Футболом єдиним - Політика - dt.ua

Футболом єдиним

7 серпня, 2009, 15:55 Роздрукувати Випуск №29, 7 серпня-14 серпня

Перефразую старий анекдот: у нашій країні, як і раніше, гідне уваги й поваги лише те, що зроблено не руками...

Перефразую старий анекдот: у нашій країні, як і раніше, гідне уваги й поваги лише те, що зроблено не руками. Приміром, українські краєвиди можуть затьмарити голову будь-кому, але не кожному щастить помилуватися вишуканими красотами. Фортуна посміхається тільки тому, хто володіє надлишком винахідливості, терпіння та мужності. Тобто всім необхідним для подолання того, що на мапі нахабно позначено як дороги.

Всупереч усьому ми залишаємося нацією сильних чоловіків, гарних жінок і розумних дітей. У нас і небо блакитніше, і сади зеленіші, і птахи голосистіші, і грунти родючіші. Все це може бути приводом для радості, але, погодьтеся, не має бути причиною для гордості.

Цікаво, що свіжі національні успіхи також мають зовсім не рукотворний характер. Швидше, ноготворний. Три українські клуби — донецький «Шахтар», київське «Динамо» та харківський «Металіст» — навесні наробили шелесту в Європі, заробили неабияку кількість рейтингових очок і встановили синьо-жовті прапори на покорених вершинах футбольних хіт-парадів.

Днями почин майстрів підтримали підмайстри. Українська збірна
U-19 (до складу якої входять гравці не старші 19 років) тріумфувала на континентальній першості, продемонструвавши характер у поєдинку зі швейцарцями, натхнення в протиборстві із сербами й мудрість у дуелі з англійцями.

Перебільшувати значення футбольних вікторій нерозумно, недооцінювати — злочинно. Голи, перемоги і трофеї — мабуть, єдина дійова реклама країни, якій останнім часом відверто нічим похвалитися. У сувенірних крамничках деяких країн у компанії чашок з емблемами «Реалу», «Челсі», «МЮ», «Барси», «Баварії» та «Юве» з’явилися порцелянові вироби з логотипами «Шахтаря» і «Динамо». «Біло-блакитні» та «помаранчево-чорні» не просто стали відомими брендами – вони перетворилися на ексклюзивних носіїв позитивних емоцій, пов’язаних з Україною. І це тоді, коли і у команді Суркіса й (особливо) у дружині Ахметова на перших ролях — переважно заморські ландскнехти.

В одних засилля легіонерів викликає глухе й загалом справедливе роздратування. Іншим (і таких, до речі, більшість) войовничий космополітизм вітчизняного футболу зовсім не заважає бурхливо й настільки ж обгрунтовано радіти. Безперечно, тим, кому не байдужа доля футбольної України, хотілося б, щоб, приміром, «Шахтар» остаточно облишив репутацію безжалісного могильника «збірників». Щоб Гай, Шевчук, Іщенко, Чижов або Кобін гріли лаву якомога рідше. Щоб безумовно талановитих Гладкого, Кравченка й Шуста не спіткала доля Пуканича, Бредуна та Левиги. Свого часу Рінат Ахметов пророкував останнім зоряне майбутнє, але вундеркінди так і не отримали шансу в рідному клубі, який радо приймає балканців і південноафриканців.

Усе це правда. Та не можна ігнорувати й інший упертий факт. З кожним матчем зростає кількість національних прапорів на іграх команди, яку тренує румун, де капітаном є хорват і міць атак якої уособлює квінтет бразильців. Патріотизм у гірняцької торсиди (як це часто трапляється на нашій землі) прокинувся не завдяки, а всупереч. Успіх українських юніорів, який тішить наше вболівальницьке самолюбство, став можливим багато в чому завдяки самовідданій підтримці фанів Донецька та Маріуполя. На минулій першості не тільки встановлено новий рекорд відвідування для турнірів такого рангу. Допитливого спостерігача вразила не стільки кількість глядачів, скільки принципово інша якість вболівання. Банер «Україна понад усе!» чи перекличка «Слава Україні!» — «Героям слава!» на донецькому стадіоні якихось п’ять років тому були неможливі в принципі. А сьогодні це виглядає майже органічно. Часи, коли на РСК «Олімпійський», що в столиці Донбасу, стояв оглушливий свист під час виконання національного гімну, минули.

Один футбол не в змозі зшити країну. Та він робить це краще за політиків, він дозволяє хоча б іноді відчувати гордість за державу, хоч би що виробляли на її землях чинні, колишні й майбутні президенти та прем’єри, заїжджі патріархи та залітні піарники...

Народжений переміщатися по-пластунськи рідко володіє даром левітації. Згода УЄФА на проведення Євро-2012 в Україні була дивом. Однак дива не можуть тривати вічно.

Одразу ж після доленосного кардиффського рішення на форумі одного з футбольних сайтів якийсь вболівальник оригінально висловився з приводу прийдешніх прибутків для держави: «На цій справі зароблять чиновники, повії та ремісники з Андріївського узвозу». Не виключено, що цинічний анонім виявиться оптимістом. І погріти руки вийде лише в чиновників. «Нас терплять, хоча ми непередбачувані...», — нещодавно щиро зізнався Григорій Суркіс, коментуючи проблеми з УЄФА, які час від часу виникають. Не хотілося, щоб терпіння Платіні з товаришами вичерпалося. Хоча що ближче Євро, то сильніше діймають сумніви душі вболівальників Києва, Донецька, Харкова та Львова. Про шанувальників гри мільйонів із Одеси і Дніпропетровська й згадувати не хочеться. Це для УЄФА Україна непередбачувана. А нам про себе все відомо. Ми виграли перший тайм футбольної Європи, коли було потрібно тільки вміння говорити. А потім настав час попрацювати руками...

Цікаво, але один близькоспортивний фахівець прямо пов’язав «чинник Євро» і останні футбольні удачі України. Мовляв, статус майбутнього господаря головного турніру Старого Світу мимоволі підстьобнув президентів клубів, тренерів команд, гравців. Може. Та особисто мені більш до душі інша ірраціональна теорія. Життя нині дійсно-таки складне. Більшість не вірить нікому та ні в що. Футбол для мільйонів став єдиним утіленням якихось надій. Концентрація сподівань була настільки потужною, що перемог не могло не бути. Хіба ми їх не заслужили?

Чи буде продовження подвигів? Дай Боже. Об’єктивних причин для цього начебто й немає. Проте цей вид спорту прекрасний саме завдяки звичці насміхатися над здоровим глуздом. Хокей, баскетбол, навіть гандбол набагато динамічніші та результативніші, але королем гри залишається саме футбол. Тут одна помилка, один злощасний (чи щасливий) рикошет змінює сюжети та долі.

Отже, сподіватимемося на краще. Проте, віддаючи належне юнакам, які стали чемпіонами Європи серед 19-річ­них, не перебільшуватимемо того, що сталося. Юрій Калитвинцев створив славний колектив, який, навіть втративши трьох виконавців, — Люльку, Вінценца і Бутка, — довів свою перевагу над однолітками. Та, безумовно, поспішають ті, хто бачить у цій команді прообраз збірної зразка 2012-го.

Чи ті, хто переконаний у безхмарному майбутньому київського «Дина­мо» тільки тому, що саме цей клуб представляє більшість зірочок вітчизняної збірної U-19.

Капітан команди могутній Кирило Петров, автор дубля в першій грі з бриттами. Настирний Сергій Рибалка, який приніс перемогу в дуже складному матчі зі швейцарцями. Невтомний Денис Гармаш, який двічі відзначився у півфінальному поєдинку з Сербією і відкрив рахунок у фіналі. Блискучий технар Дмитро Коркішко, який поставив ефектну крапку у вирішальному матчі. Всі вони — динамівці, але ніхто з них поки що навіть не входить до найближчого резерву біло-блакитних. А говорити про перспективи будь-кого з них потрапити в основу головної команди країни взагалі передчасно. Кожен із них не обділений природним талантом, і кожному з них слід побажати удачі, але спортивне життя, на жаль, примхливе.

В історії футбольної України вже був колектив юних геніїв, якому роздавали ще щедріші аванси. Дев’ять років тому, з благословення Григорія Суркіса, екс-хав «Динамо» Павло Яковенко вирушив у селекційний похід просторами колишнього СРСР, відшукуючи найталановитіших 15-річних юнаків. У 90-х Україна програла Росії боротьбу за зірок. Канчельськіс, Юран, Онопко, Никіфоров, Цимбалар, Саленко віддали перевагу футболкам із триколором. З них узяли приклад Тернавський, Семак, Алдонін, Каряка (повний список забере багато місця). Наша відповідь була скромніша — Леоненко, Калітвинцев, Тяпушкін, Яшкін, Кормильцев, Серебреніков.

Останній давно вже випав з обойми «збірників», проте в одному з інтерв’ю зізнався, що досі береже вдома український прапор. І досі пам’ятає, як підступав клубок до горла, коли співали «Ще не вмерла...»

Українське футбольне керівництво вирішило взяти реванш. Із російської столиці до української переїхали юні спартаківці Алієв, Прошин, Ситник, Пучков, Мусін і Адлейба. У Мінську набачили двох форвардів із чудовими даними — Мілевського і Воробея. Вітчизняна провінція делегувала в команду майбутніх зірок Максимова і Полу­ницького, Самборського і Ярмаша... Від пильного погляду динамівських скаутів не сховався ніхто, потенційних зірок шукали навіть в Угор­щині, Румунії та Болгарії. У команді Яковенка зібрали найкращих. З ними панькалися, ними пишалися, за них боролися. У 2004-му багато хто з них разом із юнацькою збірною виграв бронзу на континентальній першості серед 19-річних. Зоряну долю віщували майже кожному. До збірної пробилися лише троє — Мілевський, Алієв і Ярмаш. Для Дениса Адлейби, який подавав великі надії, піком кар’єри стали виступи в другій лізі за тернопільську «Ниву». Нині він із футболом зав’язав, як і ще один потенційний геній, Сергій Пучков. Колись талановитий Андрій Прошин крутиться в російській глибинці. Дмитро Воробей, не менш здібний, ніж його багаторічний партнер Мілевський, досі не може знайти свого клубу. Литвиненко ганяє м’ячик за любителів, Прохоров торгує нижньою білизною, Борисов намагається зробити естрадну кар’єру.

Справджувати надії непросто. Переживати їх крах — нелегко. Кому як не жителям нашої країни знати про це. Отож не будуймо далекосяжних планів. Просто радіймо. На щастя, привід для цього час від часу з’являється. Бодай у футболі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво