ДИПЛОМАТІЯ ЯК ПОЛІТИКА: ЕКС-ГЛАВА МЗС НАГАДАВ ПРО МІСЦЕ ТА РОЛЬ ВІТЧИЗНЯНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ - Політика - dt.ua

ДИПЛОМАТІЯ ЯК ПОЛІТИКА: ЕКС-ГЛАВА МЗС НАГАДАВ ПРО МІСЦЕ ТА РОЛЬ ВІТЧИЗНЯНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

10 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 10 жовтня-17 жовтня

Сучасна дипломатія в сталих суспільствах — це та сама бюрократія, лише з більшим знанням іноземних мов...

Сучасна дипломатія в сталих суспільствах — це та сама бюрократія, лише з більшим знанням іноземних мов. І лише в загадкових країнах на кшталт України дипломатія — це громадська місія, «локомотив», «передовий загін». Там, де національна політична еліта неспроможна формулювати та реалізовувати національні інтереси, її роль вимушено виконують інші — ті, хто за ідеєю має бути лише виконавцем. Виконують, щоправда, лише в рамках своєї компетенції, тому — із дуже обмеженим успіхом.

В Україні Міністерство закордонних справ завжди вважалося «локомотивом європейської інтеграції». Може, тому, що більше нікому було відігравати роль такого локомотива в країні, де протягом перших десяти років незалежності основна політична дискусія зводилася до етнографічних суперечок між носіями вишиванок і червоного прапора, під шумок яких влада ділила власність і будувала «керовану демократію». Діючи в інформаційному вакуумі, українські дипломати намагалися пояснити Європі таємничу сутність «проекту «Україна», а українській владі — ідею «проекту «Європа». Саме МЗС України (а не політичні партії чи публічні лідери) переконало 1998 року Президента України проголосити курс на інтеграцію в Європейський Союз.

Нещодавно в «передовому загоні» змінився командир. У відставку відправили міністра, якому вдалося «двічі ввійти в одну і ту ж ріку» — Анатолій Зленко був єдиним міністром в урядах Ющенка—Кінаха—Януковича, який обіймав цю посаду за часів Масола—Фокіна—Звягільського. Залишаючи посаду, Анатолій Максимович надав нам солідний том мемуарів — книжку «Дипломатія і політика», презентовану (ще до відставки) у Києві, а кілька днів тому — ще й у Нью-Йорку.

Мемуари дипломатів, як правило, цінуються своїми деталями — сюжетами, що ілюструють процес ведення переговорів, знаходження компромісів, прийняття рішень на міжнародному рівні. Книжка Зленка тут не виняток: будь-якому зацікавленому читачу буде цікаво довідатися про «делікатність» тодішнього прем’єр-міністра Росії, нинішнього посла РФ в Україні В.Черномирдіна під час переговорів про Чорноморський флот у Массандрі 1993 року або про «холоднокровність» держсекретаря США Джеймса Бейкера під час Лісабонської конференції 1992 року, відомої підписанням протоколу про без’ядерний статус України. Проте текст Зленка не містить особистих випадів і різких дефініцій, що робить його потенційно менш комерційним, ніж аналогічні тексти, приміром, розкомплексованих американських відставників (того самого Джеймса Бейкера чи Строба Телботта), які не соромилися у висловлюваннях, описуючи своє ставлення до «незручних» партнерів, у тому числі до самого Зленка та інших українських дипломатів.

Мемуари Анатолія Максимовича досить академічні й толерантні, що свідчить, що він послідовний дипломат, не «зіпсований» політикою. Можна собі уявити, наскільки іншими були б спогади Г.Удовенка або Б.Тарасюка — двох інших колишніх міністрів закордонних справ, якби вони були написані нині, після повного занурення екс-міністрів у публічну політику. Якщо подальші плани Зленка подібні до стилістики його книжки, то Анатолій Максимович стане першим екс-міністром закордонних справ, який не пішов у великий спорт партійного життя.

Політичний процес усередині країни цікавий Зленку настільки, наскільки він співвідноситься з вирішенням конкретних зовнішньополітичних завдань, приміром, із ратифікацією міжнародних договорів, із приєднанням до конвенцій, виконанням Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань. Проте в українському випадку — це не просто набір договорів, конвенцій і зобов’язань, а двигун політичного процесу й навіть, якоюсь мірою, принципово нове якісне наповнення політичного життя пострадянської країни.

Читаючи про внутрішньополітичні перипетії, пов’язані, зокрема, із вступом у Раду Європи, виконанням відповідних зобов’язань, про відносини з Європейським Союзом, мимоволі думаю про те, що саме порядок денний, ініційований МЗС, тривалий час був єдиною сполучною ланкою між політичним процесом в Україні і європейською інтеграцією. У той час, як політичні дискусії в країні стосувалися в основному переділу власності між «старими» й «новими» українцями, переділу повноважень між органами влади, міжнародна політика диктувала мінімальні стандарти європейськості: приєднання до договору про нерозповсюдження ядерної зброї, захист національних меншин, скасування страти, проведення демократичних виборів.

Хоч як парадоксально, але багато істотних кроків у напрямі європеїзації українського суспільства були зроблені в ході виконання міжнародних зобов’язань України, а не в результаті реалізації свідомої цілеспрямованої стратегії внутрішнього розвитку. Україна з подачі МЗС робила чимало «для європейського дядька», не завжди розуміючи, що робить це для себе. Іншими словами, описана Зленком роль вітчизняної дипломатії являє собою істотну частину політичної системи України, де зовнішні обставини (зобов’язання, ініційовані дипломатією) компенсують дефіцит визначення мети й політичної волі всередині держави.

Мемуари екс-міністра — вдалий матеріал для контент-аналізу інтелектуальної атмосфери української політики в її міжнародному вимірі. Стає зрозумілим, що наївна ейфорія «позаблоковості» та «нейтралітету», перманентної боротьби за суверенітет, який володіє умами абсолютної більшості представників політичної еліти початку 90-х років, сприяла втраті дорогоцінного часу — саме того часу, коли європейський потяг лише стартував у напрямі далекого тоді «великого розширення», коли перспективи членства в НАТО і ЄС для Польщі, Угорщини, Румунії, країн Балтії виглядали нітрохи не менш фантастичними, ніж аналогічні перспективи України. Яке місце в дискусіях на тему зовнішньої політики України займав тоді Європейський Союз? Жодного! Розлучення з Росією зайняло надто багато часу й місця — досить, щоб переконати Захід у необхідності будувати відносини з пострадянським світом зовсім на інших засадах, ніж із колишніми країнами радянського блоку. Чому ЄС 1994 року підписав з Україною Угоду про партнерство та співробітництво (УПС), а не Європейський договір про асоціацію за зразком підписаних у той самий час із постсоціалістичними країнами Центрально-Східної Європи? Адже в той час в Україні не було таких кричущих проблем із демократією, як нині, а економічна криза була звичайним явищем для всього регіону. Проте питання про європейську асоціацію для України практично не обговорювалося вітчизняними політиками, це було їм просто нецікаво.

Зленко згадує, що українські учасники переговорів по УПС піднімали питання про асоціацію й отримали відповідь, що запропонований Україні договір і так містить чимало компонентів асоційованих відносин. Невдача постановки питання про асоціацію у відносинах із ЄС 1993 року насправді обумовлена неможливістю постановки цього питання в тодішній Україні. Внутрішньополітичні ресурси МЗС уже тоді були обмеженими.

Анатолій Максимович вважає 23 травня 2002 року датою заповнення останньої «чорної діри» української зовнішньої політики. Цього дня завдяки пам’ятному рішенню РНБО Україна проголосила курс на членство в НАТО. Для Зленка це — фінальний акорд процесу політичної самоідентифікації України у світі. Для багатьох інших — лише маневр у лабіринтах «багатовекторності». Підтвердженням необоротності процесу для екс-міністра є Празький саміт НАТО в листопаді 2002 року — пікова точка кризи репутації Президента Кучми. Якщо в той момент Україна не дала задній хід, то шляху назад вже немає. «Point of no return» — так цитує Зленко відомий американський вислів. Втім, потім був ЄЕП...

МЗС України — одне із найвпливовіших міністерств закордонних справ у Європі за обсягом реальних повноважень. Якщо в багатьох парламентських демократіях посада глави МЗС є другою за важливістю після прем’єр-міністра, то в Україні людина, яка обіймає цю посаду, далеко не завжди входить до десятки найвпливовіших політиків країни. Проте в українській практиці популярність і символічна впливовість екс-міністрів МЗС пов’язана з малою їхньою кількістю й колоритністю постатей. Новий міністр К.Грищенко — лише четвертий глава МЗС (прем’єр-міністрів, для порівняння, у незалежній Україні було вже дев’ять). Анатолій Зленко встановив особистий рекорд тривалості перебування на цьому посту. Він — носій справді ексклюзивної інформації, значну частину якої не вважав за потрібне публікувати в мемуарах. Проте текст книжки «Дипломатія і політика» гідна прочитання, оскільки містить ключ до розуміння ролі й місця вітчизняної дипломатії в історії нашої незалежної держави. Українська дипломатія — це лише частина вітчизняної бюрократії, але більш сучасна, більш європейська і, здається, більш чесна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво