Чотирнадцяте термідора Віктора Януковича, або Як правильно приручати парламенти, щоб не було сенсу їх розганяти

Заради милого і себе не шкода. Ентузіазм, з яким минулого четверга парламентська більшість віднімала у Верховної Ради повноваження, за які боролися депутати кількох скликань, межував із політичним мазохізмом. Можна зрозуміти будь-які, навіть найбільш вірнопідданські почуття, але добровільно обмежуючи власні права, нардепи, по суті, позбавляли сенсу своє власне існування. Навіщо країні утримувати цілих 450 парламентаріїв і цілу армію їхніх помічників, якщо народні обранці не хочуть ні формувати уряду, ні контролювати виконавчу владу, ні готувати — та що там готувати, навіть обговорювати — закони, голосуючи за помахом руки «координатора»? Голосуючи до того ж не тільки за себе, а й за колег, які не хочуть навіть приходити на засідання. Навіть Адам Мартинюк не втримався, щоб уїдливо не зауважити: мовляв, «зареєструвалися 300 карток, можна починати вечірнє засідання», хоча в залі не налічувалося й сотні депутатів. На цьому тлі давня пропозиція Леоніда Кучми про скорочення депутатського корпусу в півтора разу нині виглядає проявом небаченої поблажливості — з роботою Ради в такому режимі, як показує практика, цілком може впоратися й уп’ятеро менша кількість парламентаріїв.

Основний інстинкт

Насправді стосунки з парламентом не складалися в більшості українських президентів. А в Кучми за два президентські терміни виникла до депутатів майже класова ненависть. Недарма він так домагався права розпускати Верховну Раду. І зрештою домігся — правда, тільки наприкінці свого правління і в обмін на розширення повноважень нардепів. Віктор Ющенко правом розпуску парламенту скористався. Першого разу депутати, хоча й не відразу, розпустилися, а другого — розходитися не стали. Уже тоді можна було здогадатися, чому. Шансів переобратися в більшості з них не було за визначенням. Останні ілюзії розвіяла історія з непотраплянням до парламенту шостого скликання Олександра Мороза з товаришами. Єдиний спосіб подовжити своє власне перебування в будівлі під куполом — максимально подовжити термін повноважень чинної Ради. Навіть ціною відмови від прав — якими, якщо бути до кінця чесними, більшість із них так і не навчилася користуватися. Новому президенту (хоч би хто ним став) залишалося просто зіграти на цьому основному (якщо не єдиному) депутатському інстинкті.

І Янукович зіграв. Страх перед розпуском був головним мотивом створення в березні нової парламентської більшості. Теоретично коаліцію можна було створити і в іншому форматі — скажімо, під прем’єра Тимошенко. Але в цьому випадку всім її учасникам потрібно було бути готовими до затяжного протистояння з президентом — із непередбачуваним результатом. Любителів гострих відчуттів у Раді виявилося замало. А тих, хто вагався, легко можна було втішити запевненнями в тому, що чинна Конституція змушує президента і регіоналів рахуватися з думкою навіть найменшого партнера по коаліції. Володимир Литвин узагалі виглядав хитромудрим стратегом, який зумів вигідно використати свою спікерську позицію для безболісної пересадки з потяга однієї влади в потяг іншої.

Утім, стратегія надто рано почала давати збої. Спочатку спікерські акції здешевив черговий «клюєвський призов» до лав більшості, завдяки якому голоси дуже примхливих литвинівців чи незговірливих комуністів регіонали змогли компенсувати резервом із бютівських і нунсівських перебіжчиків. А потім у президента — у суворій відповідності російській приказці — розігрався апетит, і він вирішив скасувати політреформу. Одним махом позбувся обмежень і умовностей, які змушують рахуватися зі спікером, який ніяк не міг скласти собі ціну. І знову президенту допомогло бажання нардепів довше залишатися у своїх кріслах. А як іще можна пояснити 252 підписи під зверненням до Конституційного суду? Кажуть, правда, що Володимир Михайлович просто дуже розраховував, що буде потрібен Вікторові Федоровичу для імплементації рішень КС. Та тільки у плани Банкової це, певне, не входило від початку.

Політика звершених фактів

Януковича, до речі, можна було зрозуміти. Як може виглядати імплементація у виконанні Литвина, відомо ще за історією з кучмівською політреформою. Тому, певне, на Банковій вирішили: щоб не розповідати постфактум анекдотів про «Вальдермара, який не тим підносив патрони», краще діяти точно. За бандерівським принципом «звершених фактів». Конституційний суд не просто визнав зміни-2004 неконституційними, а фактично директивно поновив дію Основного Закону в редакції 1996 року. Голосування змін у 32 закони в четвер, по суті, було тією самою імплементацією, але вимушеною — за заздалегідь визначеним сценарієм. Навіть якби Рада несподівано «закомизилася», Банкова з легкістю б її проігнорувала, посилаючись на те, що Конституція — закон прямої дії. Схожу комбінацію свого часу провернув Наполеон, змусивши сенат проголосити його довічним консулом республіки — в історію тодішня імплементація ввійшла як «переворот 14 термідора». А через два дні новоспечений довічний консул буквально продиктував сенату авторитарну «конституцію десятого року».

Україна, звичайно, не Франція. Янукович, зрозуміло, схожий на Бонапарта не більше, ніж останній проект вітчизняного Податкового кодексу на Code Napolеon. І український Основний Закон-2010 офіційно називатиметься «лише» редакцією 1996 року. Яка, коли пам’ятаєте, значною мірою обмежувала президентську владу. Адже недарма Кучма так хотів її поміняти — у тому числі й із допомогою сумно відомого «референдуму за народною ініціативою». Але в тому-то й річ, що ніякого «повернення на 14 років назад» не буде. По-перше, КС створив прецедент, використовуючи який можна скасувати будь-яку Конституцію — відновивши, за бажання, дію хоч Литовського Статуту 1529 року (про нього нещодавно підозріло компліментарно відгукувався Дмитро Табачник, невже справді щось замислив?). По-друге, стримування і противаги, передбачені «старою-новою» Конституцією, діяли, нехай і сяк-так, тоді, коли в парламенті була опозиційна більшість, а очолював Верховну Раду тоді ще «полум’яний борець із режимом» Олександр Мороз.

У нинішніх, якщо можна так сказати, законодавчих зборах діє не просто провладна, а ще й демонстративно конформістська більшість, яка має багато інших турбот. Як, наприклад, подовжити свої повноваження до п’яти років, якщо «відновлена» Конституція вимагає провести наступні парламентські вибори вже навесні наступного року. Для цього вже пишуться поправки до Конституції. Одна халепа — для їх ухвалення потрібні дві сесії парламенту, наступна з яких тільки в лютому, а вибори ЦВК зобов’язана призначити вже в січні. Без допомоги друзів із Банкової, готових заплющити очі на такі дрібниці, явно не обійтися. Вимагати при цьому від них поваги до принципів парламентаризму — виставляти себе на посміховище, причому без будь-якої практичної користі.

Без опозиції

Нинішній спікер — такий самий, як і більшість. Кажуть, що в останні дні всі зусилля Литвина були спрямовані на те, що в новій редакції Регламенту голову Верховної Ради можна було зняти з посади тільки тоді, коли за це проголосують бюлетенями 300 депутатів. Звичайно, можна припустити, що Володимира Михайловича спровокували регіонали, які подали свій варіант Регламенту — із полегшеною процедурою ротації парламентської президії. Але в будь-якому разі не слід дивуватися тій енергії, з якою Литвин проштовхував новий закон про Кабмін і поправки ще до тридцяти законів, які позбавляли Раду контрольних повноважень. Як кажуть, послуга за послугу.

Утім, повноваження парламенту — не єдина жертва, принесена спікером на вівтар зміцнення президентської влади. Якщо вже своїх прав не шкода, то чого церемонитися з правами опонентів... Регламент, внесений від імені Литвина і Мартинюка, фактично ліквідує парламентську опозицію. Тепер у неї не буде не тільки свого «дня» у Верховній Раді, коли вона могла визначати порядок денний, а навіть права керувати комітетами, які виконують контрольні функції, — скажімо, з питань бюджету чи свободи слова. Навіть у часи Кучми за бюджет у Раді відповідали Тимошенко, Турчинов і Порошенко, але для нинішньої влади це, мабуть, недозволенна розкіш. І взагалі, як завжди елегантно зауважив Олександр Єфремов: «Конституцією не передбачено такого поняття, як опозиція».

Ліквідувати опозицію не тільки на термінологічному рівні, а й на практиці мають допомогти нові правила формування фракцій. Заборона на зміну фракційної прописки — і без того досить формальна — уже скасована рішенням Конституційного суду. Тепер потрібно визначити мінімум депутатів, необхідний для створення нової фракції. До реформи-2004 він становив усього 14 осіб — стільки мандатів отримувала партія, яка ледь подолала виборчий бар’єр на перших виборах за списками. Якщо йти за цією логікою, то нині мінімум має становити 20 депутатів — стільки, скільки мандатів на останніх виборах отримав Блок Литвина. У цьому випадку з однієї фракції «НУ—НС», наприклад, можна буде з легкістю створити три, не вдаючись до сторонньої допомоги. А чим більше фракцій, тим менше можливостей в опозиції та Ради в цілому «качати права». Можливо, тому норму навіть знизять. До 15 багнетів. Адже ідеальний парламент для нинішньої (і не тільки нинішньої) влади — це парламент слабкий і боязкий, який і розпускати не має особливого сенсу.

В ім’я чого?

Автори нинішньої імплементації насправді переконані, що ослаблення парламенту автоматично зробить сильною президентську (варіант — виконавчу) владу. Регіонали переконують, що це посилить відповідальність політиків і чиновників, які нині не лише на словах будуть залежні від першої особи. А суспільство, мовляв, яке втомилося від чвар останніх п’яти років, тільки цього й чекає. Опозиціонери втішають своїх прибічників тим, що тепер уже виборці точно знають, на кому лежить відповідальність за стан справ у країні. Союзники регіоналів, навіть відчувши на власній шкурі, чим для них обертається «побудова країни», публічно, як і раніше, переконують, що обмеження парламентської «вольниці» потрібно країні для проведення реформ. Та тільки яких? І що заважало проводити реформи за попередньої редакції Конституції?

«Ми повинні перетворити, зробити більш суворою республіку, яку побудували надто легкою, зберігши при цьому всю цінність її принципів. Ми повинні переробити країну, і доля цього звершення залежить від того, який приклад державної мудрості ми покажемо». Ці слова належать спікеру французької палати депутатів Едуару Ерріо. Він виголосив їх 9 липня 1940 року, по суті, освятивши встановлення в країні режиму Віші. Ерріо не був колабораціоністом. Пізніше він навіть очолив парламент Франції, визволеної від нацистів. Але тоді йому здавалося, що співвітчизники не мали іншого виходу. Франція зазнала поразки і була окупована. І він вірив, що краще пожертвувати парламентом, але зберегти країну.

Заради чого жертвують парламентом українські депутати? Задля того, щоб наступний склад Верховної Ради був обраний на рік пізніше? Чи — як про це ходять наполегливі чутки в парламентських кулуарах — тільки в 2015 році? Що ж, у світовій історії бували приклади депутатських зборів, які вважали, що засідатимуть узагалі безстроково. Проте й знаменитому Довгому парламенту, який пережив навіть короля, довелося зрештою вислухати від Кромвеля знамените: «Ви надто довго засідали. Заради Бога, йдіть».