Європейська інтеграція: рівняння на Британію та Туреччину? - Політика - dt.ua

Європейська інтеграція: рівняння на Британію та Туреччину?

15 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 15 липня-29 липня

У передостанній день червня Європейська комісія офіційно представила проект спільної позиції ЄС щодо переговорів з Туреччиною про вступ до Євросоюзу (Accession Negotiations with Turkey Draft General EU Position)...

У передостанній день червня Європейська комісія офіційно представила проект спільної позиції ЄС щодо переговорів з Туреччиною про вступ до Євросоюзу (Accession Negotiations with Turkey Draft General EU Position).

Про цю подію згадали чи не всі провідні європейські інформагенції, проте її значення не слід переоцінювати — вона не внесло у взаємини Туреччини та ЄС нічого принципово нового. Цікавий цей документ радше тим, що у розпал європейської кризи Євросоюз офіційно підтвердив: його позиція щодо Туреччини та перспектив її приєднання до Союзу залишається незмінною.

Нагадаємо українському читачеві основні віхи тривалого турецького шляху до об’єднаної Європи, на порозі якої вона нарешті стоїть.

Отже, 12 вересня далекого 1963 року Туреччина, що на той час уже понад 10 років перебувала в лавах НАТО, підписує з Європейською економічною спільнотою (ЄЕС) Угоду про асоціацію. В преамбулі цього міжнародного договору записано, зокрема, що угода «полегшить приєднання Туреччини до Спільноти в майбутньому». Таким чином Туреччина, незважаючи на те, що всього 3% її території знаходяться на Європейському континенті, здобула чітку європейську перспективу.

Але попри такий багатообіцяючий та ранній старт (на той час ЄЕС складалася лише з шести держав-засновниць), шлях Туреччини до дверей об’єднаної Європи розтягнувся на десятиліття. Тільки 1987 року ця євразійська держава наважилася подати офіційне клопотання про вступ, а вже три роки по тому стала другою після Марокко країною, якій ЄЕС офіційно відмовила надати статус країни-кандидата. Проте, якщо для Марокко відмова була остаточною й безповоротною (оскільки ця північноафриканська країна не відповідає базовому географічному критерію членства в Союзі, адже не має й п’яді власної території на Європейському континенті), то у випадку з Туреччиною відмова мала умовний характер.

Минуло дев’ять років, і в грудні 1999-го Європейська Рада переглянула свою позицію щодо Туреччини, надавши їй довгоочікуваний статус країни-кандидата. А ще через п’ять років, у грудні 2004-го, Рада на підставі відповідної рекомендації Єврокомісії визначилася із датою початку переговорів з Туреччиною про вступ до ЄС. Саме тоді було вперше названо 3 жовтня 2005 року як точку відліку нового етапу у взаєминах Брюсселя й Анкари.

Нескладний математичний розрахунок свідчить: на подолання першого — попереднього! — етапу приєднання до ЄС (від відкриття європейської перспективи до початку переговорів про вступ) Туреччина витратила повних 42 роки. Цифра, про яку слід пам’ятати українським єврооптимістам, котрі легковажать той факт, що за багатьма засадничими параметрами Україна ближча до Туреччини, аніж до Польщі, яку ми вже звикли ставити за євроінтеґраційний взірець.

Водночас буде помилковим стверджувати, що 42 роки «передкандидатства» — час, змарнований для Туреччини. Радше, навпаки: за ці десятиліття Туреччина радикально змінилася. Окрім комфортних готелів на березі Середземного моря, респектабельних бізнес-центрів у Стамбулі та Анкарі, слід відзначити успіхи в боротьбі з корупцією (спробуйте дати турецькому поліцейському хабара, коли він зупинить вас за порушення правил дорожнього руху!), серйозні західні інвестиції в економіку країни, «європеїзацію» правової системи і, як наслідок, — реальне лідерство у Чорноморському регіоні та на Близькому Сході. На додаток до цих загальних успіхів, Анкара за передкандидатський період реалізувала з ЄС зону вільної торгівлі та митний союз щодо промислових товарів. Такою глибокою економічною інтеграцією з Євросоюзом можуть похвалитися хіба що держави, що входять до Європейського економічного простору (Норвегія, Ісландія Ліхтенштейн, Швейцарія), чи «європейські малюки» — Андорра та Сан-Марино.

Що ж очікує Туреччину на шляху до об’єднаної Європи в майбутньому? Насамперед це залежить від того, як швидко й ефективно Європейський Союз подолає власну багатопланову кризу.

Ні для кого не секрет, що одним із мотивів французького та голландського «ні» конституції для Європи стало саме «розчарування розширенням» ЄС. До того ж євроскепсис французів, що прямо називали небажання бачити Туреччину в Євросоюзі однією з причин голосування проти ратифікації європейської конституції, ніяк не назвеш несподіваним ексцесом. Ще до конституційного референдуму французький парламент прийняв закон, згідно з яким угоди про вступ до ЄС нових держав-членів (що приєднуватимуться до Спільноти після Болгарії та Румунії) затверджуватимуться на національному референдумі. А вже у розпал конституційної кризи пролунала прилюдна заява міністра закордонних справ Франції Філіпа Дуст-Блазі, мовляв Європейському Союзові слід більш строго дотримуватися стандартів прийому до організації нових членів. Така французька позиція, що має в Євросоюзі численних симпатиків й поза межами найбільшої з європейських країн, не додає Туреччині шансів швидко й безболісно подолати решту дистанції до об’єднаної Європи...

А втім, перешкоди для реалізації європейських амбіцій Анкари не лише у настроях громадян ЄС. Не меншою проблемою для Туреччини є її власне сільське господарство, в якому зайнято 36% працездатного населення країни (тобто 8 млн. осіб), але яке на сьогодні продукує тільки 12% національного ВВП. Тим часом в усьому Європейському Союзі у сфері сільськогосподарського виробництва зайнято лише 6,5 млн. осіб, тобто майже на 20% менше, аніж у самій Туреччині!

За такої структури національної економіки та за умови збереження сучасних засад спільної сільськогосподарської політики ЄС, Брюссель, у разі вступу Туреччини до Союзу, витрачатиме на дотування її аграрного сектора 11,3 млрд. євро щорічно. Це перевищує суму аналогічних витрат на підтримку сільськогосподарського виробництва в десяти державах, які приєдналися до Євросоюзу минулого року, разом узятих. Важко уявити, що держави—члени ЄС із розвинутим аграрним виробництвом, як-то Франція, Іспанія, Італія, Греція чи та ж таки Польща, будуть у захваті, коли майже чверть усіх видатків на сільське господарство споживатимуть турецькі аграрії! Воднораз радикальне скорочення зайнятості в агропромисловому комплексі Туреччини до прийнятного рівня у 2—2,5 млн. осіб спровокує в країні справжню соціальну катастрофу!

І це не єдиний вузол проблем, що його мають розв’язати Брюссель з Анкарою під час переговорів про вступ. Коли населення Туреччини й надалі зростатиме нинішніми темпами, вже до 2020 року вона стане численнішою за будь-яку країну Євросоюзу. А це означає, що за умови збереження сучасного принципу розподілу голосів в інституціях ЄС, Туреччина, вступивши до Спільноти, одразу стане її найвпливовішим і воднораз найбіднішим членом. Неймовірно, щоб така перспектива була прийнятною не лише для сучасних лідерів Європейського Союзу, а й для решти його членів.

Не дивно, що в цій ситуації водночас із наданням комісії мандату на початок переговорів з Туреччиною про вступ офіційні речники Спільноти виступили із застереженнями щодо строків перемовин (триватимуть щонайменше до 2014 року, тобто допоки не наберуть чинності багаторічні фінансові рамки Євросоюзу, що діятимуть від 2014 року), а також щодо відсутності гарантій їх (тобто переговорів) позитивного завершення. Іншими словами, Брюссель не хоче відмовлятися від узятих раніше зобов’язань щодо Анкари і воднораз усвідомлює, що вступ Туреччини до Союзу загрожує не лише його ефективному функціонуванню, ба й самому існуванню.

Отже, подальше розширення Євросоюзу можливе лише за умови його кардинального реформування. Тому сьогодні лінія вододілу в ЄС проходить між тими, хто не хоче ані розширення, ані реформ, і тими, хто готовий прийняти обидва виклики.

І тут Туреччина, можливо, трохи несподівано для себе, знайшла в Євросоюзі лобіста власних інтересів в особі британського прем’єра Тоні Блера. Рівно за тиждень до 1 липня цього року — коли Британія перебрала головування в ЄС, глава британського уряду виступив у Європарламенті з програмною промовою. Під акомпанемент шаленої критики й звинувачень у тому, що через його впертість не було досягнуто компромісу стосовно багаторічних фінансових рамок ЄС на 2007—2013 роки на саміті в Брюсселі, Блер закликав Євросоюз до серйозної перебудови. Під час британського головування він пообіцяв зосередитися на розв’язанні проблеми безробіття та запропонував Союзові реформу системи бюджетних дотацій та соціального захисту.

Також Блер прилюдно висловився за подальше розширення Союзу. Відмовивши у вступі Туреччині та східноєвропейським країнам, ЄС спровокує поширення націоналізму та ксенофобії на континенті, — заявив британський лідер.

Сміливий виклик європейським консерваторам, роздратованим і розгубленим через «європейську кризу», що засвідчила: Європа вже ніколи не буде комфортабельним клубом для заможних країн, якою була ще донедавна! Але воднораз запропонований Блером шлях — чи не єдиний тунель, в кінці якого зоріє світло.

Питання лише в тому, чи готова Британія, що традиційно стояла трохи осторонь євроінтеграційних процесів, більшою мірою солідаризуватися з континентальною Європою й поділити з нею тягар відповідальності за реформи. Якщо ні, лідер британських лейбористів й надалі наражатиметься на цілком слушні звинувачення в тому, що вісім років свого прем’єрства він не надто агітував співвітчизників за об’єднану Європу, натомість нині заходився переконувати європейців реформувати ЄС за британським сценарієм.

Європа з полохкою надією дивиться на Британію, Туреччина — на Європу. Україні на часі уважніше придивитися до Туреччини?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво