Європейський Союз: ШИРАКУ ДОВЕЛОСЯ ЗДИВУВАТИ ЄВРОПУ

До кінця року в Європейському Союзі головує Франція. Це означає, що в найближчі шість місяців французький голос у політиці ЄС лунатиме голосніше ніж зазвичай. Утім, з уточненнями пріоритетів Париж не змусив довго чекати.

Нові акценти в роботі Євросоюзу Париж розставив тижнів за два до перезмінки в керівництві ЄС. А точніше — напередодні офіційного візиту в Берлін французького президента Жака Ширака.

Німецький міністр закордонних справ Йошка Фішер запропонував тоді розбити країни Європейського Союзу на сильні і... менш сильні. Сильні (вірогідно — ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Іспанія, можливо, Бенілюкс) створили б щось на кшталт федерації всередині ЄС і взяли б на себе роль локомотива. Менш сильні повинні були б, як заведено, підтягуватися.

Попри те, що задум свій Йошка Фішер висловив у суто приватному порядку, Париж сприйняв його дуже серйозно. І висунув рівнозначну та не менш значиму контрпропозицію. Вже виступаючи в Бундестазі, Ширак упевнено запропонував німцям подумати над створенням Конституції Євросоюзу. Нібито замість «федерації сильних», яка не сподобалася.

Жак Ширак, пригадується, тоді сильно здивував інших своїх сусідів — британців — несподіваним прагненням до інтеграції. Бо роками, коли не десятиліттями, виступав за самодостатню (особливо в питаннях оборони) й незалежну Францію. Спільна Європейська конституція, звісно, задум цікавий. Але його втілення автоматично веде до певної втрати тієї ж таки самодостатності й незалежності.

Розгадку слід шукати не в особистості президента Ширака, а в політичній необхідності, яка постала перед Францією на найближчі півроку.

По-перше, після невдачі на саміті ЄС в Амстердамі 1997 року реформа управління Європейського Союзу так і не відбулася. Нові правила гри ніяк не вдається напрацювати, тоді як перелік усіляких нестикувань тільки росте, особливо після вступу трьох «новачків» — Австрії, Фінляндії і Швеції. Багато досьє роками пробуксовують, позаяк одноголосно за них проголосувати не виходить. Але перейти до кваліфікованої чи простої більшості як способу прийняття рішень — означає зробити обов’язковим для країн, які проголосували проти, те, з чим вони категорично не згодні. Як же тоді державний суверенітет?

Скандал навколо приходу до влади в Австрії ультраправих і запровадження в цьому зв’язку санкцій ЄС ще більше загострив проблему. Австрія вже прямо натякала, що може помститися за санкції, накладаючи вето на всі без винятку проекти. Це може паралізувати в Європейському Союзі всіляку діяльність. І для французьких верхів справа честі терміново знайти правильний вихід із цієї ситуації.

По-друге, для Франції принципово важливо добитися зрушень у розвитку Єврокорпусу — чисто європейських сил швидкого реагування. Париж наполегливо лобіював цю ідею — спочатку на французько-британському саміті в Сен-Мало (листопад 1998 року), згодом — на саміті ЄС у Гельсінкі (грудень 1999 року). За час власного головування в Європейському Союзі Франція дуже розраховує якнайбільше зробити для створення Єврокорпусу на 50 000—60 000 чоловік, що дозволило б ЄС мати у своєму розпорядженні власну систему захисту безпеки на континенті та обходитися без втручання американців. Єврокорпус, під керівництвом іспанського генерала Хуана Ортуно, уже випробував себе в Косові. Париж розцінив цей досвід як «першу маленьку перемогу» на шляху створення європейської безпеки.

По-третє, потрібно негайно владнати розбіжності між «великими» й «малими» країнами Європейського Союзу про кількість комісарів в Єврокомісії. Малі країни наполягають на системі — один комісар від кожної держави, великі пропонують зменшити кількість комісарів Європейської комісії. Уже тепер комісарів шістнадцять. А на порозі — нові 12 країн-кандидатів...

У питанні розширення ЄС на Схід Франція зберігає традиційно обережну позицію. Відсутність кардинальних реформ у системі управління ЄС — вагомий привід не повідомляти Польщі, Угорщині й Чехії конкретну дату вступу в ЄС у найближчі півроку. Французьку позицію підтримують Нідерланди, але не цілком розділяють німці, тож можливі варіанти.

Без згоди з Німеччиною ніякі кардинальні реформи в ЄС Франції не провести й навіть не започаткувати. Усвідомлення цих реалій вивело тему «нових французько-німецьких відносин» на значно вищий рівень, ніж навіть зо два місяці тому.

Явно не випадково Ширак виявився першим після об’єднання Німеччини закордонним державним лідером, котрого запросили виступити в Бундестазі. Любителям політичної символіки подарували шанс побачити в цьому відродження традиції «особливих відносин», які пов’язували Франсуа Міттерана, що також 1983 року виступав із промовою в Бундестазі, з Гельмутом Колем.

Насправді ж за символами у великій політиці (принаймні — європейській) завжди вгадується жорстка прагматика. Герхарду Шрьодеру, котрий розвиває взаємини з британським прем’єром Тоні Блером куди активніше, ніж із французькими лідерами, усе-таки потрібні «нові відносини» з Парижем. Передусім, аби підвести остаточну межу під добою Коля: усе повинно бути тільки «нове».

Газета «Монд» повідомила напередодні поїздки Ширака в Берлін, що близько півроку тому французький президент жартома запропонував міністру закордонних справ ФРН Йошці Фішеру написати за нього болванку виступу в Рейхстазі. Нібито демонструючи абсолютну довіру. «Байдуже, що насправді думав керівник держави, — написала тоді «Монд». — Він повинен був продемонструвати, що уособлює французько-німецькі відносини з моменту приходу до влади Герхарда Шрьодера». Наміри, розрахунки й інтереси Ширака та Шрьодера збіглися. Отже, вісь Париж—Берлін у найближчі півроку всіляко зміцнюватиметься.