Держслужба за правилами: про користь того, як корисно вчитися в інших

Сьогодні можна констатувати: нова влада не пройшла випробування боротьбою з корупцією. Найяскравіше свідчення цього — скандал у владній верхівці, який завершився відставкою Кабінету міністрів. Обіцяна боротьба з корупцією звелася, у кращому разі, до боротьби з її окремими проявами на рівні чиновників низової ланки або кампаній на зразок «місячників боротьби з хабарництвом». Не було продемонстровано належної політичної волі до боротьби з корупцією на вищих щаблях влади, як і до системних дій, спрямованих на запобігання корупційним діянням. Наслідок — розчарування суспільства в новій владі і в курсі, що нею реалізується.

Насторожує, що навіть у тих незначних кроках, на які йшли і йдуть окремі міністерства і відомства для зниження рівня корупції в органах влади, закладаються підвалини їх майбутньої неефективності. Водночас існує перевірений часом досвід розвинених демократичних країн із протидії корупції державного апарату, врахування якого дозволило б українській владі вкотре не вчитися на власних помилках.

Можливість ознайомитися з американським досвідом надала програма «Політичний діалог «Україна — США», що реалізується Фундацією «Україна — США» спільно з Центром Разумкова та іншими неурядовими аналітичними центрами.

«Етичний контроль»: американський варіант

У системі виконавчої влади США вже понад 15 років існує спеціальне відомство — Офіс з урядової етики (Office of Government Ethics). Його завдання — виключити вплив особистих чи корпоративних інтересів на виконання державними службовцями їхніх обов’язків та прийняття рішень від імені держави, забезпечувати дотримання ними встановлених етичних стандартів (правил поведінки), а головне — формувати впевненість суспільства в тому, що чиновники здійснюють свої повноваження на засадах чесності та неупередженості.

Офіс веде свою діяльність за такими напрямами:

— здійснює загальне керівництво реалізацією програм забезпечення дотримання службовцями етичних стандартів у кожному міністерстві чи відомстві, веде моніторинг цих програм та оцінює їх ефективність, надає методичну допомогу в їх реалізації;

— відповідає за створення та своєчасне оновлення єдиної нормативно-правової бази забезпечення службової етики у виконавчій гілці влади, єдину інтерпретацію та послідовне застосування етичних норм у різних структурах виконавчої влади;

— оперує системою публічного фінансового декларування для приблизно 1000 службовців найвищого рівня;

— веде просвітницьку роботу серед державних службовців — готує методичні матеріали, освітні курси та посібники зі службової етики, проводить семінари і тренінги.

Директора офісу призначає президент країни на п’ятирічний термін (тобто на термін повноважень останнього) і затверджує сенат, в офісі працюють близько 80 співробітників.

Законодавча і судова влада у США мають власні системи із забезпечення службової етики. Наприклад, у кожній з палат Конгресу США є відповідний етичний комітет, юрисдикція якого поширюється як на депутатів, так і на працівників апарату. Аналогічні структури діють і на рівні місцевої влади.

До забезпечення дотримання службової етики державними службовцями всіх гілок влади залучені також міністерство юстиції, ФБР, прокуратура, податкові органи. Наявність такої розгалуженої системи свідчить про першорядне значення, якого надають цій проблемі і держава, і самі громадяни — адже ці органи утримуються на кошти платників податків.

Якщо ж говорити про українські реалії, то очевидно, що інституційне забезпечення дотримання держслужбовцями етичних стандартів явно недостатнє. У структурі Головного управління державної служби існує Контрольно-інспекційне управління, на яке, виходячи з назв його відділів, покладаються функції запобігання проявам корупції, а також контролю за дотриманням законодавства з питань державної служби. Можливо, саме воно займається і питаннями службової етики, але очевидно, що це далеко не головна його функція. Головдержслужба не має своїх представництв у центральних органах виконавчої влади, і лише рік тому були створені її представництва в областях.

На наш погляд, посилення інституційної спроможності можна розпочати зі створення в структурі майбутньої Адміністрації цивільної служби спеціального департаменту, який займався б організацією роботи із забезпечення службової етики в органах влади і мав би представництво в кожному з цих органів. Якщо така схема доведе свою ефективність — можна буде вести мову і про виокремлення цих структур у самостійну систему.

Однак, перш ніж контролювати дотримання правил, треба ці правила встановити.

Усе починається зі «Стандартів... »

Державні службовці виконавчої гілки влади США не можуть поскаржитися на відсутність уваги держави до того, як саме вони виконуватимуть свої обов’язки. Для них написані «Стандарти етичної поведінки для службовців виконавчої гілки влади» (Standards of Ethical Conduct for Employees of the Executive Branch).

Одразу слід зазначити: «Стандарти» — далеко не популярний посібник з етикету. Цей документ має обсяг під сотню сторінок і, швидше, скидається на інструкцію з використання складного технічного приладу. Це — в хорошому розумінні, адже документ дуже детальний: він містить загальні норми і правила, порядок їх застосування з прикладами, визначає вичерпний перелік винятків із правил. Усе це надає «Стандартам» максимально прикладного та імперативного характеру.

Із 14 головних принципів державної служби, викладених у «Стандартах», більш як половина стосуються запобігання впливу на діяльність державного службовця будь-яких приватних інтересів — його особистих, інтересів інших осіб чи бізнес-структур. Завдання документа — задати службовцю правильні схеми поведінки в ситуаціях, коли виникає можливість або спроба здійснення такого впливу.

Цьому підпорядкована структура документа. Його основні розділи мають назви, які промовляють самі за себе: «Подарунки із зовнішніх джерел», «Подарунки між службовцями», «Конфліктуючі фінансові інтереси», «Неупередженість у виконанні офіційних обов’язків», «Неправомірне використання посади», «Пошук іншої роботи», «Зовнішня діяльність (оплачувана діяльність за межами установи)». У розділах аналізуються ситуації, в які державний службовець протягом своєї діяльності може потрапити неодноразово.

А що ж український держслужбовець? Із восьми його головних обов’язків, визначених у ст.10 чинного Закону «Про державну службу», жоден не містить прямої заборони використовувати в той чи інший спосіб свою посаду в особистих цілях.

Стаття 5, присвячена етиці поведінки державного службовця, містить усього три «побажання»: перше — «сумлінно виконувати свої службові обов’язки»; друге — «шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування»; і нарешті — «не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця». Як бачимо, надмірною конкретністю закон не переобтяжений...

Із засадничим документом, який мав би визначити стандарти поведінки українських держслужбовців, ситуація така.

У 2000 р. були затверджені «Загальні правила поведінки державних службовців», які досі є чинними. Документ містить низку цілком слушних норм, дотримання яких державними службовцями могло б значно знизити рівень корупції і підвищити якість державних послуг громадянам. Однак низький правовий статус документа (він затверджений наказом начальника Головдержслужби, а підписаний начальником відділу цього відомства); незначний вплив органу, який його видав, відсутність механізмів виконання зводять вагу «Загальних правил...» фактично нанівець (відсутність у влади політичної волі до боротьби з корупцією — інша тема).

Серед передвиборних обіцянок президента В.Ющенка була й така: «Кожен чиновник підпише Кодекс поведінки державного службовця і буде неухильно його дотримуватися». Ознайомлення з розробленим Міністерством юстиції на виконання цієї обіцянки законопроектом під назвою «Кодекс (правила) доброчесної поведінки державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування» залишає загалом позитивні враження.

Документ, за структурою і змістом схожий на згадувані нами «Стандарти», визначає загальні вимоги до доброчесної поведінки держслужбовця: пріоритет прав людини та основних свобод; неупереджене виконання повноважень; законність; громадська довіра до влади; патріотизм; нейтральність; толерантність; коректність і ввічливість; справедливість; відповідальність; ефективність; прозорість; конфіденційність.

Кодекс також встановлює для держслужбовців обмеження на використання службового становища (у т.ч. повноважень, майна, інформації, отримання незаконних доручень, пропозиції чи використання неправомірної винагороди), регулює їхню поведінку у разі виникнення конфлікту інтересів (детальніше йтиметься нижче), одержання подарунків, при здійсненні політичної і громадської діяльності, після припинення діяльності з виконання функцій держслужбовця. Окремі розділи документа присвячені громадському контролю за його дотриманням та відповідальності за порушення.

Однак якщо кодекс буде ухвалений парламентом, то він, на наш погляд, потребуватиме деталізації в низці інших законодавчих та підзаконних актів. Тому їх підготовка і подання має здійснюватися паралельно. Також має бути деталізована й узгоджена з іншими кодексами відповідальність за порушення норм кодексу.

Окрім того, з останнім має узгоджуватися й проект Закону «Про цивільну службу». На сьогодні це питання залишається відкритим.

«Диявол — у деталях», або Як (не) треба брати подарунки

Щоб трохи відійти від сухого стилю документів, зупинимося докладніше на розділах, пов’язаних із такою життєвою справою, як подарунки.

Для української громадськості не є відкриттям, що вартість подарунків, які за попередньої влади дарували одні високопосадовці іншим, часто перевищувала річну офіційну зарплату і того, хто дарував, і того, хто брав. Особливо враховуючи «хобі» вищого класу — колекціонування зброї, історичних раритетів, творів мистецтва... Тим більше ніхто не думав вважати подарунками такі «дрібниці», як пригощання або подорожі за рахунок приймаючої сторони.

У США картина інакша. Там подарунком вважається все, цінність чого може бути виражена у грошах, — власне гроші, товари, різноманітні послуги (наприклад, подорожі, проживання в готелі, харчування, оплата навчання...). Винятки з цього правила чітко визначені. Наприклад, не вважаються подарунками прохолоджувальні напої чи кава, вітальні картки чи аналогічні сувеніри незначної вартості.

До джерел, із яких подарунки отримувати заборонено, згідно зі «Стандартами», належать особи, котрі: зацікавлені в певних офіційних діях установи, в якій працює службовець; ведуть бізнес або розраховують на ведення бізнесу з цією установою; здійснюють види діяльності, що регулюються відповідною установою; на інтереси яких може вплинути виконання чи невиконання службовцем своїх посадових обов’язків. Друга заборона стосується подарунків, пов’язаних із офіційним статусом держслужбовця, — тобто від осіб, які не дарували б цих подарунків, якби чиновник не працював на відповідній посаді.

Фактично, ці обмеження стосуються всього кола осіб, із якими службовець спілкується під час виконання своїх обов’язків (за винятком колег по роботі), і спрямовані на запобігання впливу на його діяльність сторонніх інтересів.

Винятки становлять подарунки вартістю до 20 доларів (за умови, що протягом року вартість подарунків із одного джерела не перевищує 50 доларів) — проте, попри відсутність заборони, службовцю «радять» відмовлятися й від таких подарунків. Також винятки стосуються подарунків від родичів або друзів (якщо чітко зрозуміло, що подарунок не пов’язаний із посадою службовця і куплений на законно отримані власні кошти того, хто дарує)...

Загальне правило, що регламентує питання подарунків між службовцями, таке: не можна дарувати подарунки (як індивідуально, так і в складчину) службовцям, які обіймають вищі посади, і не можна отримувати подарунки від тих, чия зарплата є меншою. Виняток із останнього правила становлять особи, між якими немає стосунків субординації або є давні особисті стосунки.

Неправомірно отримані подарунки мають бути повернуті чи оплачені за ринковою вартістю, а якщо цього зробити не можна (наприклад, якщо це квіти або продукти харчування) — передані на благодійні цілі чи просто знищені.

Багато кому така деталізація може видатися надмірною. Проте цьому є пояснення: «диявол» (тут — спокуса корупції) ховається в деталях. І чим менше залишається неврегульованих аспектів діяльності держслужбовців — тим менше можливостей впливу «стороннього інтересу» на їхні дії. І не важливо, в якій формі він здійснюється, — під виглядом подарунків чи як відвертий хабар.

В українському законодавстві про подарунки посадовим особам ідеться в Законі «Про боротьбу з корупцією». Стаття 1 цього закону визначає корупційними діяннями: «а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством».

До процитованої статті виникає кілька запитань. По-перше, що означає незаконне отримання «особами, уповноваженими на виконання функцій держави», благ, послуг, пільг, переваг? Отримання чого з наведеного переліку є законним і за яких умов? По-друге, коли, ким і які встановлені переваги для зазначених осіб на придбання кредитів, позичок, цінних паперів, нерухомого або іншого майна? Мабуть, слід було б мати їх (благ) вичерпний перелік, і при цьому — обов’язково відкритий для громадськості. По-третє, важко зрозуміти, як саме встановлюється зв’язок між отриманням відповідних благ і виконанням особою своїх службових обов’язків.

Без детального роз’яснення в законодавстві всіх цих питань, в умовах відсутності у нас прецедентного права, практичне застосування норм закону більш ніж проблематичне. Що стосується Закону «Про державну службу», то він не врегульовує питання діяльності державних службовців у конкретних ситуаціях, тому норм щодо обмежень на отримання подарунків у ньому немає.

Проект закону «Про засади боротьби з корупцією», внесений до Верховної Ради ще урядом В.Януковича (стимулом для цього було приєднання України до «Групи держав проти корупції» — GRECO), містить заборону держслужбовцям отримувати подарунки чи сувеніри взагалі — «крім випадків, коли подарунки або сувеніри вручаються під час офіційних заходів» (у такому разі вони передаються відповідному державному органу). Зрозуміло, що такий підхід не є реалістичним, оскільки з нього випливає, що за отримання будь-якого подарунка від будь-кого і на будь-яких підставах держслужбовець має бути притягнутий до відповідальності.

Певні надії на врегулювання проблеми отримання подарунків українськими держслужбовцями можна пов’язати зі згаданим вище проектом «Кодексу доброчесної поведінки», в якому запропонований підхід, аналогічний американському. Залишилося дочекатися, коли цей проект стане законом.

Що таке «конфлікт інтересів», і як з ним боротися?

Одним із ключових понять в американському законодавстві, що регулює питання державної служби та боротьби з корупцією, є «конфлікт інтересів».

Відповідна стаття Кримінального кодексу США забороняє державному службовцю «особисто, по суті і в офіційній ролі» брати участь у справі, в якій він або певні особи, чиї інтереси з ним пов’язуються, мають фінансовий інтерес. До таких осіб належать дружина (чоловік), неповнолітня дитина, підприємці чи бізнес-структури, до діяльності яких причетний службовець, а також потенційні роботодавці.

Під категорію «фінансовий інтерес» підпадають, зокрема, цінні папери, нерухомість, банківські вклади, особиста власність, а в широкому розумінні — «будь який фінансовий виграш чи втрата, які є результатом дій уряду». Вважається, що конфлікт інтересів є в тому випадку, коли існує причинний зв’язок між рішенням (дією) службовця в певній справі та очікуваним впливом цієї справи на фінансовий інтерес, навіть якщо цей вплив станеться через певний проміжок часу.

Кримінальний кодекс і документи, які регулюють діяльність державних службовців, вимагають, щоб конфлікт був вирішений до того, як службовець почне діяти у цій справі.

Це можна зробити різними способами. Перший із них — «дискваліфікація», тобто усне чи письмове повідомлення керівництва про наявність конфлікту та свою неправоздатність брати участь у розгляді справи. У певних випадках службовець, який заявив про наявність конфлікту інтересів, може отримати індивідуальний дозвіл продовжувати займатися цією справою. Такі дозволи надає Офіс з урядової етики (або уповноважені особи в міністерствах і відомствах) тоді, коли інтерес визнається дуже віддаленим або не настільки значним, щоб вплинути на сумлінність службовця.

Службовець може також «позбутися інтересу» — наприклад, добровільно продати певні акції, залишити посаду в наглядовій раді певного підприємства. «Позбавлення інтересу» відбувається добровільно, проте в окремих випадках воно є обов’язковим. Це стосується випадків, коли існує суттєвий конфлікт між фінансовими інтересами службовця і його службовими обов’язками, коли відсторонення службовця від справи ставить під сумнів можливість його перебування на посаді або якщо в разі відсторонення певного службовця ніхто інший у відомстві не може його замінити.

Для службовців певних відомств існують заборони на деякі фінансові інтереси, якщо ці інтереси можуть поставити під сумнів їхню неупередженість у виконанні службових обов’язків, а відтак — вплинути на діяльність усієї структури.

За «неналежну поведінку» за наявності конфлікту інтересів передбачена кримінальна відповідальність: за «нецілеспрямовану» участь у конфлікті — до одного року ув’язнення та/або штраф на суму до 50 тис. доларів чи на отриману від незаконних дій суму, якщо вона вища; за «цілеспрямовану» — до п’яти років ув’язнення та/або аналогічний штраф.

В українському законодавстві поняття «конфлікт інтересів» досі не визначене, відповідно — не передбачено і санкцій. Спробу визначення цього явища було зроблено тільки у вищезгаданих «Загальних правилах поведінки державних службовців», проте цей документ, як зазначалося, мало придатний для практичного застосування.

Спробу впровадити поняття «конфлікт інтересів» у правове поле України було здійснено у вищезгаданому законопроекті «Про засади боротьби з корупцією».

У ньому конфлікт інтересів визначається як «протиріччя публічних і приватних інтересів особи, уповноваженої на виконання функцій держави, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, у разі виникнення якого особа не виконує чи неналежно виконує посадові обов’язки». За рівнем конкретності і придатності для практичного застосування це визначення не можна навіть порівнювати з відповідними нормами законодавства США. На недостатній коректності визначення у згаданому законопроекті терміна «конфлікт інтересів» наголошується й у висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради.

За даними соціологічних досліджень, більшість громадян (54,5%) вважають, що нова влада «зовсім не дотримується» або «переважно не дотримується» принципу відокремлення влади від бізнесу. Лише 8,6% опитаних вважають, що влада повною мірою дотримується цього принципу, ще майже 25% — що вона дотримується його в цілому, але не завжди. Показово, що критичні оцінки переважають у всіх регіонах України*.

Можна припустити, що якби в нас діяли норми щодо конфлікту інтересів, аналогічні американським, то добра половина міністрів і глав місцевих державних адміністрацій просто не мали б можливості повноцінно виконувати свої функції. Їм постійно доводилося б вдаватися до «дискваліфікації» чи продажу (а не передачі в управління своїм юристам) власних активів. Стали б протизаконними такі методи позірного відмежування представників влади від бізнесу, як переписування активів чи майна на близьких родичів.

Поки що до цього далеко. Вітчизняне антикорупційне законодавство потребує значного удосконалення, передусім — конкретизації в питанні унормування діяльності держслужбовців у ситуації конфлікту інтересів. Можливо, відповідні новели будуть у новому проекті «базового» антикорупційного закону, який ніби готувався в стінах Мін’юсту, але поки що не дійшов до Парламенту.

Особливості національного декларування

За попередньої влади громадяни звикли до того, що політики і чиновники всіх рівнів заповнюють декларації «для проформи». Сьогодні ситуація змінилася: суспільство вимагає від нових лідерів чесності в усьому — зокрема і в тому, що стосується майнового стану їх та їхніх сімей.

Декларування — не засіб задоволення людської цікавості. Це — механізм, який має запобігти використанню посадовцями службових можливостей в особистих цілях, в інтересах бізнес-структур чи будь-яких інших зацікавлених суб’єктів. Від ефективності цього механізму значною мірою залежать і ефективність самої влади, і довіра суспільства до неї.

У США вищі посадові особи всіх трьох гілок влади зобов’язані публічно декларувати своє фінансове становище. Якщо говорити про виконавчу владу, то приблизно 20 тисяч чиновників вищого рівня охоплені системою публічного декларування. Їхні декларації, які заповнюються щорічно, доступні для ЗМІ і громадськості.

Будь-який громадянин США, заповнивши заявку встановленого зразка (в ній, зокрема, він зобов’язується не використовувати отримані дані у протизаконних або комерційних цілях), може ознайомитися й отримати копію декларації будь-якого посадовця, на якого поширюється «публічна» система декларування, починаючи з президента країни. При цьому якщо обсяг декларації не перевищує 333 (!) сторінки, то копію громадянин отримає безкоштовно.

Паралельно існує й інша система декларування — конфіденційна. Вона призначена для посадовців, які працюють у таких «чутливих» сферах, як, зокрема, державні контракти, закупівлі, гранти та ліцензії. Зміст відомостей, які декларуються службовцями в цій системі, доступний лише відповідним державним органам, проте закритий для громадськості.

Згідно із Законом «Про боротьбу з корупцією», підлягають обов’язковому оприлюдненню в офіційних виданнях державних органів України декларації про доходи президента, голови Верховної Ради та його заступників, народних депутатів України, прем’єр-міністра та членів Кабінету міністрів, голів та суддів Конституційного, Верховного вищого спеціалізованого судів, генерального прокурора України та його заступників, а також членів сімей згаданих вище посадових осіб. Проте на практиці, якщо дані про декларації президентів, міністрів чи народних депутатів іноді з’являються у ЗМІ, то декларації про доходи вищого суддівства або генпрокурора більшість громадян навряд чи мала можливість побачити.

Порядок декларування доходів власне державних службовців такий. Службовці III—VII категорій, розпочавши службу і надалі щорічно, подають відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру (в т.ч. за кордоном) щодо себе і членів своєї сім’ї. Службовці вищих (I—II) категорій (рівень заступників міністрів, керівників та заступників керівників держкомітетів, голів та заступників голів обласних держадміністрацій, керівників підрозділів КМ, ВР і АПУ), крім цього, подають відомості про належні їм та членам їхніх сімей нерухоме і цінне рухоме майно, вклади в банках та цінні папери. Водночас оприлюднення декларацій про доходи, власне, держслужбовців чинним Законом «Про державну службу» не передбачено.

Новий законопроект «Про цивільну службу» містить положення, згідно з якими, відомості, що містяться в деклараціях (вони, що позитивно, стосуються не лише доходів, а й видатків), можуть бути оприлюднені «при потребі». Однак, по-перше, не визначено, що саме становить таку потребу, по-друге, порядок їх оприлюднення має бути встановлений Кабінетом міністрів. Тобто, в разі прийняття цього законопроекту важливий механізм контролю над виконавчою владою опиниться в її ж руках.

Принципове питання — що саме декларується. Бланк вітчизняної декларації, яку заповнює державний службовець, має три сторінки, американської — 10 (а після заповнення її обсяг може збільшитися у кілька разів), і ще 10 має інструкція із заповнення. Зважаючи на складність американської декларації, наведемо лише ключові її позиції для порівняння зі змістом відомостей, які декларуються українськими держслужбовцями.

У США декларується вартість кожного фінансового активу держслужбовця (наприклад: пакет акцій компанії Х вартістю N; внесок до інвестиційного фонду Y вартістю L; рахунок у банку Z на суму М) та дивідендів, які на ці активи отримані. Декларується кожна операція з майном та активами (купівля, продаж, обмін) на суму понад 1000 доларів. Декларується вартість та підстави отримання кожного подарунка, вартість якого перевищує встановлену межу. Декларуються витрати на кожну подорож, не пов’язану з офіційними відрядженнями, якщо за неї сплачував не сам службовець. Декларується кожне фінансове чи майнове зобов’язання службовця. Декларується кожне інше джерело доходу, який перевищує 5 тис. доларів. Відповідні відомості зазначаються окремо (з певними варіаціями) також стосовно подружжя і «залежних» дітей (неодружених, віком до 21 року, які живуть із батьками).

В українському варіанті декларації вказується лише загальна сума доходів і фінансових зобов’язань (з розподілом за видами, але без зазначення джерел) окремо для державного службовця і разом — для членів його сім’ї. Перелік об’єктів нерухомості та їх метраж — але не вартість. Перелік транспортних засобів із зазначенням об’ємів двигунів — але не вартість. Нарешті, номінальна вартість цінних паперів (без зазначення, які саме це папери), розмір внесків до статутних фондів підприємств (без зазначення, які це підприємства), сума коштів на рахунках у банках та інших фінансових установах (без зазначення, в яких саме).

І ще одна деталь. В американську декларацію, на відміну від вітчизняної, не вноситься заробітна плата службовця — мета декларації засвідчити доходи поза основним місцем роботи.

У підсумку, якщо з американської декларації можна дізнатися, яким є фінансове становище службовця, які він має доходи, крім заробітної плати, то з української максимум — скільки офіційно заробляє держслужбовець, яку йому виплатили матеріальну допомогу і що в принципі є в нього з того, що може приносити якісь гроші. Про реальне фінансове становище держслужбовця і його сім’ї з декларації дізнатися неможливо. Адже зрозуміло, що квартири однакової площі в Києві і, скажімо, в Єнакієвому матимуть різну вартість, так само, як різну вартість матимуть однакові за номіналом акції «Криворіжсталі» і якого-небудь ЗАТ «Безприбутник».

Отже, від самої декларації залежить багато. Сьогодні, за нової влади, не існує поважних причин, із яких Мінфін не міг би переглянути форму декларації, затверджену ще в 1997 р. (принаймні саме таку декларацію оприлюднювали екс-прем’єр-міністр Ю.Тимошенко та зовсім недавно — і президент В.Ющенко). Затвердження нової форми декларації було б непоганим тестом для нової влади і на «прозорість», і на «відмежування від бізнесу». А заодно — звільнило б деяких можновладців від «незручних» запитань журналістів щодо майнового стану їх сімей.

На запитання, як запобігти внесенню до декларацій неправдивих даних, у США ми отримали дуже просту відповідь: фальшування даних декларації — це кримінальний злочин. Іншого запитання — чи діє у США принцип «невідворотності покарання» щодо всіх держслужбовців? — американські співрозмовники не зрозуміли.

В Україні передбачена лише адміністративна відповідальність за недостовірні дані, вказані в декларації, — штраф від 15 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 260 до 430 грн.). Це порушення також є підставою для відмови у призначенні на посаду та для позбавлення права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи. Не кажучи вже про «суворість» такого покарання, не чути, аби хтось із чиновників вищих рівнів був йому підданий.

Такий стан, безперечно, треба змінювати. Проте існує обґрунтована підозра, що виносити свої фінансові справи на публіку готові далеко не всі представники нової влади.

* Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 5 по 12 серпня 2005 року в усіх регіонах України. Опитано 2011 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.