ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ НОВА КОНСТИТУЦІЯ?

Поділитися
Необхідність політичної реформи шляхом зміни чинної Конституції України вже довго дискутується на Печерських пагорбах...

Необхідність політичної реформи шляхом зміни чинної Конституції України вже довго дискутується на Печерських пагорбах. При цьому нерідко складається враження, нібито існуюча Конституція є чи не одним із головних факторів, які гальмують поступ українського суспільства до кращого життя. Вносяться конкретні пропозиції щодо усунення цього «гальма».

Найбільший подив викликають поширювані міфи про причини недосконалості Конституції. На першому місці серед них: цей документ творився впродовж однієї ночі, то, мовляв, чого путнього можна очікувати від фантазії напівсонних депутатів? (При цьому чомусь не береться до уваги, що конституційні статті голосувалися впродовж доби, частиною якої, як відомо, є й час денний). Сумно чути такі твердження, особливо від тих, кому відомі в деталях усі перипетії минулого конституційного процесу. Жаль, що такі нісенітниці доводяться до розуму і душ молодого покоління. І соромно, що таке відбувається. Бо такими вигадками підривається повага до головного закону держави, чого в цивілізованих країнах намагаються уникати.

У цьому зв’язку, мабуть, варто нагадати, що чинна Конституція не була продуктом раптового депутатського безсоння. Її текст народжувався у творчих пошуках і політичних муках не менше ніж упродовж семи років. До цього процесу залучалися кращі фахівці Української держави. Над нею працювали дві Конституційні комісії. І первісний текст проекту нинішньої Конституції депутати писали на основі напрацювання своїх попередників у Верховній Раді. Тому спроби кинути тінь на цей документ не можуть сприйматися інакше як образа тих, хто сумлінно і віддано працював над Конституцією і наполегливо боровся за її прийняття.

Що ж так кардинально змінилося за ці шість років, що справді вимагало б термінової зміни Конституції? Яке з її положень так швидко застаріло, що не задовольняє потреб українського суспільства? Ще раз розгортаю дорогу мені синю книжечку і читаю статтю першу цього документа: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Хто сьогодні може сказати краще про те, яку державу хотіли б мати українці? Чи в державі нагромадилася така критична маса громадян, які вже не хочуть, щоб Україна була правовою, демократичною чи незалежною?

Ставлячи такі запитання, жодною мірою не хотілося б переоцінити нашу Конституцію. Можна багато говорити про її плюси та мінуси, які є результатом можливого на той час політичного компромісу. Так, батьки Конституції не змогли дійти згоди щодо раціональнішої синхронізації термінів президентських та парламентських виборів, унаслідок чого країна перебуває в стадії майже перманентних виборів або підготовки до них. Це не сприяє раціональній політичній стабільності в країні і, безперечно, потребує додаткового переосмислення та модифікацій. Так, вони передбачили складання повноважень Кабінету міністрів перед новообраним Президентом, але не виписали чітко, що ж відбувається з урядом після обрання нового складу парламенту. Не визначене Конституцією і місце прокуратури України: чи це орган виконавчої влади, чи забезпечення правосуддя? Конституція надає певним посадовцям держави «недоторканність», але не «розшифровує» її докладного змісту, що й породжує суперечки, від чого мають повний імунітет носії такого статусу — від звільнення з посади чи від будь-якої кримінальної відповідальності. Правда, такі правові «конфузи» мають вирішуватися через удосконалення законів, а не рішеннями кваліфікаційних комісій. Можна називати й інші відносні «прогалини», усунення яких потребувало б внесення конституційних доповнень. Тому зрозуміле і певною мірою небезпідставне бажання ще більше вдосконалити Основний Закон України.

Але чи ця потреба сьогодні настільки нагальна й пріоритетна для розбудови справді демократичного суспільства, щоб аж іти на ургентне «хірургічне» втручання? Чи головна причина тих проблем, які сьогодні трусять українське суспільство, — відносна недосконалість Конституції? Адже в цілому наш Документ не гірший за інші європейські конституції. Текст його, як відомо, високо оцінили експерти Ради Європи та інші зарубіжні авторитети з конституційного права. І про це ще не так давно в Україні говорили з гордістю.

Зрозуміло, що суспільні відносини постійно розвиваються, і це потребує корекції правового регулювання. Безумовно, це може торкатися і конституції. Звісно, можна удосконалювати й змінювати основний документ держави щорічно, кидати країну у новий вир політичних пристрастей, дискусій та протистояння, витрачати життєву енергію, інтелектуальний потенціал та кошти. Адже конституційна нормотворчість — процес, який за своєю природою здатний максимально стимулювати політичну активність населення. І процес далеко не дешевий. Про це, очевидно, також слід згадати не в останню чергу, особливо беручи до уваги рівень прожиткового мінімуму у світлі розмірів наших зарплат та пенсій.

Чи не варто було б пригадати іншу історичну практику: Конституція США існує вже понад два століття. Вона не більша за обсягом від Конституції України і, звичайно ж, не розписує у деталях регулювання всіх аспектів функціонування сучасної державної машини, захисту прав та свобод її громадян. На її основі тримається стабільність американської демократії. Впродовж понад двох століть до неї було внесено не так і багато поправок.

Що заважає українському суспільству реагувати на нові виклики аналогічним чином? Конституція України встановила систему органів державної влади. І я не наважився б стверджувати, що вона закріпила «чисту» президентсько — парламентську форму правління. Той, хто уважно прочитає її до кінця (а, на жаль, інколи складається враження, що навіть дехто з активних дискутантів на цю тему цього ще не зробив), з однаковим правом і на ще більших підставах може заявляти, що чинна Конституція уже містить дуже серйозні засади саме парламентсько-президентської республіки. А в тому, що реальне політичне життя в державі більше схиляється до моделі президентської, немає вини Конституції.

Адже вона передбачає існування в державі потужної і впливової законодавчої гілки влади, представленої однопалатною Верховною Радою з дуже широкими повноваженнями не лише нормотворчого характеру. Вона уповноважена здійснювати і функції контролю за належним виконанням законів та формуванням органів виконавчої і судової влади. В умовах трансформації усіх сфер життя від радянського типу до сучасної демократії на базі ринкової економіки конституційна структура Верховної Ради дозволяє оперативно приймати закони. Бо нормотворчий процес у двопалатному парламенті був би значно тривалішим. (Тому не випадково в деяких країнах, зокрема в Румунії, Великобританії та ін., відбувалася серйозна дискусія про ліквідацію другої палати або ж про її істотне реформування.) Створення другої палати потребувало б будівництва приміщень і дублюючої бюрократії, на утримання якої знадобилися б додаткові кошти. І жодним чином не давало б можливості краще представляти інтереси регіонів, як про це дехто твердить. Ці інтереси значно простіше забезпечити не шляхом зміни Конституції, а через досконаліший розподіл бюджетних видатків між регіонами на основі відповідного закону, встановлення гнучких квот на представництво представників усіх регіонів у центральних органах виконавчої влади (адже талановиті адміністратори народжуються не лише в одній чи двох областях України). Інший, більш ефективний механізм захисту інтересів регіонів важко придумати. Хіба що через надання права вето кожному представнику області в новоствореній другій палаті Верховної Ради. Але історії вже відома практика, коли лише один пан у сеймі міг прокричати «Нє позволям!» і заблокувати прийняття важливих загальнодержавних рішень. Відомо також, до чого це ту державу привело.

Так склалося, що часто й неефективність діяльності українського парламенту намагалися пояснювати недосконалістю Конституції. Багатотижневі виборчі «спікеріади» списувались на її рахунок.

Це так, у Конституції справді не йдеться ні про політичну більшість, ні про коаліції. Ця сфера відносин свідомо не регулювалась докладно, оскільки на час підготовки Конституції не було чіткої ясності щодо системи виборів парламенту. Але Конституція однозначно встановила, що виключно законами визначаються «організація і порядок діяльності Верховної Ради України».

Що ж заважало двом складам Верховної Ради після ухвалення Конституції на виконання її вимог прийняти такий закон і в ньому чітко виписати: «Лідер партії чи блоку партій, яка за результатами виборів набрала в одномандатному окрузі найбільшу кількість голосів виборців, формує політичну більшість у Верховній Раді України, представник якої стає Головою Верховної Ради України»? Решта політичних лідерів мала б це автоматично прийняти. Все це слід було б виписати не в якійсь угоді політичних партій чи частин державних інститутів, а в законі, який регулював би цей комплекс відносин на постійній основі. Міжпартійні політичні домовленості, що мають тимчасовий характер, могли б укладатися, але лише на основі закону і на його виконання. Самі стандарти політичної етики в державі не повинні допускати ситуації, за якої політична сила, яка отримує десяту частину народного довір’я, ставала б домінуючою в парламенті. Це важко вписати в європейські стандарти демократії.

У свою чергу, нам, виборцям, громадянам України, не повинно бути байдуже, як і чому наші обранці впродовж кількох місяців публічно демонстрували нездатність організувати своє «робоче місце», допускали своєрідні «прогули», не видавали продукції — законів — і водночас за рахунок наших податків одержували платню! Громадськість, інтелігенція не повинні мовчати. Народ найняв і парламент, і Президента, і уряд, і інші державні органи для виконання конкретних завдань. Адже не важко собі уявити, що було б, якби впродовж кількох тижнів найнятий робітник лише запускав верстат, а хірург стільки ж часу лише мив руки перед операцією, держслужбовець лише розкривав папку з документами, а фермер лише готувався покормити тварин. А саме аналогічну поведінку парламентаріїв українське суспільство терпить і відносно спокійно спостерігає.

Очевидно, й українським політикам час також усвідомити, що парламенти цивілізованих держав світу сформовані не з «політичних євнухів». Як правило, вони складаються з домінуючої партії чи блоку партій та опозиції. Має бути політична відповідальність депутатів. Вони мусять усвідомити, що народний депутат — не така собі «кішка, яка гуляє сама по собі». Парламентарії — державні міні-інституції, що несуть у собі конкретний політичний зміст, детермінований поглядами і сподіваннями тих виборців, завдяки чиїм голосам і волі вони й стали депутатами. Отже, зобов’язані у Верховній Раді перебувати у тих політичних утвореннях, програми яких відбивають сподівання конкретної частини суспільства. І, очевидно, з цим несумісний масовий «політичний туризм», який демонструють певні народні обранці, мандруючи з однієї фракції в іншу. Своїми переходами такі парламентарії змінюють політичний баланс сил у законодавчому органі держави, тим самим спотворюючи волю й очікування суспільства. Така практика не лише мала б бути засуджена в морально-етичному контексті, а й відповідним чином урегульована законом, звичайно, з додержанням прав і свобод громадянина.

Тому в державах зі стабільними демократичними традиціями вже на етапі парламентських виборів відповідальні політики роблять попередні прикидки, з якими політичними партіями вони можуть бути в союзі при різних розкладах результатів виборів. Адже, з огляду на зміст програм та з урахуванням політичної практики партій, зробити це не так і складно. Одразу ж після виборів перевага надається не відпусткам, а створенню коаліцій, які формують органи парламенту в конкретні терміни.

Якщо ж політичні зірки розкладаються таким чином, що сформувати більшість неможливо у визначений термін, то й тут є простий вихід. Що заважає Верховій Раді законом визначити: «так і так і в такі-то терміни формуються органи парламенту. У разі неспроможності Верховної Ради впродовж трьох чи, скажімо, десяти днів обрати свого голову та заступників, голів комітетів та їхніх заступників вона приймає рішення про дострокове припинення своїх повноважень, інформує про це Президента, який, згідно зі статтею 77 Конституції, призначає позачергові вибори». Зробити так Конституція України не забороняє.

Звичайно, фахівці можуть заперечити, що принцип «Що не заборонено, те дозволено» має специфічне застосування у праві конституційному. А, мовляв, у чинній Конституції можливість дострокового розпуску парламенту передбачена лише в одному випадку: якщо він не зможе впродовж 30 днів розпочати свою роботу.

