...ЧИ ВІДЛУННЯ ЦЕМЕНТНОЇ ВІЙНИ?

Поділитися
Хвиля ажіотажу, піднята в Німеччині у зв’язку з арештом «розкрадачів німецьких грошей для українських остарбайтерів», давно спала...

Хвиля ажіотажу, піднята в Німеччині у зв’язку з арештом «розкрадачів німецьких грошей для українських остарбайтерів», давно спала. Хоч як глибоко були ображені тоді у своїх найкращих почуттях німецькі громадяни, з часом їхні голови і сторінки періодичних видань Німеччини переключилися на цілком інші факти й події, які до решти витіснили переживання з приводу обікрадених жертв нацизму. Коли по завершенні чергового судового засідання в Гільдесгаймі, де відбувається процес над Віктором Жердицьким та Ігорем Діденком, ми залишали Ганновер, із дверей і вікон кожного ресторану, бару й магазину лунали вигуки затятих уболівальників за національну збірну, що грала у півфіналі чемпіонату світу. А місцеві газети повідомляли подробиці значно коротшої і значно доступнішої для розуміння пересічного спостерігача кримінальної справи, героїнею якої теж була наша співвітчизниця, котру обвинувачували в отруєнні свого німецького чоловіка. Через два дні стало відомо, що німецький суд засудив її до довічного ув’язнення. Але, здається, причина тут не тільки в особливостях суспільної свідомості. Хоча цілеспрямованого використання цих особливостей в історії з грішми остарбайтерів важко не помітити. Але про це трохи згодом.

А в Україні тим часом справу Жердицького в низці інших, не менш резонансних, згадує глава держави, представляючи нового генерального прокурора, який уже встиг і без нагадувань згори пообіцяти парламентаріям, котрі 347-голосим хором затвердили його, порозкривати всі гучні кримінальні справи, які досі безнадійно буксують. Правда, у цьому конкретному випадку заяви про те, що «цю мить вони наближали, як могли», з вуст співробітників Генпрокуратури звучатимуть малопереконливо. Оскільки ще з осені двохтисячного року, коли в Ганновері затримали і взяли під варту президента «Градобанку», народного депутата України Віктора Жердицького, після успішно розіграної комбінації (українська прокуратура віддала пас німецькій, а та зробила передачу у свій же суд) м’ячем заволоділо німецьке правосуддя. Яке досі так і не забило переможного гола.

При цьому німецьким охоронцям законності важко дорікнути в бездіяльності і пасивності. За неповних два роки вони встигли розібратися з кількома епізодами пред’явленого Жердицькому обвинувачення, у результаті чого відпали вісім із дев’яти цих епізодів. Продовжуючи розслідувати останній, що стосується чотиримільйонного (у німецьких марках) кредиту «Градобанку» «Хорді ЛТД», німецький суд дійшов висновку, що йому вкрай необхідні свідчення одного з засновників «Хорди» Ігоря Діденка, який після затримання його у Франкфуртському аеропорту і постав перед судом як спільник Жердицького. Днями Ігор Миколайович відзначатиме рік свого перебування в «німецькому полоні». Проте ніяких більш-менш помітних зрушень у процесі за цей час не сталося. Якщо не вважати таким рішення німецького суду, прийняте наприкінці минулого місяця.

Перш ніж розповісти про це рішення, не завадило б, здається, спробувати відтворити попередній подієвий ряд, з урахуванням деяких подробиць, які значно доповнюють загальновідому картину. Тим паче що ось уже кілька місяців історія з остарбайтерськими грішми забута-закинута й українськими ЗМІ. Не враховуючи, ясна річ, недавнього повідомлення про те, що Віктор Пинзеник виграв суд, звернувшись із позовом проти однієї з київських газет, яка написала про його причетність до розкрадання німецьких грошей.

Своїм корінням скандал навколо грошей, призначених для виплати компенсацій українським громадянам, що постраждали від нацизму, справді сягає тієї осені 1994 року, коли рішенням спочатку Мінфіну, а потім Кабінету міністрів у «Градобанку» було відкрито накопичувальний рахунок для надходження «коштів остарбайтерів» від німецького уряду. Як уже повідомлялося в пресі, цьому передували успішне проходження банком перевірки на предмет достовірності даних і відповідності світовим стандартам, яку провела аудиторська компанія «Делойт енд Туш»; відкриття для нього кредитної лінії ЄБРР та інші події, що переконували у фінансовій надійності установи. Після надходження грошей Мінфін, «Градобанк» і «ВіП» підписують угоду, відповідно до якої, фонд передає всі отримані від німецької сторони кошти в оперативне управління банку. Потім, цього разу без участі Мінфіну, «ВіП» домовляється з «Градобанком» про передачу остарбайтерских дойчмарок уже не в оперативне (яке дозволяло задіяти їх тільки в неризикових операціях виключно з першокласними банками), а в трастове, тобто довірче управління. Таким чином, банк і його керівництво мали повне легальне право розпоряджатися отриманими від фонду коштами.

Проте в січні 1997 року, після того, як почали затримуватися компенсаційні виплати, а фонд очолив новий начальник, Головне контрольно-ревізійне управління України затіяло ревізію фінансово-господарської діяльності фонду «Взаєморозуміння і примирення», у результаті якої було виявлено відсутність на рахунках «Градобанку» цільових коштів на суму 87,8 млн. німецьких марок. У ЗМІ не раз і докладно описувався фінансовий конфлікт, який виник за рік до цього між «Градобанком» та рибопромисловим об’єднанням «Антарктика», що звернулося до банку по кредит на 5 млн. доларів, але отримало відмову, оскільки банківські співробітники запідозрили його в неплатоспроможності. Це не зашкодило «Антарктиці» звернутися в арбітражний суд, який, визнавши, що банк порушив умови договору, зобов’язав його видати потерпілій стороні кредит і ухвалив постанову про списання з банківського транзитного рахунку 4,2 млн. доларів як шкоду за невиданий кредит. Дев’ять із гаком мільйонів доларів виявилися б істотною, але не смертельною втратою для «Градобанку». Якби, по-перше, на той час він не перебував у стані мінімального запасу фінансової стійкості, а по-друге, після цього не почався відплив банківських клієнтів, котрі, очевидно, вже не раз мали змогу переконатися, що з рішень української Феміди можна судити про ставлення влади до конфліктуючих сторін. Тоді як юридично підковані громадяни дивувалися з приводу судового вердикту, політично просунутий бізнес докумекав, до чого все йде. Коли всі солідні клієнти забрали з банку свої гроші і до призначеного терміну він не зміг провести платежі фонду — і наскочила ревізія, що виявила недоїмку.

Заявлена КРУ цифра грошей, що пропали, у прив’язці до тих, кому вони призначалися, — літнім людям, які пройшли через нелюдські приниження і муки, та й тепер живуть не в найкращих умовах, — убивала наповал. Тут навіть найхолоднокровніші індивіди, звиклі мислити категоріями, далекими від таких емоційних понять, як сором і мораль, не могли не перейнятися ворожістю до тих, хто міг опуститися до такої ницості. Чи треба казати, що суспільна свідомість дуже легко засвоїла твердження, яке через свою убивчість не потребує особливих доказів: Жердицький — украв гроші остарбайтерів.

Переконала себе в цьому й Генеральна прокуратура України. Яка, в рамках договору про правову взаємодопомогу, тісно співпрацюючи з прокуратурою німецькою, не могла не вплинути й на її переконання. Важко судити, наскільки несподіваним для української сторони був арешт у Німеччині Віктора Жердицького. Порушена проти нього в березні 1997 року кримінальна справа, за якою главу «Градобанку» було обвинувачено в халатності та зловживанні службовим становищем, закрита не була, але й не розвивалася. Жердицький, перемігши на виборах у парламент, одержав депутатську недоторканність і автоматично позбувся статусу обвинувачуваного. Але те, що депутатський імунітет Жердицького перешкоджає слідству, у Генеральній прокуратурі вирішили, за дивним збігом, саме в той момент, коли надійшла інформація про арешт народного обранця німецькими правоохоронними органами. Тож відповідь на запитання, з власної ініціативи вони затримали Жердицького чи за «наводкою» нашої прокуратури, повисає в повітрі. З одного боку, Генпрокуратура продемонструвала явне відставання від подій. З другого — саме матеріали, зібрані в Україні, лягли в основу висунутих Жердицькому німецьким правосуддям обвинувачень.

Коли, як уже говорилося, ці обвинувачення в процесі судового слідства «усохли» до одного епізоду, німецькій Феміді пощастило роздобути Діденка. Його справу і справу Жердицького німецький суд об’єднав у спільну. Обвинувачення ж звелися до того, що один із них (Жердицький) свідомо зловживав службовими повноваженнями, а другий (відповідно, Діденко) сприяв йому в цьому. У другому пункті обох обвинувачують у використанні фальшивих документів з метою обману. Обвинувачення в німецькому виконанні майже не відрізняється від українського. Хто в кого списував, не відомо. Проте в жодному з цих документів — ані слова про гроші остарбайтерів, немає навіть натяку на них. Ідеться в них про бізнесову операцію, відправною точкою якої послужило укладання кредитного договору між АТ «Градобанк» і ТОВ «Хорда ЛТД» на суму 4 млн. дойчмарок. Цифра також, як видно, за своєю масштабністю далека від спочатку заявленої.

«Хорда» мала намір купити реконструкційне устаткування для Кам’янець-Подільського цементного заводу. Про що й було засвідчено в документах, прикладених до кредитного договору, серед яких був і контракт на поставку устаткування «Хорді» від «Сenturion Industrial Group Limited», яку простіше називають «Центуріоном». Треба сказати, що цементна промисловість давно перебувала в полі активної діяльності «Хорди». Вона небезуспішно брала участь у приватизаційних конкурсах низки українських цементних заводів. Для фінансування їх модернізації їй вдалося укласти договір із Міжнародною фінансовою корпорацією, а від Агентства торгівлі й розвитку Держдепартаменту США фірма одержала грант на півмільйона доларів для розробки техніко-економічного обгрунтування реконструкції Миколаївського (у Львівській області) і того ж таки Кам’янець-Подільського цементних заводів.

Далеко не спонтанним був інтерес до цієї ж галузі і з боку «Градобанку». У 1993-1994 роках банк через ТОВ «Хорда» виділяє 5 млн. доларів на придбання сучасної пакувальної лінії для «Подільського цементу», потім вкладає в розвиток цього підприємства ще чимало коштів. Згодом, коли в Україні розгорнулися приватизаційні процеси, «Градобанк» також не залишається осторонь. До речі, серед банківських активів був не один пакет акцій підприємств цементної промисловості. У часі арешт Жердицького 1997 року, що супроводжувався обвинуваченнями його у фінансових зловживаннях при виконанні грошових операцій із коштами остарбайтерів, збігся з піком боротьби за контрольний пакет акцій «Миколаївцементу», в яку активно включилася одна відома французька фірма. Це дало привід адвокатам Жердицького стверджувати, що в основі його справи лежить прагнення усунути «Градобанк» і «Хорду» із кола гравців на цементному ринку України. Якщо ця версія справді має право на існування, то міра взаємозв’язку особливостей приватизації в цементній промисловості України з гучною справою про остарбайтерські гроші — окрема тема.

А за нашою темою наведемо витяг із протоколу засідання кредитного комітету АТ «Градобанк», на якому, крім пана Жердицького, були присутні ще семеро учасників: «Визнати такою, що заслуговує на увагу, розроблену ТОВ «Хорда ЛТД» програму діяльності, якою передбачено, зокрема, розширення обсягів реалізації (зокрема й на європейських ринках) цементної продукції. Посилити контроль над фінансово-господарськими операціями ТОВ «Хорда ЛТД», рухом коштів по розрахункових рахунках... і дотриманням умов кредитних договорів». Цитуємо протокол для того, щоб, по-перше, продемонструвати певне нестикування з обвинуваченнями Жердицького та Діденка в тому, що перший зловживав службовим становищем при укладанні кредитного договору, а другий — йому в цьому сприяв, що, в принципі, передбачає таємну змову двох, без розголошування та участі інших осіб. А по-друге, щоб перейти до другої серії кредитної історії. «Хорда» замахнулася на освоєння світового ринку цементу. Продукований Кам’янець-Подільським комбінатом будматеріал її зусиллями одержав сертифікат для продажу в Німеччину й Австрію. Почалося співробітництво з фірмою, що володіє налагодженою дистриб’юторською мережею та висококласним устаткуванням, використовуючи яке, можна було з експортованої в Німеччину української сировини виготовляти цемент набагато дешевший від того, що продавався в Європі досі. Економічна доцільність проекту не викликала сумнівів. Єдиною особливістю поведінки німецької сторони, яка мала насторожити українських бізнесменів, була певна частка необов’язковості в її діях. Пристаючи на умови керівника «PMB» Йоганнеса Пайне, «Хорда» мусила застосовувати відстрочку платежу за поставлений клінкер. Згодом нагромадився солідний борг.

У відповідь на чергову вимогу погасити заборгованість пан Пайне запропонував українським партнерам купити в нього частину акцій фірми, пообіцявши натомість зберігати вірність українським будматеріалам, купуючи цемент і клінкер тільки в Україні, а також повернути борг у півмільйона німецьких марок. Треба сказати, що всі операції з Німеччиною «Хорда» проводила через «Центуріон», яка була рекомендована Діденку як надійний партнер за кордоном для здійснення розрахунків і проведення фінансових коштів, що надходять від реалізації поставлених «Хордою» за кордон цементу і клінкеру. «Ні засновником, ні власником названої компанії я ніколи не був, — стверджує Діденко у своєму зверненні до суду. — А був уповноважений радою директорів цієї фірми на управління її рахунком». Хоч би там як, але отримані «Хордою» в «Градобанку» 4 млн. кредиту пішли, як і планувалося, на придбання устаткування «Центуріону», а звідти... Звідти їх було перераховано Пайне як перший транш (передбачалося, що загальна вартість пакета акцій «PMB» становитиме 6,6 млн. німецьких марок) за входження «Центуріона» в часткове володіння фірмою. Було вирішено, що чекати 90 днів, протягом яких в Україні оформляються валютні операції, — занадто довго. За цей час і планувалося, купивши в Пайне пакет акцій «PMB», домогтися одержання «Центуріоном» коштів на значно більшу, ніж 4 мільйони, суму — від поставок цементу і клінкеру на «PMB», а також від відсотків із фірми Пайне (до 2 млн. марок).

«Градобанк» не тільки був заздалегідь поінформований про заплановане «відхилення від курсу» чотирьох мільйонів, а й мав можливість докладно проаналізувати всі «за» та «проти» такої операції. Збитки банку, вирішили його співробітники після вивчення документів «PMB», для чого навіть виїжджали в Німеччину, цілком виключалися. Наданий «Хорді» 4-мільйонний кредит було застраховано гарантіями майже в подвійному розмірі. Крім того, як додаткове забезпечення українських вкладень Пайне передав у «Градобанк» заставні папери про власність на суму 11 млн. дойчмарок. Проте грандіозному планові не судилося збутися. Заволодівши грошиками, Пайне відразу пустив їх на погашення своїх боргів перед німецькими кредиторами, а Кам’янець-Подільський завод так і не дочекався нового обладнання. «Градобанківські», а на думку українських правоохоронних органів — остарбайтерські, чотири мільйони повернулися, за іронією долі, на батьківщину, так і не дійшовши за призначенням. Отут і постає запитання. Точніше — два: чому ці гроші заведено вважати саме остарбайтерськими і чому, як стверджується, зокрема, в постанові про притягнення як обвинувачуваного Ігоря Діденка, «зазначені кошти в АТ «Градобанк» не повернуто й розтрачено таким чином Діденком і Жердицьким в особистих цілях»?

Стосовно першого запитання, то повторимося, що в останньому варіанті матеріалів обвинувачення не згадується про цільові кошти фонду «Взаєморозуміння і примирення». А не дають їм повністю зникнути зі свідомості суддів, прокурорів, присяжних та свідків, котрі беруть участь у судових засіданнях у Гільдесгаймі, лише наполегливі старання представників української прокуратури. Які чи не в кожній відповіді на запитання головуючого судді Бахманна не забувають підкреслити: у залі сидять розкрадачі коштів, призначених для виплати компенсацій жертвам фашизму. А з приводу неповернення кредиту на запитання німецького судді прозвучало приголомшливе: «Це питання нами не розслідувалося». Тоді як Жердицький із Діденком стверджують, що кредит погашено.

Ясна річ, у версії обвинувачення виконана вище сага про чотиримільйонний кредит звучить інакше і подана в таких юридичних оборотах, як «у результаті досягнутої домовленості відбулося незаконне перерахування коштів», «без законної підстави шляхом пред’явлення фіктивних документів» і «шляхом підробки відповідних підписів». У німецькому суді всі обставини справи скрупульозно перевіряються, ось тільки дуже повільно, оскільки левова частка обвинувальних матеріалів базується на доказах, зібраних у ході слідства в Україні. На цьому місці саме час повернутися до теми зусиль, яких докладає українська прокуратура до розкриття цього злочину. А також уже доклала. На тому самому судовому засіданні, на якому нам вдалося побувати, як свідка допитували колишнього керівника слідчої групи, що займалася справою Жердицького й Діденка в Україні, Василя Драгана. Недавно його призначено начальником управління Генеральної прокуратури з розслідування особливо важливих справ. У Гільдесгаймі він був уже не вперше. У свій останній приїзд пообіцяв суду, що цього разу захопить із собою всі документи, що цікавлять Бахманна. Проте, як стало зрозуміло з допиту, необхідної допомоги в роботі суд так і не дочекався.

А більшість відповідей пана Драгана на запитання Бахманна навіть найзавзятішого патріота України змусили б пережити прикрі хвилини сорому за свою батьківщину. Не дуже смішно спостерігати, як стримані німці посміюються в кулак і закочують очі, чуючи від перекладачки відповіді на кшталт: я міг би відповісти на ваше запитання, але не впевнений, що повною мірою володію інформацією, хоча допускаю можливість, що це могло б бути за певних обставин... Посилання на те, що це запитання стосується періоду, коли його ще не було призначено керувати слідством, тож він не може нічого сказати, оскільки чогось там не зробили його підлеглі, звучали мало не через раз. Жвавий інтерес присутніх на засіданні викликали слова Василя Михайловича про те, що він не обізнаний з таким і таким документом, оскільки при обшуку «Градобанку» було вилучено речдоків, що поміщалися у п’ять вантажних автомобілів, якими їх і вивозили. Ви уявляєте собі самоскиди, завантажені банківською документацією, яка містить подробиці фінансових операцій, бухгалтерських проводок та інші «дрібниці життя» фінансової організації, кожен аркушик із яких може або підтвердити, або спростувати вину підозрюваного? Німецькі судді — точно ні. Правда, після цього вони вже були хоч якось адаптовані до сприйняття розповіді про те, як в електронну базу даних банку влучила блискавка, і тому вона, база, не може бути вивчена через її знищення. Цікаво, що при розгляді суддею всього ланцюжка перерахування грошей представник української прокуратури визнавав законність кожної окремої операції. Проте запитання Ігоря Діденка, а яким чином з цілком законних ланок може виникнути в цілому незаконний ланцюжок, залишилося без відповіді.

Проте головним предметом розмови судді з представником української прокуратури стали обставини допитів, проведених Генпрокуратурою щодо Діденка. Свого часу на клопотання адвокатів змінити йому запобіжний захід, після того, як Діденко потрапив у німецьку в’язницю, суддя заявив, що не випускатиме підсудного з-під варти, оскільки ще в Україні він визнав свою вину, а це свідчить про високу ймовірність обгрунтованості висунутих проти нього обвинувачень. І справді, наприкінці 1999 року, коли Ігоря Діденка заарештувала прокуратура й через день випустила під підписку про невиїзд, тодішній генеральний прокурор Михайло Потебенько заявив на своїй прес-конференції, що Діденко визнав вину, пообіцявши слідству співпрацювати з ним. Діденко не вдавався до послуг ЗМІ, аби спростувати генпрокурора. Ви не німецькі судді, і вам не треба довго пояснювати, що така скромна поведінка обвинувачуваного могла бути ціною за можливість перебувати на волі та продовжувати працювати в «Нафтогазі». Проте в уже згаданій постанові про притягнення його до кримінальної відповідальності, датованій 25 грудня 1999 року, його рукою виведено: «Я, Діденко І.М., із суттю й викладом питань абсолютно не згоден. Нічого й ніколи не розкрадав». Там-таки стоїть підпис його українського адвоката Семена Портяника, який того дня вперше й востаннє за весь час слідства був присутній на допиті. Більше його не запрошували, що є грубим порушенням процесуальних норм. Досить було прозоро натякнути підслідному, що в його ж інтересах до адвоката краще не звертатися.

Як потім з’ясувалося в німецькому суді у процесі допиту того ж таки Драгана, порушеннями кримінально-процесуального кодексу супроводжувалася майже вся робота українських слідчих. Пригадуєте, ми на початку говорили про судове рішення, прийняте наприкінці минулого місяця? Отож, суд під головуванням Бахманна наклав заборону на використання доказів, отриманих із порушенням процесуальних норм. Не каявся Діденко на допиті в Генпрокуратурі у скоєному. Ні по суті, ні за формою.

Усе це, звісно, не веде до повного розвалу справи, але серйозно впливає на позицію суду. Яким саме чином? Судові засідання розписано до 5 вересня. Це, зрозуміло, не факт, але процес, схоже, наближається до завершення. Тож можна припустити, що або суд схиляється до виправдного вироку, і Бахманн, до речі, уже цікавився в Драгана, як в Україні вчинять у такому випадку (той відповів, що, за однією з міжнародних конвенцій, українська влада муситиме визнати вирок німецького суду). Або він із легкістю відмовився від вагомого масиву доказів, очікуючи, що найближчим часом надійде нова порція матеріалів з України. Чи посприяє цьому призначення нового генерального прокурора, який поставив за мету забезпечити крапками всі «і» в затяжних кримінальних справах? Напевне. Головне при цьому врахувати досвід своїх попередників і не перестаратися в досягненні мети на шкоду засобам. Іноземні суди, виявляється, не пристосовані до перетравлювання того, що легко ковтають наші.

P.S.

На прохання «ДТ» на запитання про процес погодився відповісти нинішній адвокат Ігоря Діденка Ульріх Цігерт.

— Чи доводилося вам, пане Цігерт, раніше виступати адвокатом іноземних громадян і чи були серед них українці?

— Так, у нас було досить багато іноземних клієнтів, обвинувачуваних в економічних злочинах. Недавно в мене був великий процес з одним громадянином України.

— У чому для вас полягає основна особливість роботи з такими клієнтами?

— Проблема в тому, що треба постійно порівнювати українське право з положеннями законодавства Німеччини. Практичний перебіг самого процесу для нас не складний.

— Як ви оцінюєте нещодавно ухвалений в Україні Кримінально-процесуальний кодекс?

— Наскільки я зумів зрозуміти, у ньому дуже чітко описані права захисника. І це є досить позитивним моментом. Загалом, українське законодавство не може викликати якихось нарікань. Я тільки вважаю, що використання його в цьому випадку було багато в чому неправильним.

— З огляду на це, якої ви думка про дії співробітників української прокуратури в процесі розслідування цієї справи?

— Можу лише повторити, що положення українських законів виписано досить чітко. Але дії Генеральної прокуратури є не зовсім правильними. Це стосується, по-перше, порушення прав, допущеного щодо Ігоря Діденка. Вважаю, що дії Генеральної прокуратури у цій справі суперечили встановленому порядку. По-друге, дуже важливі моменти не було грунтовно перевірено. І обвинувачення, висунуте проти пана Діденка, містить лише констатувальну частину, не будучи підкріпленим конкретним обгрунтуванням. Тобто твердження спрямовані тільки на те, щоб обвинуватити. Приміром, ніхто так і не спробував з’ясувати, чи було повернуто 4-мільйонний кредит. Ніхто, ні Контрольно-ревізійне управління, ні Генеральна прокуратура не перевірили факту повернення 4 млн. дойчмарок.

— Багатьох в Україні цікавить, чому судовий розгляд щодо злочину, фактично зробленого в Україні, відбувається в Німеччині?

— Мені це теж не зовсім зрозуміло. У тій частині питання, де йдеться про гроші фонду «Взаєморозуміння і примирення», говориться справді про німецькі гроші. Якщо кошти таки було використано незаконно, то для Німеччини це має істотне значення. Проте пану Діденку висувається обвинувачення лише в тому, що було підписано фіктивний контракт і кредитні гроші були використані не за призначенням. Це питання, взагалі-то, підлягає розгляду в Україні, а Німеччини воно не стосується. Німецька сторона обгрунтовує це тим, що гроші були зняті з рахунку, призначеного для коштів фонду «Взаєморозуміння і примирення». Я дотримуюся думки про те, що це не так.

— Чи відчуваєте ви спроби вплинути на судовий процес у Німеччині з боку українських правоохоронних органів?

— Гадаю, існує тісний зв’язок між німецькою й українською прокуратурами. І на судовому засіданні пан Драган на запитання судді про це відповів ствердно. Природно, ця кримінальна справа може розслідуватися тут лише на підставі матеріалів, зібраних в Україні. Оскільки в Німеччині з цього питання не було жодних документів.

— Я мала на увазі трохи інше: чи помітили ви якийсь тиск із боку українських посадовців?

— Ні, тиск не чиниться.

— А чи наявний, на вашу думку, у цій справі політичний підтекст?

— З німецького боку — ні. Що стосується українського — коментувати не беруся.

P.P.S.

Прокоментував «ДТ» ситуацію і український адвокат Ігоря Діденка Семен Портяник:

— Швидше за все, у цій справі наявна політика, і, скажімо так, її тут чимало. Та жодна справа в нас не виникає на порожньому місці. Безперечно, в Генеральної прокуратури були підстави для порушення кримінальної справи. Наприклад, у неї могло постати запитання, чому було порушено графік виплати компенсацій остарбайтерам. На цій підставі могла бути проведена перевірка, результати якої, у свою чергу, стали основою для порушення кримінальної справи, після чого могли розслідуватися ці факти. Та після порушення кримінальної справи, на мій погляд, розслідування збилося на той шлях, яким неодноразово рухалися інші справи, що мають політичне підгрунтя. Адже звичайна кримінальна справа розслідується в рамках кримінально-процесуальних норм і не вихлюпується на шпальти газет, у телевізійний та радіоефір. Тобто не ведеться відповідна обробка громадської думки в напрямку однозначного визначення винних у невиплаті грошей остарбайтерів. Тут бачимо низку ознак, властивих політичним справам. Наприклад, арешт Жердицького, а згодом — Діденка. Хоча жоден із них не тягнув на визначення злочинця, якого неодмінно треба арештовувати, — бездіяльного, непрацюючого, який становить загрозу суспільству, ховається від слідства, не з’являється на допити. І в одному, і в другому випадках проводилися масштабні обшуки із використанням спецназу, автоматників; засобам масової інформації Генеральна прокуратура постійно нав’язувала думку, що Жердицький — розкрадач, а Діденко — його спільник. Тоді як спочатку справа надсилається до суду, а потім суд вирішує, вчинив обвинувачуваний злочин чи ні.

Однак це враження, так би мовити, обивателя. Як юрист я маю зазначити — визначити рівень наявності в цій справі політики чи виявити її повну відсутність у ній можна буде лише в суді.

— Проте після того, як Жердицького, а згодом Діденка після затримання в Україні було звільнено, відбувся їх повторний арешт, і вже в Німеччині. Це свідчить або про те, що версія про політичну складову їхньої справи спростовується, або — що ця складова набула міжнародного масштабу. Чи не так?

— Безумовно, арешт Жердицького в Німеччині, а я впевнений у цьому на 99%, грунтувався лише на матеріалах, наданих німецьким правоохоронним органам українською стороною. Я дуже сумніваюся, що Жердицький чинив якісь інші кримінально карані дії на території Німеччини, які давали б німецьким правоохоронним органам підстави самостійно порушити проти нього кримінальну справу й арештувати його. Ну а арешт Діденка був уже наслідком арешту Жердицького. Подальше підтверджує: лише ті матеріали, які надала Генеральна прокуратура України, і лягли в основу обвинувачення німецької прокуратури. Тому, гадаю, арешт Жердицького, а потім і Діденка — результат скоординованих дій німецької й української прокуратур. Безумовно, співробітництво між прокуратурами різних держав має лише вітатися. Але в цьому випадку я хотів би звернути увагу на те, що німецькому суду доведеться розбиратися в тому, що йому піднесли. А чи піднесли йому матеріали, що свідчать про злочини? Це ще не факт. Останні події доводять: німецький суд розбирається не лише в суті питання, а й у процесуальних речах: яким чином було зібрано докази нашою Генеральною прокуратурою.

— Завдяки активній PR-кампанії, яку проводять українські правоохоронні органи, у суспільну українську, та вже й світову, свідомість міцно вбито думку: Жердицький із Діденком крали гроші остарбайтерів. Коли говорити про ті чотири мільйони німецьких марок, які фігурують в останньому епізоді обвинувачення, — чи можна стверджувати, що цю суму взято з цільових коштів, переказаних у «Градобанк» для виплати від імені німецького уряду потерпілим від нацистських переслідувань?

— Безперечно, тут ідеться ще й про таку складну річ, як безготівкові гроші, які неможливо вичленувати із загальних активів банку. Адже напевно серед них були ряд активів у марках, які належали підприємствам, організаціям, котрі довірили банку ці кошти. Передбачається, нібито гроші остарбайтерів перебували на кореспондентському рахунку в «Дойчебанку». Але й тоді вони були в управлінні «Градобанку», і він, якщо йому дозволяли активи, взагалі міг переказати гроші з коррахунку в «Дойчебанку» на будь-який інший рахунок, змішати їх з іншими грішми і здійснювати з ними звичайні банківські операції. Якщо, звісно, в умовах угоди не було спеціально застережено, що ці гроші мали перебувати на певному кореспондентському рахунку в «Дойчебанку».

— Семене Федоровичу, в обвинуваченні йдеться про фіктивний договір. На чому, на вашу думку, це обвинувачення грунтується?

— Арешт цих осіб не дозволив довести угоду до кінця, аби можна було говорити: фіктивний чи не фіктивний був договір, чи поставлено було б обладнання, чи ні. Підкреслюю, я не ознайомлений з усіма матеріалами справи. Та коли суд дійшов висновку, що допускалися порушення закону при оформленні документів, для цього є така глава Кримінального кодексу, як «Посадові порушення». Та чомусь у ЗМІ дуже гучно звучать заяви про розкрадання. Я розумію, що з таким обвинуваченням легше отримати відомості з-за того ж таки кордону. Оскільки часто, коли наші слідчі пишуть запити в зарубіжні країни, їм не дають відповіді, посилаючись на те, що законодавство країни, до правоохоронних органів якої звертаються, не передбачає або не вважає серйозним злочином те, на що українські слідчі посилаються. І наші правоохоронні органи навчилися цим уміло користуватися: чим важче обвинувачення, чим суворіші статті, тим легше отримати цікаву для них інформацію, тим легше взаємодіяти в плані затримання людини, її арешту.

— Наскільки несподіваним стало для вас рішення німецького суду визнати частину зібраних в Україні доказів недійсними через те, що їх зібрано з порушенням процесуальних норм?

— Це рішення лише підтвердило: наші правоохоронні органи поки що не готові, аби їхні дії настільки старанно і скрупульозно аналізувалися іноземним судом. Практика свідчить: у наших судах це на 95 % проходить під трактування як незначне порушення процесуального законодавства, яке не призвело до обмеження чиїхось прав. А за кордоном будь-яке процесуальне порушення є таким. І не може бути великих порушень закону, середніх і малих. Закон або порушений, або не порушений. Передусім мають бути дотримані права людини. Я гадаю, суд завжди має можливість визначити, де є вина людини, а де — ні. І не треба при цьому маніпулювати доказами. Зібрати те, що є, і представити суду. Суд розбереться. У цьому випадку мені буде дуже цікаво, яким, з урахуванням усіх порушень процесуальних норм закону, допущених під час слідства, буде остаточне рішення німецького суду.

— За матеріалами слідства, чотири мільйони дойчмарок осіли на рахунках німецьких банків. Принаймні кінцевим пунктом їхнього пересування, організованого, як стверджується, Жердицьким і Діденком, була фірма «PMB» Йоганнеса Пайне. Чи не здається вам дивним, що цей німецький громадянин бере участь у судовому процесі як свідок, а не як ще один обвинувачуваний?

— Для мене це теж не зовсім зрозуміло. Є угода, в результаті якої кошти надійшли на конкретний рахунок конкретної фірми. Та коли це німецькі гроші, коли вважається, що їх вкрадено, то той, хто отримав ці гроші, діяв в інтересах Діденка і Жердицького. Коли припускати, що це розкрадання, то ця людина — не хто інший, як співучасник, і він має бути притягнутий до кримінальної відповідальності. Але ні наші слідчі органи, ні німецькі такого питання не порушували. Я розумію, що німецький суд, який проводить судове слідство (не попереднє, як у нас, а відразу судове), і зробить висновок про те, чи є вина в діях громадянина Пайне. Та мене це наштовхує на думку: коли всім відомо, що гроші перебувають у такої-то фірми, але людина, за якою вони значаться, не притягується до відповідальності, — можна припустити, що навряд чи німецький суд виходитиме з концепції, відповідно до якої, Жердицький і Діденко вкрали ці гроші. Або всі, або ніхто. Якщо не крали, на цьому прерогатива німецького суду закінчена. Тоді йому нічого не залишається, як винести повністю виправдувальний вирок. Тоді залишиться та частина обвинувачення, яка пов’язана з діями, спрямованими на отримання кредиту, з’ясовуватиметься, чи правильно укладено угоду, оформлено документи тощо.

P.P.P.S.

«Поки триває судовий процес, Генеральна прокуратура не вважає за можливе відповідати на будь-які запитання журналістів», — була відповідь начальника управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури Василя Драгана на спробу «ДТ» взяти в нього інтерв’ю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі