ЧИ ЗМІНИТЬСЯ ВОЄННА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ПІСЛЯ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ?

І все-таки ми можемо… Але можемо ще не дуже багато… Приблизно таке враження залишилося після дискусії високих представників восьми провідних політичних партій і блоків на Круглому столі «Вибори 2002: позиції партій і блоків з проблем воєнної політики України», проведеному Центром Разумкова за фінансового сприяння посольства Великої Британії в Україні 13 лютого цього року.

З одного боку, в нинішніх складних умовах напередодні виборів до Верховної Ради відбулися чи не перші публічні дебати учасників виборчих перегонів у присутності авторитетних експертів, закордонних спостерігачів і представників преси. А з іншого — детальне висвітлення Круглого столу мало місце переважно в інтеренет-виданнях та друкованих ЗМІ, «насолоджуватися» видовищем і брати участь у дискусії та кулуарних обмінах враженнями мали змогу лише близько 200 чоловік.

Водночас високий професійний рівень дискусії підтвердив помітне зростання за останній рік-два рівня обізнаності з воєнних питань як у цивільних політиків, так і самих військових експертів. До того ж самі по собі вибори дають можливість ще раз привернути увагу до найбільш актуальних проблем. Тому загалом є підстави говорити про хоч і невелику, але реальну можливість того, що наступні парламентські вибори стануть не просто ще одним втраченим шансом для України, а й чимось трохи більшим.

Проведенням цього Круглого столу та випуском журналу «Національна безпека і оборона» (№1, 2002), присвячених аналізу позицій політичних партій і блоків з проблем воєнної політики України, Центр Разумкова продовжує спеціальний проект щодо висвітлення парламентських виборів 2002 р. Головна мета проекту — допомогти громадянам зробити свідомий вибір під час голосування 31 березня 2002 р., сприяти проведенню більш чесних і прозорих виборів.

Узагальнені матеріали тематичного випуску журналу та Круглого столу покладено в основу статті.

Проблеми воєнної політики: позиції партій і блоків

Результати дослідження (Таблиця «Воєнна політика і воєнна безпека України: питання і відповіді») та дебатів засвідчили, що найгостріша боротьба думок і позицій розгортається навколо такого «гарячого» і політично чутливого питання, як зовнішньополітичні орієнтації України у воєнній сфері — позаблоковість, НАТО чи Ташкентський договір (тобто — Росія).

Суцільні розбіжності в позиціях партій і блоків спостерігаються вже в питанні стосовно провідної організації у процесі забезпечення регіональної безпеки в Європі. Блок «За єдину Україну!» та ПЗУ бачать у ролі провідної організації НАТО; досить несподівано співпадають позиції блоку Наталії Вітренко та СДПУ(о) — обидві структури вважають, що такою організацією має виступати ООН. Інші партії і блоки віддають перевагу європейським структурам — ЄС («Блок Юлії Тимошенко») та ОБСЄ (блок Віктора Ющенка «Наша Україна», КПУ та СПУ).

Лише дві партії — ПЗУ та СПУ — мають намір однозначно відстоювати і надалі позаблоковий статус України. Інші — вважають, що Україна повинна приєднатися до того чи іншого воєнно-політичного блоку. При цьому правоцентристські та центристські політичні структури (блок Віктора Ющенка «Наша Україна», блок «За єдину Україну!», «Блок Юлії Тимошенко» та СДПУ(о)) бачать Україну учасницею НАТО, а ліві (блок Наталії Вітренко та КПУ) — Ташкентського договору.

Таким чином, парламент нового скликання навряд чи зможе однозначно визначити зовнішньополітичні установки воєнної політики держави і закріпити їх шляхом прийняття певного правового акта: чи то підписанням договору про приєднання України до воєнно-політичного блоку, чи внесенням до Конституції доповнення, яке б встановило її позаблоковий статус.

З більшості інших питань, чи то внутрішньополітичних установок у воєнній сфері, чи оцінок суто військових аспектів реформування, обговорення яких не обіцяє широкої публічної уваги, — різницю між правими та лівими видно вже менше.

Так, рівень бюджетних витрат на національну оборону майже одностайно названо недостатнім. Причому ліві та опозиційні партії і блоки визнали його «вкрай низьким», а пропрезидентські та (право)центристи дали менш емоційну оцінку — «низький». Достатнім рівень бюджетних витрат на оборону вважає лише ПЗУ — очевидно, «зелені» вважають неминучим збільшення бюджетного фінансування лише при переході на професійну армію — тоді, на думку лідера партії В.Кононова, «це не будуть викинуті на вітер гроші».

Узагальненою оцінкою стану ЗС України можна вважати оцінку їх здатності надійно захистити суверенітет держави від воєнних загроз. Практично всі партії (блоки), за винятком СДПУ(о), вважають, що такою здатністю ЗС України на сьогодні не володіють, а блок «За єдину Україну!» вважає, що однозначно відповісти на це питання важко — за певних обмежень «наша армія здатна захистити державний суверенітет».

Проблеми підвищення боєздатності Збройних Сил та інших військових формувань, партії (блоки) мають намір вирішувати, зокрема, шляхом зміцнення цивільного контролю над Воєнною організацією держави. Так, майже всі партії і блоки поділяють думку про те, що Верховна Рада має давати згоду на призначення на посаду міністра оборони та керівників інших силових структур, оскільки «це посилить парламентський контроль» над діяльністю цих структур. Виняток становить лише блок «За єдину Україну!», який вважає, що впровадження такої практики «ускладнить процедуру прийняття кадрових рішень».

Слід відзначити також не дуже значні розбіжності і в конкретних підходах партій (блоків) до визначення пріоритетів військового будівництва — усі вони одностайні у визначенні головних військових пріоритетів, які є і шляхами виводу ЗС України з кризового стану — скорочення чисельності Збройних Сил з одночасним збільшенням їх фінансування.

Так, майже всі партії і блоки (за винятком «Блоку Юлії Тимошенко» та КПУ) вважають, що нинішня воєнно-політична ситуація в регіоні та світі дозволяє Україні піти на радикальне скорочення чисельності Збройних Сил. Рівень, до якого є доцільним скорочення, називається різний: від 250 тис. чол. (блок «За єдину Україну!», СПУ) до 100 тис. чол. (блок Віктора Ющенка «Наша Україна»).

Більшість партій (блоків) поділяють думку про можливість скорочення терміну строкової служби призовників до 12 місяців. Вони також практично одностайні (за винятком лівих) у підтримці переходу до формування Збройних Сил на професійних засадах, хоча єдності щодо термінів реалізації такої ідеї немає. При цьому, блок Віктора Ющенка «Наша Україна» та ПЗУ вважають такий перехід можливим вже через 3—5 років; інші структури демонструють більш стриману позицію, відносячи його на більш віддалену перспективу: від 5—7 років (СПУ) до 10—15 років (блок «За єдину Україну!» та «Блок Юлії Тимошенко»).

Отже, можна припустити, що проблеми радикального скорочення чисельності ЗС у поєднанні з рівнем їх фінансування, як і раніше, будуть досить активно дебатуватися в парламенті країни. Водночас, за відсутності достатньо узгоджених позицій стосовно рівня скорочення, навряд чи рішучі кроки в цьому напрямі будуть зроблені найближчим часом. Сказане стосується й переходу до формування Збройних Сил на професійних засадах — оскільки більшість політичних структур виносить цей перехід далеко за часові межі діяльності наступного складу парламенту. Єдине питання, що дійсно має реальні шанси на вирішення цим парламентом, — це питання про скорочення терміну строкової служби призовників.

Стосовно проблем соціального забезпечення військовослужбовців позиції за визначенням майже одностайні — рівень соціального забезпечення особового складу Збройних Сил майже всі партії і блоки оцінюють як недостатній. Лише блок «За єдину Україну!» дотримується протилежної думки і відзначає рівень соціального забезпечення як достатній. Цю особливу позицію представник блоку М.Гніденко пояснив тим фактом, що вирішувати проблему має держава, яка, окрім цього, також повинна забезпечувати ще й 14 млн. пенсіонерів і вирішувати інші соціальні проблеми.

Виявляється, що позиції населення України в цілому кореспондуються з позиціями партій і блоків, хоча іноді спостерігаються й певні особливості. Спробою оцінити ставлення населення до окремих проблем воєнної сфери стало дослідження, проведене Центром Разумкова з 8 по 16 січня 2002 р. Опитано 2019 респондентів у віці від 18 років у всіх регіонах України. (Похибка вибірки не перевищує 2,3%.)

Насамперед, слід відзначити, що Збройним Силам, порівняно з іншими державними інститутами, довіряють найбільше число громадян: у січні 2002 р. їм «повністю довіряли» 28,2% опитаних, «скоріше довіряли» — 36%. Відповідно, діяльність Збройних Сил та їх проблеми не можуть не впливати на суспільство та не хвилювати його. Зокрема, переважна більшість респондентів вважають нинішній рівень бюджетних витрат України на національну оборону явно недостатнім: 43,4% вважають його низьким, а 23,5% — надто низьким. Достатнім його можуть назвати лише 7,7%. Думку ж про те, що витрати на оборону є більшими, ніж потрібно, поділяють трохи більше 2% респондентів: 1,5% вважають ці витрати високими, а 0,8% — надто високими.

За таких оцінок рівня фінансування зовсім не є дивною ситуація, коли, за найвищого рейтингу довіри населення до Збройних Сил, більше половини громадян (58,7%) впевнені, що Збройні Сили та інші військові формування нездатні надійно захистити суверенітет держави від воєнних загроз, а протилежної думки дотримуються менше чверті опитаних — 23,8%. Вже стала загальником констатація того факту, що між величиною нормативних потреб Збройних Сил нинішньої чисельності та реальними обсягами бюджетного фінансування на потреби оборони існує величезний розрив.

Водночас, ідея скорочення Збройних Сил не знайшла переважного числа ні прихильників, ні противників — населення має досить суперечливе ставлення до питання про те, чи дозволяє нинішня воєнно-політична обстановка в регіоні і світі піти на радикальне скорочення чисельності Збройних Сил України. Майже третина опитаних (31%) вважають радикальне скорочення можливим, 46,4% — неможливим, а 22,6% респондентів не змогли визначитися з відповіддю на це питання. Очевидно, в цьому випадку слід визнати існування в суспільстві стереотипів минулого, коли обороноздатність держави, її здатність забезпечити захист від зовнішніх загроз пов’язувалася з численною армією.

Найбільш однозначно населення ставиться до переходу на професійну армію. Цю ідею підтримують майже три чверті населення (73,6%), не підтримують її — лише 14,2%.

Загалом можна відзначити, що позиції партій (блоків) з окремих конкретних питань воєнної сфери, партійні і передвиборні програми, а також думки їх лідерів і представників справляють позитивне враження. Партії і блоки декларують наміри вирішити найбільш гострі питання фінансового та соціального забезпечення, зміцнити цивільний контроль над Воєнною організацією. Такі наміри загалом співпадають з уподобаннями майбутніх виборців — громадян України. Особливо тішить те, що партії (блоки) мають для цього певні програмні напрацювання, законодавчі ініціативи та — що теж важливо — вони готові запропонувати кадри, здатні очолити не лише профільні комітети парламенту, але й силові відомства.

Актуальні проблеми
воєнної реформи

Для отримання збалансованого бачення перспектив вирішення проблем воєнної реформи напередодні «Виборів-2002», Центр Разумкова запитав позиції авторитетних воєнних експертів України — А.Довгополого, С.Згурця, В.Козуба, Д.Корчинського, А.Лопати, В.Мунтіяна, Г.Перепелиці, А.Ткачука та В.Тютюнника, які є знаними фахівцями своєї справи.

Відповіді експертів на питання «Які найбільші дві-три проблеми слід вирішити для забезпечення успіху воєнної реформи в Україні?» загалом зводилися до наступного:

— Керівництву держави та Верховній Раді потрібно чітко визначитися з інтересами держави, можливими загрозами у воєнній сфері, з характером майбутніх бойових дій, і, відповідно, визначити чіткі цілі та завдання воєнної реформи.

— Необхідно забезпечити баланс між потребами воєнної реформи та економічним потенціалом держави.

— Успіх реформ неможливий без реалістичних оцінок стану і потреб Збройних Сил та інших військових формувань і без підтримки з боку суспільства та самих військовослужбовців.

Що стосується позиції експертів Центру Разумкова, зокрема, стосовно зовнішніх аспектів воєнної політики держави, то в цьому питанні загальні перспективи України на найближчу перспективу виглядають більш-менш визначеними. Провідну роль у забезпеченні регіональної безпеки в Європі на найближче майбутнє відіграватиме НАТО, який дає можливість використовувати потенціал США. Найбільш доцільною позицією України з питання її вступу до НАТО можна було б визначити таку — максимальне зближення без формального вступу.

Незважаючи на існуючу можливість приєднання України до Ташкентського договору, вступ України до цієї організації є недоцільним. Такий крок безпеку України не посилив би, однак може призвести до негативних політичних наслідків.

Для забезпечення власної безпеки зараз Україні необхідно в рамках нинішнього позаблокового статусу значно підвищити ефективність економічних і демократичних реформ всередині країни, добиватися формального статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу, розвивати максимально тісне співробітництво з ЄС у сфері безпеки.

Стосовно воєнних, військово-технічних і соціальних проблем нинішнього етапу військового будівництва висновки експертів Центру зводяться до двох основних речей — по-перше, незважаючи на певний прогрес в окремих сферах реформування, Збройні Сили та оборона держави загалом продовжують перебувати у стані кризи; по-друге — доки не буде суттєвого, недекларативного інтересу та участі політичного керівництва держави у вирішенні проблем воєнної реформи на жодні успіхи розраховувати не варто.

Дійсно, душа радіє за наших миротворців, які і в мирний час виконують бойові завдання на благо міжнародної безпеки, чи військових інженерів, які допомагають населенню і місцевим органам влади у розмінуванні та ліквідації наслідків природних катаклізмів. Приємно чути, що останнім часом наші військовослужбовці більше стріляють і водять бойових машин, виконують план стрибків з парашутом.

Однак, вибачте, чи можна назвати суттєвим успіхом те, що наші льотчики у 2001 р. вже літали в середньому 20 годин на рік (порівняно з п’ятьма годинами у 2000 р.), якщо цей показник у 10 (!) разів нижчий від середніх нормативів НАТО? Якщо практично всі наші високотехнологічні види Збройних Сил і роди військ — авіація, флот, протиповітряна оборона, ракетні війська — не отримують і половини того, що потрібно не те що для розвитку, а для виживання…

Звісно, це добре, що хлопці більше стрибають з парашутом, однак, чи можна при такому нальоті бойових льотчиків вести мову про боєздатне військо? Парашутист, навіть недостатньо підготовлений, ризикує зламати собі ногу… А слабко підготовлений пілот за штурвалом повністю спорядженого бойового літака? Що можуть робити наші ракетники та зенітники за нинішнього рівня підготовки, управління і забезпечення ми побачили в Броварах у квітні 2000 р. та над Чорним морем у жовтні 2001 р.

Тоді про яке сучасне військо може йти мова, доки наявні ресурси ми будемо продовжувати «розмазувати» потроху на застарілу воєнну інфраструктуру (на сьогодні забезпечується фінансування лише 10% нормативних потреб Збройних Сил), яка все ще нагадує неповоротку радянську спадщину, а не сучасне національне військо?

За існуючого стану Збройні Сили та інші військові формування України нездатні надійно захистити державу та суспільство від воєнних загроз. А очікувати суттєвого збільшення витрат на оборону немає підстав. Отже, без радикального скорочення чисельна армія буде продовжувати «проїдати» оборонний бюджет, а технічний рівень озброєнь та військової техніки — погіршуватися. Який вихід? — Поки зберігається більш-менш сприятлива міжнародна ситуація, доцільно рішучіше проводити скорочення Збройних Сил і вкладати ресурси в якісні параметри — модернізацію, закупки, високопрофесійні кадри тощо — без чого про сучасне військо годі й думати.

Помітне пожвавлення уваги до воєнної сфери спостерігалося після трагічних подій 11 вересня 2001 р. в США та 4 жовтня 2001 р. — в Україні. Відразу після цих подій політики закликали до зміцнення безпеки та підвищення витрат на оборону. Однак вже через три місяці депутати прийняли бюджет, що не задовольняє навіть мінімально-критичних потреб Збройних Сил.

Зміни відбудуться, якщо новому парламенту вдасться визначити узгоджену позицію з ключових питань воєнної політики, воєнної реформи та військового будівництва, консолідувати впливові партійні фракції у парламентську більшість, а також зорієнтувати народних депутатів на копітку тривалу роботу — з визначення засад воєнної політики держави, а також законодавчого забезпечення та парламентського контролю за її здійсненням.

Замість післямови

Отже… Воєнна сфера, яка була в центрі публічної дискусії на Круглому столі «Вибори-2002: позиції партій і блоків з проблем воєнної політики України», зараз не вважається пріоритетною ні для населення, ні для влади, ні для найбільш впливових політичних сил України. Попри окремі досягнення, загальні оцінки стану обороноздатності держави коливалися від критичних до дуже критичних.

Водночас, проблеми воєнної політики не залишилися і поза увагою політиків і партій. Є підстави розраховувати на більш активну підтримку парламентом процесу професіоналізації Збройних Сил, а також більш ефективне вирішення соціальних проблем військовослужбовців. Не можна виключати і спроб Верховної Ради перебрати на себе частину повноважень з визначення основних напрямів воєнної політики та військового будівництва, які зараз закріплені за виконавчою гілкою влади.