Червоний день календаря - Політика - dt.ua

Червоний день календаря

31 липня, 2009, 16:09 Роздрукувати Випуск №28, 31 липня-7 серпня

Оголошуючи рік тому день Святого рівноапостольного князя Володимира державним святом, президент ...

Оголошуючи рік тому день Святого рівноапостольного князя Володимира державним святом, президент Віктор Ющенко навряд чи підозрював, що тим самим зробить чудовий подарунок майбутньому Патріархові Московському і всієї Русі Кирилові. Та й усій РПЦ. Висмоктаний із пальця торішній ювілей дав можливість новому патріархові відвідати Україну красиво. А до самого свята Хрещення Русі й постаті святого Володимира так само красиво прив’язати потрібну ідеологію. Архієрейський собор РПЦ, за словами її предстоятеля, ухвалив рішення виділити цей день у церковному календарі червоним кольором. Адже йдеться про святе джерело «православної цивілізації», яка об’єднує «три братні народи». Загалом, червоний колір дуже доречний.

Президента Ющенка можна запідозрити в чому завгодно — тільки не в прагненні втиснути Україну в колективну «колиску народів». Він програв торішній раунд, змарнував, можливо, єдиний шанс на створення помісної православної церкви в Україні. Важко сказати, що зіграло в цьому провалі більшу роль — дипломатична слабкість пре­зидента чи його невміння вибирати союзників і впливати на них. Патріарх Філарет у критичну хвилину опирався, зігравши тим самим на руку відразу двом патріархам Московським — колишньому й нинішньому. Президентові України цього року залишалося тільки робити хорошу міну при поганій грі. Причому гра президента була тим гіршою, чим краще вона вдавалася патріархові Кирилу, який навіть найнезручнішу для себе ситуацію повертав на свою користь. Так, спільне покладання квітів до пам’ятника Невідомому солдатові й Меморіалу жертвам Голодомору виявилося не дипломатичним компромісом, як передбачалося, а «вшануванням наших загальнонаціональних святинь». У кожному разі, стислий, але зворушливий спіч патріарха Кирила не залишив ані найменших сумнівів у аудиторії: трагедія Голодо­мору, як і трагедія Великої Вітчизняної війни, — це те, що об’єднує наші народи, які однаковою мірою постраждали від безбожних режимів.

Тема єдності взагалі не покидає патріарших уст. Слова тут-таки підкріплюються наочними демонстраціями. Колеги по обидва боки російсько-українського кордону з подивом коментували засідання Священного Синоду РПЦ, проведене чомусь у Києві. Який стосунок до самокерованої української церкви має призначення настоятеля якогось пермського монастиря? Та прямий: УПЦ і ми спільно з нею можемо відчути всіма фібрами душі єдність із великою Руссю.

Але, попри все вміння патріарха красиво виходити зі складних ситуацій, очевидно, скільки зусиль було потрачено на те, аби цих ситуацій виявилося якнайменше. Сама географія візиту говорить багато про що: Київ, До­нецьк, Крим, Почаїв і, як вершина сміливості, — Луцьк: вибір абсурдний, бо кількістю вірних УПЦ Волинь не вражає. Зате «західна область». Ну не у Львів же їхати, їй-Богу. Там, звісно, «передній край», і йому потрібна духовна підтримка, але патріархові не можна аж так ризикувати.

Особливо добре намагання захистити патріарха від ризику проявилося в студії телеканалу «Інтер». Цим виступом патріарх мав покорити Україну. Програма була явно зрежисована — жодної «зайвої людини» у студії, жодного різкого запитання, ані найменшої надії на діалог, не кажучи вже про дискусію. Попри всю повагу до представників інтелігенції «трьох братніх країн» і «православних молодіжних організацій», половині їх, здавалося, запитання роздали заздалегідь, — такими чужими й неприродними в їхніх вустах вони звучали. Тих, хто міг би поставити незручне запитання або продемонструвати прямо з екрана щось, крім поваги й/або щирої любові, в студію, зрозуміло, не запросили. Прямий ефір патріарха — не місце для експериментів.

Виступ гостя справив незгладиме враження на українську аудиторію. Не те щоб це було занадто складно — наші лідери набридли, змаліли й викликають не роздратування навіть — сміх. Патріарх зумів заповнити собою порожній простір, у який, стужившись за авторитетами, вдивлялися українські телеглядачі з освітою, вищою за середню. Не чужий телекамерам ще з часів, коли очолював Відділ зовнішніх церковних зв’язків, патріарх знову показав себе чудовим оратором, у якого володіння голосом доповнюється вмінням добирати слова. Його визнали філософом, справжнім пастирем, його зустріч у телестудії отримала в народі статус «проповіді». Світські інтелектуали розчулено спліскували руками: нарешті в нас є справжній прогресивний лідер. За найближчим кордоном їм вторили церковні інтелектуали: ось бачите, не потрібна в Україні самостійна церква, — народ любить патріарха. Саме так підібрали слово: любить. Загалом, правильно підібрали. Не виключаю, що якби до кінця своєї телезустрічі патріарх Кирило звернувся до глядачів «брати і сестри», в багатьох на очах зблиснули б сльози.

Блиск патріаршої промови, захоплена шанобливість аудиторії примушували перейнятися вагомістю й історичною значимістю вимовлених слів. Які зводилися переважно все до того ж: до нашої неминучої єдності й альтернативи Заходу. Патріарх смачно вимовляє слова «ми» й «наше»: «наші витоки», «наша святість», «наші жертви», якими «ми заплатили за визволення Європи і всього світу». Він багато й охоче говорить про брехню, що породжується «переписуванням історії». Про непорівнянність нацизму й сталінізму. Слухаючи у його виконанні нищівну критику банківської «торгівлі фантиками» і взагалі «нестримного споживання», якось забуваєш про банк «Пересвет», а на швейцарський годинник, що нахабно визирає з-під патріаршого рукава, дивишся як на злий жарт фотографа.

Улюблена тема промов патріарха — неможливість для нас (знову це магічне «ми») «західного шляху». Патріарха не бентежить, що в його вустах ідеалізація «російського шляху» і приклади того, наскільки згубне для нас усе принесене з Заходу, доходять до абсурду. Ліберальна ідеологія убога, західне богослов’я — слабке й сумнівне. Що ж вабить нас до Заходу? — запитує патріарх. І сам же й відповідає: прагнення до ситості. Яке у вустах патріарха набуває прямо демонічного образу, оскільки йому протиставляється «наше російське» прагнення до святості.

Річ навіть не в грі словами, за якими, взагалі-то, ніщо не стоїть, — ситих на Заході незмірно більше, ніж святих у Росії. Річ у підміні понять. Європейські цінності не зводяться до споживацької культури, як намагаються нас переконати патріарх Московський і його команда. Втім, до європейської системи прав та свобод людини в патріарха теж багато претензій. Передусім його не влаштовує те, що в основі системи європейських цінностей — людина, наділена правами й свободами за правом народження. «Декларація про гідність, свободу і права людини», створена під керівництвом тоді ще митрополита Смоленського й Калінінградського Кирила і ухвалена РПЦ як альтернативний документ для «православної цивілізації», в основі своїй справді альтернативна, тобто протилежна. Оскільки, відповідно до неї, люди не рівні у своїх правах і свободах, а ранжуються залежно від своїх «моральних чеснот». Які закріплено церковними доктринами. До речі, проект постанови про прийняття цієї клерикальної концепції Верховною Радою України вніс на розгляд парламенту Вадим Колесніченко. Поки що не зовсім зрозуміло, на якій підставі і в якій якості ВР має цю доктрину прийняти.

«Антизахідна риторика для України» в ці дні пронизує промови російських церковних діячів, — на їхню думку, нам час зрозуміти, хто нам друг і з ким нам бути. З останнього: улюблений піар-агент патріарха Кирила протодиякон Андрій Кураєв відкриває очі українцям і росіянам на те, що назва нашої країни походить від польського зневажливого назвиська «окраїна». А ми, чи то з недоумства, чи то через чийсь лихий намір, так тепер себе називаємо замість гордого «Малоросія», яке, чомусь вважає Андрій Кураєв, є для нашої землі «високою і корінною самоназвою». «Як же нині спотворена політика й ідеологія в державних школах!» — із розпачем вигукує професор Московської духовної академії. Я поділяю його розпач: що ж коїться в російському богослов’ї й церкві взагалі, якщо один із найкращих проповідників і богословів сучасної Росії так легко зраджує свою стежку й перетворюється на посереднього піарника?

Про те, що Росія використовує церкву, аби відтягнути Україну від Європи й залишити її у своїй геополітичній орбіті, написано сотні статей. Про те, що, виблискуючи такими риторичними знахідками, церква виконує замовлення Кремля, — теж. Це свідчить також про те, що нас ніхто не розглядає й не збирається розглядати як самостійний державний проект і, відповідно, рівноправного партнера. Втім, чи треба взагалі церемонитися з власною державністю, з якою ніхто — в окремих випадках навіть ми самі — не хоче рахуватися, якщо нам пропонують узяти участь у чомусь справді грандіозному? У «православній цивілізації» зі «своїми цінностями», які ми можемо й повинні пропонувати Заходу. У цивілізації, що охоплює «єдиний духовний простір Святої Русі, історичної Русі», великої, самостійної й самобутньої. Ну як тут серцю не пропустити два-три удари? Як не захопитися нам, втомленим від хамства, корупції й куп сміття у дворі, від того, що Європа для нас закрита — їй би колишній соцтабір «переварити». Таж ні, ми не безпорадні й убогі — ми просто інші. Як не захопитися власною унікальністю — хай і однією на трьох?

Патріарх Кирило, який обрав таку риторику, знає наше слабке місце — воно в нас справді одне на трьох. Ностальгія за часами, «коли ми були сильними», стає тим відчутнішою, чим слабшими ми стаємо. Це стосується не тільки України, а й Росії. Можливо, варто згадати, що УПЦ — це майже половина приходів РПЦ. Їхня сила справді в єдності з нами, бо без нас РПЦ — уже не найчисельніша православна церква світу. Суперництво Московського патріарха з Константинопольським втратить сенс, оскільки його претензії на першість видаватимуться дивними.

Отож усі, хто із завмиранням серця стежив за «малими кроками» УПЦ до самостійності й чекав, що вона ось-ось настане еволюційним шляхом, можуть іти у відпустку. Декретну. Бо нинішній візит патріарха є нічим іншим, як демонстрацією рішучого наміру зберегти Україну в системі «російської православної цивілізації», для цього згодяться всі церковні механізми. Висловлювання російських церковних діячів стосовно України, швидше за все, пом’якшають — крім тих випадків, коли когось треба буде зіштовхнути лобами. Питання мови богослужіння вирішать максимально ліберально. Змінилася сама міфологія «Київської землі». Тепер акцент ставиться не на вторинність (як можна!) — на те, що це «мала батьківщина» Святої Русі. Чи то «наш Єрусалим», чи то «наш Константинополь» — одне слово, святість, первородство і взагалі «наше все». Водночас не виключено, що УПЦ трохи скоротять у її самоврядуванні — не перетворять знову на екзархат, звісно, але вольниці поменшає. Бо паростки самостійництва, що проросли за останніх десять років в УПЦ, можуть дати московському начальству небажані плоди.

Чіткою декларацією намірів щодо УПЦ та її вольниці стало подвійне нагородження Василя Анісімова, головного редактора сайта «Україна православна»: президент Д.Медведєв пожалував орден «Дружби», а патріарх Кирило — орден Сергія Радонезького. Керівництво УПЦ останніми роками намагалося дистанціюватися від цього сайта, очевидно у зв’язку з його антиукраїнською риторикою та постійними спробами сіяти розбрат там, де його й так достатньо. Але під час нагородження патріарх Кирило назвав В.Анісімова «керівником прес-служби», тим самим підтвердивши його повноваження, не надто переймаючись тим, як це сприймуть в УПЦ і в Україні
загалом.

Що вдієш, патріархові потрібні вірні люди, які б служили передусім йому, а вже потім — справі. Метаморфоза Андрія Кураєва з хорошого богослова в крикливого ідеолога дуже показова. Такі люди потрібні патріархові і в Україні, в Києві, що його патріарх прагне зробити чи то російським, чи то своїм власним Константинополем. Про це свідчить, зокрема, нівелювання постаті митрополита Володимира, предстоятеля Української православної церкви. Це разюче відрізняє візит нинішнього року від торішнього візиту двох патріархів, поруч із якими митрополит Володимир був рівноправним учасником подій, господарем, котрий приймав гостей. Важко сказати, що тоді впливало на події: присутність патріарха Константинопольського, тривоги, пов’язані з можливим договором між патріархами Варфоломієм, Філаретом і президентом Ющенком про альтернативну українську православну церкву, взаємна повага патріарха Олексія і митрополита Володимира та повага до домовленостей, яких було між ними досягнуто. Нинішнього року все змінилося. Президент Ющенко, «автор ідеї», злегка мелькнув на тлі меморіалу Голодомору, патріарх Варфоломій узагалі не згадав про свято створення дочірньої церкви, та й саме свято виявилося якимсь «великоросійським», а не українським і навіть, узагалі-то, не християнським.

Проте ті, хто вже готовий дорікнути патріархові Кирилу в прагненні якнайкраще виконати замовлення російської влади на єдність з Україною, нехай не поспішають із висновками. Кирило не справляє враження зразкового служаки чи впертого чиновника. Він, поза всяким сумнівом, амбіційний, і сутичка зі світською російською владою за популярність, вплив і повноваження здається практично неминучою. Досі Кремль дохідливо роз’яснював патріархові, де знаходиться межа, переступати яку він не вправі. У предстоятеля ж поки що в дефіциті сили й засоби, необхідні для зміни ситуації. Влада в Білокам’яній надто монолітна й ревнива, суперничати з нею непросто. У цьому сенсі Україна для патріарха — і полігон, і трамплін. Тут він розраховує домогтися того, про що йому доводиться тільки мріяти в Росії, — права впливати на політичні процеси. Так що Янукович, котрий невідступно слідує за Кирилом, не тільки тішить патріарше самолюбство...

Фактично візит патріарха Кирила в Україну поки що не приніс абсолютно нічого нового — крім емоцій. Утім, на нього й не покладали великих сподівань, як це було торік. Слова про те, що «Україна і її церква не готові», що «немає єдиної думки», що «автокефалія призведе до розколу» тощо, повторені вже стільки разів, що втратили сенс. Але їх продовжують повторювати, як мантру, й під час цього візиту. Відсутність інтересу патріарха Варфоломія до України цього разу поспішили оголосити дипломатичним успіхом патріарха Кирила, який «поїхав і домовився». Але насправді важко собі уявити, що патріарх Варфоломій буде занадто активний в «українському питанні» після невдалої спроби умовити патріарха Філарета торік та заяви останнього про те, що він не бачить різниці між «константинопольським ярмом» і «московським». Цікаво, чи подякував патріарх Кирило своєму українському колезі, — розкол розколом, а послуга послугою.

Настирливі запевнення патріаршої групи медіапідтримки, що візит у жодному разі не політичний, а тільки пастирський, або, ще краще, — паломницький, із самого початку викликали підозру, яка невдовзі змінилася роздратуванням. Візит виявився цілком і повністю політичним. Він показав Україні ще одного російського політика, який постарається використати цю «святу землю» для досягнення власних цілей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво