Європейський вибір: випробування газом - Політика - dt.ua

Європейський вибір: випробування газом

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

Та з цими панами нічого не можна зробити. Вони схопилися за думку, спотворили її і потім обговорюють так мілко й мізерно...

Та з цими панами нічого не можна зробити. Вони схопилися за думку, спотворили її і потім обговорюють так мілко й мізерно.

Л.Толстой. «Анна Кареніна»

Про причини й підгрунтя газової кризи у відносинах між Україною та Росією написано чимало. Зокрема, неодноразово, аргументовано й переконливо на сторінках «Дзеркала тижня». Тому, залишивши розгляд питання по суті професіоналам, не заглиблюючись у цифри й підрахунки, а також залишаючи за дужками питання, хто чиї інтереси лобіював і за скільки, хотів би проаналізувати ситуацію з погляду відповідності дій влади проголошеним нею ж принципам європейської та євроатлантичної інтеграції, а також національним інтересам України.

Однією з головних вимог, яку пред’являють у цивілізованому світі до інститутів влади, є гарантування повної прозорості їхньої діяльності, реальної підзвітності влади народу як в особі її обраних представників, так і суспільства в цілому. На жаль, доводиться констатувати, що й напередодні, і під час газової кризи чинна влада в кращому випадку відбувалася напівправдою, приховуючи від співвітчизників реальні прорахунки та вип’ячуючи більшою мірою надуманий і притягнутий за вуха позитив.

Слід визнати, що розповсюджувана урядом інформація була, як правило, спізнілою та майже завжди половинчастою. Проте питання залишаються і вимагають відповідей: суспільство має розібратися в тому, що сталося. До речі, і сам президент має сьогодні критично проаналізувати якість порад із боку членів своєї команди, відповідальних за газові переговори, хоча б для себе особисто оцінити: чи були запропоновані ними рішення справді адекватними. І зробити це необхідно ще й тому, що всі ці люди й далі оточують главу держави, користуючись, вочевидь, досить серйозним впливом. Запропонований список питань зовсім не є вичерпним, він зачіпає лише окремі аспекти газової проблематики.

По-перше, суспільство має знати, хто саме з української сторони і коли піднімав питання про скасування чинних, вигідних в усіх відношеннях (із погляду балансу ціни газу та його транзиту) двосторонніх угод із Росією про умови газових поставок в Україну? Хто наполягав на переході на ринкові відносини, у чому конкретно полягала аргументація таких пропозицій?

По-друге, те, що російські партнери рано чи пізно розпочнуть активно задіювати «енергетичну зброю», було цілком передбачено й зрозуміло. Офіційні представники Росії не приховували подібних намірів. Проте відповідальні особи переконували громадськість у тому, що ситуація перебуває під контролем. Іншими словами, фактично до останнього моменту загострення кризи керівництво країни чи свідомо блефувало, вводило в оману народ, або ж просто саме обманювалося.

Створюється враження, що російським партнерам, найшвидше, вистачило б холоднокровності дотиснути газовий зашморг. І те, що поки цей сценарій не втілився в життя, то лише завдяки тому, що під питанням опинилася міжнародна репутація не України (як, вочевидь, замислювалося сценаристами газового конфлікту), а авторитет «Газпрому» як надійного постачальника, а також особисто президента В.Путіна та Росії, особливо з урахуванням її головування в «Великій вісімці».

По-третє, чи розпочиналися з боку українського керівництва будь-які кроки, спрямовані на консолідацію суспільства та основних політичних сил, залучення експертного досвіду і знань, зокрема, у рядах опонентів нинішньої влади, для більш ефективного захисту життєво важливих інтересів країни? Чи були аналогічні зусилля з боку самої опозиції?

По-четверте, чому від громадськості (а може, і від самого президента) постійно намагалися приховати реальний стан справ у газовій сфері? Чого лишень варта публічна відмова голови НАК «Нафтогаз України» О.Івченка прийти на засідання уряду для звіту про ситуацію з постачаннями енергоносіїв, його кількаразові переконування, що Україна повністю забезпечена всіма контрактами й необхідним обсягом газу.

По-п’яте, хто персонально на вищому політичному рівні (президент, прем’єр) контролював хід переговорів, хто, коли й у якій формі давав «відмашку» і остаточну згоду на підписання угоди 4 січня ц.р.? Коли й у якій формі про зміст досягнутої домовленості були поінформовані наші партнери, насамперед Європейський Союз, США, сусіди? Як пояснювали (і чи пояснювали взагалі?) деталі угоди європейським колегам, які, до речі, почасти саме на прохання України зібралися 4 січня ц.р. у Брюсселі для обговорення шляхів виходу з газової кризи?

Виникає суб’єктивне відчуття: дії влади були абсолютно несистемними, непродуманими, виявилися незатребуваними професіонали в нафтогазовому секторі. В основі дій влади лежав не прагматизм і жорсткий розрахунок, а гонитва за гарними й нерідко порожніми фразами. При цьому не можна, вочевидь, виключати й відвертого лобіювання чиїхось приватних інтересів.

У цілому правильну, по суті, постановку питання про перехід на ринкові механізми й світові ціни в українсько-російських газових відносинах влада спробувала вирішити кавалерійським наскоком, не вирахувавши всіх економічних наслідків настільки кардинального кроку. Не було проведено детальної експертизи вартості для бюджету й протяжності в часі заходів з найменш болісної адаптації вітчизняної промисловості до нових реалій.

Українська влада допустила як мінімум дві помилки. По-перше, ніхто не припускав, що росіяни настільки підвищать ціну на газ. По-друге, чомусь ніхто не оголосив, що підвищення ціни за транзит російського газу територією України автоматично спричинило за собою збільшення плати за транспортування по російській території середньоазіатського газу, законтрактованого Україною. Подібний підхід є характерним для дій влади й на інших напрямах, коли проголошені політичні гасла й завдання були економічно нездійсненними в жорстко форсовані строки (яскравий приклад цього — провал намірів вступити у СОТ уже в 2005 р.).

Окремо хотілося б торкнутися і питання про компанію «РосУкрЕнерго». Нам не може бути байдуже, як забезпечується енергетична безпека країни. Півлиха, якби компанія-посередник призначалася українською стороною і при цьому ще була б якась альтернатива. Проте дану компанію, як відомо, пролобіював «Газпром». До того ж не існує інших операторів для поставок в Україну туркменського, узбецького чи казахського газу.

Розплутуючи «газовий вузол», слід, вочевидь, краще зрозуміти для себе й мотивацію Росії. Ми виступаємо категорично проти розпалу антиросійської істерії, ескалації взаємних обвинувачень і погроз. Та, з іншого боку, не можна заплющувати очі (як це робить нова українська влада) на певні дії Москви — усе-таки висування ультиматумів, публічне приниження, підкреслене зневажливе ставлення до окремих українських політиків не можуть бути виправдані. До того ж вимога одномоментного п’ятиразового підвищення ціни на російський газ при повному розумінні всіх згубних наслідків такого кроку, відверта газова блокада, прагнення поставити на коліна 48-мільйонну націю на більш ніж сумнівних підставах суперечать не лише стратегічним відносинам між нашими країнами, а й духу сучасних міжнародних відносин.

Те, що «Газпром» на якийсь час відклав «задоволення» остаточно задушити в газових обіймах Україну, навряд чи можна записати в актив української команди. Очевидно, що готовність керівництва російської сторони піти на тимчасовий компроміс в газовому питанні не можна пояснити співчуттям до українського народу. Найвірогідніше, наші російські колеги мали необережність потрапити в ними ж самими старанно підготовлену пастку. Річ у тім, що росіяни діяли настільки цинічно, що не Україна («яка безцеремонно краде російський газ»), а саме «Газпром» виявився мішенню критики з боку міжнародного співтовариства. По суті, був поставлений під питання й особистий авторитет В.Путіна. У зв’язку з цим, як вважається, президент України перебільшує свої можливості на особистому рівні вирішувати з російським лідером серйозні питання двосторонніх відносин. Може, це пролунає дещо жорстко, але, очевидно, якнайбільше, на що поки може претендувати В.Ющенко — це друга роль у не ним написаному й не ним поставленому спектаклі.

Як відомо, до й під час газової кризи російська сторона публічно дезавуювала навіть гіпотетичну можливість зустрічі двох президентів для його врегулювання на вищому рівні, зокрема, і в Астані. І тільки після підписання угоди 4 січня ц.р., коли росіянам знадобилося просто переконати міжнародне співтовариство в тому, що розбіжності, які виникли з Україною, були лише звичайною «кухонною сваркою» між двома сусідами, для ілюстрації Москві знадобився наш президент. Прагнення «підіграти» В.Путіну зрозуміле, але при цьому хотілося б, щоб президент України спокійно звернув увагу свого колеги на те, що ультиматуми не є оптимальним засобом вирішення питань, особливо між дружніми країнами та народами. Спасибі хоч за те, що В.Ющенко публічно не подякував російському колезі за продемонстрований приклад відстоювання інтересів своєї країни, як це поспішив зробити Ю.Єхануров.

У цілому, щоб запобігти подальшим публічним приниженням, керівництву України слід було б змінити алгоритм і послідовність виконання деяких політичних завдань. Насамперед треба активніше здійснювати необхідні реформи в економіці, включаючи реструктуризацію в енергетичному комплексі, підвищувати добробут народу, убезпечити себе від подібних газових терапій, і тільки після цього розпочинати серйозні кроки на зовнішньополітичній арені, зокрема, називати конкретні терміни вступу в НАТО. При цьому зовсім не йдеться про те, щоб підкоряти свої національні інтереси російським чи чиїмось іншим. Спочатку треба щось зробити, а вже потім декларувати заяви, а не навпаки.

І останнє. Газова криза фактично продемонструвала нездатність влади консолідувати суспільство і політичні сили перед обличчям реальної зовнішньої загрози. Керівництво країни виявило повну безпорадність у реалізації інформаційних піар-технологій, стали очевидними й системні прогалини в плані пояснення суспільству дій влади. У газовому конфлікті — як, до речі, і в багатьох інших ситуаціях, — «помаранчева команда» діяла за принципом, свого часу розкритикованим М.Грушевським: «Україна — се ми, тільки ми, від нас зачинається правдиве українство, а усе, що діялося або діється поза нами, не варте доброго слова».

Не кращим чином, слід зауважити, діяла й опозиція. Безумовно, за стан справ у країні відповідає насамперед уряд. Та не менше відповідальності лежить і на опозиції, яка, з одного боку, має жорстко контролювати дії влади, а з іншого боку — висувати альтернативні пропозиції з вирішення нагальних питань.

Зрештою газове питання передусім зачіпає інтереси промислових районів російськомовного Сходу України. Крім того, закиди на адресу нової влади, що саме вона створила проблеми у відносинах із Росією, не зовсім виправдані. Ще свіжі в пам’яті спроби росіян «оттузлити» Україну, коли представники нинішньої опозиції (В.Янукович, В.Медведчук) обіймали ключові державні посади. У зв’язку з цим пригадується приклад із політичного життя Франції, коли на початку 90-х рр. минулого століття президент-соціаліст Ф.Міттеран вирішив винести на референдум Маастрихтський договір про створення ЄС. Перед опозицією на чолі з В.Жіскар д’Естеном і Ж.Шираком виникла дилема: піддатися емоціям і сьогохвилинним інтересам і спровокувати політичну кризу в країні або ж керуватися вищими інтересами держави та Європейського співтовариства, підтримавши ініціативу соціалістів. При цьому слід зауважити, що Ж.Ширак ставився до Ф.Міттерана не менш «тепло» ніж, припустимо, В.Янукович чи В.Медведчук до В.Ющенка. Проте французькі праві знайшли оптимальний баланс дотримання інтересів країни та партії, висунувши гасло: «Скажемо сьогодні «Так!» Європі, а завтра — «Ні!» Ф.Міттерану».

Що ж далі? Насамперед газове питання має бути вирішене фахівцями. Робити вигляд, ніби нічого не відбувається, стверджувати, що зміна ціни на газ можлива лише за взаємною згодою принаймні наївно. Газова проблема має як і раніше залишатися в полі зору громадськості. У цьому сенсі, хоч як це парадоксально звучить, відставка уряду не послаблює, а навпаки, лише зміцнює позиції наших переговорників із Москвою, оскільки чітко показує, що українська сторона свою частину компромісу вже пройшла.

Що стосується суті питання, то завдання-мінімум сьогодні — не припустити погіршення умов для України й домагатися гарантування ціни в розмірі 95 дол. США за 1000 куб.м на п’ятирічний період (тобто на час дії нової ціни на транзит), а також на міждержавному рівні гарантувати відповідні поставки газу. І, звісно ж, слід врахувати всі прорахунки й помилки. Адже на кону — енергетична безпека країни.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво