Епоха великих нічиїх - Політика - dt.ua

Епоха великих нічиїх

12 лютого, 2010, 18:08 Роздрукувати Випуск №5, 12 лютого-19 лютого

Не пам’ятаю, хто саме це сказав. Хоча твердо знаю, коли. Був такий цікавий проміжок в українській історії — між затвердженням Декларації про суверенітет і ухваленням Акта про незалежність...

Не пам’ятаю, хто саме це сказав. Хоча твердо знаю, коли. Був такий цікавий проміжок в українській історії — між затвердженням Декларації про суверенітет і ухваленням Акта про незалежність. Гарячковий час сміливих очікувань і невиразних побоювань. У цей самий період якийсь політик через пресу оприлюднив цікавий прогноз. Він висловив тверду впевненість, що Україна неминуче відбудеться як самостійна держава. Самодостатня, європейська, процвітаюча, яка твердо стоїть на ногах і впевнено дивиться в майбутнє. Було лише одне застереження: станеться це нескоро. Згідно з прогнозом забутого віщуна, від дня фактичного проголошення до моменту повноцінного становлення має минути десятка два років, аж ніяк не менше. Тоді така заява викликала одностайне обурення. Одні не вірили в українську державність у принципі. Іншим хотілося всього й відразу. І зовсім важко було перетравити зміст словосполучення «через двадцять років» тим, кому тоді було саме двадцять або трохи більше.

Прогнозу віщуна-реаліста нинішнього року стукне двадцять. На зміну нетерплячому «Все буде погано, але недовго» приходить стримане «Все буде добре, але нескоро». Скептики, кількість яких множиться від дня до дня, можуть єхидно додати: «Якщо взагалі буде...».

Один колега наступного дня після виборів меланхолійно зауважив: «Уявляєш, мій син закінчить школу, ВНЗ, влаштується на роботу, можливо, навіть одружиться, а на Банковій усе ще сидітиме Янукович». У цьому монолозі, як на мене, найважливішим було не приречене очікування довговічності новообраної влади. А втомлена готовність чекати довго.

Справді, кому з нас у 1990-му і тим більше в 1991-му спадало на думку, що в 2010-му іноземні журналісти запитуватимуть своїх українських колег про можливість зміни зовнішньополітичних устремлінь, про загрози суверенітету, про ризик розколу. Про життєздатність держави, нарешті. І найнеприємніше, що ці запитання дедалі рідше викликають обурення. Бо вони стають звичними.

Хто знає — можливо, мине два десятиліття, й біблійний Мойсей і його багатостраждальне плем’я видадуться нам групкою бадьорих спринтерів порівняно з нашими «марафонцями». Швидкість подолання шляху залежить від тих, кому сьогодні саме двадцять чи трохи більше. Вони не отруєні нервовим очікуванням швидких змін, а тому можуть дозволити собі уникнути метушні, властивої нашому поколінню. Та чи мають вони віру в неминучість змін? І якими вони їх бачать? Відповідь на це запитання суспільство отримає вже найближчими роками. І вона має стати смертним вироком для одних політиків. Приводом для серйозних роздумів — для інших. Підбадьорливим напуттям — для третіх.

Результати виборів-2010 невтішні. Річ не тільки і не стільки в тому, що до влади прийшов (а все саме до того йде) Янукович. Не в тому, що не прийшла Тимошенко. І вже точно не в тому, що пішов Ющенко. Сумні не самі по собі формальні результати кампанії. Хоча, за великим рахунком, результат Віктора Федоровича — це показник недовіри до Юлії Володимирівни. Результат лідера біло-сердечних — показник недовіри до керманича біло-блакитних. Перебільшення? Якщо й так, то не надто серйозне. А от Янукович, схоже, серйозно перебільшує свої сили. Запрошувати на інавгурацію, не дочекавшись остаточних підсумків, — дивний вчинок. Говорити про формування нової коаліції, не маючи на те конституційних прав, — неприпустиме діяння. Говорити від імені народу, не заступивши на посаду і будучи обраним (що, до речі, ще юридично не доведено) лише третиною населення, — акт лицемірства. І це лише множить печаль.

Сумною була й сама кампанія, анонсована як «битва титанів», але яка швидко перетворилася на зіткнення «титаніків». Проте найсумнішим було те, що сталося після. Ті, хто стверджує, що результати виборів поглибили розкол, на мою думку, не мають рації. Прірва між Сходом і Заходом не стала ані ширшою, ані глибшою. Просто східні й західні еліти спільними зусиллями дружно зміцнили схили, залили провалля бетоном і обладнали акуратний майданчик для переговорів. Де тепер і перебувають всі головні діючі особи. Всі домовляються з усіма. Переможені торгуються з переможцями. Скарбники Януковича готові оплачувати опозиційність Тимошенко. З потенційних кандидатів у прем’єри сміливо можна сформувати склад Кабінету. Все це відбувається далеко від дільниць, мітингів, пікетів, трибун і телекамер.

«Усі прапори перемішалися, я навіть став плутатися, хто від кого і де чий...» — щиро поскаржився один із відвідувачів великого підпільного ярмарку. Неправда. Коли скидають маски, прапори кидають під ноги. Щоб не заважали загинати пальці. Коли торги завершаться, кожен забере свій прапорець. Причому своїм у результаті може виявитися полотнище вчорашнього ворога.

«Хто з ваших готовий іти в коаліцію з «Регіонами»? Хто вагається?» — поцікавився я в одного з членів «НУ—НС». На моє, сповнене невибачної наївності запитання, я дістав пронизливо чесну відповідь: «Вагаються всі...».

Ну, можливо, не всі. Маю зухвалість думати, що є люди, які не торгують принципами. Бодай тому, що ці принципи мають. Маю сміливість вважати, що їх не одиниці. Хоча б десятки. Але більшість із них не вважають за потрібне сурмити про зроблений вибір. Хоча б тому, щоб не виглядати смішними.

Як їм не поспівчувати? Хоча на співчуття нині вправі розраховувати всі. І ті, хто купує, і ті, хто продає. Вчора на стовпі побачив приголомшливе оголошення: «Куплю директора мережевої фірми і маркетолога». Той, хто складав цей папірець, очевидно, не побачив нічого протиприродного (тим більше ганебного) в тому, що написав. Для нього, очевидно, це природно.

Точно так само, напевно, для одних політиків природно купувати голоси ворогів, фракції суперників, підтримку противника, невтручання опонента. Зраджуючи тим самим значну частину виборців. Для інших політиків настільки ж природно все згадане вище продавати. І так само ж природно зраджувати іншу частину виборців. Мало того, обидві сторони, які торгуються, переконані: те, чим вони займаються, і є політика. Хіба ж вони не варті того, щоб їх пожаліти?

Щиро шкода тих, хто щиро переживає невдачу Тимошенко. Наївно вважаючи, що її поразка позбавляє країну надії. Щиро шкода тих, хто щиро радіє успіху Януковича. Наївно вважаючи, що його перемога (поки ще юридично не оформлена) подарує країні надію. Їх чекає неминуче розчарування, бо навіть нинішні підкилимові переговори переконують: Віктора Федоровича дуже мало турбує виконання обіцяного під час кампанії. Не шкода лише тих, хто голосував, голосує і голосуватиме за брехливих кумирів, попри численні зради. Хочеться вірити, що таких із кожними новими виборами меншатиме.

Очевидно, в тому, що сталося, є своя, послана зверху логіка. В усьому, що відбувалося в новітній історії країни, можна відшукати свій, визначений сенс. У тому, що Кравчук пішов раніше строку. У тому, що Кучма прийшов так надовго, але залишив владу з ганьбою. У тому, що Янукович не зміг перемогти в 2004-му, але зумів реваншуватися в 2007-му. У тому, що Тимошенко зупинилася за крок від жаданої перемоги. Навіть у тому, що Ющенко увінчав п’ятирічку неробства «п’ятихвилинкою» безчестя.

Можна довго аналізувати вдалі ходи штабу Януковича й прикрі помилки штабу Тимошенко, та чи варто?

Одні не пробачили Юлії Володимирівні помилок помаранчевої влади, інші — політичного адюльтеру з Віктором Федоровичем. Одні образилися за те, що вона була така різка з Віктором Андрійовичем. Інші — що ця різкість була такою запізнілою. Одні відплатили їй за втрату роботи, низьку зарплату і зростання цін, не надто розбираючись, чи вона в тому винна. Інші помстилися за те, що бюджетні пряники відправлялися на ворожий Схід, а не в ідейно близький Центр.

Тимошенко могла піти в опозицію. Позбутися одіозних, з погляду протестного електорату, соратників. Але вона втомилася закликати й викривати. Вона вирішила, що купувати й домовлятися буде простіше. І помилилася. Тимошенко могла провести, як кажуть просунуті політологи, «кампанію з позиції влади» з точним використанням наявних бюджетних можливостей та максимальної експлуатації адміністративного ресурсу. Але тоді треба було повністю довіритися апробованим технологіям і повністю покластися на фахівців у галузі цих технологій. Благо такі в команді Тимошенко були. Та лідер БЮТ в усе влазила сама, в кожну дрібницю, аж до розцінок на ефіри, географію розміщення білбордів і стилістики заяв для преси. При цьому вона примудрялася керувати виконавчою владою в країні, яка переживає глибоку кризу. У результаті її команда як слід і не працювала. Одним не давали, інші й не хотіли. Якщо раніше двох публічних виступів вождя вистачало для того, щоб виправити критичну ситуацію в якомусь регіоні, то сьогодні цього виявилося недостатньо. А бійці Юлії Володимирівни, нею ж і розбещені, до такого сценарію виявилися не готові. В її оточенні не було здорової конкуренції, зате була тиснява за право освоїти бюджети.

Але навіть у цих умовах Тимошенко могла виграти. Її ривок у другому турі був по-своєму феноменальний. Особливо на тлі доволі масштабної недовіри до всього, що прем’єр останнім часом говорила й робила. Їй удалося мобілізувати значну частину виборців, котрі бояться реставрації кучмізму. Але для перемоги потрібна була концентрація сил. А їх не було. Багато хто в команді Тимошенко впав іще до пострілу. Вже після першого туру її наперсники, компаньйонки, зброєносці й служки масово побігли здаватися, віддаватися і продаватися. Деякі ключові персони зникли з поля зору й зони досяжності.

Тимошенко зробила ті помилки, які мала зробити. І в
цьому теж є елемент зумовленості. Хто знає, можливо, Бог милував її, вберігши від перемоги, яка могла виявитися пірровою. Для неї особисто і для країни загалом. Бо, судячи з усього, не було в неї чіткого плану розвитку
держави в разі перемоги. І не було чіткого плану порятунку себе в разі поразки. А найголовніше, практично не було людей, здатних розвивати й готових рятувати. Зате не бракувало тих, хто один раз зрадив і не один раз украв.

Команда Януковича була не кращою. Вона була ефективнішою. Сміття не виносили з хати. Внутрішні чвари вчасно трансформували в здорову конкуренцію. Кожному нарізали шматок і кожний отримав можливість довести свою потрібність і відпрацювати виданий аванс. Янукович не те що ні в що не влазив. Він практично нічого не робив. Це тільки пішло на користь.

Головне, на чому тримається успіх Віктора Федоровича, — успішно виконана робота над помилками 2004/05 і почасти 2007-го. Біло-сині вчасно взяли контроль над усім необхідним — вулицею, судами, виборчкомами, парламентом. І президентом. Вони випромінювали впевненість. Випромінювали обережність. Навіть їхні ігри з правилами гри спиралися на точний розрахунок — побалуватися із законодавством рівно настільки, щоб отримати фору й не мати проблем.

В іншому — все так само, як і в опонента. За роки комфортної опозиції регіонали не сподобилися на вирощування талантів, селекцію кадрів. Лідер ПР невтомно й непоясненно пророкує зміни і мріє про посилення країни. Але покажіть мені нових і сильних гравців, які з’явилися в ПР за останні п’ять років?

Хто стане прем’єром — як і раніше, запитання. Але показово те, кого хоче бачити прем’єром сам Янукович. Його особистий вибір — Азаров. Саме такий глава Кабінету потрібен Вікторові Федоровичу, котрий, з одного боку, хоче рулювати, з іншого — не хоче напружуватися. З одного боку — хоче надійного, професійного виконавця, з іншого — неяскравого й неамбіційного політика. Він боїться кожного, хто здатен вирости в конкурента в партії або державі.

У кадровій обоймі Януковича — колишній на колишньому. Що більше таких з’явиться у владі, то скоріше тверезо поглянуть на речі ті, хто ще на щось сподівався. Адже цілком можливо, що (відповідно до найвищого задуму) сьогодні Україна обрала Януковича лише для того, щоб більше ніколи таке не обирати.

Одним із головних висновків, які біло-сині зробили, проаналізувавши досвід минулих невдач, — не робити різких рухів. Тривалий час їм це вдавалося. Але після успіху розслабилися. Відверте хамство, дозволене їм у спілкуванні з тими, хто прибіг із тієї сторони домовлятися про «почесний мир», багатьох налякало. І навіть на якийсь час пригальмувало переговірний процес навколо створення нової коаліції.

Як ілюстрація — історія, не зовсім офіційна, але цілком правдоподібна. Приходить у штаб переможців представник переможених. Полум’яний трибун, відважний борець пропонує: «Я ввійду в коаліцію з ПР, а ви за це залишіть мою людину на посаді». Відповідь гідна цитування: «Мы твоего человечка оставим на свободе, а ты за это войдешь в коалицию с ПР».

Історія ця, якщо вона відповідає дійсності (а схоже на те), якнайкраще характеризує настрій і тих, і тих. Миттю забулося, що правляча коаліція — явище не тільки правове, а й політичне. І коли сила потрапила в парламент завдяки обіцянці ввійти в коаліцію з БЮТ і не входити в жодні інші, то торгуватися з тріумфаторами їй не можна. Ні фракції загалом, ні окремим ініціативним особам. Якщо, звичайно, ця сила дорожить довірою виборців, які уповноважили своїх обранців на цілком конкретний союз. Але мандат часто виявляється дорожчим. Багато хто, дуже багато хто з нинішніх не бачать шансів потрапити в майбутню Раду. Цей страх у якийсь момент став головною рушійною силою переговірного процесу.

Та страх страхом, а за майбутнє політичне дезертирство кожен потенційний перебіжчик просив непомірно багато. І кожен другий при цьому хотів, щоб його майбутнє зрадництво виглядало як самопожертва. Регіонали дозволяли собі гірко жартувати: ще ніколи переможені не були настільки безжалісні до переможців.

Регіонали не мають ні особливого бажання, ні фізичної можливості задовольнити звірячі апетити майбутніх коаліціантів. Є власний список зголоднілих. А тут іще годуй нахлібників. З якої-такої радості влучні зенітники мають платити збитим льотчикам?

Загарбники влади опинилися в безглуздому становищі заручників законодавства. Коаліція стала ключовим інструментом відправлення влади в країні. Без переробки більшості Янукович не може нічого. Ні Тимошенко зняти, ні прем’єра призначити, ні закон ухвалити. Ні дострокові вибори провести.

Коли переможені, насамперед з «НУ—НС», про цю обставину згадали, в їхніх очах поменшало безвиході, а в голосі додалося металу. Багатьох охопила відвага. Відвага боягузів, які сьогодні публічно мстяться за вчорашній страх.

У Тимошенко, на відміну від Януковича, котрий стомився від боротьби і знудьгувався за владою, є не тільки готовність, а й можливість задовольнити будь-які апетити. До активної опозиції її підштовхують і вічно голодні ідеалісти-революціонери, які все ще у щось вірять. І ситі олігархи, які не вірять у миролюбність Януковича і не бажають його посилення. Але й вона стомилася. Вона не готова все починати спочатку, але якщо є шанс цього не робити, то чому не спробувати його використати. А тому готова роздати всю виконавчу владу. Щоб коаліція збереглися, щоб Янукович не отримав своєї більшості, свого прем’єра і свого уряду. І не отримав шансу на проведення дострокових виборів.

От у чому криється надзвичайна стійкість, наприклад, лідера фракції «НУ—НС» Миколи Мартиненка, який закликає коаліцію стояти до кінця. Є заради чого. Втім, як стверджують, Микола Володимирович іще хитріший, ніж здається. Кажуть, що він намагається домовитися з усіма. З Тимошенко, обіцяючи їй непорушність чинної коаліції. З Януковичем — обіцяючи йому створення нової. З Тігіпком і Яценюком — обіцяючи їм розвал старої більшості й неформування нової. Адже в цьому разі неминучі позачергові вибори в Раду, які і Сергієві Леонідовичу, і Арсенію Петровичу ой як потрібні. Потрібні? Поділіться місцем у списку! Ярмарок у розпалі.

В Україні люблять політичні пазли. Рука заносить квадратик, але при ближчому розгляді він виявляється трикутником. Аби згодом стати кружечком. Наші політики надзвичайно гнучкі. Тому й реформи не складаються. Та й країна до пуття — теж.

Який сенс повідомляти про те, що, скажімо, Жванія, Василенко або Омельченко вже начебто дали згоду на входження в коаліцію? Який сенс розмірковувати, як довго роздумуватимуть Кириленко чи Шемчук? Або чого хоче Балога за лояльність свого депутатського осередку? Чи так важливо, що Колесніков і Льовочкін відсторонені від переговірного процесу потенційними перебіжчиками, й усю відповідальність покладено на Клюєва?

Адже головним правилом гри в політику є постійна зміна правил. Чи підуть регіонали на зміну Регламенту і створення нової більшості? Чи перенесуть місцеві вибори на осінь або навіть на рік? Чи «причеплять» до них дострокові парламентські? Яка на цих торгах ціна голови мера Києва?

Відповіді на ці запитання залежать не тільки від переможців, а й від переможених. Від їхніх партнерів. По ремеслу. По бізнесу. По грі в «українські пазли». Чомусь здається, що вони все одно домовляться. Якщо цього не зроблять напряму Янукович із Тимошенко, то це зроблять за них їхні клеврети. Які піднялися на тих самих дріжджах. Вони все одно зіграють у договірну нічию. Новий переділ під виглядом нових реформ.

А отже, країну очікує не епоха великих перемог, як пророкують прихильники Януковича. І не епоха великих поразок, як прогнозують симпатики Тимошенко. Нас очікує епоха великих нічиїх.

Чи надовго? А це вже залежить від нас.

А ми будемо вболівати! Вболівати...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво