ДВА ПОКОЛІННЯ ПІД КИЛИМОМ - Політика - dt.ua

ДВА ПОКОЛІННЯ ПІД КИЛИМОМ

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

Половина місяця травня — свята. Почалися Днем солідарності трудящих, закінчаться Днем матері. Між ними — День Перемоги у війні, яку в нас тепер по-різному називають (це теж про солідарність)...

Половина місяця травня — свята. Почалися Днем солідарності трудящих, закінчаться Днем матері. Між ними — День Перемоги у війні, яку в нас тепер по-різному називають (це теж про солідарність).

Солідарність важлива і потрібна різна: між нашими і ненашими, лівими і правими, білими та червоними і — між поколіннями. Тим більш цікаве питання солідарності поколінь тепер, оскільки нинішні 18—29-річні — перше покоління, яке виросло за часів, що їх заведено називати новітньою історією України. Ті, кому 18, вже тоді пішли до школи і закінчили її; ті, кому 29, — після радянської школи увійшли в нове життя.

Чи схоже це покоління на своїх батьків, які виросли у зовсім інших умовах? Яким воно бачить Україну, і чи готове воно в ній жити, працювати, виховувати своїх дітей? І взагалі — узяти на себе відповідальність за те, якою буде Україна, коли батьками і матерями стануть нинішні діти?

Сформулювавши ці запитання, соціологічна служба Центру Разумкова провела загальнонаціональне опитування громадської думки. Опитування проведено з 21 по 29 квітня 2003 р. Опитано 2036 респондентів віком від 18 років. (До покоління батьків у тексті віднесено респондентів вікової групи 40—59 років.)

Мінімально необхідна солідарність — умова виживання суспільства. Це положення не потребує доведення. Якщо громадяни позбавлені розуміння й уявлення про соціальну солідарність, у суспільстві настає аномія. Під цим гарним словом, придуманим Дюркгеймом, криється звичайна безнормативність, із грецької — беззаконня, по-російськи — беспредел. У суспільстві утверджується індивідуалізм, аж до визнання правомірності задоволення власних потреб за рахунок усіх інших. Суспільство розпадається на атоми, іменовані в статистиці «домогосподарства». І настає холодна війна усіх проти всіх.

Солідарність тримається, зокрема, на двох основних речах — законі та моралі. І чим далі, тим більше на законі. Оскільки закон один для всіх, і це єдине місце у світі, не рахуючи цвинтаря, де громадяни справді рівні, незалежно від соціального стану, статі, віросповідання, національності і кольору очей. У законі немає місця емоціям та почуттям. Феміда сліпа. У кожному разі, так має бути. Dura lex, sed, як відомо, lex.

З мораллю складніше. Тут людина вже не тільки й не стільки якийсь абстрактний громадянин без статі, а саме ось цей конкретний, живий, в окулярах і капелюсі... далі зрозуміло, тобто — емоції і почуття, стосунки, оцінки, на смак і на колір... Але водночас — є те, що ми називаємо совістю, Богом даними або загальнолюдськими нормами моралі. Що це, сказати важко, але це є. Чужих листів читати не можна, бо не можна. І поки це є, є суспільство, держава, країна і ми. Як МИ.

І закон, і мораль об’єднують нас як суспільство тоді, і тільки тоді, коли ми їх не лише встановлюємо, а й виконуємо. Тобто соціальна солідарність вимагає взаємності більше, ніж кохання. Від нерозділеного кохання походить юний Вертер. Від нерозділеної солідарності — Марсельєза. Хором. Або тиша, в якій чутно лише, як під килимом вовтузяться бульдоги. Не пам’ятаєте? Так лорд Вінстон Черчілль визначав радянську політику часів Йосипа Віссаріоновича: під килимом б’ються бульдоги, час від часу виштовхуючи на загальний огляд черговий закривавлений труп... Потім трупи зникли, але килим у коридорах залишився. Він лежить досі, але про це потім.

Офіційна частина: оптимістична замальовка для влади

Усе гаразд, панове. З одного боку, у нас повний порядок із соціальною солідарністю в сенсі батьків та дітей. 76% молодих упевнені, що розуміють своїх батьків; 85,7% батьків вважають, що розуміють своїх дітей. І головне — усі ми, і батьки, і діти, і діди, чудово розуміємо, що має вирізняти патріота України, ми віримо у світле майбутнє її, сподіваємося, що життя зміниться на краще. Надія на краще посідає перше місце в наших думках про наше ж таки життя; впевненість у тому, що Україна буде високорозвиненою, демократичною, впливовою європейською країною — перша серед думок про майбуття країни.

З іншого боку — на очах виросла нова людина нової України — вільної, демократичної і правової. Наша молодь далека від ностальгії за минулими часами, усвідомлює свій обов’язок перед країною, вона працьовита, прагматична, розраховує в житті насамперед на себе...

Тільки 4% молодих людей часто думають про себе як про радянських людей, а двом третинам (65,9%) тих, хто міркує над своїм життям, таке на гадку не спаде ніколи.

56% молодих людей тією чи іншою мірою визнають свій обов’язок перед країною як чинник, що впливає на їхнє повсякденне життя; 56,3% — вважають найпершою чеснотою людини працьовитість, а другою — вміння заробляти гроші (40,2%). І при цьому — молодь більше від батьків цінує рішучість і завзятість (25,0% молодих проти 16,0% батьків), уміння захистити себе (40,6% проти 29,2%), відчуття власної гідності (24,5% проти 19,2%).

40% молодих людей, якби вони виграли мільйон гривень, відкрили б власний бізнес, і ще 11,3% поклали б їх у банк під відсотки. І лише чверть (24,9%) витратили б мільйон на вирішення поточних проблем. Кожен десятий упевнений, що нужденні — ледарі і самі винні у своєму скрутному становищі.

Тобто усе саме так, як і повідомив нещодавно Леонід Данилович у посланні парламенту. «Надзвичайно важливим досягненням, — сказав він, — є формування покоління, якому властиве позитивне сприйняття сучасних реалій і цінностей, заснованих на принципах демократії, громадянського суспільства, цивілізованих ринкових відносин».

Оплески.

Частина друга, неофіційна

Чи майже так. Або не зовсім так. По порядку, як коментарі на сформульовані в посланні до парламенту констатації щодо соціального самопочуття, соціально-психологічних якостей і ціннісних орієнтацій молоді та суспільства в цілому.

Поколінню властиве позитивне сприйняття сучасних реалій. Ні, мій Президенте, не все так просто. На запитання про те, яке відчуття найчастіше виникає у громадян усіх поколінь при думці про їхнє особисте життя, громадяни справді дружно відповіли: надія на те, що життя поступово зміниться на краще. Але. На другому і третьому місцях (із незначною різницею) у молоді опинилися «відчуття, що життя йде нормально» і — «страх перед майбутнім». А єдина значима відмінність між поколіннями полягає лише в тому, що молодь сподівається на краще більшою мірою (34,7%), ніж батьки (27,8%). Відчуття страху перед майбутнім властиве більш аніж кожній десятій молодій людині. А надія на майбутнє в поєднанні зі страхом перед ним — це далеко не позитивне сприйняття сучасних реалій.

... і цінностей, заснованих на принципах демократії, громадянського суспільства, цивілізованих ринкових відносин.

Дуже хотілося б, але — ні.

Коефіцієнт прийняття і виправдання протизаконних і аморальних учинків (середня оцінка за 10-бальною шкалою) серед молоді явно вищий, аніж серед батьків та дідів. Молоді люди значно легше виправдовують: ухиляння від сплати податків — 4,5 (у батьків — 3,8, у дідів — 2,9); крадіжки — 2,3 (проти 2 і 1,6); одержання хабара (2,9 проти 2,5 і 1,8) і давання його ж — 3,7 (3,3 і 2,5); брехню у власних інтересах — 3,9 (проти 3,1 і 2,4); отримання державної допомоги, на яку немає прав (3,9 проти 3,4 і 3,0); оприлюднення конфіденційної інформації про конкурента (3,5 проти 3,0 і 2,6).

Що стосується, наприклад, природної для демократії, взаємної, солідарної тобто, турботи держави про громадянина, а громадянина про державу, то з Джона Кеннеді з його знаменитим «Не питай, що країна може зробити для тебе; спитай, що можеш ти зробити для своєї країни» наші молоді люди сміялися б. Ні, робота на благо України посіла перше місце в ранжирі чеснот, які, на думку опитаних, повинен мати патріот України. Важливість цієї чесноти відзначили 83% молодих людей (батьків — 85,9%). Та біда в тому, що патріотами України беззастережно вважають себе лише 16,3% молодих людей (батьків — 28,5%). Настільки ж беззастережно вважають себе не-патріотами — 17,1% (проти 11,3%). Молодь — єдине покоління, де частка не-патріотів не набагато, але переважає частку патріотів.

Вважають за необхідне для щастя в житті не обмежуватися лише власним добробутом, а й відчувати гордість за свою країну понад чверть (27,5%) молодих людей. Серед батьків таких — 38,6%. Власного благополуччя достатньо неповній половині батьків (49%), серед наших дітей таких — 58%…

...В останні роки особливо помітними стали зміни в суспільній свідомості. Зростає частка людей, упевнених у своїх силах і з активною життєвою позицією.

Так. На першому місці розрахунок на себе і власні сили. Але не впевненість у них. При цьому діти на себе і свої сили покладаються менше, ніж батьки (61,2% і 70,8%); а потім вони розраховують «на батьків» і «на удачу». Майже кожен десятий (9,8%) — ні на кого й ні на що. Відчуття впевненості у собі властиве лише трохи більш ніж кожному двадцятому (5,4%) молодому громадянинові країни і 3,2% громадян, віднесених до категорії батьків.

Помітно знизився рівень соціального негативізму й апатії.

Можливо. Дивлячись що вважати за показники соціального негативізму й апатії. Якщо, наприклад, рівень довіри до інститутів влади і підтримки їхніх дій, то помітно знижуватися йому особливо нікуди, із підлоги впасти не можна. А якщо подивитися на показники психологічного стану та рівня соціальної захищеності, то враження буде трохи іншим. Так, щасливими почуваються 6,5% молодих людей і 3,1% — батьків. Для щастя нам усім, різниці між поколіннями в цьому немає, передусім потрібна впевненість у завтрашньому дні (близько 30%), про яку, як про здоров’я, говорять тоді, коли її немає. Своєї соціальної перспективи зараз в Україні не бачать дві третини (66,7%) молоді і близько 78% громадян середніх поколінь. Бачать таку перспективу тільки трохи більше ніж кожна п’ята (21,2%) молода людина й усього лише 9,6% покоління батьків. Кожна четверта (25,2%) молода людина боїться злиднів; серед батьків, людей працездатного віку — майже кожен третій (31,1%). Майже половина (45,7%) молоді — найбільше в житті боїться втратити здоров’я; серед батьків — 65,6%.

О, ще й така не дуже смішна подробиця: якщо розставити згадані вище коефіцієнти прийнятності і виправдання не дуже доброчесних вчинків за ранжиром, то на першому місці виявляться: у молоді — дошлюбні сексуальні стосунки (6,6); у батьків — розлучення (5,1); у тих, кому за 60, — безплатний проїзд у транспорті (4,6). На другому місці в усіх без винятку — евтаназія (5,7; 5,6; 5,1, 4,3).

У цілому подолано світоглядну розгубленість, формується система суспільних цінностей, серед яких пріоритетними є стабільність і громадянська злагода, здоров’я, професійна і творча самореалізація, сімейний і матеріальний добробут.

Ні, мав рацію Лоуелл, сказавши: той, хто зайняв надійне місце біля кормила влади, швидко приходить до думки, що в управлінні державою головне — безпека, а не прогрес. Зрозуміло, що ця безпека в остаточному підсумку може бути гарантована лише «громадянською злагодою».

Пріоритетною цінністю для всіх поколінь українських громадян незмінно, у кожному разі протягом трьох останніх років, є здоров’я, далі — сім’я й матеріальний добробут у всіх його можливих формах, включно з надією на можливість отримувати зароблене власною працею. Ось поруч із цією, незрозумілою жодному суб’єктові «цивілізованих ринкових відносин» цінністю, із різницею в 0,2% і перебуває жаданий «мир, спокій у країні». До речі, про здоров’я громадяни піклуються не тому, що хвороби заважають їм насолоджуватися життям, а тому, що лікування коштує дорого і тому більш ніж половині (54,9%) громадян недоступне.

І потім, річ не так у ранжирі цінностей, як у рівні задоволення громадян їх реалізацією. Якщо мир і спокій у країні найважливішою цінністю вважають 95,4% громадян, то задоволені цим світом — 52,3%. Батьки меншою мірою (49,8%), молоді люди — більшою (56,2%). Мабуть, тому, що зовсім молоді поки що не вийшли в цей дивний світ, який настільки важливий для багатьох і яким так багато хто не задоволений.

А що стосується самореалізації, то її місце в системі цінностей дуже далеко і за здоров’ям, і за благополуччям. Не відбутися як професіонал бояться лише 6,2% молодих і 2% батьків.

А це створює необхідні умови для суспільної відповідальності і готовності громадян брати участь у визначенні та реалізації державної політики.

Ну, ось і чудово. Не варто стільки писати, щоб довести комусь настільки просту річ — що ми, народ України, готові при здоровому глузді і пам’яті виявити свою волю на референдумі з нагоди запропонованої Президентом політичної реформи. Мовляв, 2000-го готові ще не були, а ось тепер...

Так. Не виключено, що нас дуже скоро запросять взяти участь у згаданих визначенні та реалізації державної політики. Але тільки не готовність громадян країни створює для цього умови. Для нас, незалежно від віку (близько 3%), проведення політичної реформи стоїть на 27-му місці з 28 проблем, які нас хвилюють. Менше нас хвилює лише деструктивна діяльність опозиційних сил.

Безкрай

Насправді сказане в президентському посланні парламенту — це те, за що ми, батьки нинішніх дітей, голосували 1991 року на тому, другому в нашому житті референдумі. Ніхто особливо не розповідав нам, що ми вже готові брати участь, ми зробили це самі. Та ось із суспільною відповідальністю...

І закон, і мораль (пам’ятаєте?) об’єднують нас як суспільство тоді, і тільки тоді, коли ми їх не лише встановлюємо, а й виконуємо. Наші діти прийшли у світ тоді, коли ми, батьки й матері, зламали старі закони та мораль і встановлювали нові.

Закон. Ми, батьки-матері, у нашій покійній мирній і застійній державі фактично не відчували бульдожих бійок із кривавим кінцем. Викидання
з-під килима називалося «зміцненням керівництва» чогось або чимось. Держава була зайнята собою, ми — собою. Держава іноді звертала на нас увагу і ділилася проблемами, мовляв, неурожай знову. Ти дивись, ой-ой-ой, хитали ми головами зацікавлено і бігли у своїх справах.

Закон у нас був, і ми його не те щоб боялися, а навчилися обминати. Обманювати державу й щось у неї поцупити ні гріхом, ні злочином не вважалося. Так ми й жили — ніби разом, держава окремо, але за нами наглядала, якщо хто попався — було непереливки.

Однак ні поваги до держави, ні законослухняності нам це не додало. Якщо нас запитати прямо, чи впливає закон на наше повсякденне життя, то лише 42,2% із нас, батьків, дадуть відповідь «так» А коли запитати, які риси ми хочемо насамперед виховати у своїх дітях, то з’ясується, що законослухняність вважають однією з найважливіших чеснот однаково малі частки в усіх поколіннях — від 7,6% дідів до 6,2% молодих. Ми не вчили наших дітей поважати закон і виконувати закон. Законові байдуже, він dura. Гірше нам.

А потім настав час змін... Ми, здається, поміняли все. Окрім килима. Він просто став тоншим, бульдоги під ним — дрібнішими. Але зубатішими, з міцними ліктями й коліньми. Метушні під килимом додалося, і час від часу чиясь пазуриста грабка тягла під килим щось із того, що раніше гордо йменувалося народним надбанням.

Ні, ми не зняли килим. Ми припинили розмови про популярну наприкінці 1980-х гласність і навіть транспарентність. Ми завели свої маленькі килимки, кожен — свій, і стали тягти під них, що поруч лежало. Закон почали не обходити, а переступати через нього. Не помічаючи під ногами. Ми не вчили наших дітей і неповаги до закону. Ми зробили їх свідками і тому співучасниками безкраю. «Підняти» мільйон було легко, і багато хто «піднімав»; менш як за 300% прибутку або 50% «відкоту» багато хто не працював, а за сотнею, що валяється на вулиці, не нагинався.

Можливо, тому наші діти розраховують у житті лише на удачу — майже кожен десятий (9,7%); із батьків — лише 2,4%. І меншою мірою, ніж ми, вважають працьовитість найважливішою рисою людини (молодь — 56,3%; батьки — 68,7%). І, дивлячись на нас і наше вміння «крутитися», кожна четверта (25,5%) молода людина переконалася в тому, що рівень і якість освіти не мають значення, головне — мати багатих батьків чи родичів або «своїх людей» при владі чи в комерційних структурах. Адже наші діти не жили в 1960-х, коли ще показували американські «виробничі» фільми про фермерів, які розорилися, гарують на конвеєрі і відкладають по п’ятірці щомісяця в банк. Вони бачать уже кінцевий результат, якого досягли Америка та Європа...

Коли Франклін Рузвельт став президентом, у США бушувала Велика депресія. За три роки обсяги промисловості впали до 20% показників докризового періоду; чисельність безробітних перевищила третину працездатного населення країни; неймовірного розмаху набули корупція та злочинність; правоохоронна система демонструвала корумпованість і безсилля — зі 100 злочинів лише три завершувалися судом. Було підірвано засади соціальної солідарності суспільства, його охопила моральна депресія, невір’я в усталені норми моралі, права та правопорядку — національними героями США стають Аль Капоне і Діллінджер. Схоже?

«Новий курс» Рузвельта базувався на поверненні суспільству віри у власні сили. Зробили три речі: промисловців зобов’язали реалізувати програми суспільних робіт; ватажків мафії — обмежити діяльність; кінематографістів — припинити романтизувати злочинців і сформувати нові ідеологеми, відомі сьогодні під назвою «американської мрії» із двома складовими: американський характер (людина, котра завжди протистоїть злу і перемагає його) плюс традиційний хепі-енд. Кажуть, після зустрічі мафіозі в Нью-Йорку було поставлено камінь із написом «Усім вистачить». А в боротьбу з чорним кіно включилися церква та громадські організації. Через два роки Велика депресія пішла на спад. І була останньою. Оскільки, якщо за правилами й законом, — усім вистачить.

Вважають, що закон дуже впливає на їхнє повсякденне життя, лише 30,6% молоді (проти батьківських 42,2%). Більш аніж кожна п’ята (21,5%) молода людина закон ігнорує (батьків — 13,7%).

З мораллю відбувається те саме, що й із законом. Ще нікому не вдавалося красти та брехати морально. Народне надбання, що залишилося безгоспним, — дуже велика спокуса. На початку 1990-х один із теоретиків громадянського суспільства Е.Геллнер поставив запитання: «Чи здатні взагалі опортунізм, цинізм і аморальність, що супроводжують руйнацію старого тоталітарного ладу.., породити ту етику найвищої відповідальності, яка є неодмінною умовою існування ефективної індустріальної економіки?» Добре, що він не одержав відповіді й помер раніш, коли питання ще залишалося відкритим. Нині, у 2003-му, відповідь ясна й однозначна — ні, не здатні. За нашої загальної, але громадсько безвідповідальної участі. Чи то голосуючи в 1991-му ми перевищили її рівень, чи то самі піддалися спокусі. Але це при нас «кинути» стало доблестю, плагіат — нормою, хамство — жартом. Навіть спійманий на злодійстві та/або брехні, ніхто не червонів. Не було перед ким червоніти. Нікому не треба було думати, що завтра колеги не подадуть йому руку.

Ми прийняли ці правила гри без правил. Їх прийняли наші діти. Вони наслідують тих, хто не червоніє, і в дворах грають у «Бригаду».

Наші діти значно спокійніше, ніж ми колись, ставляться до дошлюбних сексуальних стосунків; до них же, але випадкових (3,8 проти 3,0 і 2,4); тих самих стосунків, але до досягнення повноліття (4,0 проти 2,7 і 2,0); проституції (2,9 проти 2,2 і 1,5); вживання легких наркотиків — 2,2 ( 1,6 і 1,4).

А водіння автомобіля в нетверезому стані (2,0 проти 1,7 і 1,5) разом із перевищенням швидкості в населеному пункті (2,6 проти 2,0 і 1,8) засвідчує насправді те, що молодим нашим громадянам більше, ніж нам, байдужі всі треті особи й населення того самого населеного пункту.

Сильний вплив моралі на поведінку в повсякденному житті визнали лише 43,7% молоді (батьків — 63,3%); на кожну десяту (10,6%) молоду людину норми моралі не поширюються. Чиста совість як першочергова умова щастя набрала 3% голосів молоді (серед батьків трішки більше — 5,5%). 28,2% молодих людей вважають, що домагатися свого щастя слід за будь-яку ціну (батьків — 17,1%). Так, при цьому вважають, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш 68% дітей (батьків — 78,6%). Існує стійка тенденція до зниження морального порога. Чужі листи вже можна читати...

І в цьому винні ми. Намагаючись змінити країну й державу, ми не змінили ні себе, ні собі. Умовно кажучи, ми зробили із собою лише те, що й із вулицями — перейменували все підряд і заспокоїлися. На ремонт не вистачило ні часу, ні сил. Ми були індивідуалістами, асоціальними інтровертами й залишилися ними. Ми як не розуміли, що я в порядку тоді, коли в порядку ти, так і не навчилися це розуміти. Нас цікавили лише власний добробут, власний килимок — і залишилося так само.

Змінилися методи досягнення добробуту. Вони стали простіші, жорсткіші й цинічніші. Ми переважно обходили закон і владу, наші діти готові порушити закон і купити владу. Нашим дітям стало важче й легше. Важче — тому, що йде війна всіх проти всіх. Якщо раніше в нас був один візаві — держава, і ми, пліч-о-пліч як один до неї ходили і просити, і красти, то нині красти почали одне в одного, у конкурента, компаньйона, партнера, у кого прийдеться...

У результаті ми довіряємо одне одному дедалі менше. Три роки тому, у лютому 2000 р., понад чверть (26,7%) із нас вважали, що більшості людей можна довіряти. Сьогодні так думають лише 17,5%. Серед молодих людей показник довіри до людей упав із 23,7% до 13,7%; серед батьків — 29,5% і 18,9%. На друзів у житті ніхто не розраховує (молоді — 1,2%, у всіх інших вікових групах — менше 1%).

У переліку 14 чинників, які викликають у нас найбільший страх, третє місце в групі молоді займає страх перед зрадою близьких людей: зради бояться понад чверть (27%) наших дітей. А зрадили їх ми. Можливо, тому і боїмося зради менше (17,9%), виправдовуючись часом. Часи такі. Був чудовий фільм про радянську американську мрію «Москва сльозам не вірить». Часи завжди однакові, сказала капосна тітка, негативна героїня. Вона права. Час робимо ми. Ми — сьогоднішні батьки, дорослі, предки, скелети, старики і як там ще, робимо свій час для себе та своїх дітей, ми — сполучна ланка часів, а не вони. Поки ми живі, ми несемо відповідальність за час. І перекладати її на дітей не можна.

Хто такий Комінтерн?

Ідучи на роботу, я поінформувала колег, ось, мовляв, вулиця, на якій я багато років жила, колишня Безаковська, нині Комінтерну... «А хто такий Комінтерн?» — запитав колега, представник групи 18—29. Поки я приходила до тями, провідний експерт, котрий входить у групу «батьки», задумливо почав розмірковувати в тому сенсі, що Іван Степанович Комінтерн, ясна річ, — нарком освіти, але от до Луначарського чи після? Кілька хвилин ми вели розумну дискусію про місце Комінтерну в становленні системи освіти в колишньому Союзі, а представник молодшого покоління уважно слухала бесіду дорослих, ані на секунду не засумнівавшись...

Приблизно так виглядає наше ментальне спілкування батьків-дітей, а з деяких питань — і в середині цих груп. Ті самі місця, де ми, батьки й діти, думаємо й розуміємо однаково, не дуже затишні. Там нас або мало, або, якщо багато, значить думаємо ми так, ніби маємо намір спеціально спростувати тезу про падіння рівня негативізму в країні.

Ми однаково думаємо про світовий статус України. Більшість із нас (72—75%), незалежно від віку, вважають: Україна сьогодні — це маловпливова європейська держава, котра перебуває в пошуку свого місця в світі. На думку трохи більш як половини опитаних (майже 53%), це країна, що знаходиться під впливом Заходу. Лише близько 10% вважають її впливовою європейською державою. І єдине, де думки батьків і дітей не збіглися: трохи більше (56%) батьків, ніж дітей (51%), вважають Україну невпливовою країною «третього світу» з невизначеною зовнішньою політикою.

Про Україну як Батьківщину ми думаємо в цілому непогано. Україна для нас скоріш мати, ніж мачуха (62,9% батьків і 53,8% дітей). Більш як для кожного п’ятого, незалежно від покоління, вона — мачуха.

Скоріш Батьківщина, ніж місце проживання (для 68,2% батьків і 60,4% дітей). Для третини (33,1%) молодих людей Україна скоріш не Батьківщина, а місце проживання (серед батьків — для 27,1%). У парі «рідний будинок — притулок», скоріш рідний будинок (78,1% і 69,9%). Для кожного шостого (16,4%) молодого українця — притулок. І нарешті, країна, в якій хочеться жити та працювати для її ж блага, — 59,9% і 44,5%. Майже для третини (30,7%) молодих Україна — це країна, з якої хочеться виїхати (серед батьків — 18,4%).

Спільна історія, за визначенням об’єднуюча співтовариство в націю, нас не особливо об’єднує. 38,1% батьків вважають: історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії та Білорусі. Серед молодих людей так думають майже на 10% менше (27,3%). Приблизно по 24% батьків і дітей вважають Україну єдиною наступницею історії і культури Київської Русі; але приблизно 8% переконані, що нинішня історія України розпочалася з Запорізької Січі; 2,9% батьків і 1,8% дітей — із Галицько-Волинського князівства; 9% батьків і 13,7% дітей — що нинішня історія України розпочалася в 1991 р.

І минула війна для нас була різною. Для 55,7% молодих і 64,6% батьків вона була Великою Вітчизняною, для 30,4% і 27,2% відповідно — Другою світовою; для 3,8% батьків і 6,6% дітей — німецько-радянською.

І самовизначаємо ми себе по-різному. Батьки частіше думають про себе як про слов’ян (17,7% проти 11,9% дітей), про православних (37,9% проти 24,3%), про радянських людей (19,6% проти 4%). А ось європейцями відчувають себе приблизно по 8% і батьків, і дітей.

Виявився значимим етнічний чинник. 35,7% молоді і 32,7% батьків віддали перевагу тезі, відповідно до якої лише українці повинні мати право обіймати посади президента та прем’єр-міністра, перед тезою: «не важлива національність кандидатів за умови, що вони професіонали й чесні». При цьому виховання національної самосвідомості в родині вважають важливим лише 3% молодих людей і 4% батьків.

Молодим людям ближні — сусіди, жителі регіону, України, СНД і європейці — значно менш цікаві, ніж батькам. Молодь хвилюють умови життя переважно своєї сім’ї (91,5%); так, умовами життя людей в Україні занепокоєні 30% батьків, молоді — 23,2%; сусідів — 30,7% і 19,7% відповідно.

Не має шансів об’єднати нас релігія. По-перше, релігійність вважають найважливішою якістю лише 11,7% молодих людей; батьків — іще менше (9,6%). По-друге, приналежність до української церкви (УАПЦ, УГКЦ, УПЦ-КП) вважають важливою, зокрема для патріота України, тільки 29,2% молодих людей і 26,2% батьків; не важливим — 39,7% і 41,3% — відповідно.

У остаточному підсумку порозуміння поколінь загалом не цілковите. В усіх поколіннях частка впевнених у тому, що він розуміє (розумів) своїх дітей (батьків) вища, ніж тих, хто впевнений, що розуміли його. Люфт нерозуміння становить від 8% у стариків до 16% у молодих. Причому частка тих, хто переконаний, що діти їх не розуміють, вища, ніж тих, хто переконаний, що їх не розуміють батьки.

Зате безпосередні стосунки діти—батьки стали чи то довірчіші, чи то простіші: 35,6% нинішніх батьків зверталися до своїх батьків на Ви; сьогодні це притаманно лише 13,3% дітей. Високий взаємний рівень піклування: у середньому 60—70% нинішніх батьків готові надавати матеріальну допомогу дітям (обов’язково чи по змозі) після досягнення ними 18 років, після здобуття освіти та після створення дітьми власної родини; 97,8% дітей готові надавати матеріальну допомогу батькам. Що дає надію на те, що жодна ланка в ланцюзі часів не випаде.

Де республіканців братимемо?

Не пам’ятаю, хто з діячів, не пам’ятаю якої, але Французької революції сказав: «Побудувати республіку — не штука. Але де взяти стільки республіканців? »

І справді.

Res publica — справа суспільства чи суспільна справа, як кому більше подобається, але не домогосподарств під килимками. Публічна, тобто суспільна влада засновується в інтересах усіх, отже, сила цієї влади не може слугувати приватним інтересам тих, кому її довірено. Це з підручника. Людині лише через саме її народження належать права на свободу, власність, безпеку й опір порушенню цих прав. Це також із підручників, і ми їх читали.

Але на запитання про те, що найбільше об’єднує чи може об’єднати народ України в єдине співтовариство, ми здебільшого і без значних відмінностей між поколіннями відповіли: прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян України (батьки — 54%; діти — 52,5%). Потім — рівні права та співіснування в рамках єдиної держави (21,4% і 20,7%, відповідно); спільні політичні принципи й ідеї (7,6% і 7,4%); спільна східнослов’янська культурна й історична спадщина (по 4%); і нарешті — знання й розуміння української мови (4,1% і 3,4%).

Можна зрозуміти, чому економічна складова нашого об’єднання стала пріоритетною. Не можна зрозуміти іншого — чому ми не враховуємо те, що добробут без рівних прав у нас уже є. Точно такий самий, як і права, — тобто дуже нерівний. У співвідношенні приблизно як великий килим і маленькі.

А ми либонь пречудово й детально змалювали чесноти, які, на нашу думку, мають бути притаманні патріотові України. У ранжирі цих чеснот готовність боротися за дотримання прав і свобод громадян України стоїть перед турботою про стабільний добробут своєї сім’ї. Вважають цю чесноту важливішою представники всіх поколінь без значних розбіжностей. Так само, як і повагу до законів і інститутів влади України.

Іншими словами, батьків і дітей і усіх нас уже сьогодні об’єднує або нерозуміння, або небажання зрозуміти, що без рівних прав і прагнення до них немає рівних можливостей, отже — добробуту, що відповідає внеску кожного в спільну справу, у республіку. Як і без законів і влади, заснованої в інтересах усіх. Або небажання для цього щось зробити.

Своїм народженням дане право на опір обмеженню наших прав реалізовувати ані ми, ані батьки, ані діти, не збираємося. Між поколіннями фактично немає розбіжності в оцінках того, що краще: терпіти труднощі (як матеріального порядку, так і нехтування цивільними правами) заради збереження порядку в країні чи вийти на вулицю з протестом. Так, серед молодих схиляються до терпіння 18,5% — проти чверті (24,7%) батьків. Проте вийти на вулицю з протестом вербально готові трохи більш як половина і батьків (55,4%), і дітей (53,2%). Просто молодим поки що трудніше відповісти.

Гра без правил триває, бо ми прийняли її правила. Точнісінько так само, як співаючий ректор співає не тому, що вміє, а тому, що ми його слухаємо. Ми обрали свій шлях. Механізм запущено й він працює. Зі спокійною наполегливістю та невблаганністю асфальтового котка. І під нього лягають наші долі й долі наших дітей...

І якщо навіть сьогодні Леонід Данилович встане не з тієї ноги чи з’їсть що-небудь не те й захоче відразу раптом навести порядок, викоренити корупцію, посадити злодія у в’язницю (не одного, а всіх, хто заслужив), а хабарника віддати під суд, то нічого з цього геть-чисто не вийде.

По-перше, немає вже механізму викорінювання й саджання. За звуками та зойками, що долинають з-під великого килима, чутно, що там унизу, даруйте, угорі йде своя війна всіх проти усіх. І органи, формально покликані викорінювати й саджати «не зважаючи на», давно в цю метушню втягнені й, відповідно, зірко дивляться не лише на те, кого можна, кого не можна, а й у різні боки — хто з заступників першої особи чий. Зайняті вони, органи, один одного пильнують.

По-друге, немає й не було в нас суду. Феміда наша — з очима, не лише широко відкритими, а й косими. Приблизно туди ж, куди зірко дивляться органи. А щоб судді, особи недоторканні, поводилися пристойно, до них і доторкатися не треба, їм зарплату можна не платити. Ось нині заборгованість суддям по зарплаті перевищує 2 млн. грн., вони самі до судів звертаються, так і забезпечать один одного роботою. Не до хабарників.

По-третє, — і в цьому сіль — на спроби Леоніда Даниловича виправити систему ми відреагували б приблизно так само, як на оприлюднення стилю, лексики та змісту його власних промов на майорських записах. Або на публічні заяви про те, що він, гарант і арбітр, знає за прізвищами всіх, хто там з-під килима грабку пазуристу висував. Але не скаже. На все це ми реагуємо стабільно — тобто ніяк.

А щоб у нас сумнівів у цьому не було, то голова Вищої ради юстиції країни, будучи за сумісництвом народним депутатом, вніс законопроект «Про соціальні та правові гарантії Президенту України». У проекті передбачається «право на податкову амністію, яка полягає в звільненні від фінансової, адміністративної чи кримінальної відповідальності платника податків за відхилення від податкових зобов’язань, не декларування доходів і валютних цінностей і нерухомого майна, розміщеного в Україні та за її межами». Ось і вся республіка. У сенсі закону і рівних прав.

По всьому по цьому, по-четверте. Байдуже, хто надумає рано-вранці порядок наводити. Прийде він під цей, даруйте, у цю систему, із так працюючими механізмами і такими, як ми, громадянами. Ну, і? Хотіла б я подивитися на Рузвельта, щоб він у нас із нами за два роки зробив.

Адже в нас є все, аби побудувати республіку. У нас є держава й Конституція. У нас є мільйони робочих рук і світлих умів. У нас є земля та річки, моря й гори. У нас є все. Крім одного. У нас немає республіканців. І судячи з молодого нашого покоління, у найближчому майбутньому не буде… І ми, і наші діти все ще вважаємо (або хочемо вважати), що скарб, який кожен нажив поодинці, можливо колись обернеться тією самою європейською, впливовою, багатою для всіх Україною. Так не буває. Загальна справа робиться разом. Доки всі не схочуть, ніхто нічого толком не одержить.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво