по всій країні в 2009-му?

Тому ще в жовтні 2008 року китайське керівництво більш оперативно, ніж будь-яке інше, відреагувало на світову кризу ухваленням величезного пакета заходів для стимулювання економіки обсягом у 4 трлн. юанів (585 млрд. дол.). Проте вся трагедія і безвихідь ситуації полягає в тому, що проекти з будівництва інфраструктурних об’єктів, навіть за однакових обсягів виробництва в грошовому вираженні, у принципі здатні створити на порядок менше робочих місць, ніж виробництва, орієнтовані на експорт ширвжитку. А створити на нього внутрішній попит такого самого масштабу нереально. Щоб будувати дороги і мости, греблі та аеропорти, потрібно імпортувати метал і цемент, грейдери й баштові крани. Потрібні робітники будівельно-інженерних спеціальностей, а не ручні та конвеєрні складальники.

Виникає запитання, який це має стосунок до підтримки попиту на товари експортних виробництв, так само, як і до працевлаштування мільйонів робітників, які звідти звільняються? Так, заходи китайського уряду начебто уже дали позитивний поштовх ВВП, але в силу вищесказаного це даватиме набагато більше користі світовій економіці (допоки йтимуть вливання), ніж вирішенню соціальних завдань усередині Китаю. Головний споживач китайських товарів — це США. І, здавалося б, підтримуючи своїми грошима заходи для стимулювання американської економіки, Китай допомагає собі сам. Та, по-перше, трильйони доларів ФРС і Держскарбниці США, частково отримані в борг від того самого Китаю, ніяк не просочаться крізь банківську систему в реальну економіку і не простимулюють кінцевий попит. А по-друге, у Китаю на це вже майже немає грошей. Так, якщо в січні додатне сальдо становило близько 40 млрд. дол., то в лютому воно скоротилося до 4,84 млрд. дол. І якщо розвиток китайської інфраструктури форсуватиметься, а світова економіка — стискуватиметься, то завтра сальдо може стати й від’ємним.

Це означає просту і невблаганну істину — Китаю вже просто фізично нема з чого купувати американські боргові зобов’язання, хоч би скільки офіційний Вашингтон його про це просив. Оце і є переломним моментом для світової фінансової архітектури, а також ще одним геополітичним «переломом». Звісно, тепер офіційному Пекіну тільки й залишається публічно висловлювати занепокоєння і просити США гарантувати цілість китайських інвестицій, маючи на увазі збереження сьогоднішнього рівня курсу долара і низьку інфляцію. Хоча коли в першій половині 2008 року американський долар стрімко падав відносно євро та єни, і в липні його курс сягнув рекордного мінімуму — 1,6 долара за євро, то жодних гучних заяв із Пекіна не звучало. Навпаки, протягом 2008 року китайські вкладення в державні цінні папери США зросли на 46%, до 696 млрд. дол.! І це не рахуючи вкладень у папери двох іпотечних агентств. А зараз Китай не може достроково (не чекаючи строку погашення) «скинути» навіть невелику частину своїх американських облігацій без того, щоб не обвалити на них ціни.

Нова алхімія фінансів: план Гайтнера

18 березня 2009 року комітет відкритого ринку ФРС оголосив про плани Федеральної резервної системи викупити забезпечені іпотечними позиками цінні папери Fannie Mae та Freddie Mac на суму 750 млрд. дол. (це після лютневого вливання 400 млрд. у їхній капітал), а також довгострокові облігації Держказначейства США на суму до 300 млрд. дол. протягом найближчих шести місяців. Таким чином Америка увійшла в цілком передбачувану фазу монетизації свого державного боргу (див. статтю «Всесвіт долара», «ДТ», №46 від 6 грудня 2008 року). Адже за тиждень до того було оприлюднено просто убивчі дані про зміну сальдо торговельного балансу Китаю. Повторимося: у лютому воно скоротилося до 4,84 млрд. дол. А тиждень по тому міністр фінансів США Тімоті Гайтнер запропонував грандіозний план позбавлення банківської системи США від поганих активів.

Квінтесенція цього досить складного плану полягає в залученні під державні гарантії приватних інвесторів до викупу «токсичних» активів на ринковій основі. Експертам знадобиться ще кілька тижнів, аби повністю оцінити всі плюси і мінуси цього плану, оскільки він включає низку поки що неоднозначних моментів. Ключове місце в так званій схемі Public Private Investment Partnership (PPIP) посідають Федеральна корпорація зі страхування депозитів (FDIC) і приватні інвестори. FDIC має виступити гарантом щодо левової частки вартості перепроданих поганих активів, але основну частину коштів на їхній викуп за задумом мусять внести приватні інвестори.

Однак поки що незрозуміло, звідки FDIC візьме на це гроші, якщо навіть сьогодні вона з напруженням справляється з від­шкодуванням депозитів по вже збанкрутілих банках. Тим більше коли врахувати недавнє законодавче підвищення розміру гарантованих депозитів із 100 тис. дол. до 250 тис. А джерел фінансових ресурсів у цієї корпорації всього два: кредити того ж Держказначейства і внески банків-членів. Багато «старомодних» регіональних банків, які не видавали ризикованих іпотечних позик і «не балувалися» малозрозумілими деривативами, уже нарікають, що за рахунок підвищення внесків на них перекладається тягар відповідальності за безрозсудну політику провідних банківських установ. Також поки неочевидною є відповідь на запитання: чи збереглися в США приватні інвестори, вільні від «токсичних» активів, і що їх може зацікавити в придбанні таких активів аж ніяк не за смішними цінами?

Та навіть за негативних відповідей на ці запитання США не опиняться першими у черзі країн, яким загрожує розпад.

Адже головним є не ступінь падіння темпів зростання ВВП чи самого ВВП, не те, скільки банків збанкрутує і скільки підприємств закриється, і не те, якою буде абсолютна сума фінансових втрат домогосподарств і корпорацій від падіння фондових індексів і цін на нерухомість. А те, до яких негативних наслідків для тієї чи іншої країни це падіння призведе в соціально-політичному плані (військово-технічний тут не розглядається). Тобто головне — це запас міцності соціально-політичної системи та стереотипи поведінки населення в кризові періоди.

Американці в більшому ступені, аніж будь-яка інша нація, знають і вважають саме собою зрозумілим, що економіка є циклічною, що піднесення змінюється спадом і рівень безробіття може коливатися в досить широких межах. З іншого боку, на відміну від інших народів, їм ніколи й не спадало на думку вимагати соціальних благ у держави. (Профспілкова боротьба з роботодавцями — це зовсім інша лінія.) Тому навіть 10-відсоткове падіння ВВП у США не призведе до такої соціальної дестабілізації, яка становила б загрозу системі влади. Навіть ризик стихійних виступів найбільш неспокійної афроамериканської частини населення вже на порядок знижено випереджальним чином за рахунок цілком геніального ходу — висування та обрання Барака Обами, першого афроамериканського президента. І цілком можливо, його основною місією і буде психологічна амортизація всього негативу, пов’язаного з кризою і небезболісним виходом із неї як самих США, так і всього світу.

Якщо ж судити із сьогоднішнього рівня соціальних заворушень у різних країнах світу, то громадянська війна коли й почнеться, то з найбільшою імовірністю у Франції, тим більше що там існують відповідні багатовікові традиції. Або в Греції. І хоч як парадоксально може прозвучати наступний прогноз, але існує ймовірність, що першим «розвалитися» може не США і не Росія, а Китай. Інша річ, що статися це може в результаті накладання світової кризи та економічних наслідків великої війни, в якій, щоправда, Китай не буде прямим учасником, але буде постраждалою стороною. Втім, це вже тема для окремої статті.

P.S. До речі, буквально днями Таїланд явив світу свою версію того, як максимально ефективно простимулювати реальну економіку знизу догори, минаючи фінансову систему, і при цьому зняти соціальне напруження. Майже дев’яти мільйонам найбільш нужденних було роздано суми, еквівалентні 55 доларам. Усього приблизно півмільярда доларів. Ну що ж, уважно стежитимемо за результатами антикризових програм — буде що порівнювати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво