Доля резидента, котрий вижив - Політика - dt.ua

Доля резидента, котрий вижив

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

Українська спецслужба забула про свого розвідника, покаліченого в ІракуСімнадцятеро загиблих іпонад тридцять поранених — такі наші втрати за півтора року миротворчості в Іраку...

Українська спецслужба забула про свого розвідника, покаліченого в Іраку

Сімнадцятеро загиблих і  понад тридцять поране них — такі наші втрати за півтора року миротворчості в Іраку. Чи доведеться солдатам, котрі повернулися звідти, і офіцерам знову почути на своїй батьківщині сакраментальне «ми вас туди не посилали»? Причому цього разу закид лунатиме цілком справедливо — на відміну від Афгану, до Іраку набирали все-таки добровольців-контрактників. Доля полковника СБУ Олександра Миколайовича Медведя, нині інваліда другої групи, — із серії непарадних історій іракської кампанії.
Ми познайомилися з ним у серпні 2003 року в Кувейті на американській базі «Койот». Там збиралася 5-та окрема механізована бригада, котрій належало першій увійти в Ірак. Кадровий розвідник сам виявив інтерес до журналістів: під час цієї вечірньої бесіди в наметі панувало нервове очікування — що всіх чекає по той бік кордону? Чи готові українські війська до такої місії? Не бракувало й скептичних настроїв. Чудово володіючи англійською, полковник Медведь уже тоді помітив прикру граматичну помилку: на шевронах польової форми українців красувалося «5th Brigade of the Ukraine», із явно зайвим артиклем «the». Мовляв, дрібниця, звісно, але нечистий, як завжди, у дрібницях — 5-й бригаді довелося входити в Ірак і розпочинати операцію з банальними граматичними помилками на шевронах.
Ідея надіслати до штабу Коаліційних об’єднаних окупаційних сил (КООС) у Багдаді українського офіцера розвідки походила від американців. Вони висунули кілька умов: кандидат повинен мати освіту військового розвідника, досвід служби у військовій розвідці й агентурної роботи, достатній досвід роботи за кордоном і досконало володіти англійською. Підхожих кандидатур у «лісі», як на професійному жаргоні називають Головне управління розвідки СБУ, знайшлося лише дві. Один зміг відмовитися — у родині була маленька дитина. Другому ж запропонували дуже настійливо: сказали, що запланована розвідмісія за кордоном відкладається, але ось після повернення з Іраку обіцяно підвищення по службі й робота офіцером безпеки в українському посольстві в будь-якій країні світу на вибір. І хоча американці просили Київ надіслати капітана, координатором агентурно-оперативної розвідки в штабі Коаліційних об’єднаних оперативних сил у Багдаді став полковник ГУР СБУ Олександр Медведь. За два місяці йому вдалося налагодити тісні контакти з американськими, британськими й польськими колегами, скласти план інспекційних перевірок розвіддіяльності всіх контингентів багатонаціональної дивізії, який високо оцінило командування. Однак більшу частину інформації давали польські колеги. Основною роботою полковника Медведя стало добування інформації про політичну й оперативну ситуацію в зоні відповідальності 5-ї ОМБР, а також запобігання терактам і нападам на підрозділи українського контингенту. Приміром, про підготовку бойовиками першої засідки на конвой 52-го батальйону під Ес-Сувейрою полковник Медведь особисто доповів командуючому контингентом генералу Соборі. Попри це, уникнути нападу того разу не вдалося. На початку листопада 2003-го за 2,5 кілометра від базового табору батальйону українці зазнали перших бойових втрат — сім поранених після нічної засідки на патруль із двох бронетранспортерів. Найбільше не пощастило його командирові майору Сергію Гусаку. Він втратив зір і мало не втратив руку — кумулятивний струмінь однієї з гранат РПГ ударив саме в триплекс — оглядове вікно БТРа. Потім уже в американському госпіталі Ландштуль у Німеччині вони лежали в одній палаті — полковник-розвідник, котрий добув інформацію про засідку, якій командування так і не змогло запобігти, і тяжко поранений у тому ж бою армійський майор.
Історія поранення самого офіцера-розвідника СБУ цікава передусім тому, що, на відміну від усіх своїх армійських колег із Міноборони, він за півтора року так і не отримав досі призначеної компенсації — так званої оонівської страховки. Більше того, рідне відомство не поспішає ані з розширенням житлоплощі для офіцера відповідно до «Закону про інвалідів війни», ані з наданням одноразової виплати за пораненням, що чорним по білому прописано в ст.29 «Закону про СБУ». Полковник Медведь став, по суті, невідомим і, що найобразливіше, нікому не потрібним солдатом іракської війни, єдиним тяжкопораненим офіцером СБУ, котрий ось уже півтора року чекає від рідної «контори» заробленого ціною свого здоров’я. До нього просто нікому не було діла: усі попередні керівники Служби, які роздавали щедрі обіцянки розвідникові перед відправленням до Іраку, давно вже залишили кабінети на Володимирській.
Це сталося 20 жовтня 2003 року. Український конвой ішов з Аль-Кута до Багдада. Там в аеропорту чекав транспортний борт — він доставив в Ірак додаткове озброєння, техніку й поповнення для 5-ї ОБМР. Полковник Медведь, провівши кілька днів у базовому таборі брига­ди, повертався до Багдада в штаб КООС. Важко повірити, але саме він разом із ще кількома нашими офіцерами-розвідниками зі штабу дивізії у Вавилоні в складі конвою виявилися в єдиній неброньованій машині — мікроавтобусі Nissan. Той із дев’ятьма пасажирами й апаратурою йшов пустельною дорогою за головним БТРом — на ньому, як завжди, сам командуючий контингентом генерал Анатолій Собора. Полковник Медведь сидів у мікроавтобусі відразу за водієм — рядовим Юрієм Шилюком. Тепер вони обидва — інваліди другої групи: після того, як автомобіль перекинувся від удару зустрічного легковика Chevrolet. Водія й пасажира, котрий сидів за ним, ще довго не могли вивільнити з понівеченого металу. Потужний удар прийшовся саме на бензобак мікроавтобуса, у те місце, над яким і сидів полковник Медведь. «Коли отямився, — згадує, — перша думка — чому тиша? Дивно, ніхто не стріляє. Це вже згодом дізнався, що поранених іракців із того Chevrolet, що протаранив нас, підібрали свої ж із начебто випадкової машини, яка їхала за ними. Ніхто з наших навіть не спробував їх затримати. Але тоді було не до пошуків винних — вибратися б якомога швидше з цієї купи металу. Тим паче що поруч уже зайнявся іракський легковик, а нас із водієм, котрі застрягли, почало заливати бензином із розбитого бензобака. Всі навколо кричать: «Медведь, вилазь, вибухне!». Усі наші з автобуса вже вибралися. Потроху почав відчувати біль, але свідомість тоді ще не втрачав. Прибігає санітар із промедолом. Перша голка зламалася через напружений від судоми м’яз. Дістає другу, я дивлюся, а на ній наліт від іржі. Ні, брате, кажу, таким мене колоти не треба! Дістав він третю. Кричу йому: «Коли в шию!». Він головою крутить, не можу, мовляв. Довелося навіть автоматом застрашити, вколов-таки, але без користі. А вилізти ніяк не можемо з рядовим Шилюком — я по пояс затиснутий, але поки ще больовий шок зберігає свідомість. «Ну все, — кажу своїм рятувальникам, — ріжте ногу до всіх чортів». Принесли навіть із БТРа пилку й сокиру. А хто ж відріже? Добре, якийсь «особіст» здогадався сидіння разом із нами відідрати. Так нас і витягли хвилин через 30—40 після удару. А тут і санітарний американський вертоліт прилетів — я кричу санітарові «Pain shot! Pain Shot!» Вкололи союзники знеболююче, неначебто полегшало. Вирубився вже у вертольоті. Опритомнів уранці у госпіталі в Багдаді. Поруч — наш «особіст» із штабу КООС. «Миколайовичу, — каже, — тільки не бійся». І закриває від мене нижню половину тіла. Я подивився — всі ноги й таз повністю в якихось рамках і розтяжках. Ну все, думаю, тут і закінчилася моя розвідка».
У багдадському госпіталі Олександру Медведю зробили дві операції на ногах. І через три дні після поранення відправили до німецького Ландштуля, найбільшого американського військового госпіталю, де лікуються всі поранені в Іраку військовослужбовці коаліції. Діагноз полковника ГУР СБУ з його історії хвороби: кістякова полі­травма, закритий осколковий перелом лівої лобкової й сідничної кісток зліва зі зміщенням уламків, закритий перелом лівої клубової кістки (крила й тіла) з розривом клубового зчленування, закритий осколковий перелом сз правої великогомілкової кістки на межі середньої й нижньої третини, закритий перелом зовнішньої щиколотки зліва. Плюс до того ж перелом двох ребер і носа.
Уже в госпіталі в Ландштулі прикутого до лікарняного ліжка розвідника військовий хірург полковник армії США Сноубоді «порадував» звісткою, що, мовляв, йому ще пощастило, бо наявні ознаки невдалого теракту: в іракській машині, яка протаранила конвой, виявлено сліди нездетонованого тротилу (саме він зайнявся відразу після аварії) та... згорілий труп дівчинки. І за ним, усупереч мусульманському канону поховання відразу ж після заходу сонця, ніхто з місцевих не приїхав — скоріш за все труп уже заздалегідь везли в машині, аби все мало вигляд звичайної аварії. Що ж сталося насправді? Сам полковник Медведь вважає, що дістав каліцтва саме в результаті невдалого терористичного акту. Відповідно до офіційного розслідування тодішнього військового прокурора 5-ї ОМБР полковника юстиції Свинара мала місце звичайна ДТП. І хоча знайти винних іракців було нелегко, притягти їх до відповідальності все-таки вдалося з допомогою місцевої поліції. Результати службового розслідування за підписом тодішнього заступника голови СБУ Землянського показують: полковник Медведь постраждав саме в результаті дорожньої аварії. У принципі, начальницька логіка тут зрозуміла: навіщо на самому початку миротворчої операції зайвий раз розбурхувати громадську думку в Україні повідомленнями про теракт проти наших в Іраку, до того ж невдалий?
Полковник розвідки Олександр Медведь переніс сім операцій, найскладнішу з яких, на тазі, американські лікарі зробити в Ландштулі не змогли — для цього потрібно було перевезти пораненого до Вашингтона. Українській спецслужбі вдалося домовитися зі своїми німецькими колегами з БНД, і саме в німецькому госпіталі пораненому попросту зібрали кістки таза. Але те, що сталося потім, просто виходило за межі будь-якої логіки. Через два дні після дуже складної операції, що потребує тривалого періоду реабілітації, все ще нетранспортабельного полковника Медведя... відвезли в Україну, завантаживши разом із кількома пораненими й першим загиблим в Іраку українцем на борт літака. Німецькі й американські лікарі дивувалися: хворий ще слабий після операції, у виписному епікризі чорним по білому — транспортування протипоказане. Сам він пробував було протестувати, але колега з української резидентури в Німеччині, котрий намагався допомогти, так і сказав: нічого не вийде, рішення вже прийнято на досить високому рівні. Навіщо потрібно було фактично явочним порядком переривати курс післяопераційного лікування й реабілітації пораненого в Німеччині, прикриваючись недоладними відмовками, що на батьківщині їм усім буде краще, позаяк ближче до дому? Хто приймав це «геніальне» рішення, якщо відповідно до меморандуму між Україною та США лікування й реабілітація поранених в Іраку українських військових цілком і повністю лягає на плечі союзників? Чи, можливо, генерали придумали прийнятний для себе change: ми поранених лікуємо в себе в Україні, а ви нам це ніби оплачуєте? Дешево й сердито. Хай там як, а 22 листопада 2003 року — лише через місяць після отриманих найтяжчих травм — полковника Медведя зі стрижневим апаратом на ногах і тазі привезли до Києва. Американці передали разом із пораненим ящик медикаментів, докладно розписавши, що, куди й коли колоти. У Центральному госпіталі Міноборони «добре» розміркували: американські препарати не сертифіковано, а перекласти усе, що на них написано, не під силу, і почали лікувати перевіреними вітчизняними ліками. Американські ж медикаменти зникли в невідомому напрямі. «Я в Афгані ампутував геть усе. І тебе на ноги поставлю», — «підбадьорював» полковника військовий хірург госпіталю Міноборони. Завдяки старанням колег і друзів невдовзі полковника СБУ перевезли для лікування до госпіталю рідного відомства, де умови все-таки кращі. Але навіть тамтешні лікарі опинилися в глухому куті: лікувати в Україні розбиті ноги й таз після семи проведених за кордоном операцій — завдання не з легких. І все-таки полковника Медведя вдалося підняти на ноги. Правда, кістки в них тепер — із металу. Чужорідний матеріал в організмі приживається погано, і вже почали відмирати деякі ділянки пошкоджених тканин, а отже, не уникнути повторних операцій. За півтора року біль у ногах став звичним, хоча часом стає нестерпним. Але найболючіше терпіти кадровому розвідникові в четвертому поколінні байдужість свого відомства: СБУ, на відміну від Міноборони, досі так і не виплатило одному з перших поранених в Іраку українських військовослужбовців належну компенсацію. Той же рядовий Юрій Шилюк, водій мікроавтобуса, також серйозно постраждалий у тій аварії, давно вже отримав виплати. А от офіцер розвідки СБУ, котрий напряму контактував зі спецслужбами союзників в Іраку й володів чималими обсягами серйозної інформації, досі чекає, як манни небесної, компенсації за поранення. Усі необхідні для її нарахування документи полковник зібрав наприкінці  листопада 2004 року, але вони загубилися десь у хащах бюрократичного лісу. У самому ж «лісі», тобто в Головному управлінні розвідки СБУ, схоже, керівникам було не до свого колишнього розвідника. Лише 12 березня 2005 року, після депутатського запиту Григорія Омельченка з приводу невиплачених компенсацій, полковник Медведь одержав першу офіційну відповідь від керівництва спецслужби за підписом заступника голови СБУ В.Шере­мети: «…Повідомляємо, що матеріали для здійснення Вам виплати компенсаційної суми відповідно до постанови КМ України від 5 травня 1994 року №290 «Про затвердження Положення про порядок виплати компенсаційних сум військовослужбовцям, які стали інвалідами, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання обов’язків військової служби в складі Миротворчих Сил ООН», було направлено на ім’я Голови Пенсійного фонду України 5 березня 2005 року (виділено авт.) під № 21/5-833…». Отже, Служба безпеки за останні півтора року займалася чим завгодно: і масштабним реформуванням своєї структури, і президентськими виборами, і навіть порятунком помаранчевої революції, тільки не долею свого єдиного важко пораненого в Іраку офіцера розвідки. Достойний фінал.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво