Бургас — Александруполіс: дзеркало неможливостей - Політика - dt.ua

Бургас — Александруполіс: дзеркало неможливостей

23 березня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

Якщо наприкінці 1990х про проект Одеса — Броди казали, що він усе ж радше живий, аніж мертвий, оскільки, попри все, нафтопровід усе ж будувався, то про Бургас — Александруполіс, навпаки, — радше мертвий, аніж живий...

Якщо наприкінці 1990х про проект Одеса — Броди казали, що він усе ж радше живий, аніж мертвий, оскільки, попри все, нафтопровід усе ж будувався, то про Бургас — Александруполіс, навпаки, — радше мертвий, аніж живий. Напевно, це була клінічна смерть, після якої іноді повертаються до життя. Тристороння російсько­болгаро­грецька угода, підписана з участю президента РФ в Афінах 15 березня, остаточно реанімувала цей проект.

Довідка щодо проекту

Ідея будівництва нафтопроводу від болгарського порту Бургас до грецького Александруполіса на березі Егейсь­кого моря виникла 1994-го, коли зай­шла мова про перспективи великої каспійської нафти і проблему перевантаженості Чорноморських проток. Загаль­на протяжність траси 285 км. Орієнтовна вартість будівництва нафтопроводу — 755 млн. євро. Обсяги прокачування нафти: на першому етапі — 15 млн. тонн на рік, на другому — 24 млн. і на третьому — 35 млн. із перспективою розширення до 50 млн. тонн щорічно. Два морські термінали з резервуарними парками: у Бургасі для розвантажен­ня танкерів дедвейтом до 150 тис. тонн (можливо до 300 тис. тонн) і в глибоко­водному Александруполісі, де можуть приймати супертанкери. Інвестиції в проект пропорційні часткам у консорціумі. За підписаною угодою Росії належить 51% акцій (порівну — «Роснефть», «Газпромнефть» і «Транснефть»). Решта 49% у рівних частках у Болгарії та Греції.

Звідки й куди?

Яку нафту транспортуватиме трубопровід? Хоча російська сторона не переставала запевняти, що проект не передбачає переорієнтування нафтових потоків з інших напрямків і має на меті розв’язання проблеми перевантаже­ності Босфору, це не так. Насамперед тому, що надлишку російської нафти на чорноморському напрямку не передбачається, особливо після введення в дію проекту Східний Сибір — Ти­хий океан, на який буде перекинуто частину західносибірських ресурсів із європейських ринків. «Проект дає мож­ливість задуматися про розширення поставок енергоресурсів через територію Росії з Каспійського регіону», — заявив Путін в Афінах. Тобто йдеться про дедалі зростаючі обсяги каспійсь­кого нафто­вого ресурсу, передусім із Казахстану. Ця нафта виходить у Чорне море через трубопровід Тенгіз — Новоросійськ Каспійського трубопровідного консорціу­му (КТК), де провідна роль належить американському «Шеврону». Розвиток системи КТК із ниніш­ніх 28 млн. тонн на рік до 67 млн. було заблоковано РФ торік через 24-відсоткову частку в консорціумі. Його подальше розширення було зумовлене приєднанням неросійських акціонерів КТК, насамперед «Шеврону» і «Казмунайгазу», до проекту Бургас — Александруполіс.

Слід згадати, що російсько-болгаро-грецький проект виник через два роки після заснування у 1992 році КТК. От­же, вже тоді російська сторона закладала стратегію встановлення контролю над транспортуванням нафти з Каспію. До речі, 16 березня, тобто вже наступного дня після підписання договору в Афінах, російський віце-прем’єр С.Наришкін вів переговори в Астані про розширення потужностей КТК на російських умовах. Як було повідомлено після переговорів, це питання прив’язано до підписаної угоди про будівництво нафтопроводу Бургас — Александруполіс. Отже, Росія має твердий намір «загнати» казахів і американців із їхньою нафтою у свій проект.

У Москві Бургас — Александру­поліс, зважаючи на 51% власності російських компаній, уже відверто називають частиною нафтотранспортної системи РФ. Справді, виходить так, що Росія матиме свою стратегічну нафтотранзитну систему на території ЄС, оператором якої буде російська держмонополія «Транснефть». До того ж однією з умов згоди РФ на розширення КТК є передача російської частки в консорціумі АК «Транснефть» і її операторство в КТК. Якщо Бургас — Александруполіс буде все ж реалізовано, це стане преце­дентом, коли ЄС може зажадати від РФ будівницт­ва власної трубопровідної інфраструктури на її території для експорту енергоресурсів, які видобувають західні компанії в рамках російсь­ких проектів. А поки в ЄС можуть хіба тільки помріяти про щось подібне. У РФ магістральні трубопроводи — лише у власності і під управлінням держмонополій.

Якими методами західні компанії, що видобувають нафту на Каспії, або трейдерів, які працюють у Чорному морі, залучатимуть у Бургас — Александ­руполіс, можна уявити, зважаючи на КТК, — батогом без пряника. Вочевидь, експлуатуватимуть тему перевантаже­ності Босфору, особливо, коли щось не заладиться з ратифікацією угоди в парламентах Болгарії та Греції. Щось може статися в Босфорі, наприклад, аварія танкера чи теракт — про зростання такої небезпеки говорять остан­німи роками. Російська сторона в про­цесі підготовки до підписання угоди вже акцентувала увагу на занепокоєнні екологів «у зв’язку з перевантаженістю проток». Тема занепокоєння звучала і з вуст глави «Транснефти» С.Вайн­штока, і помічника президента РФ С.Приходька.

За непідтвердженою поки з офіцій­них джерел інформацією, є підстави припускати, що технічне завдання на проект нафтопроводу передбачатиме перспективу будівництва другої паралельної нитки. Побічно це означає дво­разове збільшення потужності. Завантаження таких потужностей можливе лише за рахунок зниження нафтового трафіка в протоках. А це, мабуть, може означати, що в Москві вже роблять домашню заготовку під майбутній сценарій з умовною назвою «НП у Босфорі». Тоді питання завантаження нафто­проводу вирішиться автоматич­но.

Економічне обгрунтування проекту видається досить туманним. Хоча і виконувалася попередня техніко-економічна оцінка, однак розробка повноцінного бізнес-плану попереду. Оцінка конкурентоспроможності проекту з боку спеціалізованих європейських інжинірингових компаній у частині тарифів дуже скептична. Та й з екологією не все гаразд. Так, дещо вирішується проблема Босфору і знижуються екологічні ризики для Стамбула, але для Егейського моря в цілому з його великою кількістю островів і острівців і досить складною навігацією ризики різко зростають.

Чорноморська конкуренція

Зростає і чорноморська конку­рен­ція. Вона зумовлена не лише збільшен­ням обсягів нафтовидобутку на Каспії, а й боротьбою провідних геополітичних гравців (США, РФ, ЄС) за контроль над маршрутами транспортування енергоресурсів. Спочатку Росія програвала цю війну. 1999 року було побудовано нафтопровід Баку — Супса, який не проходив територією РФ, 2001-го — нафтопровід КТК, 2002-го почали будувати Баку — Тбілісі — Джей­хан, 2003 року Європейська комісія визначила проект Одеса — Броди з розвитком на Плоцьк як один із пріоритетних для розширюваного ЄС.

Реакцією Росії стало ухвалення 2003 року Енергетичної стратегії, яка досить чітко визначила пріоритети і трубопровідної політики: «Стратегічні інтереси Росії зумовлюють необхідність формування єдиної енергетичної й енерготранспортної інфраструктури в суміжних регіонах Європи й Азії, розвитку міжнародних енерготранс­портних систем <...>. З цією метою держава заохочуватиме участь російських акціонерних товариств і компаній у розробці та реалізації великомасштабних міжнародних проектів транспортування газу, нафти й електроенергії як у західному, так і східному напрямках».

Технологія дій російської сторони була простою — форсувати розвиток пріоритетних проектів, торпедувати чи принаймні загальмувати розвиток конкурентних. Одеса — Броди належав до їхнього числа насамперед. Щойно уряд В.Януковича 5 липня 2004 року ухвалив рішення про реверсне використання нафтопроводу, уже 6 серпня відбулася зустріч міністра промисловості й енергетики РФ В.Христенка із заступником міністра розвитку Греції Г.Салагудісом, на якій було досягнуто домовленості про поновлення роботи Тристороннього робочого комітету щодо проекту Бургас — Александруполіс, а вже 4—5 листопада він провів відновлювальне засідання в Афінах. Один із ініціаторів реверсу Одеса — Броди компанія ТНК-ВР у січні 2005 року стала координатором групи російських компаній за проектом («Газпром», «Транснефть», «Роснефть» та ін.).

Форсувався також проект Бургас — Влера, відомий як АМБО (Албанія, Македонія, Болгарія). Прем’єр-міністри трьох країн підписали 28 грудня 2004 р. у Софії договір про будівництво нафтопроводу від Чорного моря до Адріатичного узбережжя Албанії через Македонію. Не залишилася осторонь і Туреччина. 2005 року турецька й італійська дер­жав­ні компанії «Боташ» й ЕНІ ініціювали проект Самсун — Джейхан, мета якого пройти в обхід Босфору, але виключно територією Туреччини.

Серед причин, які прискорили Бургас — Александруполіс, і небажан­ня Єврокомісії збільшувати транзитну залежність від Туреччини, чим не забарилися скористатися росіяни. Вони досить незграбно, хоча й ефективно, розіграли «турецьку кар­ту» для Афін, Софії та Брюсселя, розрекламувавши 2004 року Трансфракійський проект Киїкей — Ібрикхаба в обхід Босфору по європейській частині Туреччини. Мовляв, якщо ви, греки з болгарами, не домовитеся між собою, то ми домовимося з турками. Це спрацювало. Щойно болгари та греки порозумілися між собою й у форматі трьох, Трансфракійський проект став неактуальним.

Україна і недоїдки «чорноморського нафтового пирога»

У цьому раунді конкурентної боротьби за «чорноморський нафтовий пиріг» програли Туреччина з проектом Самсун — Джейхан, Україна разом із Польщею — із проектом Одеса — Броди — Центральна Європа, Румунія з проектом Констанца — Трієст. Турки, мабуть, отримають «газову компенсацію» у вигляді другої черги «Блакитного потоку», що його РФ хоче реалізувати з метою заблокувати розвиток європейського «Набукко».

Програли США у своїх спробах зупинити укладання тристоронньої угоди в Афінах. До Греції за тиждень до підписання прибув американський спецпредставник у справах Європи і Євразії М. Брайза, який дістав досить однозначну відповідь грецького прем’єра — Греція не має причин консультуватися зі США щодо питання нафтопроводу Бургас — Александру­поліс.

Які наслідки для України? Хоча перспективні обсяги видобутку нафти на Каспії такі, що до 2015 року з’явиться потреба у ряді додаткових транзитних маршрутів, зокрема, можливо, це і Одеса — Броди, і Констанца — Трієст, але все це означатиме, що Україна знову в кінці чорноморської черги. Міністр палива й енергетики Ю.Бойко вже поставив країну в чергу після Баку — Тбілісі — Джейхан. А тепер, напевно, можлива постановка і після Бургас — Александруполіс. Принаймні висловлювання міністра в недавньому інтерв’ю Бі-бі-сі свідчать, що нафтопровід Одеса — Броди може бути задіяний у прямому напрямі «через два роки» із додатками типу «приблизно», «десь», «якщо буде вигідно», «якщо буде надлишок нафти».

З такими непрофесіональними підходами і такими міністрами Україна, мабуть, задовольнятиметься недоїдками з чорноморського пирога нафтового транзиту. Про реалізацію якої нафтотранзитної стратегії України можна говорити, якщо міністр демонструє елементарне незнання географії нафтопровідної системи? В інтерв’ю під красномовною (майже за Фрейдом) назвою «В Україні немає агентів «Газпрому» пан Бойко повідав про «нафтову трубу через Словаччину, від якої живиться вся Німеччина». До відома міністра, через територію цієї країни Німеччина ніколи не одержувала й не одержує нафту. Але могла б одержати через Одеса — Броди, словацьку і чеську нафтотранспортні системи, якби не реверсні ініціативи деяких «не-агентів «Газпрому», що чомусь у часі дуже збігаються з розвитком проекту Бургас — Александруполіс.

Швидше за все, незабаром ми станемо свідками того, як різнокаліберні чиновники й експерти з урядових і навколоурядових кіл доводитимуть вигідність для України появи Бургас — Александруполіс. Мабуть, звучатимуть фрази про те, що в проекті можуть бути використані українські труби, а можливо, й частина нафтового транзиту, що йде через Придніпровську систему магістральних нафтопроводів, далі йтиме на Бургас. Загалом, дежа-вю.

А тим часом центральноєвропейські країни та Єврокомісія, які занепокоєні проблемою зростання енергетичної залежності від РФ і які покладали певні надії на Одеса — Броди, дуже ймовірно, переорієнту­ються на інші проекти. Симптоми цього чітко виявляються у закор­донних партнерів, як правило, після спілкування з українським Мінпаливенерго, нинішнім менеджментом «Нафтогазу» й «Укртранснафти». Тож недавно створеній президентським указом робочій групі з підготовки пропозицій щодо основних напрямів зовнішньої політики України у сфері енергетичної безпеки є чим зайнятися. Проект Бургас — Александруполіс, утім, як і Баку — Тбілісі — Джейхан, — своєрідне дзеркало неможливостей, приклад того, як можна і потрібно робити, а не шукати причини і пояс­нення, аби не робити. Але, зважаючи на все, навряд чи керівництво держави в запалі самогубних політичних дій, за вигадуванням і роздачею різних дохідних посад має час на такі «дрібниці».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво