Чи стане Україна членом ЄС, залежить від нас самих

Число дискусій на тему, чи погодиться ЄС на вступ України, перейшло всі розумні межі. Здається, жодна зустріч офіційних осіб на найвищому рівні не обходиться без цього запитання.

Відсутність серйозного поступу на шляху євроінтеграції в самій Україні, постійні намагання отримати певні сигнали від ЄС викликають у європейських коридорах щонайменше роздратування. Водночас ключик до дверей в європейський дім слід шукати в самій Україні. Точніше, ми самотужки повинні його викувати.

Отже, Україна потребує змін. Але тут гостро постає перше запитання: чи будуть позитивні в соціально-економічному плані зміни результатом вступу України до ЄС чи, навпаки, Україна зможе стати членом ЄС лише в разі, якщо сама продемонструє прогрес у багатьох сферах, починаючи з дотримання прав людини і закінчуючи соціальним захистом?

На підтримку кожного із цих тверджень можна навести чимало аргументів. Проте достеменно зрозуміло одне — без відчутного внутрішнього прогресу (завданням якого має стати відповідність України копенгагенським критеріям) ніхто навіть мови не вестиме про вступ України до ЄС.

Звісно, це не означає, що Україна повинна пройти цей шлях до кінця. В останню хвилю свого розширення, членами Європейського Союзу стали деякі країни, що не відповідають усім критеріям вступу. Однак вони змогли продемонструвати належні зміни, показати свою «домашню роботу», завдяки чому ЄС пішов їм назустріч.

Тим часом Україна в питанні європейської інтеграції похвалитися такими успіхами наразі не може. Ідеться не про переговірний процес — він у нас ведеться на високому фаховому рівні, а про інституційні реформи, адаптацію законодавства, з чим ситуація значно складніша. Тому без зміни стратегії європейської інтеграції, без залучення до цього процесу всього суспільства сподіватися на успіх не випадає.

Декларації, заяви, угоди, інші документи, безперечно, сприяють євроінтеграційному процесу, проте ними самими вступу України до ЄС не наблизиш.

На євроінтеграційний процес значною мірою впливає низка чинників — і зовнішніх, і внутрішніх. Останні тут значно важливіші. Ключовими серед них є три: політична консолідація, системність, відповідальність.

Політична консолідація

Одним із важливих елементів політики Європейського Союзу є ухвалення рішень із ключових питань шляхом консенсусу. Україні, яка прагне стати повноправним членом європейської сім’ї, конче необхід­но взяти цей принцип на озброєння при вирішенні питань європейської інтеграції, оскільки цей украй серйозний процес може відбуватися лише за умови досягнення політичного консенсусу, консолідованої політичної згоди щодо його реалізації. Не можна інтегрувати Україну в ЄС лише одним берегом Дніпра.

На жаль, поки що ситуація в цьо­му плані виглядає не надто оптимістично. З одного боку, чотири парламентські партії («Наша Україна», БЮТ, Партія регіонів, СПУ) та переважна більшість позапарламентських тією чи іншою мірою декларують свою відданість ідеї європейського шляху розвитку України. З іншого, кожна з цих політичних сил бачить процес євроінтеграції по-своєму, не намагаючись порозумітися з приводу бодай основних засад.

Таке політичне розмаїття позицій жодним чином не сприяє просуванню України на шляху до ЄС. Навпаки, воно істотно загрожує ідеї європейської інтеграції. Наприклад, сьогодні парламентська коаліція формується одними політичними силами, а завтра вибори виграють інші, котрі дивляться на євроінтеграцію інакше. У результаті зміни влади процес буде щонайменше загальмовано: можуть змінитися пріоритети, нормативно-правові акти, стратегія. Це означає, що європейці отримають черговий доказ, що Україна не дотримується взятих на себе зобов’язань.

Сьогодні перед українськими політиками з різних політичних таборів має постати спільне завдання — винести питання європейської інтеграції за партійні рамки, досягти згоди щодо її стратегії — з тим, аби забезпечити спадковість політики у разі зміни владної команди.

Першу спробу в цьому напрямі було зроблено ще наприкінці 2006 року, коли у Верховній Раді п’ятого скликання 22 депутати з чотирьох фракцій утворили міжфракційне депутатське об’єднання зі сприяння європейській інтеграції України «Європейський розвиток». Незважаючи на те, що депутати — члени об’єднання мають різні погляди на внутрішньополітичні процеси, певний досвід спільної роботи та пошуку консенсусу в цьому питанні все-таки було отримано.

Тому українські політики, ідучи на вибори, мають усвідомити, що питання приєднання України до ЄС не може бути предметом змагань. Сподівання, що «ми виграємо вибори, сформуємо уряд і тоді розпочнемо плідну роботу у сфері європейської інтеграції», є оманливими. Політика — це перманентна криза: ніхто не застрахований від розвалу коаліції, від переформатування уряду чи навіть від дострокових виборів. А якщо політика євроінтеграції буде політикою лише однієї партії, це означатиме серйозну втрату часу. Логіка розвитку подій у Європі показує, що така втрата для європейської перспективи України може бути «смерті подібна».

Сьогодні важливо знайти формулу консолідації всіх політичних сил навколо єдиної стратегії, в яку були б залучені всі політичні сили і можливості. З якою погодилася б як більшість, так і опози­ція і яка була б зрозуміла для політично розшарованого суспільства.

Саме такий підхід забезпечить реалізацію національних інтересів України. А роль консолідатора могла б узяти на себе анонсована Віктором Ющенком Стратегічна рада розвитку України на чолі з президентом, до складу якої мали б увійти голова Верховної Ради, прем’єр-міністр, лідери парламентських фракцій, сильних позапарламентських партій, авторитетні представники громадськості.

Системність і відповідальність

2007 рік є певною мірою симво­лічним у процесі європейської інтеграції України, оскільки ним завершу­ється дія низки документів, які регулюють відносини між Україною та ЄС (Угода про партнерство і співро­бітництво, План дій Україна—ЄС), і відповідних внутрішніх нормативно-правових актів (Прог­рама інтеграції України до ЄС 2000 р., Закон Ук­раїни «Про Загаль­нодер­жав­ну програму адаптації законодавства Ук­раїни до законодавст­ва Єв­ропейсь­кого Союзу» 2004 р. (перший етап закінчується у 2007 р.), Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004—2007 рр.). Тобто отримуємо добрі умови для впровадження нової правової бази. Але перш ніж рухатися далі, незайвим було б проаналізувати, наскільки виконано зазначені документи та за якою логікою має відбуватися розробка нових.

Певну інформацію для роздумів озвучив у березні ц.р. міністр юстиції України Олександр Лавринович, який виступив із доповіддю Коорди­наційної ради з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Якщо коротко, то за словами пана міністра, на той час загальний обсяг здійснених перекладів українською мовою різноманітних актів становив близько 30 тисяч сторінок, причому переклад 809 з них загальним обсягом понад 12 тисяч сторінок було здійснено протягом 2006 року.

Водночас пан міністр так і не навів цифри, скільки актів європейського законодавства з перекладених 30 тисяч сторінок були схвалені Верховною Радою України. Відповідь, на жаль, невтішна — практично одиниці.

Цікаво було б запитати в міністерства, чи знають там щось про «обов’язкове врахування вимог законодавства Європейського Союзу під час нормопроектування»? А як реагувати на слова, що «протягом 2006 року Мін’юстиції було надано 35 експертних висновків щодо відповідності актам ЄС проектів законів України та інших нормативно-правових актів, що розроблялися урядом України»? Це з кількох тисяч розроблених та ухвалених!

За словами міністра, «для забезпечення реальної ефективності запланованих дій уряду в усіх сферах, в яких здійснюється адаптація законодавства, необхідно запровадити додаткову перевірку проектів законів на рівні парламенту України, оскільки успіх реалізації і цілей першого етапу програми залежить від узгоджених дій уряду і парламенту».

Якщо навіть на рівні парламенту і уряду немає порозуміння в питанні адаптації законодавства, то що вже говорити про міністерства, відомства, місцеві державні адміністрації? Кроки в напрямку європейської інтеграції, які здійснюються окремими чиновниками, є переважно проявом їхнього особистого ентузіазму, а не цілеспрямованої дер­жавної політики.

Тому друге важливе завдання, яке має вирішити українська влада, — перевести процес європейської інтеграції на системну основу. Перший крок у цьому напрямку було зроблено. З ініціативи ряду народних депутатів — представників різних політичних сил, у березні ц.р. Верховна Рада утворила Спільну парламентсько-урядову комісію з питань інтеграції України до Європейського Союзу. І хоча у зв’язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради комісія припинила свою роботу, є надія що її буде поновлено в новообраній Верховній Раді.

Питання злагодженості роботи всіх гілок влади є особливо важливим для стратегії європейської інтеграції. Адже якщо проєвропейські ініціативи президента не матимуть підтримки в парламенті, вони не зможуть бути реалізовані. Так само, якщо Верховна Рада ухвалюватиме рішення, не погоджені з урядом у частині можливості їх виконання, ці рішення можуть залишитися тільки на папері. У питанні європейської інтеграції уряд і парламент мають не просто взаємодіяти, а працювати пліч-о-пліч.

Мало того, продуктивну роботу щодо адаптації законодавства неможливо реалізувати без унесення змін до Регламенту Верховної Ради України, без змін процедури розгляду законопроектів. Єврозакони мають розглядатися за принципом «короткої стежки», що передбачає узгодження позицій усіх сторін до подання законопроекту на розгляд Верховній Раді. А коли законопроект уже розроблений, перевірений на відповідність законодавству ЄС, його слід розглядати за скороченою процедурою, без унесення лобістських поправок.

До речі, у Польщі, на досвід євроінтеграції якої найчастіше посилаються наші експерти, було ухвалено спеціальний закон про співпрацю сейму та уряду в питанні європейської інтеграції. Таке об’єднання зусиль необхідне сьогодні й Україні.

Але співпраця парламенту і уряду — це лише верхівка «інтеграційного айсберга». Перед Україною постає велетенський масив роботи, яку необхідно виконати, аби досягти критеріїв членства (лише в частині адаптації законодавства необхідно ухвалити понад 100 тисяч сторінок текстів).

Отже, до процесу євроінтеграції потрібно залучати кожну ланку в системі державного та муніципального управління, а також, що особливо важливо, бізнес і громадський сектор. Серед вимог ЄС до останніх країн, які стали членами ЄС, — здійснити реформи в 34 секторах, починаючи від торгівлі і закінчуючи інформаційною політикою.

Але здійснити реформування можна лише за умови скоординованих дій усіх інституцій. Якщо ми реформуємо медицину, то повинні здійснювати реформи не лише на рівні зміни назв департаментів у міністерстві, а залучити до процесу і головного лікаря центральної лікарні, і страхову компанію, і сільського фельдшера. Кожен має розуміти логіку реформи, свою роль у її реалізації та результати, яких буде досягнуто. Лише за такого підходу реформа має шанси на успіх. Тим часом у нас усе відбувається навпаки, ухвалюються поверхові, не завжди виважені рішення, через що суспільство не тільки не може їх реалізувати, а й не зацікавлене в цьому, оскільки не брало участі у процесі підготовки тих рішень.

Отже, сьогодні необхідно розробити «Єврощоденник» для України, в який мають бути записані всі «уроки» (завдання), «розклад» (середньострокові та щорічні плани) та «учні» (ті, хто виконуватиме завдання). Євроінтеграція має стати реальною метою, якою живе суспільство і до реалізації якої повинні бути залучені всі верстви суспільства. Переконана, що в Україні вже є чимало людей цілком компетентних в євроінтеграційній проблематиці — як чиновників, так і експертів. Завдання влади сьогодні — знайти і об’єднати цих фахівців.

Як можна сподіватися, що громадяни перейматимуться проблемою євроінтеграції, якщо зміст переговірного процесу щодо майбутньої посиленої угоди між Україною та ЄС їм практично не відомий? Але ж виконувати цю угоду протягом найближчих п’яти—десяти років доведеться всім громадянам України!

Реформи будуть успішними лише в разі, якщо кожен громадянин України усвідомить свою роль у спільному процесі, відчує свою особисту відповідальність за виконання конкретної ділянки роботи у спільній справі. Лише за цієї умови відповідальним за майбутнє України буде суспільство в цілому.

Рішення Європейського парламенту, проголосоване в четвер, 12 липня, свідчить, що Європейський Союз зацікавлений у тому, щоб Україна приєдналася до його членів. Але реалізація цього завдання неможлива без нашої кропіткої «чорнової» роботи протягом років. Тому сьогодні європейське майбутнє України — повністю в наших власних руках.