Проте, хоч би яким дивним це здавалося, в Україні, виявляється, досі немає закону про організацію та порядок роботи Верховної Ради, як цього вимагає Конституція. Чинний Регламент Верховної Ради не підписувався Президентом і не має статусу повноцінного закону. Отож, із формально-юридичної точки зору, наш рідний парламент уже понад шість років працює в антиконституційному режимі! Тобто найвищий законодавчий орган держави сам порушує Конституцію власної держави! Чого ж тоді чекати від рядових громадян? Структура виконавчої гілки влади в Україні дозволяє їй бути настільки ефективною чи бездіяльною, як і в інших державах світу. Вона вибудувана за аналогією з тими, що існують, скажімо, у Польщі чи Франції. Звичайно, вона не є найоптимальнішою. Головна її вада в тому, що де-факто вона — двоголова, а це в наших умовах саме по собі сприяє дублюванню багатьох дій державної машини, робить її менш ефективною, більш бюрократичною і дорогою для платників податків. За Конституцією, вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет міністрів. Важливо зазначити, що повноваження саме Кабміну найширші у сфері забезпечення прав та свобод українських громадян, фінансової, цінової, інвестиційної й податкової політики, соціально-економічної діяльності в державі.

Повноваження Президента відрізняються від повноважень Кабінету міністрів. Вони торкаються переважно сфери національної безпеки і оборони держави, її зовнішніх зносин, призначення високих посадовців, але безпосередньо не стосуються економіки країни.

Отож, за Конституцією, зв’язок Кабміну з Верховною Радою мав би бути дуже інтенсивним, на зразок того, що існує в державах парламентського типу. Адже перед нею уряд «підконтрольний і підзвітний» з широченного кола питань. А перед Президентом Кабінет міністрів лише «відповідальний», але в Конституції не зазначено, в яких саме параметрах відбувається ця відповідальність, і не деталізовано її змісту. Логічно, що вона має обмежуватися рамками повноважень самого Президента. Тобто Кабмін мав би бути «підзвітним та підконтрольним» парламенту з тих питань своєї компетенції, які своєрідно «перехрещуються» з повноваженнями Верховної Ради, і «відповідальним» перед Президентом лише з тих, що належать до повноважень глави держави. Бо ж було б алогічно нести відповідальність перед тим, хто сам не уповноважений Конституцією займатися якоюсь сферою діяльності. Передбачалося, що повне дотримання вимог Конституції дозволило б мати в державі стабільний уряд, здатний тривалий час, не змінюючись майже щорічно, ефективно і відповідально виконувати важливі завдання.

Для забезпечення нормального функціонування державного механізму на засадах Конституції Верховна Рада та причетні до законотворчості мали б докладно урегулювати не лише питання здійснення контролю за урядом, а й, очевидно, весь комплекс стосунків між Президентом та Кабінетом міністрів. І тоді було б набагато менше підстав для розмов про нібито домінування адміністрації Президента над Кабінетом міністрів чи окремими міністрами. Бо в правовій державі не може над конституційним органом, урядом (якщо він сам цього не дозволяє), домінувати утворення, про яке в Конституції навіть не згадується. Особливо з урахуванням того, що, згідно з Конституцією, уряд і глава держави мають відмінну компетенцію, а Президент України не може передавати своїх повноважень іншим особам або органам. Якщо ж усього цього немає, то хіба Конституція винна?

Чи не найбільше претензій до Конституції висувалось у зв’язку з призначенням високих посадовців держави. Хтось вважав, що Конституція дала недостатньо повноважень Президентові, інші хотіли б, аби більше прав мав парламент, особливо щодо призначення прем’єр-міністра та членів уряду. Існують і законопроекти про внесення відповідних поправок до Конституції, спрямованих на зміцнення ролі парламенту у цих справах. Але, знову ж таки, постає запитання: а чи є нагальна потреба в цьому? Чи, так би мовити, для середнього українця принципово важливо, хто відіграє більшу роль у призначенні високих посадовців: президент чи парламент? Головне, щоб вони були кваліфікованими фахівцями, державниками, з широким світоглядом, носіями високих морально-етичних стандартів і ефективно виконували покладені на них функції.

А нинішня Конституція передбачає, що і глава держави, і парламент мають велику вагу: хоча Президент і одержав найвище право на призначення керівників багатьох важливих державних інституцій, у тому числі і глави уряду, але робити це він не може без згоди Верховної Ради.

Очевидно, вже настав час відійти від «пакетного» схвалення складу уряду, без індивідуального розгляду претендентів на важливі державні крісла. У процесі селекції високих слуг нації можна було б передбачити індивідуальне «сито» для кандидата на керівника міністерства чи відомства, як це робиться в стабільних демократіях: він мав би пройти і через «рентген» спецперевірки, в т.ч. на предмет схильності до корупції, і через публічні слухання у профільному парламентському комітеті для оцінки його професійного рівня, досвіду та морально-етичних якостей. І це дозволило б запобігти багатьом політичним баталіям, свідками яких ми є сьогодні.

Отже, навіть цей короткий коментар окремих конституційних положень може свідчити про те, що сьогодні актуальні не зміна чи заміна чинної Конституції, а систематична цілеспрямована робота із забезпечення імплементації кожного її положення в законах та реальне втілення їх у повсякденне життя. Хоч би якою досконалою і важливою для суспільства була Конституція, вона сама по собі не може гарантувати порядку в державі, демократії та захисту прав і свобод громадян. Стимулювати вирішення наявних проблем слід не через розподіл повноважень — їх розширення чи обмеження у Президента або Верховної Ради, — а через підвищення відповідальності за справи державні у політичного класу в цілому, насамперед його верхівки, через активність усього суспільства та його окремих громадян.

Адже не випадково в підручниках з теорії держави і права для студентів початкових курсів юридичних факультетів виокремлюється визначальна роль політичного режиму. Саме від домінуючого рівня правосвідомості представників режиму, їхньої переконаності, відданості, внутрішньої готовності впроваджувати в життя засади Конституції залежить те, наскільки в країні панує верховенство права і як захищаються права та свободи громадян. Дехто у цьому зв’язку часто згадує «досконалу» радянську Конституцію, на основі якої сталінський режим творив масові беззаконня та державні вбивства своїх громадян. Але ще яскравіше це можна продемонструвати на прикладі тих-таки США: їхній практиці відомий і період рузвельтівських реформ, спрямованих на підтримку обездолених «великою кризою», і період «маккартизму», наповнений ідеологічними переслідуваннями. І все це відбувалося при існуванні засад однієї і тієї ж конституції.

Світоглядний елемент політичного режиму в Україні сформувався під впливом комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників. Визначальним у цьому плані було поєднання, своєрідний симбіоз, військово-промислового комплексу з консервативною ідеологією комуністичної партії. Адже, як відомо, в радянський час Україна, займаючи менше 3% території СРСР, була причетна до виробництва 38% його озброєнь та військового спорядження. Не менше 95% відсотків української промисловості, включно з потужним, але закритим від західного світу та його цінностей ракетно-космічним сектором, перебувала у безпосередньому підпорядкуванні Москви. Після приземлення німецького льотчика-любителя на Красній площі, розпаду СРСР і первісного шоку від втрати позицій саме ВПК України першим у пострадянських республіках «прийшов до тями» і вже наприкінці 1992 року сконсолідував свої ряди й відкрито вийшов на політичну арену. (В Росії з різних причин це сталося лише після фінансового обвалу 1998 року). Для його представників, вихованих на комуністичних засадах в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу з мотивів захисту таємниць, було дуже не просто познайомитися зі справжніми демократичними цінностями Європи. А тим більше, за практично тотального незнання європейських мов, зрозуміти й адаптуватися до них. І ще складніше — свідомо та з внутрішньою переконаністю впроваджувати їх в українську практику. Для цього потрібен був час.

Домінуюча роль лівих партій консервативного типу — іншої складової політичного режиму на українському подіумі — загальновідома. Впродовж багатьох років саме блок комуністичної, соціалістичної та селянської партій володів «контрольним пакетом акцій» при вирішенні практично всіх найважливіших питань у державі. Результат ініціатив демократичного крила аж до 2000 року завжди залежав від рівня монолітності чи хитань у рядах згаданих партій, і в першу чергу комуністичної. Хоч би як парадоксально це звучало, але й прийняття чинної Конституції в «конституційну ніч» не відбулося б без підтримки частини тих комуністичних депутатів, хто не підкорився вказівці свого лідера залишити залу засідань і цим заблокувати її схвалення. І момент першого голосування чергової статті Конституції після масового «виходу» комуністів, коли, всупереч сподіванням «послідовників Леніна», на табло з’явилася магічна цифра 301, був чи не найдраматичнішим. Він був символічним, бо віщував реквієм для «ідеології позавчорашнього дня» в Україні.

Але тоді, в 1996 році, він ще не став провісником домінування в політичному спектрі держави прагматичних націонал-демократів, аналоги яких майже у всіх посткомуністичних державах Центрально-Східної Європи стали потужним мотором демократичних перетворень. Найактивніші українські державники вивчали основи демократії та ази ринкової економіки не у Гарварді чи Оксфорді, а в академіях тюремного виживання. І, за всієї поваги до їхньої ролі у завоюванні незалежності України, вони, хоч би як того бажали, не могли запропонувати докладних сценаріїв динамічної розбудови правової держави. Не могли вони швидко запровадити в життя навіть своїх загальних демократичних підходів. Бо їхні сили, навіть укупі з грамотною патріотично налаштованою націонал-комуністичною номенклатурою, не могли зрівнятися зі світоглядним масивом консервативних КП+ВПК та поглядами і «поняттями» когорти блискавично народжених щасливчиків первинного накопичення капіталу. Що стосується зовнішніх факторів, то демократичний вітер із Заходу на українському полі дуже часто нейтралізувався північно-східними потоками, холодно-крижаними, але такими знайомими нам ще з совково-юрського періоду.

І саме цей світоглядний коктейль українського політичного режиму замість однозначного, чіткого стратегічного вибору шляху народив «багатовекторно-маятникову» орієнтацію зовнішньої політики, яка розпорошувала сили, життєву енергію та ресурси нації. Саме він дозволив вільну циркуляцію на берегах Дніпра облудних нісенітниць, що паралізують волю, на кшталт «У Європу — лише з Росією!» (ніби самі — інваліди! І чому не з Польщею чи Угорщиною, які, на відміну від Росії, справді йшли в ЄС і НАТО?) або «Лише у ЄВРАЗЕС ми будемо з газом і нафтою!» (ніби Німеччина, Франція чи Словаччина не користуються російськими вуглеводнями без такого членства). Він став визначальним і щодо темпів руху до європейських стандартів демократії. Він настільки глибоко скаламутив свідомість пострадянського українського політичного класу, що навіть депутати парламенту досі вважають і називають «владою» лише тих, хто сидить на Банковій, забувши, що вони самі — також частина державної влади: законодавчої. Влади, що має у своєму розпорядженні такі потужні інструменти, як прийняття законів (виконувати які зобов’язані всі, включно з представниками виконавчої гілки), затвердження державного бюджету і здійснення парламентського контролю. Йому ми зобов’язані тим, що саме український прем’єр, на сором нації, опинився в тюрмі, та ще й не у своїй, а в чужоземній. Завдяки йому ми стали володарями трагічного рекорду Гіннесса, не поховавши впродовж десятків місяців останків убитого журналіста. Через нього досі держава здригається від внутрішнього «касетного скандалу» та «французької рулетки a la Prague» на арені міжнародній.

Чи прийняття нової Конституції негайно приведе до зникнення описаного вище феномену? Чи зрозуміють після цього власники капіталів одну просту істину: вони та їхні нащадки ніколи не зможуть вільно розпоряджатися й по-справжньому насолоджуватися благами, що їх дають гроші, якщо вони одержані кримінальним шляхом. Навіть якщо ці капітали переведені до офшорних зон. Не можна назвати переконливішого прикладу, ніж уроки двох Павлів (не Павлова!) — свого та сусідського. Найбезпечнішою гаванню для капіталів може бути власна країна. Тому власники капіталів мають сконцентрувати енергію на створення такого правового поля, яке відповідатиме правилам гри, прийнятим у так званому цивілізованому світі. За якими вони всі мають грати, і величина їхніх прибутків залежатиме, в першу чергу, не від того, чи сидять їхні покровителі на Грушевського, Банковій або Інститутській, а від ініціативи, професіоналізму, здатності впроваджувати нові технології і конкурувати на ринку, вміння користуватися правовими інструментами, а не знаряддями відстрілу конкурентів. Звичайно, можна піти й іншим шляхом: створити заповідник корупції, тіньової економіки і жити в ньому. Але дуже швидко він перетвориться на зоопарк, мешканців якого не впускатимуть у вільний світ.

