ЧЕТВЕРТА ГИНЕ ПЕРШОЮ - Політика - dt.ua

ЧЕТВЕРТА ГИНЕ ПЕРШОЮ

22 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 22 серпня-29 серпня

Майже чотири місяці знадобилося американцям, щоб майже слово в слово повторити своє бачення причин загибелі в Іраку Тараса Процюка...

Майже чотири місяці знадобилося американцям, щоб майже слово в слово повторити своє бачення причин загибелі в Іраку Тараса Процюка. Тоді, відразу після трагедії, що сталася 8 квітня в готелі «Палестина», смерть журналіста була віднесена до розряду «нещасний випадок». Так принаймні висловився з приводу пригоди американський посол в Україні Карлос Паскуаль. Пентагон вустами прес-секретаря американського оборонного відомства Брайана Вітмана висловив «глибокий жаль», про що поквапилися повідомити численні ЗМІ, у більшості випадків не уточнивши чомусь, що жаль цей стосувався не конкретних загиблих, а «будь-якої безневинної цивільної втрати». А віце-президент США Чейні заявив: твердження про те, ніби американські війська навмисно відкрили вогонь по журналістах, абсолютно не відповідають дійсності.

Капітан армії США Філіп Уолфорд, командир танкового підрозділу, що обстріляв готель у Багдаді, як він сам стверджує, не знав, що в будинку перебували іноземні журналісти. В інтерв’ю французькому журналу Nouvel Observateur він заявив: його підрозділ в умовах багатогодинного інтенсивного обстрілу захищав нещодавно захоплений міст. У ході бою Уолфорд приймав рішення відповідно до інструкцій і не знав про специфіку готелю «Палестина». Його підлеглі, за його ж словами, помітивши на даху готелю людину з предметом, який нагадує бінокль, вважали, що то снайпер, у зв’язку з чим і відкрили вогонь. Лише 20 хвилин по тому Уолфорду доповіли про те, що постріл було зроблено по готелю, де розташувалися іноземні журналісти.

До теми «рішень відповідно до інструкцій» ми ще повернемося. А поки продовжимо опис тих трагічних обставин, які, до речі, призвели до загибелі не лише Тараса, а й іспанського телеоператора Хосе Коусо, а також до поранення ще трьох працівників Reuters — шефа бюро Саміа Нахула, фотографа Фалеха Хебера і технічного працівника Поля Паскаля. Проте звернемося при цьому до іншої категорії очевидців трагедії — працівників мас-медіа, котрі перебували в той момент у «Палестині». Журналістка «Комсомольской правды» Дарина Асламова в одному з номерів «Комсомолки» пише: «Полковник Девід Перкінс, котрий командував танками в районі готелю, спробував обвинуватити в усьому іракців. Мовляв, вони зайняли позиції на першому поверсі готелю і стріляли звідти з гранатометів через річку Тигр по американській колоні. Екіпаж танка Abrams помітив відблиск окулярів бінокля і дав залп. Але чому снаряд ударив не по першому, а по 14-му і 15-му поверхах, влучивши в похідний офіс Reuters? Як можна помітити бінокль і не розгледіти близько 50 телекамер, що знімали бої з балконів і даху готелю, де живуть близько 400 репортерів? «Вся річ у тім, що вони стріляють, а потім думають, — зауважив один із журналістів. — Тому в Багдаді без ліку гинуть безневинні люди». Телеоператори, котрі зняли момент атаки на них, стверджують: «ніякої стрільби до залпу з танка біля готелю не було. Постріл же останнього виявився прицільно точним».

Можна, звісно, порозмірковувати про почуття цехової солідарності мас-медійників, яке не дозволяє їм зберігати об’єктивність стосовно того, що сталося з їхнім колегою. Можна звернути увагу на деяку нестрункість у логіці автора цитованого матеріалу, як-то: не цікаві танкісту 50 телекамер, зібраних в одному місці, оскільки із самісінького початку зрозуміло, що снайпери чи коректувальники вогню не збираються настільки численними компаніями. А от самотній оптичний прилад (Тарас, як розповідають знавці його стилю роботи, ніколи не займав для зйомок традиційну точку, завжди віддаляючись від загальної маси колег) міг викликати підвищену увагу американських військових. Проте з такої ж точки зору можна подивитися і на результати розслідування, проведеного Центральним регіональним командуванням збройних сил США, що констатували: «Постріл із танка по багдадському готелю «Палестина» 8 квітня нинішнього року, у результаті якого загинув український журналіст Тарас Процюк, був здійснений із метою самооборони й у повній відповідності з правилами ведення бойових дій». «Відповідно до переданої в МЗС України інформації, того дня у районі готелю точилися інтенсивні бої. У своїх діях екіпаж танка, що випустив снаряд, керувався присутністю в готелі навідника, котрий координував вогонь з іракського боку», — повідомив нещодавно керівник прес-служби МЗС України Маркіян Лубківський. У зв’язку з усім цим у США вважають загибель Тараса Процюка трагедією і висловлюють глибокі співчуття його рідним і близьким.

Було б дивним очікувати якось інших висновків після приведених вище оцінок того, що сталося, зроблених далеко не на найнижчому рівні до початку розслідування. Не кажучи вже про те, що проводилося воно зацікавленою стороною, без участі незалежних експертів чи представників міжнародних журналістських організацій, що, звісно ж, ставить під сумнів його об’єктивність. Можливо, комусь аналогія видаватиметься не зовсім коректною, але це все одно якби результати розслідування обставин катастрофи в небі над Чорним морем літака Ту-154 проводилося винятково Міністерством оборони України.

Міжнародна федерація журналістів назвала доповідь Пентагона «цинічним виправданням» і заявила про намір провести конференцію, мета якої — «зібрати представників журналістських об’єднань Іспанії й України, а також сім’ї загиблих, щоб скоординувати міжнародні зусилля для тиску на Сполучені Штати». До речі, на відміну від іспанського МЗС, котрий порахував результати розслідування щодо загибелі Хосе Коусо цілком об’єктивними і прийняли їх до відома, МЗС України заявив, що на зроблених американською стороною висновках не можна ставити крапку, «оскільки йдеться про моральну та правову відповідальність, яку повинні понести винні в загибелі Тараса Процюка». Розслідування, вважають МЗСівці, мусить бути продовжене з метою отримання конкретніших результатів.

Крім того, керівництво нашого зовнішньополітичного відомства оголосило про намір ініціювати прийняття Генеральною асамблеєю ООН конвенції про захист журналістів, які беруть участь у висвітленні військових конфліктів. Свого часу українська сторона порушувала це питання, але проект конвенції не отримав підтримки. На наступній сесії асамблеї ООН, заявив керівник прес-служби МЗС, Україна наполягатиме на розгляді цього питання.

Скептики, котрі дотримуються думки, сконцентрованої в розхожому «A la guerre comme a la guerre», не бачать у спробах МЗС домогтися персональної відповідальності в смерті журналіста жодних перспектив. Їхні аргументи зводяться до того, що коли мир — це життя за правилами, то війна — це виживання без правил. І якщо в мирний час червоне світло на шляху автомобіля, котрий рухається, — це безумовний сигнал для його зупинки, то вимагати від водія дотримання правил дорожнього руху, коли гримлять постріли і ллється кров, — найвищою мірою нерозумно. А тому журналісти, які вирішили працювати в обложеному місті, мають бути готові до будь-якого повороту подій.

Але одна справа — очманіла куля, підрив на міні, що потрапила під ноги, чи вибухова хвиля, що накрила тебе з власної нерозторопності, і зовсім інше — цілеспрямований залп із баштової гармати танка. Більше того, саме цей злощасний готель журналісти, котрі пройшли не одну війну і котрих дуже важко запідозрити в недосвідченості чи молодецтві, вважали найбезпечнішим місцем для своєї дислокації. Як розповідав кореспондент Першого каналу російського телебачення Роман Бабаян, ніхто не став жити в двох інших готелях, виділених іракською владою для пишучої та знімаючої братії — «Аль-Рашиді» й «Аль-Мансурі», оскільки вони знаходилися в оточенні урядових будинків — потенційних цілей для бомбувань. А бомби сипалися тоді на центр Багдада цілодобово. У цьому і полягає жахлива іронія долі — побувши силу-силенну разів у зонах найкривавіших конфліктів останнього десятиліття, Тарас загинув в одному з найбезпечніших місць іракської столиці.

Американці наполягають на тому, що з готелю хтось вів гранатометний обстріл. Але на відеокадрах, як зауважив у своєму репортажі для «Вестей» на РТР Ілля Канавін, добре видно, що до найближчого танка мінімум 500 метрів. Прицільно стріляти з гранатомета з такої відстані неможливо. Тарас знав про це і, певне, вважав, що перебуває у відносній безпеці.

«Зрозуміло, що війна й усе, що з цим пов’язано, прийшла в самісіньке серце Багдада. Проте цей інцидент ставить під сумнів мотиви, якими керувалися наступаючі американські війська, котрі добре знали, що цей готель є основною базою для всіх іноземних журналістів у Багдаді. Смерть Тараса, так само, як і поранення його колег, були безглузді», — зробило офіційну заяву агентство Reuters. А через чотири місяця після цього, 17 серпня, Reuters втратило в Іраку ще одного оператора — палестинця Мазена Дану. Як заявили в Об’єднаному комітеті начальників штабів США, солдати коаліції відкрили вогонь по журналісту, переплутавши відеокамеру з гранатометом. За словами асистента оператора, знімальна група заздалегідь представилася охороні в’язниці, поблизу якої, у західному передмісті Багдада, сталася трагедія, і попросила про інтерв’ю з якимось офіцером. В інтерв’ю їм було відмовлено, але зняти околиці в’язниці дозволили. Наприкінці зйомок на дорозі з’явився американський армійський конвой із танком попереду. Коли Дана, вийшовши з автомобіля, почав знімати американців, один із солдатів відкрив вогонь. Брат журналіста заявив палестинським ЗМІ: «окупаційні війська США зумисне застрелили Мазена, попри те, що в нього була прикріплена до одягу спеціальна перепустка, котра засвідчує його приналежність до засобів масової інформації». Такий же пізнавальний знак був і на машині, якою управляв Дана. Керівництво Reuters зажадало від США провести ретельне розслідування обставин загибелі журналіста.

Прізвище Мазена Дани стоїть останнім у мартирологу 17 мас-медійників, які стали жертвами війни в Іраку. Ще двоє журналістів значаться зниклими безвісти. Але найстрашніше полягає в тому, що неможливо спекатися настирливого передчуття — це не остання смерть. Походить воно саме з того живильного середовища, яке створили для таких прогнозів американські військові. І не в останню чергу своїм затятим нехтуванням закликів, які звучать із різних країн світу від їхніх урядів, журналістів і простих громадян, — «Спочатку напружтеся — подумайте, а потім стріляйте!». Ось чому палке бажання одного з російських журналістів знати ім’я «бравого американського вояки, котрий випустив снаряд по готелю «Палестина», починає знаходити відгук у дедалі більшої кількості людей. Як і заклик того ж нашого колеги до міжнародної журналістської братії «провести спільне розслідування і з’ясувати, як звуть убивцю, оскільки інтернаціональний журналістський суд совісті став би для нього страшнішим за будь-який міжнародний військовий трибунал».

Те, що на війні немає правил, лише часткова правда. Набагато ближчою до істини є думка про те, що війна різниться від мирного життя більшою кількістю винятків із правил. І написані ці правила ще в минулому, настільки багатому на війни та збройні конфлікти, столітті. Як розповів нам президент Центру Разумкова Анатолій Гриценко, їх сформульовано в міжнародних конвенціях про правила ведення війни, у рішеннях Нюрнберзького трибуналу і вони стали частиною національного законодавства більшості країн світу. Вони впроваджені в практику підготування військ, планування і проведення військових операцій. Міжнародне право, зокрема, гуманітарних аспектів ведення війни, чітко виділяє дві категорії учасників: комбатанти (простіше кажучи, військові в уніформі і зі зброєю) і некомбатанти (цивільне населення, котре не бере участі в бойових діях). Журналісти відносяться до другої категорії. Міжнародні конвенції вимагають від воюючих сторін ставитися до комбатантів і некомбатантів по-різному. Принципово по-різному: перших убивати можна, других — ні. Уникнути втрат серед мирного населення в ході війни не вдавалося ще нікому, але військові зобов’язані (за законом!) зробити все від них залежне, щоб кількість безневинних жертв була мінімальною.

Анатолій Гриценко, котрий пройшов у 1993—1994 роках навчання в американському військовому коледжі оперативно-стратегічного рівня, стверджує, що планування військових операцій у США передбачає в обов’язковому порядку підготування документа під назвою Rules of engagement. У нашому розумінні це Правила бойового зіткнення. Документ цей готується з особливою старанністю, візується юристами відповідного регіонального командування і доводиться до відома особового складу для неухильного дотримання. Саме Правила бойового зіткнення визначають, у яких випадках, за яких умов і стосовно кого зброя може застосовуватися, а в яких випадках — ні, коли вона пускається в хід з обов’язковим попередженням, а коли без такого. В одних випадках зброю дозволяється застосовувати без додаткових умов, в інших — лише за наявності ознак ворожих дій із боку людей у військовій формі, в третіх — і стосовно цивільних, якщо їхні дії можуть становити загрозу тощо. На думку Гриценка, Правила бойового зіткнення для коаліційних сил, як це було в Іраку, мусили узгоджуватися з членами коаліції — як мінімум, із Великобританією. Оскільки численні жертви серед цивільного населення можуть поставити під сумнів досягнення кінцевої мети операції, сформувати вороже ставлення іракців до військ коаліції, спровокувати партизанські дії, терористичні акти.

В остаточному підсумку на карту поставлено міжнародний авторитет не лише США, а й Великобританії, інших членів коаліції (а сьогодні — й України, оскільки наші військові теж виконують свої завдання в Іраку зі зброєю в руках і, не дай боже, черговий журналіст загине від пострілу гармати нашого танка чи БТР). Інструкції на випадок дії в населених пунктах, із яких не евакуйовано цивільне населення, як це було в Багдаді, мусять даватися дуже точно, виключаючи довільне тлумачення — адже один снаряд із 120-міліметрової танкової гармати може позбавити життя кілька десятків безневинних людей.

У наведеному вище інтерв’ю командира танкового підрозділу США згадуються деякі «інструкції», а в заключному звіті Центрального регіонального командування США йдеться про «правила ведення бойових дій» — певне, це ті ж самісінькі Rules of Engagement і є. Щоб наше журналістське розслідування не зводилося лише до емоційних оцінок і, можливо, несправедливих закидів на адресу стрілочників, непогано було б ознайомитися з цими правилами (інструкціями). Незалежна експертиза документа, якщо такий буде представлений нам американським чи британським посольством в Україні, дозволить з’ясувати причину трагічної загибелі журналістів: чи то інструкції були нечіткими, чи то дії військових вийшли за окреслені ними рамки. На жаль, загиблих уже не повернути, але можна запобігти загибелі нині сущих, і не тільки журналістів. Ніхто точно не знає загальної кількості жертв серед цивільного населення в Іраку, утім, як і в Афганістані. Так само як нікому невідомо, скільки років ще перебуватимуть міжнародні сили стабілізації в цих країнах і скільки безневинних можуть загинути через неправильне написання або прочитання тих самих Правил бойового зіткнення. Зате ми достеменно знаємо, що Сполучені Штати в досяжному для огляду майбутньому залишаться лідером миротворчих зусиль на планеті. А тому вони більше від інших зацікавлені не у формальному (у вигляді відписки), а в реальному розслідуванні всіх трагічних випадків із наступним уточненням завдань і рамок їхнього виконання військовими.

Тарас Процюк був українцем, котрий жив у Варшаві, працював у британському агентстві і загинув у столиці арабської держави. І ключовим у цьому «інтернаціоналізмі» є громадянство — українець. Американське суспільство з особливим пієтетом ставиться до подібних речей. І дуже чутливе до загибелі людей, які мають американське громадянство. Кому, як не американцям, мають бути зрозумілі почуття людей, котрі дізнаються про загибель найкращих представників своєї батьківщини за її межами. А також бажання з’ясувати: хто винен у їхній загибелі?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво