Дорога ложка до обіду, або Україна на євразійському роздоріжжі - Політика - dt.ua

Дорога ложка до обіду, або Україна на євразійському роздоріжжі

27 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 27 січня-3 лютого

Газова та породжена нею політична криза завадили більшості ЗМІ звернути адекватну увагу на висту...

Газова та породжена нею політична криза завадили більшості ЗМІ звернути адекватну увагу на виступ керівника українського Представництва при Європейських Спільнотах Романа Шпека перед комітетом Європарламенту у зв’язках з Україною від 11 січня нинішнього року. Представник України при ЄС сказав дослівно таке: «Україна не може залишатися незалежною, суверенною країною з ринковою економікою за межами Європейського Союзу», а також закликав ЄС «завершити період вагань та надати Україні перспективу членства в Союзі, чим раніше, тим краще».

Хочеться вірити, що така серйозна офіційна заява високопоставленого українського дипломата була погоджена з керівництвом МЗС, а відтак це означає, що окремі можновладці в Києві починають звертати увагу на той факт, що історія досі не знає прикладів вдалої трансформації пострадянських держав у демократичні країни з ринковою економікою поза процесом інституційної інтеґрації до Євросоюзу. І навряд чи Україні першій вдасться те, що досі не вдалося жодній постсоціалістичній країні.

Неупереджений аналіз макроекономічних показників та торгівельного балансу країн доводить, що вступання до Євросоюзу (як процес від моменту винесення позитивного рішення Європейською Радою за заявою держави й до набуття чинності відповідною угодою про вступ до ЄС) є потужним імпульсом для розвитку й модернізації економіки будь-якої країни-кандидата, проте й поза цим процесом економіка країн може розвиватися не менш інтенсивно. Не лише нові й динамічні світові економічні надпотуги – Китай та Індія – демонструють вражаючі стабільні темпи зростання ВВП (9,1% та 6,2% у 2004 році відповідно), схожі результати у Росії, Казахстану, Азербайджану, Білорусі. Цікаво, що у світовому рейтингу-2004 серед 50 лідерів за показником зростання ВВП кількість європейських держав не вражає, а демократичних чи майже демократичних – і поготів: Ліхтенштейн, Латвія, Литва, Естонія, не найдемократичніші Румунія, Молдова та Україна, а також умовно європейські Туреччина, Грузія та Вірменія – разом рівно 20%.

Висновок простий: сталому динамічному зростанню національної економіки сприяють стабільний помірковано авторитарний режим, сильна центральна влада та ліберальне економічне законодавство. Засадничі європейські вартості, як-от: шана до людської гідності, свобода, демократія, рівність, верховенство права та шанування прав людини, зокрема прав осіб, які належать до меншин, – аж ніяк не є передумовою «економічного дива». Мабуть, саме тому Туреччина, що за темпами зростання ВВП випереджає всі без винятку держави — члени ЄС, тривалий час мала й досі має чи не найбільше проблем з виконанням саме першого копенгагенського критерію членства в Євросоюзі.

До речі, торгує Європейський Союз не лише з тим, хто демократичний, а й із тим, хто недемократичний, проте вигідний контрагент: серед основних торгівельних партнерів ЄС почесні 2 та 4 місця посідають авторитарні Китай і Росія.

Отож, Роман Васильович мав рацію, коли казав, що Україна, яка житиме за європейськими стандартами й керуватиметься європейськими цінностями, може відбутися лише за умови «повномасштабної» (як сказано у спільній заяві за результатами останнього саміту Україна – ЄС), а радше – інституційної інтеґрації до Євросоюзу. Проте трохи дивно з уст досвідченого українського дипломата чути на початку 2006 року заклик до європарламентаріїв «надати Україні перспективу членства в Союзі». Нагадаємо, що рік тому Європейський Парламент уже зробив для нашої держави чи не все, що міг, прийнявши безпрецедентну для інституцій Євросоюзу резолюцію щодо України. У ній представницький орган ЄС закликав Раду, Комісію та держави-члени «розглянути, поза межами заходів Плану дій в рамках Європейської політики сусідства, інші форми асоціації з Україною, надання чіткої європейської перспективи країні та відповіді на продемонстровані переважною більшістю українського народу прагнення, що, в кінцевому підсумку, може привести до вступу країни до ЄС». Окрім цього, Європарламент зобов’язався «допомагати і підтримувати Україну» в процесі трансформації, що має на меті повноправне членство в Євросоюзі.

На жаль, рік тому Україна не скористалася насправді унікальним шансом кардинально змінити парадигму відносин із ЄС, перевівши її з площини партнерства у площину реальної інтеґрації. Вже у лютому європейські бюрократи, які не могли на той час вирішити, що ж їм робити з Туреччиною, яка все наполегливіше стукала в європейські двері, зітхнули з полегшенням: новопризначений український віце-прем’єр із питань європейської інтеґрації, давній соратник президента Ющенка Олег Рибачук проголосив великим здобутком української дипломатії підписаний у Брюсселі План дій Україна–ЄС – головний інструмент європейської політики сусідства, що, за означенням, стосується «сусідніх країн, які на сучасному етапі не мають перспективи членства в Євросоюзі».

Мабуть, після цього в Брюсселі та Страсбурзі хіба що потішалися із заяв головного українського євроінтеґратора-неофіта про терміни подання Україною офіційної заявки на вступ до ЄС: два тижні, півроку, рік. Бо головне стратегічне завдання, що його розв’язав Брюссель, переконавши офіційний Київ підписати План дій Україна-ЄС, – це трирічна ґарантія (період, на який розрахований ПД) від української заявки на вступ. Якби український уряд подав таку заявку на початку 2005 року, коли вся Європа була в захопленні від помаранчевої революції, – навряд чи брюссельські політики наважилися б сказати Україні «ні». До речі, такої самої думки в січні минулого року дотримувався й чи не найавторитетніший та найкомпетентніший вітчизняний євроінтеґратор Олександр Чалий, який протягом тривалого часу відповідав в українському уряді за європейський напрям. Але, на жаль, у лютому 2005-го євроінтеґрацією в українському уряді опікувався вже інший політик...

Отож, дивно нині звучать голоси деяких представників української дипломатії, які закликають Європарламент надати Україні «європейську перспективу» або вважають, що наразі основне середньострокове завдання України на європейському напрямі – укласти угоду про асоціацію чи приєднатися до Угоди про створення Європейського економічного простору (EEA). Стосовно європейської перспективи, то зрозуміло: навряд чи Європарламент надаватиме нам її щосічня. Що стосується угоди про асоціацію – то чи відповідає українським інтересам мрія базувати взаємини з ЄС, своїм найвпливовішим сусідом, на угоді, однотипній з тими, які визначають правові підвалини відносин Євросоюзу з Мексикою, Чилі, країнами Маґрибу чи, наприклад, Йорданією? А може, як країни передостанньої хвилі розширення, варто спробувати інтеґруватися до Євросоюзу без угоди про асоціацію? Принаймні уважне прочитання установчих договорів ЄС спонукає до висновку, що асоціація та процедура вступу є, радше, альтернативними парадигмами відносин із Євросоюзом, аніж етапами одного шляху.

І, нарешті, чи слід серйозно обговорювати як альтернативу членства в ЄС можливу участь нашої країни в Європейському економічному просторі? Якщо хтось вважає, що Україна живе у європейській системі координат, а українці – від президента до пересічного громадянина – керуються у своєму житті європейськими цінностями, відповідь може бути ствердною. Якщо ж хтось помічає суттєві відмінності між Україною, з одного боку, та Ліхтенштейном, Ісландією й Норвегією, з іншого, – то напевно їхній ЄЕП (той, що англійською EEA) не для нас.

І останнє. Якщо ми прагнемо лише економічного успіху, то слід активно занурюватись не у Європейський, а в Єдиний економічний простір: динаміка зростання економік Казахстану, Росії та Білорусі набагато перспективніша за Європейський ЕП. Але тоді слід відверто заявити, що зі свободою та демократією ми рік тому погарячкували. Якщо ж свобода і демократія досі приваблюють нас сильніше за дешевий газ та нафту – слід готувати заявку на вступ до ЄС: можливо, після парламентських виборів доля всміхнеться нам удруге, і тоді, одразу після скасування ПАРЕ процедури моніторингу щодо України, ми зможемо аргументовано стверджувати, що не лише на словах шануємо принципи, сформульовані в частині першій статті 6 Договору про Європейський Союз, а отже, на підставі статті 49 цього договору звертаємося з офіційним поданням щодо набуття членства в Союзі.

Звичайно, можна марити й про унікальний, наче наш президент, «третій шлях» та сподіватися, що Україна й поза інституційною інтеґрацією до ЄС спроможеться відбутися як демократична країна з ринковою економікою, в підвалини якої закладено систему європейських цінностей. Ось тільки – нагадаємо ще раз – історії такі прецеденти досі не відомі. За теорією ймовірності, набагато перспективніше сплутати Брюсселю карти й ризикнути подати офіційну заявку на вступ: протягом останніх 30 років ЄС відмовляв заявникам лише двічі: Туреччині 1987 та Марокко 1990, водночас давши «добро» на вступ 18 країнам та ще за трьома визнавши статус офіційних кандидатів на членство. І хай тоді в Брюсселі та решті європейських столиць сушать голову над тим, як реагувати на офіційне клопотання Києва, – ми зможемо з легким серцем зосередитись на завершенні виконання Плану дій Україна–ЄС...

Після того, як редакція вже отримала статтю Г.Друзенка, сталися дві події, про які ми не можемо не згадати.

По-перше, наприкінці минулого тижня Європарламент прийняв звіт комітету з іноземних справ, у якому зазначено, що існування Європейської політики сусідства жодним чином не впливає на право європейських держав подати заявку на вступ до ЄС. На думку комітету, Європейський Союз не повинен зачиняти двері для членства України і Молдови. У документі вітається мирний демократичний процес в Україні й міститься заклик визнати проєвропейські прагнення нашої країни та дати їй чітку європейську перспективу.

По-друге, цього тижня вітчизняний МЗС оприлюднив пріоритети України у відносинах із Євросоюзом у контексті реалізації Плану дій Україна—ЄС. У документі є такий абзац: «Важливим політичним питанням буде визначення українською стороною доцільності подачі вже у цьому році офіційної заявки на членство в ЄС. Рішення про подання такої заявки обумовлюватиметься також і прогресом на шляху виконання Плану дій, у т.ч. проведенням вільних та демократичних парламентських виборів в Україні у березні 2006 року».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво