«Дружні» поради і вимоги російських «вболівальників» за долю України - Політика - dt.ua

«Дружні» поради і вимоги російських «вболівальників» за долю України

19 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 19 серпня-26 серпня

В українських ЗМІ, зокрема на шпальтах «Дзеркала тижня», досить часто виступають Андрій Окара, доц...

В українських ЗМІ, зокрема на шпальтах «Дзеркала тижня», досить часто виступають Андрій Окара, доцент Академії держслужби при президенті РФ, та Олександр Лебедєв, депутат Державної думи РФ, координатор Групи з питань зв’язків із парламентом України.

Вони позиціонують себе як симпатики України, які щиро вболівають за її долю та стан українсько-російських відносин, навіть наражаючись через це на обструкцію та глумливі коментарі з боку російського політикуму і своїх колег.

Обидва достойники в цілому позитивно — А.Окара навіть захоплено, О.Лебедєв толерантно — ставляться до помаранчевої революції.

Однак жоден з них не сприймає позитивно стратегічного зовнішньополітичного курсу України, попри різні форми і тональність донесення до читача своїх міркувань і думок.

А.Окара більш схильний до концептуального, навіть з метафізичними елементами, осмислення ситуацій і подій, в ході якого він робить спроби інтелектуального, м’якого прищеплення українській громадськості думки про хибність і безперспективність геополітичної стратегії України.

О.Лебедєв концептуально приземленіший і набагато прагматичніший у статті, опублікованій у «Дзеркалі тижня» (30 липня, 2005 рік), вихваляє мудрість президента Російської Федерації і його особистий внесок у розвиток відносин з Україною, ганить «абсурдність» поведінки «жовто-блакитної збірної», тобто нової влади України, і демонструє агресивно-істеричний підхід до оцінки стану українсько-російських відносин у конкретних сферах.

Торкаючись геополітичної стратегії України, обидва представники російського політикуму пропонують новій українській владі безліч варіантів поведінки, але, крий Боже, не курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Зокрема А.Окара вважає, що уряд України, використовуючи вітальну, креативну енергію народу, розбурхану минулорічними революційними подіями, має поставити перед країною, наперекір українському історичному досвіду і національній «кармі» вічних невдах, якесь надзавдання і визначити, яка геополітична ідентичність є актуальною для сучасної України: «транзитна» (Україна як «міст» між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем), «морська» (Україна як «цариця південних морів» і прибережних територій), «лімітрофна» (Україна як центральна ланка Чорноморсько-балтійського «санітарного кордону» між Західною Європою і Росією), «континентальна» (Україна як «heartland» — «серцевинна земля» євразійського континенту, основа для утримання «великого простору») («День», 16 червня 2005 року). Красномовні і розлогі дифірамби помаранчевій революції і фантазії з приводу можливих варіантів геополітичного майбутнього України А.Окара супроводжує висновком, що її «головний історичний сенс» ажніяк «не у вбивчій для України євроатлантичній стратегії нової влади». («Дзеркало тижня» від 7 травня 2005 року). Він також недвозначно стверджує, що «мрія про інтеграцію в євроспільноту, по своєму хвору та стражденну, не набагато перспективніша ніж відновлення СРСР («Дзеркало тижня», 5 лютого 2005 року) і що провал з ухваленням Конституції ЄС деконструював міф про можливість вступу України у це співтовариство і, таким чином, поставив під сумнів ідеологему «європейського вибору» («День», 16 червня 2005 року). У такому ж дусі висловлюється О. Лебедєв, вважаючи, що «обвальна криза в Європейському Союзі поставила хрест на мріях політичної еліти України про швидку інтеграцію в Європу» («Дзеркало тижня», 30 липня 2005 року).

Висловлюючи прихильне ставлення до задекларованої урядом України стратегії «україноцентризму», А. Окара вважає, що ця стратегія «передбачає не лише відмову від «євроцентризму», «американоцентризму» та «москвоцентризму», а й розбудову на основі свого власного «максималістського» духовного та історичного досвіду моделі України як самодостатньої держави, котра прагне бути суб’єктом міжнародної політики, а не об’єктом чужих «розіграшів». При такому, на перший погляд, теоретично привабливому трактуванні «україноцентризму», Україна практично позбавляється права на цивілізаційний вибір, опиняється у геополітичній порожнечі і залишається віч-на-віч з Росією. За таких обставин, пропоноване А. Окарою позиціювання України перетворить її на об’єкт лише російських зовнішньополітичних ігор, а не якихось абстрактних чужих розіграшів, оскільки саме російська владна провідна верства мріє про відродження «єдиної Великої Росії» і розглядає Україну як її невід’ємну інтегральну частину.

Підкреслимо у цьому зв’язку, що впливова російська політична еліта і пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані у наступному:

Україна винна у розвалі СРСР і нинішніх негараздах Росії;

незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозою Росії;

Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава; російський і український народи — це єдине ціле з однією вірою, однією мовою і їх возз’єднання є лише питанням часу;

мета возз’єднання росіян і українців — створення єдиного наднароду, з яким рахуватиметься і перед яким тремтітиме Європа і світ.

У світлі викладеного трактування «україноцентризму» у сенсі ізоляціонізму не витримує критики. Під «ураїноцентризмом» слід розуміти рішучу і послідовну державну політику, спрямовану на захист українських національних інтересів, які повинні мати пріоритет перед інтересами інших держав.

В сучасних умовах інтереси забезпечення безпеки України, збереження її національної ідентичності, захист державної незалежності, підтримання і підвищення добробуту нації зумовлюють євроатлантичну і євроінтеграційну стратегію Української держави. Будучи членом НАТО і ЄС або навіть однієї з цих організацій, Україна остаточно виходить із силового поля зовнішньої політики Росії, перестає бути об’єктом її неоімперської політики і знаходитиметься в сім’ї держав, які не зазіхатимуть на її незалежну державність. Жоден європейський політик, не говорячи про уряди країн—членів НАТО і ЄС, не виступає за розбудову «єдиної Великої» Німеччини, Польщі, Франції, Іспанії тощо, не вважає українців німцями, поляками, французами, іспанцями і не виношує планів включити їх до якогось наднароду. Набуття Україною членства у НАТО та ЄС знаходиться у повній відповідності з нормами сучасного міжнародного права, аніскільки не порушує легітимних інтересів Росії і не перешкоджатиме підтриманню і розвиткові нормальних українсько-російських відносин. Ні НАТО, ні ЄС не є замкненими автаркічними об’єднаннями, які забороняють своїм членам стосунки з третіми державами і міжнародними організаціями. З утворенням цих організацій їхні члени не розірвали відносини з Союзом РСР і нині підтримують стосунки з Росією. Нові члени НАТО і ЄС, які приєднались до цих організацій після саморозпуску організації Варшавського договору та РЕВ і наступної дезінтеграції СРСР, також не припинили відносини з Росією. Отже, зображення російськими політиками і ЗМІ євроінтеграційного і євроатлантичного курсу України як політики розриву з Росією є хибним і вводить пересічних громадян в оману, культивує ворожнечу і відчуженість між народами обох країн, вносить елементи розколу в українське суспільне життя. Такий підхід отруює атмосферу українсько-російських відносин. О. Лебедєв пише, що «у Москві, Мінську і Астані з великим подивом стежать за пертурбаціями української позиції в питанні формування Єдиного економічного простору, оскільки Київ категорично відкидає все, що пов’язано з Митним союзом». У цьому зв’язку варто нагадати, що Угода про створення ЄЕП є рамковим документом.

Відповідно до його ст.5 «Єдиний економічний простір формується поетапно, з урахуванням різнорівневої та різношвидкісної інтеграції», у тому сенсі, що «кожна сторона сама визначає, у яких з напрямків розвитку інтеграції чи окремих інтеграційних заходах вона бере участь і в якому обсязі».

Прийнятним для України рівнем співпраці в рамках ЄЕП, який не суперечитиме її курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію, є зона вільної торгівлі. В разі її участі у митному союзі чотирьох у переговорному процесі України як з СОТ, так і з Євросоюзом виникнуть серйозні проблеми, які практично заблокують їй шлях до членства у СОТ і унеможливлять створення зони вільної торгівлі ЄС—Україна, що назавжди перекриє вільний доступ українським товарам до величезного євроринку і позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

Не погоджуючись на участь у митному союзі чотирьох, Україна захищає свої довгострокові стратегічні національні інтереси і діє у повній відповідності з положеннями Угоди про створення ЄЕП. Тому звинувачувати українських переговорників, котрі не хочуть обговорювати питання про Митний союз, у «демонстрації амбівалентності, яка межує з параноєю», є, м’яко кажучи, некоректним і нецивілізованим, і навряд чи сприятиме поліпшенню українсько-російських відносин.

Торкаючись питань економічної співпраці, О.Лебедєв вважає те, що «відбувається навколо підприємств і об’єктів іноземних інвесторів в Україні сьогодні, — це чистої води махновщина». Не виправдовуючи неспроможність нової української влади виробити вже на старті узгоджену позицію у питанні наведення порядку у сфері приватизації, не можна погодитись з тим, що уряд України переслідує мету «забрати в іноземців все нажите». Суть проблеми полягає не в формальних організаційно-процесуальних недоліках, а у відновленні законності і забезпеченні публічного інтересу шляхом скасування у визначеному законом порядку оборудок, які здійснені з порушенням українського законодавства або реалізація яких супроводжувалась грубим невиконанням умов приватизації. Огульно звинувачуючи нову українську владу в економічній сваволі, О.Лебедєв висуває вимогу не лише забезпечити гарантії інвестиціям російського капіталу, але й створити пільгові умови для його нових проектів. У цьому зв’язку виникає питання чому мають гарантуватись інвестиційні проекти, здійснені з порушенням українського законодавства і чому для проектів російського капіталу мають бути створені пільгові умови. Відповідно до вимог загальновизнаних принципів права і економічної демократії, порушення закону, хоч би хто це учинив, мають бути виправлені і для всіх без винятку інвесторів мають бути створені рівні умови. При цьому держава має право і обов’язок зберігати контрольні пакети акцій ключових підприємств у стратегічно важливих для національної безпеки галузях економіки України.

З огляду на генетичну, а іноді і родинну, близькість владної еліти двох країн — колишньої радянсько-партійної номенклатури і сумнівні оборудки між українськими та російськими мафіозно-олігархічними кланами, проникнення російського капіталу в Україну за сприяння режиму Л.Кучми досить часто відбувалось непрозоро і посилювало тінізацію її економіки з усіма негативними наслідками, що випливали з цього, для стану економіки країни, її бюджету і добробуту пересічного українця. Крім того, загроза національній безпеці України потенційно криється у політизованості російського капіталу. В Росії існує міцно вкорінена історична традиція підпорядкування діяльності церкви, громадських інституцій і великих бізнесових структур «державним цілям і інтересам». У багатьох сферах, особливо стратегічно важливих, російський капітал є провідником державної політики Російської Федерації, яка часто-густо суперечить життєво важливим інтересам України. Яскравим прикладом можуть служити активне лобіювання російськими кампаніями минулорічного рішення уряду Януковича щодо реверсного використання нафтогону Одеса—Броди; артельна згода російських власників нафтопереробних заводів в Україні, яка призвела до бензинової кризи навесні 2005 року; доведення до межі банкрутства Чорноморського суднобудівного заводу, власниками якого є російські інвестори.

За таких обставин мова має йти не про якісь спеціальні пільги для російського капіталу, а про запровадження для всіх інвесторів рівних можливостей і прозорих схем приватизації, які не створюватимуть загрози національній економіці і безпеці України.

Ставши на шлях, добре вторований великодержавними російськими шовіністами, О.Лебедєв висловлює стурбованість становищем російської мови, російської культури і православної церкви в Україні і висуває вимогу до нової влади України створити умови для нормального функціонування російської мови в усіх сферах, в тому числі офіційній.

Інакше як цинічною, лицемірною і провокативною таку позицію кваліфікувати не можна, оскільки загальновідомо, що саме українська мова ієзуїтськими і насильними адміністративними методами систематично викорінювалась з ужитку практично у всіх сферах по всій Україні і ще зараз залишається в упослідженому становищі у багатьох регіонах, в яких українське населення становить більшість. За роки панування режиму Л.Кучми процес русифікації України не лише не припинився, а навіть посилився через абсолютне панування в українському інформаційному просторі, книжковому ринку і у шоубізнесі російської мови. В Україні вживаються надто помірковані і скромні заходи по відродженню української мови у сфері освіти і культури. Однак за роки незалежності в Україні не було дискредитовано ні російськомовне населення, ні його культурні та духовні запити. Тому істеричні заклики про поліпшення стану російської мови і культури не є піклуванням про права етнічних росіян, що мешкають в Україні, а боротьбою проти мовних прав українців і відродження української мови в Україні.

Правові основи української державної мовної політики визначені Конституцією України і підтверджені рішенням Конституційного суду України, відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам і виключають мовну дискримінацію осіб, що належать до національних меншин. Саме тому ні в українських судах, ні в Страсбурзькому суді з прав людини ніколи не було зареєстровано жодної скарги на порушення в Україні мовних прав росіян. Шанси виграти такі справи в суді, на жаль, мають скоріше українці. В Україні не існує жодних обмежень щодо діяльності російської православної церкви, відомої як Українська православна церква Московського патріархату. Більш того, ставлення української влади залишається невиправдано толерантним навіть до тих парафіяльних священиків УПЦ МП, які систематично ведуть відверто антиукраїнську діяльність і особливо «відзначились» під час минулорічної президентської кампанії в Україні. Якщо пан Лебедєв дійсно піклується про поліпшення українсько-російських відносин, він мав би звернутись до патріарха РПЦ Алєксія II з порадою закликати своїх підлеглих в Україні поводити себе відповідно до заповідей божих, а не виконувати ворожі Україні політичні замовлення.

Насамкінець О. Лебедєв застерігає українську еліту проти спроб зробити свою державу «плацдармом для експорту революції» в Росію і попереджує, що «це означатиме проведення дійсно імперської політики — такі вже в нас суспільні настрої». Цей пасаж викликає у пам’яті почату Путіним другу чеченську війну у відповідь на невідомо ким здійснені у Москві теракти, заднім числом приписані чеченським терористам. Слава Богу, щодо братерської слов’янської України О. Лебедєв обмежується прогнозом лише холодної війни, оскільки сподівається, що й її «молода за історичними мірками Українська держава не перенесе».

Суть цієї неприхованої філософії лежить на поверхні: не підете на поступки у сферах, які стосуються інтересів державної безпеки і самого існування української нації, оголосимо війну, поки що холодну, а casus belli знайдеться.

У цій ситуації найбільшою помилкою української влади було б запопадливе, як за часів Кучми, виконання забаганок, вимог і ультиматумів «старшого брата». Цей шлях ми вже проходили і відомо, що він веде до глухого кута.

Оздоровлення українсько-російських відносин може відбутися лише у тому випадку, якщо обидві сторони враховуватимуть легітимні інтереси одна одної і керуватимуться в своїх стосунках загальновизнаними нормами сучасного міжнародного права.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво