Чи ослабив Ірак США: прогнози і перспективи іракської кампанії - Політика - dt.ua

Чи ослабив Ірак США: прогнози і перспективи іракської кампанії

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

Недавні вибори в Іраку, які мали підтвердити встановлення в цій країні представницького і стійкого уряду, попри все, більше виглядали як політична рекламна акція...

Недавні вибори в Іраку, які мали підтвердити встановлення в цій країні представницького і стійкого уряду, попри все, більше виглядали як політична рекламна акція. Адже всім цілком зрозуміло, що якби, наприклад, американці сьогодні вирішили вивести свої війська — то вже завтра такий уряд «народної довіри» просто впав би під натиском терористів. Наразі ці вибори тільки більше загострили питання: скільки ще часу буде необхідна присутність американців у цій країні? Хіба можуть більшість іракців вважати законним уряд, який не лише не здатний припинити триваюче насильство, а й появою своєю зобов’язаний бажанню і волі «партнерів» зі США?

Утім, нині й у самій Америці багато аналітиків доходять невтішного висновку, що поспішне втручання президента Джорджа Буша, цілком імовірно, може мати негативні наслідки як для американського дипломатичного впливу, так і для військового авторитету Америки у світі. За ситуації, яка склалася реально, не виключено, що розв’язання протистояння може завершитися швидким і принизливим для Заходу виведенням військ коаліції та початком в Іраку громадянської війни. Для більшості жителів Іраку американська присутність не принесла очікуваної стабільності і процвітання, а лише асоціюється з грубою силою, якій так і не вдалося повністю переламати ситуацію на свою користь. Таким чином, ця присутність стала не вирішенням, а лише складовою частиною так і не розв’язаної проблеми.

Попри весь декларований оптимізм Джорджа Буша, не можна не визнати, що в дедалі сильнішому опорі беруть участь на лише колишні «баасисти», релігійні фанатики, іноземні найманці та злочинці. До спротиву долучаються ті жителі Іраку, які, можливо, ненавиділи диктатора Саддама Хусейна, але тепер ненавидять американських окупантів ще більше. Ті дні, коли американців сприймали як визволителів, давно минули. За іронією долі, Буш своїм втручанням випустив із пляшки «джина ісламського екстремізму», якого світському режимові колишнього диктатора вдалося туди загнати, використовуючи звичні для нього методи насилля. Легітимність маріонеткового уряду в Багдаді також під великим питанням, оскільки більшість іракських сунітів усе ж таки ці вибори проігнорували.

Нині на перший план виступає питання, чи не ослабив Ірак США у військовому та фінансовому плані. Які прогнози й перспективи подальшої американської присутності? Очевидно, що коли не змінити самої парадигми іракської кампанії, то вона може тривати значно довше, ніж триватиме другий президентський термін Джорджа Буша, висмоктуючи з Америки ще сотні й сотні мільярдів доларів і не приносячи її ініціаторам бажаного прогнозованого ефекту. Проте такого кредиту часу у президента, вочевидь, немає, і тому його адміністрація мусить виробити стратегію виходу з іракської кризи раніше, ніж у масовій свідомості американських громадян визріє різкий спротив проти продовження цієї війни. Однак схема поетапної передачі контролю над країною самим іракцям із залученням попередньо навченої армії та поліції явно пробуксовує. Їхня дієздатність і досі під великим сумнівом, і дуже важко повірити, що, рекрутувавши такими методами до силових структур «новобранців свободи», США зможуть доручити їм долю майбутнього Іраку. Крім того, не прорахована до кінця місіонерська акція бушівської Америки, замість того, щоб перетворити Ірак на приклад для наслідування в русі до свободи і демократії для інших арабських країн, зробила його не лише опудалом для багатьох близькосхідних режимів, а й небезпечним смолоскипом, який ризикує підпалити весь близькосхідний регіон.

Як наслідок іракська кампанія не лише ослабила Сполучені Штати, а й спровокувала приплив фанатиків-терористів із сусідніх держав, ставши полігоном терористичного навчання для ісламістів. Екстремісти чудово розуміють —перебування американських і коаліційних військ не може тривати нескінченно. І якщо вони утримають ситуацію крайньої нестабільності й небезпеки для пересічних іракських громадян ще декілька років на теперішньому рівні, Білому дому рано чи пізно доведеться вирішувати питання з виведенням своїх військових підрозділів. Водночас терористичне варварство не тільки розмиває безпеку в Іраку, воно тестує в очах мусульманського світу спроможність самої Америки розв’язувати з позиції сили важливі для неї геостратегічні вузли.

Слабкість американської позиції полягає і в тому, що на сьогодні супердержава вимушена реалізовувати політичну забаганку лише однієї людини — президента Джорджа Буша-молодшого. Складається враження, що Буш і досі не усвідомив, які надвисокі ставки цього спровокованого ним протистояння, а також того, як необачно він поставив на кін високий міжнародний авторитет своєї держави. Воєнна кампанія, що була запланована як ключ до процесу близькосхідної стабілізації, у разі провалу повністю може перекреслити амбітний проект демократизації великого Близького Сходу.

Безперечно, американське керівництво пішло на великий ризик, відтягнувши 130-тисячні військові сили в точку стратегічної кризи, не залишивши запасу надійної міцності для інших імовірних гарячих точок потенційних криз. Близький Схід і надалі перебуває в киплячому стані; в Південній Америці набирають ваги ліві сили; ситуація на Балканах до кінця не умиротворена; азійський союзник США, Японія, затиснута між Китаєм із його неймовірно стрімким економічним зростанням та ядерною Північною Кореєю; існує стурбованість із приводу можливості безпеки Тайваню та проблема реалізації ядерної програми Ірану — це далеко не повний перелік можливих викликів американській могутності. Що президент робитиме, якщо виникне нагальна потреба швидкої реакції на події у будь-якій гарячій точці світу, а в США, що застрягли у болоті іракського протистояння, на цей момент виявиться недостатньо ресурсів оперативного реагування?

Месіанський міф США будувався зокрема й на непереможності американських військ та на неможливості конкуренції з модерними американськими військовими технологіями. Великою мірою це справді відповідало дійсності. Однак схоже на те, що Джордж Буш власноручно руйнує великий міф непереможності Америки, який спромоглися вибудувати його попередники на президентській посаді. Він вичерпує, можливо, найважливіший американський стратегічний ресурс, на якому багато років тримався незаперечний авторитет Америки як наддержави, з котрою противники різних мастей боялися вступати у відкритий герць. Тепер Буш наочно довів, що зі США таки можна вдаватися до силових варіантів у вирішенні конфліктних ситуацій, і при цьому навіть не виключений шанс не програти. Очевидно, що був порушений стримуючий ефект непохитного авторитету статусу першої світової держави. Бо стратегія стримування противника на відстані була переформатована на безпосереднє втручання, яке не дало бажаного ефекту.

А хто може гарантувати президентові Бушу, що ще через кілька місяців присутності в Іраку в самій Америці не виникне кампанія проти іракської війни, як це вже було колись із війною в’єтнамською? Зрозуміло, що чим більшими будуть втрати в цій країні, тим менше військових взагалі захочуть потрапити в цей театр терористичної бійні. До цього можна приплюсувати не лише питання нестачі трудових ресурсів, внутрішні проблеми, індикатором яких є зменшення ціни долара відносно інших провідних світових валют, величезний дефіцит бюджету США та залежність від іноземного капіталу. Сполучені Штати перемістили більш ніж третину своїх сил швидкого реагування до Іраку і не мають на сьогодні жодної можливості розгорнути додаткові бойові сили за відсутності для цього фінансування.

На жаль, Джордж Буш нині до такої міри захоплений своєю грою на іракській шахівниці воєнних дій, що побачити реальну картину того, що відбувається в Іраку, він просто не в змозі. Однак президент ослаблює не лише фінанси і військові сили своєї країни. Як і в часи В’єтнаму, розмивається мораль військових, зменшується їх підтримка у суспільстві. Широко розрекламувавши нещодавню іракську виборчу кампанію, президенту Бушу таки вдалося відтягнути у часі вирішення цих проблем. Однак якщо до виборів ще якось можна було пояснювати американській публіці, що після завершення виборчої кампанії ситуація в Іраку значно поліпшиться і хвиля терору й насилля спаде, то після їх проведення для Буша цей основний аргумент утратив свою дійовість. Маріонетковий іракській режим абсолютно нічим не кращий за штучно створену СРСР країну «демократичних німців» — НДР, якій вдалося проіснувати в такому режимі майже 40 років, спираючись на присутність радянських військ. Про радянську поразку вторгнення до Афганістану в цьому сенсі взагалі можна не згадувати, хоч і цей досвід мав би навести адміністрацію Буша на певні роздуми.

Розв’язати іракський вузол США зможе, лише вдавшись до нестандартних способів. Цілком зрозуміло, що, з огляду на величезні фінансові та значні людські втрати, окупація Іраку повинна мати чіткі часові межі. Не менш зрозуміло, що підготувати у стислі терміни дієздатну армію й поліцію, яка б змогла повністю протистояти натискові терористичних угруповань, навряд чи вдасться. А продовження масової присутності американських військ і значні втрати воєнного контингенту здатні викликати величезний спротив у самих Сполучених Штатах. У такому випадку, ймовірно, необхідна інтернаціоналізація іракського конфлікту, себто залучення потенційних учасників на добровільних засадах.

Свого часу французам вдалося зорганізувати таку мобільну військову структуру, як «іноземний легіон». Застосовуючи його як інструмент військового врегулювання в гарячих точках і рекрутуючи до його лав добровольців із різних країн, їм удалося створити цілком боєздатну військову структуру, яка у разі потреби могла бути оперативно передислокована у визначене місце. Вже тепер очевидно, що іракська кампанія ослабила Сполучені Штати і довго нести фактично самостійно весь тягар протистояння з терористами в цій країні їм буде не до снаги. Безумовно, боротьба з тероризмом, яку оголосив президент Джордж Буш, потребує зовсім іншого ресурсного наповнення й людського потенціалу, і тому одним із варіантів розв’язання проблеми може бути залучення добровольців, готових переміститись на першу лінію протистояння.

У такому разі американці в Іраку цілком можуть опертися на три сили: свої власні війська, іракську поліцію та армію і добровольців свободи. Нове військове формування для боротьби з терористами (яке, до речі, при потребі можна буде задіяти і в інших гарячих точках світу) могло б отримати назву Freedom Legion і стати дійовим інструментом реалізації американських планів стабілізації світового порядку. Очевидною перевагою добровольців із Freedom Legion є те, що для оперативного розгортання його структури США не доведеться звертатися до тієї чи іншої союзницької держави і залежати від волі її уряду.

Таким чином, можемо говорити про шанс інтернаціоналізації боротьби з тероризмом, до якої у масовому порядку зможуть долучитися добровольці, котрим не байдуже поширення ідеалів демократії у всьому світі. «Інтернаціональні бригади» з Freedom Legion із часом зможуть повністю замінити американські підрозділи в Іраку і спільно з його армією та поліцією підтримувати порядок на належному рівні до остаточної політичної стабілізації у цій країні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво