Бунт на російському форпості

Вірменія на грані парламентської кризи: спікер національного парламенту Артур Багдасарян пішов у відставку, а очолювана ним партія «Орінац Єркір» вийшла з правлячої коаліції. Причиною розриву, за словами самого екс-спікера, стали зовнішньополітичні розбіжності між «Орінац Єркір» і офіційним курсом вірменського керівництва. На місяць раніше Багдасарян заявив в інтерв’ю німецькій газеті Frankfurter allgemeine Zeitung, що «майбутнім Вірменії є Євросоюз і НАТО, і Росія не повинна стояти на нашому шляху до Європи», чим викликав невдоволення президента країни Роберта Кочаряна. Цікаво, що досі розбіжності в середовищі вірменських політиків були швидше внутрішньополітичного характеру. А тепер стає зрозуміло: у політичній еліті країни, якій, здавалося б, просто нікуди подітися від Москви, відбуваються серйозні зміни. На майбутніх парламентських виборах (у 2007 році) вона, подібно до української, може виявитися розділеною на два табори — проросійський і прозахідний. При цьому на роль «вірменського Ющенка» претендує Артур Багдасарян.

На думку експертів, «прозахідні» заяви Багдасаряна та його наступний відхід в опозицію можуть принести йому чималі політичні дивіденди. Останні опитування вірменського населення свідчать про зростання кількості прибічників «європейського вибору» й підтримки якої завгодно опозиції, особливо в Єревані. А зі столиці, як відомо, усе й починається. Відповідно до отих самих опитувань, «Дашнакцютюн» і Республіканська партія, які залишилися при владі, сьогодні не мають серйозної електоральної підтримки. Це пояснюється об’єктивними причинами: бідність, від якої, навіть за офіційними даними, страждає 51% населення, загальна корупція, уседозволеність місцевих олігархів, правова незахищеність людини з вулиці. Водночас вірменська опозиція роздрібнена і їй не вистачає політичного «драйву» — отого гарячого бажання домогтися влади, що привело до перемоги команди Ющенка й Саакашвілі. Більшість політичних супротивників Кочаряна встигли дискредитувати себе в очах громадськості за 2003—2004 рр., коли опозиція безуспішно намагалася провести у Вірменії певний аналог помаранчевої революції.

У цьому контексті різкий вихід із влади Артура Багдасаряна, молодого політика, котрий вміє грати на народних настроях, може найближчим часом зробити його харизматичним опозиціонером. На думку політологів, Багдасарян не розпочинатиме до виборів активних дій проти влади. Проте його відставка з посади спікера дозволить йому виступати з украй радикальних позицій і набирати при цьому політичний капітал. Своєю чергою Захід підтримуватиме Багдасаряна та його партію як морально, так і матеріально. За такого розкладу шанси «Орінац Єркір» стати 2007 року найбільшою опозиційною парламентською партією досить великі. У діях Багдасаряна можна побачити певну схожість із політичним маневруванням, розпочатим свого часу теперішнім президентом Грузії Михайлом Саакашвілі. Залишивши непопулярну в Грузії партію влади, Саакашвілі став центральною постаттю опозиції та з тріумфом повернувся у владу.

Така перспектива вже сьогодні викликає стурбованість у Кремлі, де й без того здригаються при будь-якому натяку на «кольорові революції». Воно й не дивно, адже Вірменія — єдиний проросійський острівець у Закавказзі, чому сприяє «міцна чоловіча дружба» між авторитарним Путіним і напівавторитарним Кочаряном. Про це досить відверто висловився голова Держдуми РФ Борис Гризлов, назвавши під час візиту до Єревана незалежну Вірменію «форпостом Росії на Південному Кавказі». Втратити цю країну для Росії рівнозначно відходу з регіону. На відміну від Грузії й Азербайджану, які прагнуть до членства в НАТО, Вірменія є партнером Росії по Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), що позиціонує себе як своєрідну систему безпеки, альтернативну Північноатлантичному альянсу. Для Росії вельми важлива й військова присутність у Вірменії: з 1995 року на півночі країни в районі міста Гюмрі розташовується 102-га російська військова база. Чисельність особового складу бази — близько п’яти тисяч чоловік. При цьому Вірменія досі вважає таку присутність необхідною гарантією власної національної безпеки. До того ж, якщо 2008 року, відповідно до російсько-грузинських домовленостей, Росія виведе свої військові бази з території Грузії, то Вірменія залишиться для неї єдиним стратегічним плацдармом у Закавказзі, а вагому частину військової техніки буде перекинуто з грузинської території на базу в Гюмрі.

Сьогоднішня Вірменія багато в чому дуже схожа на Україну часів Кучми: хоча керівництво країни й робить вигляд, що здійснює так звану «компліментарну» зовнішню політику, лавіруючи між Росією та Заходом, насправді Москва вже фактично приватизувала всю вірменську економіку. Ще 2002 року було підписано угоду про передачу у власність Росії акцій вірменських підприємств у рахунок погашення державного боргу Вірменії перед РФ у розмірі 93 млн. дол. Відповідно до цієї угоди Росії передано завод «Марс», три науково-дослідні інститути, а також Разданську ТЕС, на яку припадає близько 30% усіх енергогенеруючих потужностей країни. Якщо додати до цього, що з вересня 2003 року Вірменська АЕС (виробляє до 40% споживаної в країні електроенергії) перейшла під управління компанії «Интер РАО ЕЭС» (дочірня компанія РАО «ЕЭС России»), а у власність тієї самої РАТ «ЕЭС России» передано Севано-Разданський гідроенергетичний каскад; якщо пам’ятати, що авіакомпанія «Сибирь» контролює діяльність компанії «Армавіа» (правонаступниці державної компанії «Вірменські авіалінії») і що в 2004-му російський Зовнішторгбанк придбав контрольний пакет акцій Армощадбанку, а російський «Ингосстрах» володіє 75% акцій однієї з найбільших страхових компаній Вірменії «Ефес», то неважко здогадатися, хто сьогодні почувається справжнім господарем у цій країні.

Експерти попереджають: хоча сьогодні нерозв’язані політичні й економічні проблеми змушують Єреван орієнтуватися на Москву, у майбутньому ситуація може змінитися. Переорієнтуванню на Захід активно посприяла вимога «Газпрому» переглянути цінову політику стосовно поставок російського газу до Вірменії. У квітні ціну на російський газ для цієї країни було зафіксовано на рівні 110 доларів за тисячу кубометрів. До цього часу Вірменія, вважаючись одним із найближчих союзників Росії в СНД, отримувала газ за ціною 56 доларів за тисячу кубометрів. Газова атака «Газпрому» викликала вкрай негативну реакцію у Вірменії. Не меншу настороженість тут викликають спільні російсько-турецькі й російсько-азербайджанські транспортні проекти, адже у Вірменії дуже напружені відносини як з Азербайджаном, так і з Туреччиною. З останньою у Вірменії навіть немає дипломатичних відносин. Фактично країна вже протягом цілого десятиліття перебуває в напівблокаді: транспортне сполучення з Азербайджаном і Туреччиною перервано, через конфлікти в Абхазії та на Північному Кавказі проїзд залізницею через територію Грузії утруднений. А тим часом Росія бере участь у будівництві залізниці з Ірану до Азербайджану в обхід Вірменії й активно обговорює з Туреччиною спорудження магістралі Ахалкалакі—Карс (це нині турецьке місто до 1921 року належало Вірменії та вважається історичним символом геноциду вірменів).

У цьому контексті Вірменія змушена переглянути свої відносини зі «старшим братом» і проводити ефективну зовнішню політику не лише в московському напрямі. Перший крок на цьому шляху вже зроблено: нинішнього року Вірменія приступила до здійснення Плану індивідуального партнерства з НАТО, хоча офіційний Єреван і підкреслює, що не має наміру вступати в
альянс як повноправний член. У довгостроковій перспективі Вірменії вигідно налагодити партнерські відносини зі своїми найближчими сусідами. Адже коли Грузія й Азербайджан стануть членами альянсу, а Вірменія залишиться невеликим проросійським анклавом, їй буде не вельми комфортно в регіоні навіть за підтримки Росії. Це розуміють лідери опозиції. «Сьогодні перегляду концепції відносин Вірменії та Росії вимагають наші державні інтереси», — заявив днями представник опозиційного Вірменського загальнонаціонального руху Давид Шахназарян. Водночас не слід забувати одну вельми важливу деталь: нинішній глава Вірменії родом із Нагірного Карабаху, а тому мовчазна підтримка Москви тим паче необхідна йому для збереження статус-кво у конфлікті з Азербайджаном.

Тим часом, за даними опитування громадської думки, проведеного у грудні 2005 року соціологічною службою Vox Populi, 72% жителів Вірменії висловлюються за вступ до Євросоюзу й лише 26% — за членство в СНД.