Червоний Ед веде перед

Минулої суботи Лейбористська партія Великобританії отримала нового лідера. Ним став 40-річний Едвард Мілібенд, міністр у справах енергетики та зміни клімату в останньому уряді лейбористів.

Програвши парламентські вибори в травні 2010-го, лейбористи взяли курс на перезавантаження. За незмінною традицією британської політики лідер переможеної партії йде у відставку. Гордон Браун, щоправда, робив боязкі спроби залишитися, заявляючи, що готовий провести рідну лейбористську партію через тяжкі роки опозиції. Але заява залишилася непочутою — партія почала пошуки нового лідера. Тепер уже, з огляду на традицію двох останніх десятиліть (коли лейбористи перемогли на чолі з 44-річним Тоні Блером, а консерваторів привів до перемоги 43-річний Девід Кемерон), стало зрозуміло, що затребуваним буде лідер молодий.

Едвард Мілібенд — володар відомого в сучасному світі прізвища. Завдяки старшому братові Девіду, який займав пост міністра закордонних справ в останньому уряді лейбористів. Який, до речі, був також одним із кандидатів на пост лідера партії. Причому кандидатом із найбільшими шансами, якщо вірити внутрішньопартійним опитуванням протягом останніх чотирьох місяців. Навіть у парламенті на свою підтримку для висування Девід зібрав 81 голос, а Едвард — 63.

Коли стало відомо, що на фінішній прямій із п’яти претендентів залишаться два брати, партійні старожили були схильні віддати першість старшому — 45-річному Девіду Мілібенду. Не лише тому, що його заслуги перед партією більш істотні. Насамперед зважаючи на політичні погляди: Девід належить до центристського поміркованого крила в партії, тоді як Едвард тяжіє до лівих, більш соціалістичних настроїв, за що й дістав прізвисько — Red Ed — Червоний Ед.

Власне, яскраво виражена лівизна й принесла молодшому Мілібенду перемогу — він здобув потужну підтримку профспілок і голоси всього лівого крила партії. Варто сказати, що розрив між братами за підсумками голосування в четвертому турі, який відбувся в серпні-вересні 2010-го, становив усього нічого — трохи більше відсотка: Ед отримав 50,65%, а Девід — 49,35%.

Однак причина програшу Девіда Мілібенда рідному братові тільки на перший погляд є ідеологічною. У дійсності на результат голосування, в якому брали участь близько чотирьох мільйонів прибічників партії, вплинули настрої всього британського суспільства.

Колишній міністр закордонних справ Девід Мілібенд стійко асоціювався з політикою Тоні Блера та Гордона Брауна — тих «нових лейбористів», якими за 13 років Британія вже переситилася, тому й відмовила їм у довірі на останніх виборах. Старшого брата Девіда було обрано до палати громад 2001 року, через чотири роки він став обіймати пости в уряді, останні три роки був міністром закордонних справ. Безперечно, на його реноме лягла неабияка частка негативу політики лейбористів.

Водночас молодший брат Едвард, через значно меншу публічність, не встиг набути іміджу близького соратника Блера чи Брауна. Але головне, в чому розходилися брати (у всякому разі публічно), це ставлення до війни в Іраку. Якщо Девід був членом команди Блера, котра дала згоду на участь країни у воєнних діях в Іраку, то Ед виступав категорично проти втручання. Якоюсь мірою йому пощастило — він уник голосування з даного питання в парламенті, оскільки 2003 року ще не був членом палати громад.

У Манчестері з трибуни конференції Девід Мілібенд привітав молодшого брата з перемогою й одразу відбув до Лондона. А там, на імпровізованому брифінгу біля дверей власного будинку, заявив журналістам, що не збирається входити в тіньовий уряд брата і на якийсь час піде з активної політики, а підтримувати партію і «брати участь у розв’язанні великих проблем» він зможе й у ролі простого депутата «з задньої лавки». Очевидно, рішення це далося Девіду нелегко. Проте ще на самому початку боротьби за партію він визначив свою позицію багатозначною фразою: «Братня любов витримає це випробування. Братня любов важливіша за політику». Крім усього іншого, він — старший брат, він повинен бути і мудрішим, і поблажливішим.

На думку британських оглядачів, Ед Мілібенд зумів показати себе як кандидат, котрий прагне змін. Свого часу молоді опозиціонери Блер і Браун, бажаючи дистанціюватися від політики попередників, стали називати себе «новими лейбористами». Для Мілібенда, тепер уже лідера парламентської опозиції, питання винайдення характерних саме для неї програмних завдань також буде актуальним. У цьому зв’язку однопартійці наполегливо радять йому якнайшвидше позбутися надто промовистого прізвиська — Червоний Ед. У партії ще багато членів, які пам’ятають сумний досвід 1980-х років, коли лівий ухил перетворився на 18 опозиційних років. Насправді історія кольору, як і спектр політичних поглядів Еда Мілібенда, має глибоке сімейне коріння.

Брати Мілібенди виросли в сім’ї відомого британського філософа-марксиста Ральфа Мілібенда. Він і його дружина Маріон Козак походять з польських євреїв. Під час Другої світової війни, рятуючись від нацистів, емігрували з Польщі до Великобританії.

Попри свій авторитет та активну наукову діяльність, Мілібенд-батько ніколи не рвався ні в політику, ні у владу. Зате політиками стали обидва його сини. Тому, без сумніву, сприяли не лише ідеологічні погляди батька, а й атмосфера самого дому. Батьків часто відвідували вчені, письменники, журналісти, профспілкові діячі, словом, увесь лівий спектр інтелектуального Лондона. Дітям дозволялося брати участь у розмовах і дискусіях разом із дорослими.

Брати відмінно навчалися в школі, обидва закінчили в Оксфордському університеті коледж Корпус-Крісті. Ед здобув ступінь бакалавра філософії, політики та економіки, а потім у Лондонській школі економіки став магістром економіки.

Обидва рано розпочали свою політичну кар’єру, і в історії повоєнної Британії стали першими братами — міністрами одного уряду. У своїй першій промові одразу після обрання лідером лейбористів Ед повідомив, що членом партії став ще в 17 років, але навіть «у найбільш неймовірних мріях» не міг припустити, що одного разу стане її лідером.

До палати громад Еда Мілібенда було обрано вперше 2005 року. До цього довгі роки — і в опозиції, і у владі — він працює радником Гордона Брауна. Тому не дивно, що після приходу в парламент він уже за два роки стає міністром секретаріату уряду, а з 2008-го очолює нове міністерство у справах енергетики та зміни клімату. Колеги по партії відзначають його неабияку ерудицію й ораторську майстерність.

Мілібенд-молодший офіційно неодружений, але в нього є кохана жінка Жюстін Торнтон, випускниця Кембриджу, юрист за фахом, мати його однорічного сина Деніела, котра за пару місяців готується народити другого. Відбиваючись від журналістів, Ед зізнався, що почувається ніяково через те, що не знайшов часу зареєструвати шлюб і підписати сертифікат народження дитини.

Поки що ніхто з оглядачів навіть не пробує робити прогнози про строки опозиційного періоду для лейбористів. Якщо ж простежити історію британської політики останніх десятиліть, неважко помітити в ній певну циклічність. Тетчер очолила партію консерваторів 1975 року. Через чотири роки під її керівництвом торі виграли вибори 1979 року і поклали початок 18-річному перебуванню при владі. Свій пост «залізна леді» залишила в 1990-му на вимогу власної партії. Коли стало зрозуміло, що через жорстку позицію Тетчер стосовно Євросоюзу і не менш жорстку внутрішню економічну політику, відкриту війну з профспілками партія стала втрачати популярність у народі. Прем’єрський пост зайняв більш ліберальний Джон Мейджор.

Тоні Блер багато в чому повторив шлях Тетчер. 1994 року він став наймолодшим, у віці 41 року, лідером Лейбористської партії, і через три роки, в 1997-му, лейбористи під його керівництвом виграли парламентські вибори. Почався 13-річний період правління лейбористів. Але під тиском партії Блер був змушений у 2007-му поступитися своїм постом давньому соратнику і конкуренту Гордону Брауну. Що було не дуже вдалим вибором, адже на той момент імідж уряду лейбористів уже був підірваний. Браун повторив долю Мейджора. Їм обом випала роль перехідних фігур, які завершували тривале перебування при владі власних партій. Вони явно не мали шансів на тривале політичне лідерство, адже і той, і інший були в тіні своїх більш яскравих попередників.

Також поки що відсутні прогнози стосовно політичної долі молодшого Мілібенда. Його перемога в боротьбі за пост лідера лейбористів аж ніяк не означає, що саме він поведе партію на наступні парламентські вибори через п’ять років. Партія консерваторів, приміром, за 13 років опозиції змінила чотирьох офіційних лідерів. Нинішній прем’єр-міністр Девід Кемерон очолив партію в грудні 2005 року і привів її до перемоги на парламентських виборах через чотири з половиною роки. Якби торі програли вибори, Кемерон пішов би у відставку. Такою є традиція, якої в країні найстарішої демократії поки що ніхто не порушував і навіть не мав наміру.