ДИВНА ВІЙНА, АБО ЧОМУ РОЗСЕРДИВСЯ РАЛЬФ ПЕТЕРС

Публікуючи 7 червня статтю американця Ральфа Петерса, що раніше була надрукована в німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung і викликала бурю емоцій у всій Європі, ми анітрохи не сумнівалися, що вона зачепить за живе і багатьох українців. Сьогодні ми публікуємо перші відгуки наших читачів на матеріал пана Ральфа.

Не можу не написати бодай кілька слів у зв’язку з публікацією на сторінках «ДТ» статті Ральфа Петерса про американську війну в Іраку. Майже весь академічний рік (2002/2003) як стипендіат фонду Fulbright я провів у столичному Вашингтоні і був мимовільним свідком підготовки, початку і завершення цієї дивної кампанії — «війни в Іраку». Накопичилися деякі враження і міркування. Тому стаття Р.Петерса лише «спускає з гачка», як кажуть американці, те, чим хотілося поділитися раніше.

Насамперед привертає увагу те, що Р.Петерс по-справжньому сердитий, тому що міра авторського роздратування в статті помітно перевищує звичайні (у т.ч. західні) стандарти жанру. Однак якщо блискучий автор і заодно переможець так сердиться, це примушує сумніватися не лише щодо його аргументації, а й щодо самої перемоги.

Як пише Р.Петерс, «ми легко перемогли у своїй війні», але я вважаю, що перемоги як справжнього подолання просто не було, тому що іракці здалися практично без бою. Телевізійні репортажі з місця подій нагадували, як усім відомо, швидше мандрівку Місяцем, ніж панораму боїв.

Парадоксально, але саме своєю капітуляцією іракці почасти врятували репутацію США. Адже зрозуміло, що мільйонних або навіть багатотисячних жертв (із будь-якого боку) їм би ніхто не пробачив. Власне кажучи, у своїй битві за свободу американське командування не планувало стримуватися. Але опісля тисячі трупів морально пригнічувала б націю. На щастя, трагедії не сталося. Ірак здався, бо не захотів воювати. Справді, не вмирати ж іракцям за нафту, яку не можна продавати?

Проте поступка іракців позбавила США слави справжніх героїв, звівши початковий лицарський образ до формату міжнародного задираки, мало не гайдарівського «мальчиша-плохиша». І це, схоже, перша обставина, яка розгнівала Р.Петерса.

Другою причиною невдоволення вочевидь стала саркастична реакція на дивну війну з боку Європи (особливо Західної). Я вважаю, що європейська реакція була саме саркастичною, а не зрадницькою, помилковою, обвинувальною чи якоюсь іще. Як відверто зауважив одного разу Й.Фішер, з німцями ж неможливо розмовляти про війну на рівні аргументації Буша-молодшого.

Британці ж, головні союзники американців, єдиним серйозним виправданням війни в Іраку вважали наявність там зброї масового ураження. Але зброї досі не знайшли, отож бюджетні мільярди, схоже, пливуть марно на оплату не лише європейських бюрократів, а й американських професіоналів розвідки. Здається, і це мало тішить Р.Петерса.

Слід також визнати, що прагматичні аспекти американо-іракського конфлікту виявилися тісно пов’язаними з його філософськими аспектами. Якщо поставити просте запитання, чи знизила перемога в Іраку рівень небезпеки, яку нині усвідомлюють американці, то відповідь очевидна. Рівень небезпеки не знизився і, можливо, навіть перейшов у синдром страху. Перелякана ж Америка розчаровує. Все це великій нації не личить.

Я пам’ятаю американське телебачення в березні і квітні: домогосподарки купують промисловий скотч і протигази, а ветерани розконсервовують домашні бомбосховища, зведені у 60-х роках. Крім того, поліцейські патрулі на перехрестях урядових кварталів у Вашингтоні та бетонні надовбні навколо всіх адміністративних будівель. До Білого дому не підійти ближче алей Лафайєт-скверу, всі екскурсії в будівлю ФБР скасовані, у музеях і картинних галереях установлено детектори металу, а у фойє «Метрополітен-опера» сумки і сумочки ретельно оглядають.

Що ж до концептуального бачення і розуміння трагічних подій, які передували війні, то їх, як на мене, було цілком прийнятно сформульовано ще в «Прозорості зла» й «Америці» Ж.Бодрійара, а також у «Владі» Н.Лумана. Тероризм — як об’єктивно прозора (зрозуміла) реакція людини на надлишок соціальної дисципліни. Транснаціональні корпорації, банки, газети й Інтернет — як символічні репрезентації утискання. Розум затискають у лещата і примушують коритися незримому коду...

Крім того, говорячи про суб’єктивний бік тероризму, не можна не визнати, що саме у своїх крайніх виявах він мало не «альтруїстичний». Терористи не прагнуть вижити і перемогти. Вони лише у максимально ефектний спосіб намагаються привернути нашу увагу до чогось для них важливого.

Наскільки можна судити, в особистостях С.Перовської, В.Засулич або С.Халтуріна немає абсолютно нічого демонічного. Проте всі вони, очевидно, мали маргінальну здатність уловлювати найтонші флюїди прийдешніх катастроф.

Звісно, сьогодні американці виграли свою війну. Та навряд чи це допоможе комусь придушити світовий терористичний симптом завтра. На мою думку, нині він лише посилився. Недоступної нашому розумінню люті самогубців побільшало. І, з погляду поліцейського, забезпечення міської безпеки — це головне.

На гранітній стіні нещодавно побудованого у Вашингтоні меморіалу Рузвельта викарбувано вражаючі слова найбільш причетного до Новітньої історії Американця. У них, зокрема, йдеться про необхідність покласти край не стільки Другій світовій війні, скільки всім війнам як вияву людського безумства у світі. За іронією долі, я відвідав це місце в розпал новітніх приготувань. Над Потомаком того дня цвіли черешні.

З погляду права, помста за терористичні акти з допомогою війни — не що інше, як визнання і виправдання принципу — об’єктивно поставити за провину. Цей протизаконний спосіб поквитатися широко застосовувався у XX ст. і досяг свого апогею в атомних вибухах над Японією. Питання провини, як відомо, не ставилося, над Хіросімою і Нагасакі не виявилося хмар, це й визначило вибір.

Ю.Шевельов у своїх мемуарах пише, що так і не зміг вибачити Черчіллю безглуздих у воєнному плані бомбардувань трьох європейських міст, включно з Дрезденом. Кисень там повністю вигорів і сотні тисяч обивателів задихнулися у підвалах.

При всьому цьому Р.Петерсу властива віра в аксіоматичну нездатність галла диктувати Риму. Втім, здається, це в нього просто істерична метафора. Як зауважив колись із приводу геополітичних амбіцій А.Амальрік, нині кури розгулюють по Колізею.

Ще у квітні «солодка CNN» повідомила, що протягом перших двох днів війни США скинули на Ірак бомб і ракет на півмільярда доларів. Логічно, що палаци й сам «двір» відразу було перетворено на сталебетонну масу. При цьому доказів прямої вини або непрямої причетності тирана до падіння Світового торгового центру так і не отримали. Хоча міжнародний тероризм сам по собі — паскудний засіб, воювати зі сліпої люті не менш ганебно.

Не випадково дивна війна посіяла сум’яття в умах і душах інтелектуалів. Піддавшись історичному авторитетові й силі політичної риторики «бастіону свободи», війну виправдали й підтримали Г.Кіссінджер і Ф.Фукуяма, В.Буковський і М.Попович.

Проте її не зміг прийняти американець Д.Сорос, як і його прості співвітчизники, з якими я мав задоволення спілкуватися цією весною у Вашингтоні та Нью-Йорку. І це закономірно, адже на наших очах руйнувався справді унікальний імідж. Америка раптом піддалася емоції помсти вкупі зі спокусою підняти те, що погано лежить.

Як переконливо продемонструвало нам минуле століття «мегасмерті» (З.Бжезинський), практично кожна країна світу з тих або інших причин ризикує переродитися до невпізнанності. Нині віддалена загроза політичної метаморфози нависла і над Сполученими Штатами. Висновок, зрозуміло, провінційний і песимістичний. Але він має, як на мене, просте пояснення. У першу половину історії США Атлантику перепливали пілігрими, які прагнули переважно свободи. Другу частину політичної біографії США дописали економічні емігранти, що шукали собі спокою та комфорту.

Відтак утворився конгломерат із паралельними інтенціями до демократії та індустріального гедонізму. Цей сумарний ефект ми й спостерігаємо в такій дивній американо-іракській війні.

Як я дізнався нещодавно з реклами в Інтернеті, топ-модель американського «Кадиллака» одержить двигун на 1000 к.с., чого зазвичай вистачає двом танкам. Дозволити собі цей вигадливий продукт сьогодні може лише новий Доріан Грей. Порівняно зі старими європейськими націями, США саме ним і є. Суттєва відмінність від класичного сюжету полягає, однак, у тому, що шедевр Безіла Холлуорда тепер не можна сховати в тайнику або комірчині. І це, здається, остання причина нервової реакції Р.Петерса на війну і перемогу.