Європейська інтрига уряду Тимошенко

Наступного року європейська інтеграція України святкуватиме свій перший ювілей. У березні мине десять років від дати, коли набрала чинності Угода про партнерство та співпрацю між Україною та ЄС (УПС), що досі залишається основним документом, який регулює двосторонні відносини, а в червні виповниться десять років нині забутій Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу — документові, в якому чи не вперше Україна на найвищому рівні чітко задекларувала своє бажання й потребу стати «повноправним членом ЄС». До речі, десять років тому, у 1998-му, також набрали чинності Європейські угоди про асоціацію між Європейським Союзом та країнами Балтії: Рада ЄС схвалила їх приблизно за місяць до нашої УПС. Можна знайти чимало паралелей в українській і балтійських угодах з ЄС, однак останні, на відміну від першої, у своїх преамбулах чітко фіксували той факт, що кінцевою метою балтійських країн є членство в Європейському Союзі, й визнавали, що асоційоване партнерство, яке закладали договори, сприятиме досягненню цієї мети. Ця спільна політична декларація відома як «європейська перспектива».

Щодо строків отримання «європейської перспективи» Україна, схоже, встановила рекорд в історії євроінтеграції, яким навряд чи варто пишатися. Усі європейські (включно із Туреччиною) країни, в яких виникало серйозне бажання приєднатися до Євросоюзу (до 1993 року — до ЄЕС), в тій чи в іншій формі долали шлях до визнання Брюсселем, скажімо так, легітимності такого бажання набагато швидше. Так, Греція отримала свою «європейську перспективу» 1962 року, менш ніж за п’ять років після створення ЄЕС, Туреччина — 1963-го (обидві в угодах про асоціацію), Іспанія і Португалія — 1978-го, через рік після подання заявок на членство, країни Центральної Європи та Балтії (ЦЄБ) — в 90-х, у середньому через п’ять-вісім років після розвалу радянського блоку. Україна святкуватиме десятиріччя своїх європейських бажань із туманною брюссельською обіцянкою, що двері до ЄС для неї «не відчинені, але й не зачинені».

Згадати ці давно й добре відомі в експертній спільноті факти мене спонукала доволі несподівана ідея Юлії Тимошенко реанімувати в уряді позицію віце-прем’єра з питань євроінтеграції. Після відвертого фіаско Рибачука на цій посаді, яка, схоже, три роки тому була створена більше під Олега Борисовича особисто, ніж під євроінтеграцію як таку, й списання на революційну романтику обіцянки подати в найближчому майбутньому офіційну заяву на вступ до ЄС, ініціатива Юлії Володимирівни видається щонайменше контроверсійною. В українському уряді може вдруге з’явитися «віце-прем’єр з неактуальних питань» чи, навпаки, віце-прем’єр, що за компетенцією, повноваженнями та впливом буде другою особою після прем’єра. Та перш ніж аналізувати можливі причини й наслідки несподіваного ходу лідерки БЮТ, пропоную зробити невеликий історичний екскурс.

Усі розширення ЄС можна умовно поділити на північно-західні та південно-східні. Перші (до яких слід також віднести розширення ЄС на Австрію) — це приєднання до Євросоюзу країн зі сталими демократичними традиціями. Не дивно, що ці держави, які можуть на рівних посперечатися з фундаторами Спільнот, хто краще розуміє засадничі принципи демократії та вміє втілювати їх у життя, схильні розглядати ЄС насамперед як економічний проект. Для Об’єднаного Королівства, Данії та Швеції приєднання до ЄС передусім було вибором перспективнішої (проти Європейського економічного простору) інтеграційної економічної моделі, що досі дається взнаки у їхньому традиційному «євроскептицизмі» щодо можливості й потреби посилювати політичну складову Союзу, яка об’єктивно веде до поступового створення федерації європейських держав. Ця ж логіка визначає алгоритм взаємодії з Євросоюзом Норвегії, Ісландії, Швейцарії та Ліхтенштейну, що фактично повністю інтегровані в єдиний ринок, але не беруть участі в політичній складовій діяльності Союзу.

Навпаки, країни середземноморського півдня та посткомуністичної Центральної Європи і Балтії через приєднання до ЄЕС/ЄС намагалися насамперед закріпити й зробити незворотними радикальні демократичні зміни, які відбулися в них напередодні, аби більше ніколи не повертатися до свого авторитарно-тоталітарного минулого. Для них це був справжній геоісторичний злам, прилучення до цивілізаційної традиції, що ніколи не була панівною на їхніх теренах, певне цивілізаційне перекодування.

Тут потрібно зробити коротеньку ремарку. Звичайно, можливість шукати правди в Європейському суді в Люксембурзі у якомусь сенсі стала кроком уперед у розвитку британської демократії, а європейські структурні фонди дали потужний поштовх розвиткові економіки апеннінських країн. Тому було б вельми некоректно штучно відокремлювати політичну складову європейської інтеграції від економічної. Однак цілком коректно говорити про певні панівні тенденції, про домінанту однієї з названих складових як спонукального мотиву для тієї чи тієї країни стати членом ЄС.

Отже, Європейські Спільноти, що від початку були начебто цілковито економічним проектом, увесь час виконували глибшу місію, яку поклали на них батьки-засновники, — творення нової, демократичної Європи, в якій неможливе повторення воєнних жахіть ХХ століття. Не менше за економічну інтеграцію цьому процесові сприяло реальне обмеження державного суверенітету держав-членів та делегування частини функцій національних урядів наддержавним органам — інституціям Спільноти. Хоч як би хто критикував ЄС за його зарозумілість та дефіцит демократії, саме його складна й подеколи справді нераціональна система розподілу повноважень між національними урядами та інституціями Спільноти є найнадійнішим запобіжником від узурпації влади.

Рада Європи (РЄ), за всієї зосередженості на питаннях демократії, таким надійним запобіжником не є. Приміром, у Греції вже після її вступу до РЄ, прийшли до влади «чорні полковники», що правили країною від 1967 до 1974 року. Як ще один доказ від протилежного можна навести Туреччину — країну — засновницю РЄ, — а також, мабуть, сучасну Росію. І навпаки, жодна країна — член ЄС ніколи не піддалася спокусі диктатури чи авторитаризму й ніколи не зрадила засадничих принципів демократії, навіть коли парламентські вибори вигравали праві радикали, як це, приміром, не так давно трапилося в Австрії. Можливо, саме усвідомлюючи цю істину й реальну вагу обох пан’європейських організацій, постфранкістська Іспанія подала заявку на вступ до ЄЕС ще до того, як стала членом Ради Європи.

Взагалі, європейські країни, що позбувалися диктатури чи авторитарного режиму, фактично не вагалися, вступати їм до ЄС чи ні, — для них це був очевидний вибір. Та ж таки Греція подала заявку на вступ до ЄЕС вже за рік після падіння режиму «чорних полковників»; Іспанія — через півтора року після смерті генерала Франко; Португалія — через три роки після падіння режиму Салазара. Я навмисно не наводжу тут фактів з останнього розширення ЄС, бо вони добре відомі й тільки підтверджують мою тезу.

Можна сперечатися, яка подія в Україні — проголошення незалежності чи помаранчева революція — є аналогом революції червоних гвоздик у Португалії, оксамитових революцій у Центральній Європі чи колапсу військових режимів у Греції та Іспанії. Проте навряд чи хтось усерйоз сперечатиметься, що Україна й досі сидить на цивілізаційному шпагаті. Історія передостаннього, найкоротшого в українській історії парламенту — яскравий тому доказ. І те, як була сформована попередня парламентська коаліція, і те, як вона ледве не сягнула конституційної більшості, і те, як президент п’ять разів видавав укази про розпуск парламенту, щоразу змінюючи їхню мотивувальну частину, і штурми прокуратури силами МВС — усе свідчить про хисткість та зародковий стан європейських політичних традицій в українському політикумі. Після останніх українських виборів ми можемо вчергове ствердити, що Україна — не Росія, але після останніх польських — стало не менш очевидно, що Україна — також і не Польща.

Усе інтенсифіковане партнерство та привілейоване сусідство, включно із майбутньою зоною вільної торгівлі з ЄС, не здатні прищепити українському суспільству й особливо українському політикуму традиції європейської демократії. Урешті-решт той самий Єгипет — країна порівнянна з Україною за населенням і територією і з майже тотожним українському ВВП — має з Євросоюзом і угоду про асоціацію, і статус сусіда, і навіть уже не перший рік створює зону вільної торгівлі з ЄС. Як і у випадку України, основним торговельним партнером Єгипту є також ЄС, на який припадає 35% зовнішньоторговельного балансу країни (в України — 35,7%). Про «європейськість» єгипетської демократії з її незмінними президентами та автоматниками на верблюдах судіть самі...

Можливо, це не надто втішно для патріотичного самолюбства, та саме паралелі з Єгиптом (і, можливо, деякими іншими арабськими країнами) на сьогодні є набагато більш коректними для української євроінтеграції, ніж конотації з країнами Європейського економічного простору (Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн), на яких свого часу намагався вибудувати «нову євроінтеграційну стратегію» нинішній головний дипломат президентської канцелярії. Слід усвідомити й визнати, що саме «єгипетський шлях» — це єдина альтернатива українських відносин із ЄС на вступній парадигмі, передумовою увімкнення якої є формальна подача заявки на членство. Підкреслю, я не вважаю, що «єгипетський шлях» є добрим чи поганим, — я лише стверджую, що це не шлях прищеплення країні європейських стандартів політичного життя.

І тут саме час повернутися до питання відновлення в уряді посади віце-прем’єра з європейських питань. Якщо Україна й надалі використовуватиме євроінтеграційні гасла суто для внутрішнього електорального вжитку, а у відносинах із ЄС і надалі йтиме «єгипетським шляхом», ця посада є не чим іншим, як п’ятим колесом в урядовій інженерії, й потенційно закладає конфлікт між зав’язаним на президентові МЗС (що традиційно відповідає в уряді за політичну складову євроінтеграції) та новим віце-прем’єром з команди Тимошенко. Прогнозувати, що політолог Немиря зануриться в чужі йому економічні та юридичні тонкощі складних перемовин щодо нової «посиленої» угоди з ЄС, які наразі веде українська делегація в Брюсселі, також важко — хіба що буде прем’єрським оком на них. Але знову-таки незрозуміло, чому лідерка БЮТ вирішила, що їй замало для цього міністра економіки, посада якого є квотою саме БЮТ, аби тримати руку на пульсі цих самих перемовин.

Залишається два варіанти: або Юлія Володимирівна насправді вирішила перевести євроінтеграційну тематику з розряду електоральної локшини в реальну стратегію реформ, і тоді посада спеціального віце-прем’єра видається виправданою і насущною, або (як припустив у минулому номері «ДТ» Сергій Рахманін) ЮВТ створює на базі уряду свій виборчий штаб під президентські вибори, і Григорій Михайлович відповідатиме в ньому за достатнє, своєчасне й якісне виготовлення та дистрибуцію цієї самої євроінтеграційної локшини для електорату.

Другий варіант не має нічого спільного з євроінтеграцією як такою, хоча й зрозумілий: тема розкручена, загалом сприймається народом позитивно і не викликає алергії в жодному регіоні України, а Григорій Немиря є справним та, як на політика, компетентним оратором, що може зв’язно й логічно викладати свої думки з цього приводу перед камерою, а це в українському політикумі трапляється нечасто. До того ж об’єктивно чинному президентові є що пригадати з його нездійснених «європейських» прожектів, починаючи від бездарно згаяного слушного часу для подання заявки на вступ до ЄС навесні 2005 року і завершуючи обіцянкою вивчити англійську. Та попри те що компетентна дискусія на європейську тематику, як і компетентна критика євроінтеграційної маніловщини чинного глави держави, безумовно потрібна Україні, залишається відкритим питання, навіщо для цього створювати в уряді спеціальну посаду віце-прем’єра.

Тепер перейдімо до розгляду першого варіанта, що видається набагато цікавішим, а також корелюється з бекграундом Григорія Немирі. Річ у тім, що спеціальна посада євроінтеграційного віце-прем’єра виправдана тільки в разі, якщо уряд має намір кардинально змінити парадигму наших взаємин з ЄС. Конкретно це може проявитися в завданні-мінімум і завданні-максимум для нового посадовця. Програма-мінімум — «вичавити» з ЄС чітку євроінтеграційну перспективу для України в новій, «посиленій» угоді, програма-максимум — підготувати заявку на вступ і забезпечити якісну підготовку відповідей на опитувальний лист Комісії, що зазвичай є першою офіційною реакцією Брюсселя на юридично оформлене й доведене до його відома бажання країни приєднатися до ЄС. Зазначу принагідно, що програма-максимум не виключає програми-мінімум: ті ж таки балтійські країни зафіксували свою європейську перспективу в угодах про асоціацію вже після того, як подали заявки на вступ.

Усвідомлює це Юлія Володимирівна чи ні, але якщо вона ризикне розпочати велику європейську гру, їй доведеться долати щонайменше дві перешкоди. Перша — тактична. Європейська гра Тимошенко-прем’єра спричинить активний опір з боку президентського секретаріату і глави держави особисто. З одного боку, Ющенко доволі ревно оберігає свої зовнішньополітичні повноваження, з іншого, реальні успіхи уряду Тимошенко в євроінтеграційній сфері будуть неспростовним і яскравим свідченням неспроможності Ющенка як європейського політика, котрого він досі намагається з себе удавати.

Стратегічна проблема полягає в тому, що, на відміну від милої серцю ЮВТ сінгапурської моделі державного устрою, європейські не передбачають пожиттєвих посад навіть для найвидатніших реформаторів. Європейська інтеграція раз і назавжди розрубає український перстень влади й відправить якісь його частинки до Брюсселя, Страсбурга та Люксембурга, через що кабінети на Печерських пагорбах уже ніколи не будуть такими звабливими, якими вони є нині.

Та чи готова ЮВТ повторити шлях Квасьнєвського чи Гавела і максимум за десять-дванадцять років піти на політичну пенсію, чого вимагають європейські правила гри?