Чи приведе зміна Конституції до негайного масового усвідомлення тієї простої істини, що головна функція парламенту — творити закони, а не бути дахом для безпеки та просування бізнесу парламентарія, і що успішний інженер чи бізнесмен — не завжди може бути найкращим законотворцем? Бо створювати закони мають насамперед правознавці, як і випікати смачний хліб — пекарі, а шити взуття — шевці. Недаремно в деяких країнах зі стабільною демократією до складу парламентів обираються політики, до 80% з яких мають базову освіту правознавців, на відміну від нашої Верховної Ради, де ця цифра не наближалася й до мізерних 10 відсотків. Крім того, там самі підприємці давно зрозуміли, що для суспільства в цілому, і для окремого бізнесу зокрема, виключно шкідливе сумісництво, внаслідок якого законодавці-любителі, сидячи у залі засідань парламенту, розриваються між участю в дискусіях по законопроектах і викладом по телефону оперативних вказівок своїм підприємствам у регіонах. Тому там «вирощують» фахівців-політиків і «наймають» їх до парламентів працювати над законами на постійній основі. Тому й ставляться там виважено і обережно до використання юридичних інструментів, не застосовуючи їх на дорогі референдуми, тоді як того ж самого правового результату можна досягти з допомогою простої законодавчої ініціативи.

Чи приведе перегляд Конституції до негайної формалізації структурованої політичної опозиції, а сама її назва перестане бути лайливим словом у політичному лексиконі країни? Чи з’явиться у нас розуміння того, що суспільство без опозиції — це те ж саме, що людина без одного ока, вуха і з напівпаралізованим язиком? Без розумної опозиції суспільство не може нормально розвиватися. Так само і парламент без повноцінної опозиції можна порівняти хіба що з затхлим болотом, позбавленим життєвої енергії росту. Тому в інтересах суспільства — створити в парламенті не лише політичну більшість, а й опозицію. І, хоч як це парадоксально може здаватися, саме більшість, якщо вона далекоглядна, мала б бути найбільш зацікавленою у створенні найоптимальніших умов для нормальної діяльності опозиційної структури. Бо саме більшість, доки вона є такою, має вплив і силу законодавчо закріпити для опозиції такі умови. І вона мала б бути зацікавлена зробити це тому, що за демократичної моделі влади немає 100% гарантій того, що сьогоднішня більшість завтра не буде поставлена виборцями на місце опозиції. Навіть коротка новітня політична практика України вже продемонструвала справедливість цього постулату: ще не так давно представники лівих політичних сил домінували у Верховній Раді і сиділи в її президії. Тоді вони могли, але не подбали про прийняття закону про опозицію, а сьогодні самі опинилися в стані опозиції.

І до речі, опозиція — це також частина влади, якою її наділили виборці. Оскільки парламент за своєю природою — орган представництва всього народу, то для відбиття інтересів та поглядів своїх виборців і опозиція повинна мати в ньому належні інструменти впливу на парламентські рішення. Найоптимальнішим механізмом для цього може бути представництво опозиції в усіх без винятку парламентських органах на посадах заступника голови парламенту та перших заступників голів комітетів. Саме така модель, при якій представники опозиції головують у комітетах бюджетному, з питань свободи слова та мандатному, дозволяє забезпечити конкуренцію ідей при гарантії останнього слова для більшості, яка може його сказати при остаточному голосуванні законів на пленарних засіданнях. Звичайно, що лідеру(ам) опозиції має бути автоматично гарантовано час для викладу альтернативної точки зору завжди, коли свою позицію в парламенті, по радіо чи ТБ публічно (за рахунок держбюджету) викладає лідер більшості, прем’єр-міністр або президент. І опозиції завжди має бути гарантований доступ до державних каналів радіо та ТБ ще й тому, що вона існує за рахунок податків усіх виборців, а не лише тих, хто голосував за більшість. Зрозуміло, що в такому разі й опозиція як специфічна частина влади також стане своєрідно відповідальною за стан справ у державі і користуватиметься офіційною повагою в суспільстві.

Чи приведе зміна Конституції до такої поведінки державних службовців високого рангу під час виборчих кампаній, яка виключить або істотно зменшить підстави для судових позовів чи повідомлень ЗМІ про зловживання службовим статусом? Чи тоді ми станемо здатні більше засоромитися, щоб звільнитись від принизливого моніторингу Ради Європи, під яким сьогодні перебуває Україна, чи не єдина держава в Європі, як недолуге дитя під наглядом няньок?

Чи приведе зміна Конституції до появи українського інспектора Мегре, здатного оперативно відшукати газети державною мовою на прилавках кіосків столиці, а на FM- радіо — хоча б одну українську пісню чи слово для охочих їх читати та слухати? І чи прийде тоді на нашу землю розуміння: якщо, за Святим Письмом, з Богом можна розмовляти лише рідною мовою, то, за статтею 10 Конституції України, — державна мова має використовуватися «в усіх сферах життя» і «на всій території України» без винятку?

Чи приведе зміна Конституції до того, що самі народні депутати почнуть голосувати особисто, як того вимагає чинний Основний Закон, і перестануть у масовому порядку, демонстративно, на очах у мільйонів телеглядачів порушувати конституційні вимоги, а, у разі продовження такої практики, Генеральна прокуратура засипле парламент масовими поданнями про притягнення порушників до відповідальності?

Чи приведе зміна Конституції до негайного панування в країні принципу верховенства права, і політичні ситуації формуватимуться за Конституцією, а не Конституція мінятиметься в залежності від політичної ситуації? Хотілося б, щоб усі посадовці пам’ятали приклад застосування цього принципу: коли свого часу Сталін захотів одержати більше голосів у новостворюваній Організації Об’єднаних Націй, він змінив Конституцію і право так, щоб забезпечити в ООН місце для Української РСР та Білоруської РСР. Американці ж втратили два голоси, але виконали вимоги своєї чинної конституції, яка не дозволяла штатам безпосередньо виступати на міжнародній арені у ролі суб’єкта міжнародного права.

Цей перелік запитань та міркувань можна продовжувати і продовжувати... Якби конституційна реформа негайно дала хоча б частину з вище переліченого та адаптувала Конституцію України ще й з урахуванням критеріїв, необхідних для вступу до Європейського Союзу та НАТО, тоді вона була б виправданою. Хочеться сподіватися, що в нашій державі, попри існуючі негаразди, вже накопичено достатню «критичну масу» і розуміння необхідності цих змін, і готовності їх здійснити.

Маємо згадати, що ми — нащадки тих, хто, відбиваючи свою власну політичну практику, створив демократичні статті Конституції Пилипа Орлика ще тоді, коли навколо панувала тиранія монархів. Це глибоке коріння демократичних традицій українського народу у непрості часи відновлення незалежності дозволило нам досягати згоди через переговори, уникнути кровопролиття чи гострих внутрішніх сутичок, аж до розстрілу парламенту, через що пройшли практично усі пострадянські держави. Ми зуміли подолати такі катаклізми як понад 10000-відсоткова річна інфляція і, всупереч прогнозам «доброзичливців», продемонстрували спроможність нашого державницького духу. Через таке не пройшла жодна нація світу за всю відому історію. За майже дванадцять років незалежності була можливість багато чого навчитися, особливо молодому поколінню. І було б дуже прикро, якби після чергової реформаторської конституційної лихоманки виборцям довелося з сумом згадати відомі слова одного дідуся: «А Вы, друзья, как ни садитесь...» Переконаний: цього не повинно статися.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі