Доктринальний виверт - Політика - dt.ua

Доктринальний виверт

13 травня, 2011, 15:09 Роздрукувати Випуск №17, 13 травня-20 травня

Проект нової воєнної доктрини держави, поданий міністром оборони, Кабінет міністрів України схвалив без змін і зауважень.

Проект нової воєнної доктрини держави, поданий міністром оборони, Кабінет міністрів України схвалив без змін і зауважень. Як очікується, документ, завізований прем’єр-міністром, буде спрямовано на розгляд у Раду національної безпеки та оборони України, і в разі схвалення нову воєнну доктрину буде введено в дію указом президента. Якщо це станеться, Україна отримає третю доктрину. Взагалі ж воєнна доктрина — це стисло й концентровано викладені погляди конкретної держави на питання війни. Формально доктрина будь-якої держави покликана офіційно ознайомити міжнародну спільноту з умовами переходу її в стан війни. А також зі способом побудови оборони. Це узвичаєна у світі практика. Хоча є держави, які не обтяжують себе доктринами, але військові м’язи нарощують активно.

Формула війни

Як правило, доктринальна корекція є відповіддю тієї чи іншої держави на зміни геополітичної обстановки. Приміром, Російська Федерація у відповідь на розширення НАТО проголосила у своїй воєнній доктрині готовність застосувати військову машину для забезпечення захисту своїх громадян, які перебувають за межами Російської Федерації. Натякнувши таким чином, що за певних обставин допускає можливість увести війська в будь-яку державу колишнього СРСР.

Імпульсом для доктринальної модернізації може бути також стрибок у науково-технічному прогресі, що веде за собою і зміну способів ведення війни. Згадаємо приклад сусідньої країни: нова доктрина передбачає, що в рамках виконання заходів стратегічного стримування силового характеру Російська Федерація передбачає застосування високоточної зброї.

Нарешті, ще один привід — принципові зміни у військово-політичній орієнтації тієї чи іншої держави. Наприклад, зміна блокового статусу на позаблоковий. Ця тема Україні значно ближча. Але згадки про воєнну доктрину Росії не випадкові: вони містять у собі ті нові військово-політичні елементи, які відрізняють документ, що з’явився, від попереднього.

Спробуємо поглянути на українські реалії. Будьмо чесні — стрибка в науково-технічному прогресі, який зумовлює і зміну способів ведення війни, в Україні не сталося. Ніяк не змінився вигляд національної оборони, як і погляди на обороноздатність. Закріплення позаблокового статусу потребує несумірно більше зусиль і фінансових ресурсів для забезпечення національної обороноздатності. У цих умовах зачіпкою для розробників документа стала саме принципова зміна у військово-політичній орієнтації держави.

Нагадаємо, Україна за свою новітню історію вже затвердила дві воєнні доктрини. Перша, позаблокова, від 1993 року, з’явилася відразу після розпаду СРСР. Її називали «найзубастішою» доктриною, оскільки вона вимагала від армії надійного захисту з усіх напрямків. «Якщо буквально виконувати її вимоги, то слід було б по периметру кордонів держави викопати окопи, сісти туди всьому населенню країни й оборонятися», — казали самі міністри оборони. Хоча тоді де-факто Україна була ядерною країною, з третім у світі ядерним арсеналом боєголовок і засобів їх доставки. Другу воєнну доктрину України ухвалили влітку 2004 р. Її затвердив своїм указом тодішній Верховний головнокомандувач — президент України Леонід Кучма. В документі підкреслювалося, що доктрина має оборонний характер і є основою для підготовки та ухвалення військово-політичних і військово-стратегічних рішень, а також розробки програм у військовій сфері. «Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але вважає потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожує воєнній безпеці України», — зазначається в тексті доктрини, яка діє досі.

Правда, з цією доктриною пов’язаний цікавий нюанс. З самого початку ухвалений документ визначав курс на повноправне членство України в НАТО і Європейському Союзі. Ці альянси оцінювалися як гаранти безпеки та стабільності в Європі, а також як вектор цивілізаційного вибору розвитку держави. Але вже через місяць той-таки Леоніда Кучма — без конкретних пояснень — своїм же указом вилучив з доктрини слова про те, що Україна «готується до повноправного членства в цих організаціях». А його наступник Віктор Ющенко у квітні 2005 року підписав указ, яким повернуто в текст воєнної доктрини положення про «проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, як основи загальноєвропейської системи безпеки». Є сенс пояснити: орієнтири, що фіксуються в доктринах, насамперед украй важливі для військового керівництва і всіх інших інституцій, залучених у процес із нудною назвою «оборонне планування». Саме доктрина стає точкою відліку для формування образу національної армії, на її фундаменті будуються функції ЗС. Далі на основі вимог доктрини розробляються нові або уточнюються існуючі державні програми реформування Збройних сил, визначається оптимальна структура всієї військової організації. У новому документі, який ось-ось може підписати нинішній Верховний головнокомандувач Віктор Янукович, стверджується: «Воєнна доктрина має оборонний характер. Україна не вважає жодну державу (коаліцію держав) своїм воєнним противником, але вважатиме потенційним противником державу (коаліцію держав), дії або наміри якої матимуть ознаки застосування воєнної сили проти України». Виходить, її головною концептуальною особливістю залишається лише повернення до ідеї позаблоковості зразка 1993 року. Це означає, що зовнішні загрози мають компенсуватися лише власними силами і можливостями. При цьому сподівання на світові організації та гарантії безпеки Будапештського меморандуму щодо ядерного роззброєння, які згадуються в доктрині, не виходять за рамки політичних побажань. Але ж Україна — вже давно не ядерна держава... Її ЗС застаріли майже на два десятиліття, а навіть ті одиничні зразки нової техніки, що з’явилися в національній армії, жодного стосунку до посилення обороноздатності країни практично не мають.

За час розвитку людства «воєнна спіраль» намотала чотири апробовані на практиці витки. Поява ядерної зброї різного призначення стала базою війн п’ятого покоління. За концепцією війн шостого покоління вирішальна роль приділяється невеликій кількості сухопутних військ, не ядерній, а звичайній високоточній ударній та оборонній зброї, а також зброї, створеній на нових фізичних принципах. Головна мета війни шостого покоління — розгром економічного потенціалу противника, зміна політичного режиму «малою кров’ю». При цьому завдаватимуться потужні інформаційні та масовані удари непілотованої високоточної зброї різного базування. Україна давно не встигає за навальним військовим прогресом. Більш ніж скромна доля армії України в її нинішньому стані — війни четвертого покоління.

Якщо змінювати доктрини в бік розвитку агресивності щодо зовнішнього простору, як у Росії, армія повинна посилюватися і зміцнюватися. І, навпаки, зміна орієнтирів призведе до розбалансованості військового будівництва. Візьмімо бодай такий показовий приклад: чиїмось навряд чи розумним рішенням у ЗСУ було свого часу ліквідовано Болградську аеромобільну дивізію, тепер же часто лунають заклики про потребу створити у згаданому регіоні новий боєздатний військовий організм або перекинути його з іншого регіону. Відсутність наступності в питаннях безпеки для України сучасного періоду стала ще гіршим бичем, ніж будь-які зовнішні загрози.

Доктрина невідповідності...

Ухвалений Закон України «Про принципи зовнішньої та внутрішньої політики» в липні 2010 року вже зафіксував позаблоковий статус. Концептуальні документи військового будівництва таким чином могли б розроблятися в країні й без нової воєнної доктрини, особливо якщо взяти до уваги, що немає жодних передумов для зміни ситуації у ЗСУ. Принаймні крапку над «i» міг би поставити президентський указ, як це практикувалося й раніше.

Отут саме час згадати про шквал критики, якій уже протягом тривалого часу піддається нинішнє керівництво Міноборони. Військовому міністру Михайлові Єжелю неодноразово докоряли, що за рік військове відомство не зуміло підготувати жодного концептуального документа, напряму пов’язаного з розвитком армії. Більше того, Єжель виявився першим з військових міністрів, хто в бюджетному запиті взагалі не просив коштів на закупівлю нових озброєнь і військової техніки. Він став першим, хто про поточний ремонт військової техніки ЗСУ і подовження строків експлуатації сказав як про спосіб стабілізувати ситуацію в армії. Можливо, також першим військовим міністром, за якого до кінця квітня не сформовано й не затверджено державного оборонного замовлення. І точно першим міністром, який у принципі не цікавиться обороноздатністю країни.

ЗСУ позаблокової держави повинні мати армію, яка виконує функцію стримування. Сьогодні зброї стримування в країні немає, її базові системи на покоління відстають від техніки розвинених держав. Оприлюднене запевнення про початок ракетного проекту «Сапсан» може перетворитися на конкретний результат виключно за наявності у вищого військово-політичного керівництва країни адекватної волі та бажання довести розпочате до кінця. Наразі ж, за прогнозами ЦДАКР, Україна перебуватиме у вакуумі приблизно десять років — час, потрібний на розробку, виробництво та закупівлю для ЗСУ ключових систем озброєнь, а також навчання особового складу оперуванню ними. Крім того, фахівці твердять про потребу замислитися над проблемою підготовки мобілізаційного резерву, способом комплектації армії і, можливо, взагалі відмовитися від ідеї мати професійну армію в найближчому майбутньому.

Хтось скаже, що багато чого вже визначено для ЗСУ, і аж ніяк не на рівні міністра. Але якщо планованих на потреби національної оборони коштів вистачатиме лише на життя армії в казармі та обмежений ремонт застарілої безповоротно техніки, пуття в новій воєнній доктрині, хай як вправно її було прописано, — жодного. Вона буде придатна лише для стрясання повітря та розмахування папірцем перед обличчям противника — зовнішнього чи внутрішнього...

Освіжимо пам’ять. Основними потенційними зовнішніми воєнними загрозами нацбезпеці України у військовій сфері стара доктрина називала розповсюдження зброї масового ураження і способів її доставки, військово-політичну нестабільність у сусідніх країнах, поряд із нарощуванням ними угруповань військ на кордонах з Україною, і незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону. До внутрішніх воєнних загроз відносилися протиправна діяльність екстремістських організацій і спроби створити терористичні групи, а також небезпечне зниження рівня забезпеченості сучасною військовою технікою української армії, низькі темпи реформування Збройних сил України, незадовільне соціальне забезпечення діючих і звільнених у запас військових, накопичення застарілих військової техніки та боєприпасів.

Тепер же до категорії внутрішніх загроз несподівано потрапили неурядові організації, які критикують владу. З одного боку, це один з наслідків повернення до європейсько-азіатського вектора розвитку держави. До речі, й сама тема, схоже, припливла зі сходу. Не так уже й давно Володимир Путін погрожував російським експертним структурам і аналітичним центрам, настійно рекомендуючи «не шакалити» біля посольств іноземних держав. Автократичний режим сусідньої держави вже навчив більшість росіян утримуватися від критики влади, і, можливо, тому в когось виникло гостре бажання зробити подібну ін’єкцію й українському суспільству. Тут уписування критики влади в перелік загроз державі є прямою загрозою зростанню демократичного суспільства, що було прищеплено йому за два десятиліття.

Саме з цієї причини глава парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони Анатолій Гриценко вже назвав проект нової воєнної доктрини «абсолютно безглуздим документом», ідеологія якого суперечить Конституції України та основам внутрішньої політики. Народний депутат вважає неприпустимою передачу додаткових функцій силовим структурам для локалізації таких «загроз».

Залишається поставити резонне запитання: у чому полягала мета появи тексту нової доктрини? У тому, щоб позначити запізнілий початок активної діяльності нинішнього військового міністра? У тому, щоб створити легітимну основу для обмеження тих, хто інакше дивиться на подавану владою інформацію про розвиток держави? Чи все-таки для того, щоб почати будувати адекватну сучасним викликам національну оборону?

Поки що самі військові готують нову Державну програму реформування Збройних сил на період 2012—2017 рр. Але єдності в розумінні оптимального образу майбутніх ЗСУ насправді немає. Немає навіть єдиного розуміння загроз і визначення потенційного противника. Немає і впевненості, що нова програма дійсно виведе армію на помітний усім результат, пов’яже завдання її розвитку з ідеологією розвитку оборонної промисловості. Немає віри в майбутній авторитет армії. Немає чіткого бачення пріоритетів переозброєння, а заодно і впевненості, що буде дотримано послідовності у здійсненні переозброєння та переоснащення ЗСУ. Ось ці внутрішні виклики в короткостроковій перспективі здаються набагато актуальнішими, ніж усі зовнішні виклики й загрози, прописані в новому проекті доктрини.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво