Чи підірвуть ультранаціоналісти «білу революцію» у Москві?

Повторюючи ранні явища російської новітньої історії, московські протести у грудні 2011-го призвели до утворення альянсу між російськими демократами й ультранаціоналістами. Попри сумнівне минуле останніх, організатори мітингів дозволили їм не тільки брати участь у демонстраціях. Кілька радикальних політиків-націоналістів, серед яких, наприклад, одіозний письменник Едуард Лимонов, отримали можливість виступити перед протестувальниками. Виправданням послужило те, що організатори протестів бачать свої мітинги політично відкритими і демократично орієнтованими. Вилучення того або іншого ідеологічного напряму суперечило б інклюзивному духові нового загально­націо­нального руху.

Але постає запитання, наскільки ультраправі є демократами і як би вони повелися, отримавши реальну владу. Правда, навіть такі радикальні націоналісти, як Владлен Кралін (він же Володимир Тор) і Ілля Лазаренко, звертаючись до протестувальників, говорили про необхідність політичної лібералізації, а також про вільні й чесні вибори. Хоч би якими адекватними були самі собою такі заяви, ультранаціоналістичні вірування та політичне минуле ораторів наводять на думку, що вони навряд чи віддадуть перевагу ліберальній демократії перед путінським авторитаризмом. Швидше, можна припустити, що їхнім ідеальним режимом є не демо-, а етнократія, якщо взагалі не новий диктаторський режим, очолюваний вождем, налаштованим ще більш націоналістично й антиліберально, ніж Путін.

Антипутінізм (принаймні окремих ультра­націоналістів), правда, не менш рішучий, ніж у демократів, або навіть ще радикальніший. Але його живлять інші джерела, і він іншого роду, ніж опозиційні переконання ліберальних, консервативних, християнських, соціалістичних, національних та інших демократів, котрих об’єднав протестний рух. Тоді як союз різних демократів природний у нинішній ситуації, участь правоекстремістів в антиавторитарному русі - протиприродний. Своєю присутністю ультранаціоналісти вже тепер певною мірою дискредитували російську масову акцію громадянської непокори.

Приклад з Іллею Лазаренком, який виступив зі зверненням до мас на Болотній площі 10 грудня, ілюструє проблему. Лазаренко - не тільки колишній голова фашистської мікропартії Національний фронт, а й голова антихристиянської язичницької секти «Церк­ва Нави», яку деякі спостерігачі називали «сатанистською». 1997 року під час одного з рідкісних тоді антирасистських судових процесів Лазаренка визнали винним у публічній пропаганді ненависті й засудили до півтора року умовного тюремного ув’язнення. За два роки до того, 1995-го, Лазаренко опублікував статтю під назвою «Плювати на вибори - цей мондіалістський (тобто американський. - Авт.) цирк!».

Як і всі ультранаціоналісти, Лазаренко стоїть на амбівалентній позиції щодо демократії та виборів. З одного боку, радикальний націоналізм пози­ціює себе частково егалітарним, оскільки вважає всіх повних членів націй рівноправними. У рамках цього напряму націоналістичного мислення вибори й правління народу можуть мати вигляд послідовної реалізації націоналістичної ідеології. Але, з іншого боку, ультранаціоналізм - ексклюзивний рух, оскільки проводить чітку межу між членами й не членами націй (як би вона не визначалася). Ба більше, ультранаціоналізм наділяє націю органіцистським сенсом, вбачаючи в ній не тільки чітко обмежену спільноту, а й цілісний організм. Члени націй є «клітинами» цієї єдиної національної «тварини», яка перебуває в постійній і навіть смертельній боротьбі з іншими схожими організмами за владу, багатство, території тощо. З цього погляду вибори видаються зайвою розкішшю, якщо не безглуздим ритуалом - «мондіалістським цирком», за словами Лаза­ренка.

Клітинам не потрібно обирати главу їхнього організму. Хто - вожді, а хто - ведені нації, визначає сама природа. Фюрер безпосередньо знає потреби народу й не зашкодить нації, оскільки він (дуже рідко - вона) є інтегральною частиною національного організму. Таким чином, нація сама собою демократична й не потребує конкурентних виборів. Народ править не з допомогою процедур, а з допомогою прямого зв’язку зі своїм природним лідером, який персоніфікує дух і душу нації.

Зрозуміло, що національний організм не може бути толерантним до хворих клітин або чужаків-паразитів. Інакше всьому національному організмові загрожуватиме гангрена. Тому нація вимушена вирізати з власного тіла, а можливо - і фізично знищувати, всі «нездорові» або «неприродні» частини, хоч би як це було боляче.

У Путіні й К^о деякі ультранаціоналісти вбачають неадекватну частину російського національного організму, якої треба позбутися. Путіна потрібно замінити на «здоровішого» та «достойнішого» національного лідера. Природно, при цьому й мови не може бути про президента, чиї руськість, стійкість і патріотизм перебувають під сумнівом, - хоч би яку електоральну підтримку здобула ця особа. Також було б нелогічно для Росії залишатися формально демократичною після очікуваного приходу «адекватного» росіянина на посаду лідера. Щойно набуде чинності «органічна демократія» і народне тіло отримає правильного вождя, прямо пов’я­заного з національним організмом, у виборах потреба зникне. Вибори можуть бути засобом для встановлення правоекстремістського режиму, але вони не будуть його суттю, коли націократія запанує. Цей сюжет ілюструє, наскільки далекі одне від одного ультранаціоналістичне й ліберальне розуміння демократії.

Однак у Москві тепер, можливо, розігрується зовсім інший сценарій. Старий режим явно зацікавлений у тому, щоб розчинити протести без використання сили і створення мучеників. Виникає підозра, що інфільтрація демократичного руху неофашистами буде або вже є одним зі способів Путіна й К^о розділити, дискредитувати, спантеличити і таким чином нейтралізувати протестний рух.

Така «політична технологія» не стала б новацією. Її використовував ще конаючий радянський режим у 1989-1991 рр. Тоді радянський уряд навмисне створив і просував так звану Ліберально-демократичну партію Володимира Жириновського з метою підірвати справжній ліберально-демократичний рух, що зростав. Хоча безпосередній ефект Жириновського був незначний, ЛДПР, врешті-решт, залишила свій слід у пострадянській історії. Партія перемогла на перших багатопартійних парламентських виборах у грудні 1993-го й зіг­рала свою роль у підриві спроби демократизації Росії в 1990-х. Наприклад, присутність і риторика ЛДПР у російському парламенті та громадському житті 1994 року сприяли тому, що президент Єльцин вирішив послати тоді ж у грудні
федеральні війська в Чечню. Своєю чергою, єльцинська авантюра на Північному Кавказі зробила значущий внесок у підрив молодої російсь­кої протодемократії й підготувала ґрунт для повернення до управління країною старих еліт і структур 1999-го. Таким чином, Жи­ри­новський - хоча опосередковано і з запізненням - все-таки виконав місію своїх хрещених батьків 1989 року.

Тепер ми, можливо, маємо справу коли не з ідентичною, то зі схожою стратегією. Нинішня неорадянська політична еліта, як і її радянська поперед­ниця кінця 1980-х, перебуває під загрозою втрати влади й шукає способів протистояти зростанню демократичного руху. Свідомо чи ні, ультранаціоналісти в російському громадянському русі можуть зіграти на руку старому режимові. Їхня подальша присутність у лавах протестувальників може призвести як до розколу руху, так і до втрати його реноме і однозначності. Вона може послужити зручним приводом до придушення демонстрацій владою.

В останній статті Володимира Путіна (а їх тепер стає дедалі більше) «Росія: національне питання» («Независимая газета» від 23 січня 2012 р.) простежується одна з імовірних майбутніх піар-стратегій легітимації продовження путінського авторитаризму, яка частково нагадує єльцинські виправдання його недемократичних заходів. Однією з ідео­логічних засад російського самодержавства найближчих років, очевидно, стане захист суспільства і єдності Росії від націоналістичного вірусу. І це незважаючи на те, що Путін і К^о самі зробили чималий внесок у поширення етнічних стереотипів та національних забобонів серед звичайних росіян. Не тільки антипутінські ультранаціоналісти своїми акціями підіграють цій новій стратегії Кремля. Демократи своєю терпимістю до правого екстремізму, таким чином, теж побічно допомагають кремлівським політтехнологам.

Репутація російських протестів уже постраждала за кордоном, а може зіпсуватися ще більше внаслідок участі у протестному русі націоналістів із фашистськими зв’язками. Залишається тільки сподіватися, що надалі російські демократи допустять до організації майбутніх мітингів, і особливо до публічних виступів, лише тих осіб, чия демократична орієнтація - поза сумнівом.