ЧИ НАЗДОЖЕНЕ ДИПЛОМАТІЯ БЛИЗЬКОСХІДНИЙ ПОЇЗД

У неділю вранці, купуючи газети в маленькій індуській крамниці, я зустріла знайомого єврея з Ізраїлю. Він був дуже невеселим. Ми поверталися однією дорогою, і він якось квапливо-сумно розповів мені, що його контракт на роботу в Лондоні закінчується влітку. Дружина й діти не проти повернутися на батьківщину, а його крають важкі роздуми — куди їхати, якщо батьківщина перетворилася на зону воєнних дій, і араби-самогубці не залишають надій на елементарну безпеку. «Можливо, до літа...» — почала я.— «Ні-ні, до літа навряд чи заспокоїться». — «Тоді залишайся в Лондоні», — сказала я. — «У Лондоні теж нічого хорошого не передбачається: знайти роботу не просто, і потім, антиізраїльські настрої нарощуються з кожним днем». Мені не хотілося вдаватися в історичні й політичні екскурси, тож лише запитала, чому ситуація зайшла в таку глуху безвихідь? Він гірко посміхнувся: «Не запитуй мене, я не можу це пояснити навіть своїм дітям». На перехресті ми попрощалися, він пішов через дорогу. Зі спини він здавався ще більш зажуреним. Під пахвою стирчали «Єврейські новини», англомовна газета, що продається в Лондоні всюди.

Не можу сказати, що так уже різко виявилися в Британії якісь прояви антисемітизму. Лондонське населення, приміром, має у своєму складі арабів, індусів, африканців, євреїв у камилавках. Усі, як і раніше, мирно пересуваються вулицями, стоять пліч-о-пліч у переповнених вагонах метро. Але демонстрації почастішали, це правда. Особливо невеличкі, епізодичні. Одну з них я спостерігала зо два тижні тому, коли група молодих людей зайшла в продуктовий хол одного з найдорожчих магазинів «Selfridges» у центрі Лондона і вчинила там звукову атаку, яку було чути на весь квартал. Одні нещадно били у величезні барабани, інші — тримали плакат, що засуджує Ізраїль, і роздавали листівки на підтримку незалежності Палестини. Покупці поспішали вискочити з магазина, а охорона безуспішно намагалася виставити протестуючих на вулицю. Хвилин через п’ять із різних кінців завили сирени. Побачивши поліцейських, молодики залишили межі магазина, себто чиєїсь приватної власності. І пішли далі по Оксфорд-стрит, барабанним боєм прокладаючи собі шлях в щільному натовпі перехожих. Їх не заарештували — поліцейські мовчки дивилися їм услід — у цій країні існує свобода волевиявлення і право на демонстрацію.

Проте після недавніх антисемітських атак у Франції і Бельгії британська влада вживає додаткових заходів для посилення безпеки в районах, де проживають євреї, особливо навколо шкіл і синагог. Оскільки торік у Британії зафіксовано 310 антисемітських інцидентів, роком раніше — 405. Спеціальні заходи готуються до наступного тижня, коли відзначатиметься День незалежності Ізраїлю.

Водночас у столицях близькосхідних країн арабське населення бурхливо реагує на просування ізраїльських танків палестинськими територіями. Масові студентські протести закінчуються з участю поліції. В усьому світі на різних рівнях різко посилилося невдоволення бездіяльністю головних політичних фігур щодо неоголошеної, але фактичної ізраїльсько-палестинської війни.

Минулого вік-енду британський прем’єр Тоні Блер полетів до американського президента Джорджа Буша — поговорити про врятування миру загалом, і на Близькому Сході зокрема. Правда, мета цього візиту, оголошена ще два місяці тому, планувалася інша — військовий удар по Іраку. Повідомлення відразу викликало в офіційному Лондоні неоднозначні реакції. Однопартійці Блера, котрі засідають у парламенті, першими засумнівалися в необхідності та своєчасності воєнних акцій проти Іраку. Навіть Клер Шорт, державний міністр у справах міжнародного розвитку, котру називають «голубом» лейбористського уряду, нехтуючи невдоволенням начальника-прем’єра, дозволила собі висловитися в тому сенсі, що жодну воєнну акцію проти іракського режиму не можна розпочинати без спеціального мандата ООН. То що вже говорити про непримиренних опонентів Блера з лав ліворадикальних лейбористів, які, на відміну від опозиціонерів-консерваторів, завжди виступали проти будь-яких воєнних дій. Одного з них, Джорджа Галловея (відомого збурювача спокою, частого візитера в Ірак із гуманітарною допомогою), було вигнано з засідання парламенту за те, що публічно назвав Британію «51-м штатом Америки» і порівняв Блера з Монікою Левінськи.

У світлі подій останніх тижнів було ясно, що на зустрічі Блера й Буша, на техаському «політичному» ранчо в Кроуфорді, домінуватиме тема ізраїльсько-палестинського конфлікту, а запланована розробка «іракської» стратегії відсунеться на другий план. При цьому втаємничені знали, що Блер повезе Бушу стару папку пропозицій.

Пам’ятається, недавно, у листопаді минулого року, Блер літав на обід у Вашингтон і намагався переконати нового американського союзника-друга Буша-молодшого (котрий змінив старого друга Клінтона), що виграти війну проти тероризму буде неможливо без миру на Близькому Сході. Буш тоді відказав, що ми, мовляв, «переможемо Аль-Каїду незалежно від того, буде мир на Близькому Сході чи ні». Майже відмахнувся. А бін Ладен тим часом не впійманий, афганський бліцкриг якось підозріло затягнувся, а близькосхідна рана заюшилася свіжою кров’ю. Отже, мав рацію британський союзник.

Як відомо, місія Чейні на Близькому Сході провалилася. Арабські держави, навіть пов’язані зі США різноманітними договорами й особливими відносинами (серед них головний стратегічний партнер у регіоні — Туреччина), навідріз відмовилися підтримати плановані удари по Іраку. І порадили США якнайшвидше особисто втрутитись у владнання конфлікту між Ізраїлем і Палестиною. Чейні поїхав ні з чим.

За два дні до візиту Блера в Техас нібито показалося світло в кінці ізраїльсько-палестинського тунелю: Буш сказав Шарону — «enough is enough», тобто «усьому є межа». США зажадали від Ізраїлю вивести війська з палестинських територій без зволікання. Оглядачі й коментатори навперейми заходилися вихваляти мудре рішення. Інтелектуали Вашингтона тріумфували: уперше багатостороння дипломатія держсекретаря Коліна Пауелла й радника з національної безпеки Кондолізи Райз перемогла односторонню політику твердолобих правих яструбів, очолюваних міністром оборони Дональдом Рамсфелдом і його заступником Полем Волфовіцем. Подейкують, саме Кондоліза Райз змогла переконати Буша змінити риторику та зробити особистий внесок у припинення кровопролитного конфлікту. Подейкують також, що своє вагоме слово сказали три впливові інституції — Фонд Сороса, Фонд Карнегі й Рада з іноземних відносин. Саме вони є так званою інтелектуальною аристократією в питаннях формування зовнішньої політики й жодна адміністрація США, приймаючи рішення, не обходиться без їхньої «підказки».

Проте прем’єр Аріель Шарон, політику котрого (відповідно до останніх опитувань) підтримують майже 80% ізраїльтян, до заокеанського наказу поставився досить прохолодно. Танки не розверталися. Тоді Буш вирішив поговорити з Шароном по телефону. Ізраїльський прем’єр обіцяв «прискорити» завершення операції на палестинських територіях, але при цьому окремо нагадав, що ізраїльтяни «вступили в рішучий бій» і «війна йде за наші будинки, за наше право на існування». Що відповів йому Буш, преса не повідомляє.

Американський президент тим часом почав дводенні консультації з прибулим британським прем’єром. Саміт завершився програмним виступом Тоні Блера.

Він говорив півгодини. Підтримуючи вимогу США щодо виведення ізраїльських військ, він запропонував послати в зону близькосхідного конфлікту британських спостерігачів, які допоможуть простежити за процесом роззброєння сторін. Стосовно другого пункту порядку денного, то з гранично вивірених фраз випливало, що з воєнним ударом по Іраку, очевидно, доведеться почекати. Але Багдаду, за словами Блера, слід негайно відновити співробітництво з міжнародними експертами й дозволити їм доступ на всі об’єкти в країні без обмеження в часі. Завершив він щирим запевненням, що Британія підтримає Штати коли треба й де треба. Техаська публіка нагородила британського прем’єра тривалими вдячними оплесками. Знаменно, що Буш не виступав поруч із Блером того ж дня, хоча оглядачам не терпілося почути і його точку зору.

Наступного ранку, в понеділок, пролунала своєрідна відповідь із Тель-Авіва. Ізраїльський лідер Аріель Шарон загалом «не помітив» появи британських ініціатив. Він піднявся на трибуну кнесету (ізраїльського парламенту) і заявив — воєнні акції на палестинських територіях триватимуть доти, поки не буде знищено інфраструктуру тероризму. Крім того, продемонструвавши лист про фінансування палестинських терористів, підписаний Ясіром Арафатом, Шарон дав зрозуміти, що не піде на переговори з Арафатом взагалі ніколи. До вечора того ж дня Джордж Буш роздратовано повторив свою вимогу перед телекамерою — виведення ізраїльських військ із палестинських територій без зволікання. У неділю держсекретар США Колін Пауелл вилетів на Близький Схід. Але візит в Ізраїль значився в планах лише на четвер, а зустріч із Шароном — на п’ятницю. Факт, що дав підстави палестинській владі говорити про те, що американці свідомо дають час Ізраїлю на це саме «зволікання».

На Пауелла чекає нелегкий близькосхідний тиждень. Йому доведеться робити те, що досі не вдавалося нікому з членів команди Буша-молодшого. А саме: переконати близькосхідних лідерів в американській лояльності щодо арабського світу. Поки що ніхто з експертів не пророкує Пауеллу успіху. Кожна країна зустрічає його демонстраціями протесту проти США й Ізраїлю. Кожна зустріч на вищому рівні проходить холодно й приносить розчарування. Приміром, президент Єгипту Хосні Мубарак сказав Пауеллу, що Ясір Арафат є повноважним представником свого народу і на це доведеться зважати. А король Йорданії Абдулла в інтерв’ю американській телекомпанії SBC відверто заявив — «ми не можемо миритися далі з тим, що відбувається». Оскільки, попри свої прозахідні погляди, молодий король не в праві ігнорувати настрої в країні, де 60% громадян вимагають від нього припинення дипломатичних відносин з Ізраїлем.

У середу Колін Пауелл прилетів у столицю Іспанії, яка в даний момент головує в Європейському Союзі, де зустрічався з представниками ЄС, ООН, Росії. Там же міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер вручив держсекретарю план мирних ініціатив щодо близькосхідного конфлікту, який, очікується, підтримають США, Європейський Союз, ООН і Росія. В основі плану — виведення ізраїльських військ з окупованих палестинських територій до кордонів 1967 року протягом двох років і право ізраїльтян та палестинців на створення й існування суверенних держав. Наступного тижня в Люксембурзі міністри закордонних справ ЄС розпочнуть обговорення плану. А в середу члени Європарламенту проголосували за резолюцію, що рекомендує ЄС розглянути можливість призупинення торговельних відносин з Ізраїлем.

Якщо перед «відрядженням» на Близький Схід Пауелл мав намір за прикладом Чейні зустрітися тільки з ізраїльським прем’єром, то переговори з лідерами держав регіону змінили плани держсекретаря. Він сказав, що зустрічатиметься з Ясіром Арафатом у суботу, після зустрічі з Аріелем Шароном, яка відбудеться у п’ятницю. За прогнозами оглядачів, Шарон чинитиме жорсткий опір вимогам Пауелла щодо виведення військ. Особливо після нової трагедії, коли в середу палестинський самогубець підірвав автобус у Хайфі. Ізраїльські війська у відповідь зайняли нові позиції в місті Дженін.

Отже, британський прем’єр-міністр Тоні Блер спробував бути почутим в Америці, Німеччина шукає в Європі підтримку своїм ініціативам, із закликом покласти край кривавому конфлікту звернувся до Ізраїлю й Палестини генеральний секретар ООН Кофі Аннан. До мирних ініціатив приєднала свій голос Росія. Проте всі чудово розуміють, що є один лідер, котрий, спираючись на політичну вагу своєї країни, може відіграти ключову, якщо не вирішальну роль у врегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту. Американському президенту-республіканцю Джорджу Бушу-молодшому випала можливість ввійти в історію миротворцем. І йому, власне, уже нікуди відступати — сам Близький Схід «обрав» його. І талантів він потребує скоріше розумових, ніж військових. Питання лише в тому, чи не прогавила дипломатія свій останній шанс?