Донбаське identity: неукраїнська Україна

Поділитися
Тільки тепер, під кінець року, у Донецьку раптом згадали, що Віктор Ющенко вимагає від них позбутис...

Тільки тепер, під кінець року, у Донецьку раптом згадали, що Віктор Ющенко вимагає від них позбутися «спадщини комуністичного режиму», і що за сценарієм рольової гри «українська політика» донецьким слід обуритися і висловити протест. Протест вийшов млявим. Після оприлюднення попереднього списку вулиць, площ, скверів та ін., які слід перейменувати, депутати Донецької обласної ради висловили занепокоєння напруженою ситуацією, що «сформувалася після прийняття указу «Про заходи у зв’язку з 75-річчям Голодомору 1932—1933 рр. в Україні», який передбачає демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків... а також перейменування вулиць, площ, провулків, проспектів, парків і скверів у населених пунктах...» (із заяви, затвердженої сесією облради). Усе це радісними криками зустріли близько сотні активістів Компартії, котрі терпляче мерзли на вулиці в очікуванні вердикту своїх обранців.

Чи треба згадувати про те, що із зазначених заходів також нічогісінько зроблено не було, хоча до завершення ювілейного року залишилися лічені дні? Втім, тут є вагоме виправдання — від самого тільки обсягу роботи опустяться руки у найбільш «свідомого» ентузіаста. За офіційними даними, у регіоні 1350 топонімів, так чи інакше пов’язаних із радянським періодом. У Донецьку, приміром, із дев’яти районів міста тільки два не названі на честь «діячів режиму» — Київський і Пролетарський. Не кажучи вже про вулиці, площі, сквери і проспекти. На карті Донбасу найбільше наслідив вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч Ленін, який згадується 430 разів. Інші, порівняно з Іллічем, у статистиці топонімів представлені більш ніж скромно. Товариш Кіров застовпив 67 вулиць, Михайло Калінін — 57, червоний командир Щорс — 43 і т.д. Найвідоміший «сепаратист», глава Донецько-Криворізької республіки товариш Артем увічнений 33 рази, зокрема його ім’ям названа одна з центральних вулиць Донецька.

Очевидно, вимоги президента із закликом до нещадної боротьби з рудиментами радянської епохи підпорядковані йому чиновники сприйняли надто серйозно. До списку назв, які слід викоренити, потрапили вулиці імені всіх можливих партз’їздів, ювілеїв Жовтня, десяток Комуністичних, три вулиці Юних ленінців, одна Більшовицька, п’ять вулиць Енгельса і 21 — Карла Маркса.

Відповідно в усіх цих місцях треба поміняти таблички, видати жителям нові паспорти (здерши з кожного по 13,5 грн. держмита), перереєструвати всі підприємства, організації і установи... Скільки на це знадобиться часу, у що обійдеться стахановське очищення від червоної спадщини оцінити не береться ніхто. Мер Донецька Олек­сандр Лук’ян­ченко озвучив цифру в 30 млн. грн. для обласного центру. Губернатор Володимир Логвиненко суму для всього регіону назвати не зміг.

«Трудящі маси» і їхні обранці на всю цю метушню дивляться з ледачим подивом: чого їм не сидиться? Коли місцева адміністрація тільки почала формувати списки, всі чекали, що та сама Партія регіонів скористається цим приводом для ударного початку своєї опозиційної діяльності. Проте регіонали ці тези не використовують і у відповідь на прямі запитання обмежуються нейтрально-невиразними коментарями. «Це в нашій історії було? Було. Ми повинні це забути і викреслити? Давайте визначимося, на якому рівні такі рішення треба ухвалювати. Це право громади. Не з Києва треба командувати: це приберіть, це поставте. Я за те, щоб ухвалювала рішення громада, там, де це в її компетенції», — так прокоментував ситуацію глава Донецької обласної ради Анатолій Близнюк, який очолює і регіональну організацію ПР.

«Підняти народ» обіцяли комуністи. Чи то народ на підйом важкий, чи то «комі» не розрахували сил, але масових протестів під їхнім керівництвом також не спостерігається, крім «шуму» в інформаційному просторі. Гуманітарні ініціативи президента залишаються кулуарним скандальчиком, обговорюваним у досить вузьких колах.

Сьогодні можна сміливо говорити про загальне збайдужіння до теми боротьби з комуністичною спадщиною — як із боку виконавців волі президента, так і супротивників цього наміру. Ще 30 жовтня губернатор дав доручення муніципальній владі до кінця року винести на розгляд місцевих рад усі заплановані перейменування. Але і сам він уже починає шукати «відмазки», аби цього не робити. «Поки що немає підстав. Пропонуючи перейменувати, ми вже обвинувачуємо ту чи іншу людину, але бази на підтвердження цього немає. Нині група фахівців займається дослідженням тих часів, і ми будемо продовжувати цю дослідницьку роботу», — пояснює Логвиненко.

Було б неправильно, однак, пояснювати все це тільки байдужістю «Іванів Безрідних» до своєї історії. Усе набагато простіше — у людей є важливіші, хоча й не такі піднесені інтереси.

«Зміна колективної пам’яті сьогодні не відповідає прагматичним потребам повсякденного життя. Віра або невіра в УПА і Шухевича не веде ні до репресій, на щастя, ні до преференцій. Світ повсякденності Південного Сходу реагує на це як на короткочасний зовнішній подразник. Це викликає відторгнення і несприйняття, але
не викликає прагнення об’єднуватися, йти в бій, відстоювати інтереси», — вважає доктор історичних наук, професор Донецького національного університету Олена Стяж­кіна. На її думку, ніякого сюжетного розвитку тема очищення від «червоної спадщини» не набуде. «Є напрацьовані радянською соціальністю практики опертя: це ухиляння, саботаж, формалізація процесу, відписки, імітація бурхливої діяльності, відверта і прихована симуляція. Звідси з’являються списки назв вулиць, які треба перейменувати, але списки ці раптово губляться, забуваються, тонуть у системі погоджень», — зазначає Стяж­кіна.

Таку апатію до вимог позбутися наслідків прогулянки «привиду комунізму» можна вважати й інстинктивним захистом місцевого соціуму від ментально далеких і шкідливих йому ідей.

Що залишиться від Донбасу, коли викреслити з його історії радянський період? Нічого. Річ навіть не в символах і назвах самих по собі. Зрештою, якщо треба буде — відкопають в архівах згадки про якісь козачі курені в цих краях і прилаштують «шароварні» корені сучасним донецьким. Проте буде втрачена єдина встановлена тут державна система суспільної моралі.

Радянська влада залишила далеко позаду відомство Геббельса в нелегкій справі ідейної обробки мас. Агітпроп розтиражував і залишив у століттях немеркнучий образ Донецького Шахтаря, який експлуатують дотепер. Бути шахтарем — означало належати до касти обраних. Навіть сьогодні ставлення «кротів» до тих, хто ніколи не спускався під землю, приблизно таке саме, як у дембелів до ровесників, котрі відкосили від служби — поблажливо-зневажливе. «Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был?» — цей рядок із пісні є найкращим втіленням даної ідеологеми.

Крім радянської моралі з домінуючою роллю трударя стосовно кволої інтелігенції, у Донбасі — так вже історично встановилося — є тільки одна шкала соціальних цінностей. Це кримінальні «поняття», які залишилися з тих часів, коли сюди засилали каторжників для освоєння Дикого Поля. У Донецькій області є міста, засновані і заселені виключно колишніми ув’язненими. Традиції кримінального світу глибоко в’їлися в мову, культуру і побут «донецьких». Ці традиції і «цінності» під сподом соціалістичної законності мирно чекали свого часу. І дочекалися.

Разом із Радянським Союзом раптово помер і донецький моральний еталон — трудівник-шахтар, котрий відрізняється доброю вдачею, але буйною поведінкою. Приклад для імітації залишився тільки один — бандит-скоробагатько одягнений у «косуху» і на джипі. Кримінальна мораль перемогла, і всі спроби зробити переоцінку цінностей на користь фольклорної України з вишневими садками і хрущами закономірно зазнають поразки. Тому що українська патріархальність чужа на землях, де право власності на маленьке, але своє, ніколи не було формуючим світоглядним чинником. Сармат-кочівник, котрий жив одним днем, якось плавно, без паузи, замінився мешканцем кам’яних джунглів (у соціокультурному сенсі), і ніхто з них не переймався з приводу облаштованості клаптика землі, який передасть нащадкам. Навряд чи варто чекати, що принесена ззовні мораль органічно ляже на ціннісні установки місцевих жителів. Ідеалізований козак або рафінований діаспорний патріот героями Донбасу не стануть ніколи.

А запропоноване главою дер­жави «очищення» — просто нова незнайома іграшка: покрутили в руках і відкинули убік, повернувшись до пошуків власного identity між двома традиційними моделями.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі