Єреван і Анкара підібрали ключ. До замка на кордоні

Знадобилося втручання державного секретаря Гілларі Клінтон і швейцарських посередників, щоб врятувати обопільну згоду на встановлення дипломатичних відносин між Вірменією і Туреччиною після століть ворожнечі та недовіри. Питання, чи вважати геноцидом загибель вірменів в останні дні Османської імперії, відбилося лише натяком в угоді, яка передбачає встановлення дипломатичних відносин між країнами і відкриття протягом двох місяців кордонів.

Угода закликає до створення експертної комісії, яка обговорить історичний вимір вбивства близько 1,5 мільйона вірменів під час Першої світової війни, включно з «неупередженим науковим дослідженням історичних документів та архівів, щоб визначити наявні проблеми і сформулювати рекомендації». Якщо документ буде ратифіковано, то позитивні наслідки від цього кроку сягнуть далеко за межі Туреччини і Вірменії. Адже примирення двох держав може також послабити напруженість у регіоні і забезпечити нові можливості для нафтопроводів на західному напрямку.

Обидві сторони лише виграють, якщо домовленості вдасться закріпити. Для Вірменії це може означати послаблення економічної ізоляції, її вихід до моря та залучення нових торговельних партнерів. Своєю чергою, Туреччина позбавляється дратівливого чинника у відносинах зі Сполученими Штатами та у своїх переговорах із Європейським Союзом. Хай там як, а цей крок став історичним поворотним моментом у вірмено-турецьких відносинах. Для США і Європейського Союзу він відкриває нові джерела енергії на Кавказі. Росія продовжуватиме зберігати свої впливи у цій частині «близького зарубіжжя», а Туреччина й Іран намагатимуться боротися між собою за впливи в регіоні.

Проте три республіки — Вірменія, Азербайджан і Грузія — були, швидше, пішаками в цьому лабіринті боротьби інтересів за контроль над впливом на Закавказзі. Бо, незважаючи на те, що всі вони, безперечно, мають свої пріоритети, реалізація їх можлива лише з урахуванням і погодженням інтересів тієї чи іншої великої держави. Прогнози, що Туреччина після закінчення холодної війни перестане бути основним гравцем у регіоні, не справдилися. Навпаки, Анкара, завдяки своїм військовим та політичним здобуткам, нагромадженим у роки протистояння Радянського Союзу та Заходу, вийшла з неї ще більш сильною та домінуючою.

На перший погляд, може здатися, що Вірменія набагато більше виграє від спроб примирення, ніж Туреччина. Однак це не зовсім так. 17 років блокади Вірменії принесли ізоляцію не лише їй. Прилеглі до Вірменії турецькі території, через скорочення населення та економічний спад, опинилися в дуже скрутному становищі. Усвідомлюючи критичність ситуації, Туреччина запропонувала відкрити кордон на жорстких умовах. Крім того, відкриття кордону обіцяє Туреччині й іншу вигоду — цей крок прибирає бар’єр на шляху країни до Євросоюзу: із закритим кордоном Анкарі ніколи не добитися успіху у своєму прагненні замешкати в спільному європейському домі. Однак будь-які домовленості між сторонами не можуть остаточно зняти наявних суперечностей, котрі залишаються між ними, а лише підводять до того, що надалі питання територіальної приналежності безпосередньо залежатиме від співвідношення сил сторін та історичних можливостей.

Інакше кажучи, доки між вірменами та турками жеврітимуть давні образи, стабільного й міцного миру, швидше за все, чекати годі. Можливо, нові покоління зможуть подолати межу ненависті, відтак ті, хто нині намагається дійти порозуміння між двома націями, мусять усвідомлювати: їхній обов’язок — навчитися прощати заради цих майбутніх поколінь, як турецьких, так і вірменських. Але справжнього миру неможливо буде досягти, якщо Туреччина не визнає факту геноциду вірмен і не погодиться компенсувати його. Неспроста понад десять мільйонів представників цієї національності живуть нині поза межами своєї країни. Вони — це нащадки вірмен, вигнаних турками під час подій 1915 року.

Туреччина, прагнучи вступити до Європейського Союзу, готова зробити багато, тільки б отримати запрошення. Але чому для Туреччини так важко визнати геноцид вірменів? Хіба вони не здатні просто сказати: «Вибачте за те, що наші прадіди вам зробили?» Аналогічні випадки прощення вже відомі в історії. Німці попросили вибачення в євреїв і надали їм компенсації за злочини, скоєні під час Другої світової війни. Тепер відносини між Німеччиною та Ізраїлем — одні з найкращих, які тільки можуть бути між двома країнами.

Очевидно, що наявні сигнали порозуміння між Туреччиною і Вірменією можна лише вітати. Проте ні сама довгоочікувана подія, ні зміст підписаних документів не знімають завалів протиріч, що є гальмом на шляху до серйозної довіри й поваги, які необхідні для стабільних відносин між двома країнами. Недаремно експерти з вірменської діаспори наголошують, що ця угода не є стійкою й націленою у майбутнє. Вона, на їхню думку, не знімає суперечностей і кривд, що кореняться в минулому, а лише переносить їх у ХХІ століття. Адже, замість того, щоб визнати історичний розподіл і взаємну недовіру, яка розділяє народи, документ лише фіксує односторонні поступки вірменської сторони.

Будь-яке прийнятне рішення потребує певних компромісів від Єревана, зокрема й компромісу щодо територій навколо Нагірного Карабаху. Можливо, такий компроміс мав би бути, зрештою, досягнутий, незалежно від просування вірмено-турецького порозуміння. Оскільки ж Туреччина за кожної зручної нагоди посилається на повернення територій, без вирішення питання статусу Карабаху, — навіть найбільший компроміс із боку Вірменії розглядатиметься всередині країни як поступки під тиском в обмін на відкриття кордону.

Загалом, якщо говорити про проблему Нагірного Карабаху у контексті двох народів, то це питання, як і залагодження трагедії 1915 року, не буде вирішене на перших етапах відновлення відносин між Туреччиною і Вірменією. З багатьох причин. Анкара із Баку вважають, що Нагірний Карабах — територія Азербайджану. Єреван із цим не згоден. Можливо, ця проблема може бути вирішена лише в інтеграційному процесі Туреччини і Вірменії до структур Європейського Союзу, в тому чи іншому сенсі.

Наразі розрядити певною мірою напруження між двома народами не змогла навіть «футбольна дипломатія». Спільна символічна присутність президента Вірменії Сержа Саргсяна і президента Туреччини Абдули Гюля на футбольному матчі в турецькому місті Бурсі, незважаючи на те, що в місті було посилено заходи безпеки і квитки не надходили у вільний продаж, не обійшлася без інцидентів. Так, автобус із вірменськими журналістами на під’їзді до стадіону агресивно налаштований натовп закидав камінням. А коли перед зустріччю футбольних команд на стадіоні прозвучали гімни двох держав, то турецький гімн співав практично весь стадіон, а вірменський — заглушувався свистом та улюлюканням уболівальників.

Якщо Туреччина справді прагне вступити до ЄС, то вона має бути готова до всіх наслідків, які випливають із цього дійства, у тому числі — до вирішення питання культурної та національної автономії великих національних утворень, таких як курди і вірмени. А також до вирішення питання вже майже столітньої давності трагедії в турецькій частині Вірменії 1915 року. З іншого боку, і Вірменія, що сьогодні опинилася в досить ізольованому міжнародному, насамперед — економічному, становищі, зацікавлена в такому кроці. Оскільки відкриття кордону з Туреччиною дасть цьому талановитому народові можливість значно розширити міжнародне співробітництво. А також відкриє шлях до поетапного відновлення історичної справедливості у питанні подій 1915 року.

Проаналізувавши, наскільки ця угода вигідна таким країнам, як США, Росія і найближчий сусід — Грузія, побачимо, що інтереси цих держав певною мірою різняться. Якщо Сполучені Штати насамперед зацікавлені у процесах глобалізації та інституціалізації єдиної Європи, і при цьому, безперечно, у вирішенні всіх спірних питань на цьому шляху, — то Росія більшою мірою зацікавлена в тому, щоб Вірменія, — поки що надзвичайно залежна від росіян в економічному, енергетичному та в загальнополітичному планах — стала більш конкурентоспроможною. Бодай для того, аби всі відносини з нею, як цього прагне Росія в рамках колишнього СРСР, врешті-решт уклалися в прагматичне русло. Оскільки ж Вірменія в найближчі десятиліття не зможе позбутися певної залежності в перелічених питаннях, то принаймні поки що Росія зацікавлена в цьому процесі.

Що стосується Грузії, то вона однозначно зацікавлена у припиненні міжнародної ізоляції Вірменії, оскільки більш самостійна в геополітичному сенсі Вірменія схилятиметься до того ж самого шляху, яким іде Грузія: вступу в НАТО і ЄС. Таким чином, на Закавказзі формуватиметься стабільний і дружній регіон, який поки що не є таким повною мірою через вимушене різновекторне спрямування цих країн.

Отже, можна сказати, що, попри все, нинішня угода , безперечно, знаменує успіх. Успіх насамперед у тому сенсі, що вона стала першим кроком на шляху до врегулювання одного з найбільш конфліктних питань на теренах усього класичного європейсько-близькосхідного цивілізаційного простору. Зробивши цей перший крок у подоланні конфлікту, під тиском об’єктивних обставин, прямуючи до досягнення глобальних цілей, Вірменія і Туреччина мають усі шанси впродовж певного часу пройти цей шлях повністю. А головне — це в інтересах практично всіх учасників переговорів і задіяних у цьому протистоянні сторін.