Чи потрібен нам Південний Судан? - Політика - dt.ua

Чи потрібен нам Південний Судан?

15 липня, 2011, 15:05 Роздрукувати Випуск №26, 15 липня-22 липня

Косово тепер не наймолодша держава у світі. І, може, навіть не найсуперечливіша. Дев’ятого липня 2011 року на політичній мапі світу з’явилася нова суверенна держава — Республіка Південний Судан.

© ru.wikipedia.org

Косово тепер не наймолодша держава у світі. І, може, навіть не найсуперечливіша. Дев’ятого липня 2011 року на політичній мапі світу з’явилася нова суверенна держава — Республіка Південний Судан. Хоча до повної суверенності їй іще далеко, її незалежність не піддається сумніву.

Ще в січні 2011-го було проведено референдум, на якому 98,8% жителів Південного Судану схвалили таке рішення.

Переважно християнський Південний Судан здобув незалежність легко й водночас тяжко. Тяжко — бо протягом кількох десятиліть тривала війна між південною та північною частинами країни. Легко — бо мало яка територія, перебуваючи у конфлікті, так швидко отримувала власну державу, щодо легітимності якої фактично не виникало б запитань. Лише чотири дні минуло між проголошенням і голосуванням у Раді Без­пеки щодо можливого членства в ООН. І 14 липня Гене­ральна Асамблея ООН остаточно підтвердила легітимність і суверенність держави.

Судан, до недавнього часу географічно найбільша країна Африки, є класикою комплексу проблем колоніального минулого. Історія не втомлюється підкидати приклади наслідків не­обдуманих дій, коли мапа цілого континенту створювалася штучно, без урахування історичних, етнічних, релігійних, а іноді навіть географічних відмінностей території. Країну впродовж століття роздирали протиріччя між переважно мусульмансько-арабською Північчю та християнсько-африканським Півднем. Ще до того, як Судан 1956 року проголосив незалежність від Єгипту та Великої Британії, жителі Півдня вимагали більше прав і припинення ставлення до них як до другосортних.

Автономний статус Півден­ний Судан отримав 1972 року після фактично двох десятиліть першої громадянської війни. Однак такий стан речей протримався лише до початку 1980-х, коли в Судані було знайдено наф­ту — якраз на кордоні між південною і північною частинами країни, а глава Судану проголосив країну ісламською державою та верховенство законів шаріату. Цікавий факт — Народ­ний рух визволення Судану, що виник того ж року як реакція на ці процеси, спочатку ратував саме за єдиний Судан без нав’язування розбіжностей між двома частинами. Проте вже незабаром розпочалася нова нищівна громадянська війна, яка супроводжувалася голодом, геноцидом, порушенням прав людини з обох сторін та сот­нями тисяч біженців. Вона закінчилася в 2003-му після 22 років
хаосу. Південний Судан знову отримав автономію у складі Су­дану, а його лідер — пост віце-президента. Згідно з угодою 2005 року через шість років мав відбутися референдум — жителі Півдня повинні були визначитися, в якій державі вони хочуть жити. Протягом цих шести років Хартум фактично не контролював Південь, а управління повністю перейшло до рук місцевих за підтримки міжнародних інститутів.

Однак ця дипломатична перемога практично загубилась у подіях навколо кризи у Дарфурі — ще одній провінції Судану, до якого тепер була прикута увага всього міжнародного співтовариства. А тим часом деякі експерти вважають, що саме початок нової кризи на Заході країни в 2003 році змусив центральне суданське керівництво піти на певні поступки Південному Судану в 2005-му.

Восьмого липня, за день до офіційного проголошення, Судан був першим, хто визнав незалежність своїх південних територій. Заяви про визнання державності Південного Судану відразу ж пролунали від США, Великої Британії, Росії, Китаю, Франції, Німеччини — загалом від 59 країн світу. Ще близько десяти країн — у процесі формального оформлення. Україна стала 57-ю державою в цьому списку. Причому незалежність визнали такі держави, як Румунія, Греція, Словаччина та Іспанія, які досі не визнали незалежності Косово.

Найважливішим моментом є те, що державу визнали всі п’ять постійних членів Ради Безпеки: США, Росія, Франція, Велика Британія та КНР, що фактично є гарантією схвального рішення Ради Безпеки стосовно питання членства Південного Судану в ООН. Ще восьмого липня Рада Безпеки започаткувала нову операцію з підтримання миру — Місію ООН у Південному Судані, яка складатиметься з 7 тис. військових, у тому числі 900 поліцейських та цивільних співробітників. Але, скоріше, це є переформуванням попередньої місії в Судані, яка розташовувалася переважно в південній частині країни і в якій з 2005 року беруть участь 11 військових спостерігачів Збройних сил України.

Саме визнання Суданом є найголовнішим, що робить ситуацію навколо Республіки Південний Судан кардинально відмінною від ситуації в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї чи Північному Кіпрі. Визнання колишньою співдержавою ставить цю подію в один ряд із Чорногорією або Тимором-Лешті, проти незалежності яких не виступали Сербія та Індонезія. Південний Судан варто визнати бодай для того, аби підтвердити, що міжнародні механізми працюють, що незалежність можна здобути законним шляхом, що будь-який — хай який затяжний — конфлікт має шанси на мирне врегулювання.

Дехто з західних журналістів навіть назвав цю подію «розлученням» — не «відокремленням», не «розпадом» країни, а саме терміном із суто сімейного права, що зайвий раз підкреслює всю сутність конфлікту, його розвитку та кінцевого вирішення.

ЗМІ переймаються запитанням: «Народилася нова нація, але чи можна вважати південних суданців окремою нацією?». Вісім мільйонів місцевих жителів — це суміш релігійних уподобань, етнічних та племінних груп, яким іще треба знайти своє місце на світовій мапі.

Певна річ, будь яке закінчення воєнного конфлікту — це лише початок, початок розбудови нової системи взаємовідносин. Перед країною стоять величезні виклики — від найнижчого рівня розвитку, найвищого рівня материнської смертності до повальної неграмотності та дій декількох повстанських груп. Крім того, для подальшого обговорення залишилося питання делімітації кордону між двома частинами Судану, розподіл боргів та доходів від продажу нафти, а також проблема громадянства: адже з моменту проголошення незалежності всі жителі фактично стали людьми без грома­дянства, втративши суданське. Також залишилося невирішеним питання належності провінції Аб’єй, багатої на нафту, де досі тривають сутички.

Південний Судан має великі запаси нафти, яка цікавить багатьох. Китай уже вважається найбільшим інвестором у нафтову галузь та продавцем озброєння в цю країну. Судан, безперечно, — країна великих можливостей, яка вже нині видобуває 375 тис. барелей нафти на добу. 70% запасів нафти зосереджені в надрах Півдня. Але дві країни залежать одна від одної, оскільки на Півночі залишилися всі трубопроводи, спроможні доставити ресурси до портів. Для того щоб покрити шалені державні борги, обом країнам потрібен мир, взаємовигідні відносини та закордонні інвестиції.

Хоча багато хто з аналітиків порушує сьогодні питання, чи потрібна світу ще одна країна, більшість населення якої перебуває за межею бідності, а нестабільність усередині країни та у відносинах із сусідами в будь-який момент може перейти в новий конфлікт, відповідь — очевидна. Південний Судан став іще одним доказом того, що страшним для сучасної системи міжнародних відносин є не сепаратизм як такий, а воєнні методи боротьби за відокремлення. За певних умов розвитку подій, на жаль, відокремлення певної території залишається єдиним виходом із ситуації, єдиною можливістю зберегти мир, запобігти гуманітарній кризі.

Навряд чи до прецеденту Південного Судану задля гарантування визнання з боку більшої кількості країн апелюватимуть Абхазія і Південна Осетія. А от влада Придністров’я — що набагато імовірніше — згадуватиме варіант вирішення суданського конфлікту як можливий приклад для розв’язання власних проблем з Кишиневом.

На жаль, в українських експертних колах уже пролунало скептичне запитання: «Навіщо Україні далекий Південний Судан?». Мовляв, це не є актуальною темою для нашої зовнішньої політики. Але такий підхід — хибний, оскільки лише оперативність та активність сьогодні можуть гарантувати майбутнє співробітництво у нафтовій, війсь­ковій, освітній сферах, де Україні є що запропонувати новій державі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво