Будемо доношувати

Дивовижна виходить штука. Минулого тижня у вітчизняній політиці сталося те, про що довго попереджали й чого давно очікували. Але це не завадило тому, що сталося, мати вигляд чогось абсолютно несподіваного. Найцікавіше те, що ледь не найбільше здивування (яке плавно перетікало в шок) виникло в тих, хто завзято й послідовно наближав подібний розвиток подій.

Оговтавшись від первісного переляку, відповідальні громадяни старанно надули щоки, нелюдським зусиллям волі надавши своїм обличчям рішучого виразу. Аби самим виглядом своїм переконати громадськість: усе відбувається в цілковитій відповідності до заздалегідь розробленої стратегії. На ходу вигадуються схеми, яких ніколи не існувало, заднім числом підганяються під реальні події. Детективні розповіді швиденько вкидаються в медіа як доказ далекоглядності тих, хто ніяк не вийде зі стану розгубленості.

Єзуїтська інтрига, організована Балогою за дорученням Ющенка для створення умов, які дають змогу безболісно сформувати альянс Партії регіонів і «НУ—НС». Підступний план, розроблений «донами» з метою остаточно розвалити помаранчеву більшість і унеможливити її відновлення. Хитромудра комбінація Тимошенко, котра дозволяє їй із мінімальною втратою обличчя та електорату розірвати стосунки з Віктором Андрійовичем і оформити союз із «Регіонами». Бузувірська вигадка Медведчука, яка повертає його до активного політичного життя у звичній ролі головного розводящого. Підступи Кремля, що давно мріяв «обнулити» Ющенка й узяти під контроль Тимошенко.

Наведене вище — лише невеличкий витяг із величезного переліку версій, легенд і чуток, якими обросли події минулого тижня. Хто, справді, за всім цим стоїть? Що стало тією іскрою, котра перетворила конфлікт, що тільки жеврів, на вогнище війни? Наскільки можна судити, ці питання досі непокоять суспільство, котре з тривогою зазирає в майбутнє. А воно, судячи з усього, не обіцяє державі нічого обнадійливого.

Бажання Ющенка швидше позбутися Тимошенко. Неможливість подальшого співіснування Віктора Андрійовича і Юлії Володимирівни. Бажання Партії регіонів будь-що знову піднятися і неможливість здійснити це без сторонньої підтримки. Ось три причини, що спричинили чергове загострення політичної кризи. А про причину говорено безліч разів — боротьба за владу, котра перетворює суперників на союзників, а друзів — на ворогів.

Союз БЮТ і «НУ—НС», на превеликий жаль мільйонів носіїв помаранчевої мрії, був приречений ще в мить зародження. Теоретично Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна можуть спробувати втретє ввійти в ту киплячу воду. Однак, як стверджують компетентні джерела в обох таборах, імовірність реалізації такого сценарію є вкрай низькою. Якщо навіть аж ніяк не сумирного коня й аж ніяк не трепетну лань знову впряжуть у дер­жавний віз, далеко він не поїде.

Не зайвим буде зауважити, що Банкова, Тимошенко і «донці» не просто готувалися до війни — всі три центри політичного впливу зробили посильний внесок у її розпалювання. Але коли вона гримнула, жодна зі сторін не виявилася повністю готовою до активних бойових дій.

Почнемо з Юлії Володи­мирівни. Абсолютно очевидно, що Тимошенко була зацікавлена в тому, щоб де-факто неіснуюча коаліція зберігалася де-юре. По-перше, вона залишалася прем’єром. По-друге, продовжувала відігравати роль «берегині ідеалів Майдану», особливо вигідну на тлі безсоромних загравань Банкової з ПР. Якщо формальні союзники опиралися й відмовлялися підтримати якусь урядову ініціативу, Тимошенко залишала за собою право шукати ситуативне розуміння в лавах регіоналів, литвинівців і комуністів. Подібний прийом глава Кабінету використовувала неодноразово, і дотепер це сходило їй із рук.

Життя в шлюбі з розрахунку ускладнювалося двома обставинами. Банкова викручувала руки й розпускала язик. Найімовірніше, останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння (до речі, аж ніяк не янгольського), стало фактичне звинувачення прем’єра в організації замаху на главу президентського секретаріату. Звинувачення наскільки безглузде, настільки й нещадне. Іще раз повторимо: якби не цей привід, рано чи пізно з’явився б інший. Очевидно, Тимошенко вирішила, що настав вигідний момент відповісти кривдникові.

Вигідний із політичного погляду — Юлія Володимирівна чудово знала, що довгі й нудні переговори між Банковою та керівництвом «регіонів» фактично зайшли в глухий кут, і «дони» були як ніколи відкриті для співробітництва з БЮТ.

Вигідні з психологічного погляду — на тлі Баложиного наклепу — бойові дії, розпочаті Тимошенко, можна було подати не як факт відкритої агресії, а як вимушений акт примушування до миру.

Повертаючи (у кооперації з регіоналами і комуністами) масштабні прем’єрські повноваження й урізаючи повноваження президента, Тимошенко керувалася двома міркуваннями — суто політичним і глибоко особистим. З одного боку, законодавчо закріплювала повну свободу дій. З іншого — відводила душу.

Загрозу розвалу коаліції Тимошенко відкидала начисто. Вона не вірила, що Банкова, котра завалила переговірний процес із ПР, здатна зробити крок, який загрожував Вікторові Андрійовичу повною втратою влади. Вона не очікувала демаршу від достатнього числа нашоукраїнців — вона знала, що більшість із них дуже не любить Балогу і ще дужче боїться дострокових виборів.

Вона не очікувала поновлення активних консультацій між Ющенком і Ахметовим. Глава Кабінету скоріше схилялася до думки, що Віктор Андрійович злякається. І, може, навіть запропонує голову Балоги в обмін на мир. Така ціна Тимошенко цілком улаштувала б. Байдуже, хто став би змінником нинішнього глави СП, — для Тимошенко він напевне становив би меншу небезпеку.

Однак є вагомі підстави вважати: емоційне того злощасного вівторка в лідерки БЮТ домінувало над раціональним. Юлію Володимирівну відверто несло. Тимошенко просто проігнорувала союзників із «НУ—НС». Безтактність у ставленні до соратників була настільки відвертою й обурливою, що безтактність Балоги не сприймалася як виправдання.

Емоційна дія породила емоційну протидію. Ющенко мріяв про розвал коаліції, проте навіть мріяти не наважувався про те, щоб причиною цього розвалу виступила Тимошенко. Але в нинішній ситуації давати відмашку на вихід із більшості було самогубством. Тим часом гарант не просто дав відмашку, він особисто забезпечив розвал коаліції. Із допомогою двох нескладних інструментів — телефонного апарата і Віктора Балоги — він зробив те, чого безуспішно домагався кілька місяців. Каталізатором його рішучості стало те ж, що стало стимулятором нещадності Тимошенко, — уражене самолюбство. Прагнення помститися переважило політичний прагматизм.

Воістину незавидною є доля країни, в якій два верховні політики виявилися настільки нездатними тримати удар...

Сказане, втім, стосується не лише Віктора Андрійовича і Юлії Володимирівні. Вразливість виявилася заразною хворобою. Люди, котрі своїми автографами засвідчили смерть коаліції, наважилися на такий крок з огляду на різні причин. Але, наскільки можна судити, для більшості з них цей вчинок був тією ж таки емоційною відповіддю на образу, завдану Тимошенко.

По-людськи можна зрозуміти, наскільки тяжко терпіти образи. Але, якщо оцінювати дії Юлії Володимирівни з погляду загальнодержавних інтересів, то її легкодумству й безвідповідальності важко знайти пояснення. Спроба узгодити дії чи бодай проконсультуватися з партнерами, цілком очевидно, диктувалася міркуваннями політичної доцільності. Тим більше що до багатьох із цих партнерів Тимошенко відчувала не показну, а цілком щиру повагу. І користувалася взаємністю.

Залишаємо за читачем право вирішувати, чи заслуговують осуду нунсівці, котрі узаконили крах коаліції. Зауважимо лише, що гордість, з якою дехто з них розповідає про своє рішення, викликає, щонайменше, здивування.

Взаємні вимоги, висунуті сьогодні БЮТ і «НУ—НС», також коріняться у сфері особистих образ. І роблять «помаранчеву реставрацію» справою немислимою. Складно уявити, що Тимошенко посприяє скасуванню ухвалених минулого тижня законів. Ще важче уявити Ющенка і Балогу, котрі вибачаються перед Тимошенко.

До речі, про вибачення та образи. Союз Тимошенко і Януковича ще не став реальністю, але вже набув виразних обрисів. Попри величезну кількість взаємних претензій, висловлених одне одному лідерами найбільших політичних об’єднань країни. У професійній придатності вони одне одному одностайно відмовляли. Досить згадати промовистий епітет, свого часу вжитий Віктором Федоровичем стосовно прем’єра Тимошенко, — «корова на льоду». А Юлія Володимирівна стверджувала, що за сто днів прем’єр Янукович завдав державі більше шкоди, ніж Кучма за десять років.

Про неможливість політичного парування глави БЮТ і ПР розповідали неодноразово, охоче й пристрасно. У 2006-му на запитання про перспективи такого союзу глава регіоналів відповів коротко: «Ніколи...». У 2008-му Тимошенко оголосила: якщо «НУ—НС» створить коаліцію з Партією регіонів, вона на знак протесту подасть у відставку. Це було всього чотири місяці тому, і забути це ще ніхто не встиг.

Однак була й іще одна заява, яку не кожен згадає. Рік тому, наприкінці серпня 2007-го, Тимошенко звинуватила Януковича... У чому? Абсолютно правильно — у зраді національних інтересів. Знайоме формулювання. Мало того — пообіцяла притягти його до кримінальної відповідальності за таке діяння. Нещодавню заяву БЮТ, з якої випливало, що президент і його секретаріат є джерелами загрози національній безпеці, здається, пам’ятають усі. Ну, а звинувачення Банкової на адресу зрадниці та політкорупціонерки Тимошенко — і поготів на слуху. «Адресованная другу, ходит песенка по кругу...» Після всього, що наші вожді наговорили, вони повинні по колу одне перед одним вибачатися. Або дружно сісти у в’язницю, щоб не створювати масових загроз національній безпеці. Або принаймні не кидатися словами.

Втім, гасло справжнього політика — «Не словом, а ділом!». Якщо судити зі справ, то, беззастережно визнаючи провину всіх бонз, слід зазначити, що гріх Віктора Андрійовича тяжчий. Кому дається багато, із тих і запитують суворо. Проте забудьмо на якийсь час про ілюзії. Ніхто не змушував Ющенка вдруге погоджуватися на союз із Тимошенко, якщо він так уже його не хотів. Ніхто не заважав піти на союз із «Регіонами», якщо він так уже його хотів. Віктор Андрійович не зміг забезпечити ні нормального функціонування однієї коаліції, ні появи іншої. Облишмо його плани, бажання, побоювання — вони зрозумілі. Будь-що дбаючи про свої інтереси, він знехтував інтереси держави, консервуючи вибухонебезпечну ситуацію. Якщо на сцені лежить ящик із тротилом, він обов’язково вибухне. І, за законами жанру, у найменш підходящий момент.

«Ситуація каламутна...» — так багатозначно оцінюють ситуацію більшість спостерігачів. У каламутній воді одні швидше тонуть, інші скоріше випливають, треті стрімко підвищують вилов. Решта з тривогою очікують повені. Останніх — більшість, і ця більшість у проміжку між виборами іменується народом.

Чого очікувати країні? Робота політичного аналітика, скоріше, споріднена з ремеслом патологоанатома, ніж з працею терапевта. І все ж ми спробуємо передбачити перебіг хвороби. Розуміючи, що зцілення — в руках політиків. І руки ці тремтять.

Широка коаліція

Варіант розвитку подій на старті політичного сезону, що видається як найімовірніший, нині має найнижчі шанси на реалізацію. Приреченість демократичної коаліції, оголосити про смерть якої мав Конституційний суд, була очевидна всім. І більшість готувалася до створення коаліції нової, триєдиної, за участю «Регіонів», «НУ—НС» і фракції Блока Литвина. Проте низка обставин внесла корективи в плани Ріната Ахметова, Віктора Ющенка, Бориса Колеснікова і Віктора Балоги. Тільки алогічність і безпринципність дій українських політиків змушує нас не вживати формулювання «широка коаліція за участю президентської сили й «Регіонів» у цьому складі парламенту неможлива».

Переговори про трансформування коаліції велися рівно стільки, скільки існувала демократична коаліція. Основним каменем спотикання була постать Януковича. Ідеологам переформатування від регіоналів Віктор Янукович на посаді прем’єра потрібний був як ОБХС у Центральному гастрономі. Але піти проти правил Ахметов і Колесніков не зважувалися, а Віктор Ющенко, пам’ятаючи складні стосунки з Януковичем-прем’єром, які зрештою привели до дострокових виборів минулого року, впирався. Його оточення вимагало гарантій відмови Януковича від висування в президенти і всебічної підтримки в 2010 р. кандидатури Ющенка; прийняття мажоритарної формули виборчого закону, невигідної регіоналам, але, на думку ЄЦу, вигідної президентській силі тощо. Переговори то просувалися вперед, то відкочувалися назад. У найбільшій фракції парламенту почалися нарікання: по-перше, Колесніков і Ахметов обіцяли, що після дострокових виборів «Наша Україна» створить коаліцію з «Регіонами», але Віктор Андрійович не зміг забезпечити реалізацію домовленостей; по-друге, фракція опинилася в безглуздому становищі через те, що проширококоаліційне крило «НУ—НС» не забезпечило голосів під час розгляду питання про недовіру прем’єрові Тимошенко.

Коли Янукович, який не витримав нестерпного сидіння в опозиції, навесні нинішнього року змовився з Тимошенко про спільні зусилля щодо зміни Конституції, президент заметушився. «Ось-ось, потерпіть...», — передала Банкова вустами Балоги. Ахметов і Колесніков осмикнули нетерплячого Віктора Федоровича. Янукович підкорився, але, як розповідають, новим обіцянкам не повірив.

У травні офіційні особи ПР заявили, що не будуть ініціаторами відставки уряду Тимошенко. Микола Азаров пафосно оголосив, що цей кабінет відставить народ. Проте вже у червні позиція змінилася. Саме регіонали порушили питання про недовіру уряду. А в ролі головного обвинувача виступив... Микола Азаров.

Що сталося в проміжку? Ще один контакт Банкової й Ахметова. Ще одна обіцянка. «Залишилося зробити останній крок...» ПР свій крок зробила. За вигнання Тимошенко віддали свої голоси 172 регіонали. Банкова додала ще два.

Розповідають, що під час «розбору польотів» відповідальний за проведення спецоперації Віктор Балога кліпав очима. І простодушно питав обурених ватажків «донців», а чого вони, власне, не підстрахувалися й не «попрацювали» з комуністами й «литвинівцями»? (КПУ і БЛ не подали за недовіру уряду жодного голосу). Киплячи від праведного гніву, хазяї Донбасу риторично поцікавилися, а з ким вони, власне, збираються створювати нещасну «ширку»? Із Симоненком? Із Литвином? Чи все таки з «НУ—НС»?

Фракція почала зневірятися в переговірниках. До цього додалося роздратування діями фаворита ахметовського крила фракції — Раїси Богатирьової, яка прикрасила собою РНБОУ. На цьому тлі, втративши надію дотриматися внутріпартійної пристойності, переговірники (чи то щиро, чи то опосередковано) запропонували Вікторові Федоровичу: він залишається лідером партії, а прем’єром від Партії регіонів у широкій коаліції стає Раїса Богатирьова.

Як писав поет: «Дальше было все, как взрыв гранаты». Віктор Янукович робить дику заяву з вимогою визнати незалежність Південної Осетії й Абхазії. Ця його двоходівка була викликана не тільки гарячковим прагненням відновити лояльність Москви, яка почала придивлятися до Юлії Тимошенко, а й унеможливити, через діаметрально протилежні погляди на кавказькі події, оперативне створення широкої коаліції. Янукович намагався як мінімум виграти час для відновлення власних позицій і перспектив у цій коаліції. А далі... йому просто пощастило. Раїса Василівна зробила заяву, не сумісну з вітринною ідеологією Партії регіонів. Спочатку висловивши задоволення натовськими перспективами України, які для неї відкриваються, а потім заявивши, що думка Януковича щодо самопроголошених республіках — це всього лише його думка, а не позиція партії. Ухвалені на з’їзді ПР зміни статуту й стомленість фракції неефективним переговорним марафоном Ахметова й Колеснікова дозволили за одну мить позбавити Раїсу Василівну партійного квитка. Колесніков нарікав. Рінат Леонідович, який поїхав на Сардинію, очевидно, теж не був у захопленні, але перемога залишилася за Януковичем. Більш того, соратники Богатирьової втратили гру. А Янукович узяв ситуацію у свої руки.

На сьогодні всі сигнали Банкової, що посилаються в «Зоряний», відповіді не мають. Група Партії регіонів, уповноважена на ведення переговорів щодо створення коаліції з президентською силою, відсутня. Борис Колесніков вилетів на переговори з Ахметовим. Віктор Федорович спілкується з Юлією Володимирівною, а їхні представники — Клюєв і Турчинов — не розстаються, працюючи над проектом Конституції й можливого створення ду-у-у-же широкої коаліції з фракцією Юлії Тимошенко. При цьому, відповідно до інформації «ДТ», Янукович із розумінням сприйняв сигнал Кремля про категоричну небажаність вступати в коаліційні відносини з політичною силою Віктора Ющенка, котрий посів радикально прогрузинську позицію.

Януковича не лякає ні коаліція з БЮТ, яка дає йому Конституцію й половину влади, а в Тимошенко скосить рейтинг; ні дострокові вибори, під час яких Ахметов, Колесніков і Богатирьова не встигнуть організуватися в окремий партійний проект. А от повертатися в залежний і підлеглий стан, гарантований за будь-якої посади в широкій коаліції з президентом, йому не хочеться.

Дуже широка коаліція

«Спочатку таблиця Менделєєва наснилася О.С.Пушкіну. Проте він у ній нічого не зрозумів. І тоді їй довелося приснитися Менделєєву», — це анекдотик дуже коротко пояснює шлях від втрати шансів на створення широкої коаліції до знайдення можливості створення дуже широкої.

На сьогоднішній день як мінімум три групи — конституційна, оперативного реагування і кадрова — працюють над створенням коаліції БЮТ і Партії регіонів.

Періодично ідея такого альянсу виникала в лідерів обох партій. Їх до цього з різним ступенем інтенсивності підштовхував Віктор Андрійович. Та Янукович вважав Тимошенко недоговороспроможною, а електорат Тимошенко Януковича взагалі нічим не вважав. Максимальне зближення сталося у квітні-травні нинішнього року на грунті розроблення спільного проекту Конституції. Однак Ахметов і Колесніков наполягли на припиненні будь-яких контактів Януковича з Тимошенко, гарантуючи успіх їхніх переговорів із Банковою. Проте події 2 вересня в парламенті, викликані передовсім бажанням лідерів обох партій поставити на місце Віктора Ющенка, завершилися розпадом коаліції.

«Якби мишка, яка повзе пустелею, не померла від голоду, то через п’ять хвилин вона померла б від спраги». Демкоаліція, що формально існує, але не є працездатною, однаково припинила б своє існування, але цей момент не заскочив би зненацька всіх гравців. Вихід зі складу коаліції ввечері того самого дня тридцяти дев’яти депутатів (точніше — тридцяти восьми, оскільки Плющ до неї не входив, але чомусь записався в ті, котрі вийшли) став каталізатором процесу розстановки крапок над «і». Внаслідок чого ми маємо серйозний шанс отримати коаліцію двох партій, яка налічує не просту більшість, і навіть не конституційну, а більшість числом більш ніж у три чверті парламентського складу.

Що це означає? Це означає, що такої слабкої парламентської опозиції в країні не було ще ніколи. Оскільки в ній немає навіть необхідних 150 голосів для того, щоб створити парламентську слідчу комісію і нехай навіть символічно, але внести до порядку денного питання про відставку прем’єра або спікера.

Це означає, що президент втрачає свій контроль над Генеральною прокуратурою, тому що забезпечувався цей контроль виключно його підпільно-союзницькими стосунками з ПР.

Це означає, що коаліція дістане змогу легко змінити Конституцію, і навіть у разі не дуже сильних внутрішньопартійних бунтів вона має депутатський запас, здатний поповнити голоси відмовників.

Це означає, що силу визнає переважна більшість суддів Конституційного суду, на який Віктор Ющенко міг би розраховувати як на санітарний бар’єр у конституційному процесі «Регіонів» і БЮТу.

Це означає, що можуть бути внесені будь-які зміни до законодавства, у тому числі потрібні для проведення процедури імпічменту.

Це означає, що в будь-який момент можуть бути відправлені у відставку і міністр закордонних справ, і міністр оборони, а в.о. призначені парламентом.

Це означає, що зовнішньополітична лінія країни може бути істотно відкоригована. Зрозуміло, вона не стане абсолютно проросійською, вона просто стане... пронімецькою та профранцузькою... І, найшвидше, антиамериканською.

На окрему увагу заслуговує проект Основного Закону, що розробляється обома партіями, який, можливо, буде внесений уже на наступному тижні в Раду. Основні його положення були викладені в «ДТ» у матеріалі «Чи ПРиБЮТ президента?». Проте проект зазнавав і нині зазнає певних змін. Та дещо про нього відомо точно. За президентом залишається урізане право вершити зовнішню політику; у його безроздільному розпорядженні — армія та спецслужби. Висування генерального прокурора — прерогатива опозиції. А от парламентська більшість формується в другому турі виборів, до якого входять дві найбільші партії. І та з них, яка збирає більше голосів, незалежно від відсотка виборців, котрі проголосували, отримує 226 місць, формує уряд і ухвалює всі рішення. Якщо збережеться чинна система виборів, то імперативний мандат забезпечить непорушність більшості та прем’єр-міністра, які угніздилися на весь термін.

Серед варіантів дій Юлії Тимошенко в період, коли демократична коаліція хиталася, але ще не впала, кажуть, був і такий: Тимошенко готова була відмовитися від участі в президентських виборах 2010 р. в обмін на виконання нинішнім президентом трьох умов — по-перше, президент Ющенко має припинити руйнувати коаліцію; по-друге, дати їй можливість допрацювати прем’єром до наступних парламентських виборів; по-третє, погодитися на ухвалення підготовленого проекту нової Конституції, відповідно до якого, як випливає з викладеного, за президентом залишалася б сфера зовнішньої політики і безпеки та повністю відсікалася можливість впливати на виконавчу владу, і, відповідно, на роботу Кабміну.

Цілком ймовірно, що нині ця матриця буде застосована до Віктора Януковича, який уже поспішив зробити потішну заяву про те, що він готовий «бути президентом при прем’єрі Тимошенко». Проте не заглядатимемо так далеко, оскільки: по-перше, кому яку виборну посаду обіймати, визначать українські виборці, а не переговірні групи, хоча коаліція такого організаційного, адміністративного і фінансового масштабу спроможна серйозно підкоригувати результати виборів; по-друге, в Україні не існує працюючої системи гарантій підкилимових домовленостей, і навіть у перехідних положеннях нової Конституції можна гарантовано зафіксувати схему, але не персональний розподіл посад; по-третє, до виборів іще багато чого може змінитися, не поділитися і розсваритися.

Правда, останнє судження не зовсім правильне, адже можливість зробити ВСЕ, у тому числі й змінити терміни виборів, може запаморочити голову тримачам коаліції. Між іншим, у разі виходу президента у відставку через хворобу його обов’язки протягом трьох місяців, які передують новим виборам, виконує голова Верховної Ради. Відповідно до планів архітекторів коаліції БЮТ і ПР, місце спікера має посісти Віктор Янукович. І навіть якщо у залі забракне пальців провести з допомогою сенсорних кнопок процедуру імпічменту, то може цілком вистачити аргументів для пояснення президентові міри втоми варти. Може, до цього й не дійде, якщо, звісно, сам Віктор Андрійович у метаннях не допустить помилки, яка вартуватиме життів українським пацанам. Силовий варіант, як і півтора року тому, йому гостро не рекомендований.

У кожному разі, навіть за умови оголення якоїсь електоральної ніші, передусім у Західній Україні, для Віктора Ющенка створення коаліції БЮТ і ПР — найбільш негативний результат кризи, не єдиним, але головним творцем якої є він сам. «І знаєш, що найпротивніше? — сказав один народний депутат. — Що його ще доведеться захищати».

Але, між іншим, не тільки президент постраждає від союзу Тимошенко і Януковича. Цей союз — страшний сон олігархів. Ахметов, Коломойський, Пінчук вважали неприпустимим концентрацію влади як у руках Тимошенко, так і в руках Януковича. А тут — два в одному! Янукович на чолі піраміди цілком влаштував би Фірташа. Але, судячи з досить невеселого вигляду Сергія Льовочкіна, від альянсу лідерів ПР і БЮТу вони нічого доброго не очікують. Слід гадати, в «ІСД» теж напружилися. У Гайдука хоч і дружба з Юлією Володимирівною, але про його стосунки з Януковичем цього сказати не можна. Консультації розпочалися. Приведуть вони до колективного опору чи кожен відбиватиметься самотужки — сьогодні сказати важко. Але поспостерігати буде цікаво. З укриття.

Водночас, окрім загрози згортання демократії; загрози різкої зміни зовнішньополітичного курсу; загрози прискореного перерозподілу решток засіків Батьківщини, коаліція може дати і плюси. Дії виконавчої влади, яка спиратиметься на серйозну більшість, можуть стати значно організованішими; рівень дисципліни виконання рішень істотно підвищиться; комунікація між Кабміном та Радою налагодиться; законотворчість стане працювати як годинник. Була б розумна, влада в країні, що потребує реанімації, відклала б убік усі моменти, котрі роз’єднують, і зосередилася б на імплементації взаємоприйнятних рішень у тих точках, де це максимально необхідно. До речі, таких у БЮТ і ПР може бути чимало. Оскільки у цих двох політичних важкоатлетів, які прагнуть до встановлення двопартійної системи в країні, спільного значно більше, ніж відмінного. Інше питання — наскільки ефективними будуть рішення, спільно вироблені цими політсилами. В них домінуватимуть реформаторство чи популізм, яким просякнутий, наприклад, весь Закон «Про престижність шахтарської праці»? Отримавши в руки практично всі важелі, потрібні для самореалізації у владі, Янукович і Тимошенко мають унікальний шанс вибудувати країну. Розумна автократія, мобільна й ефективна, — це саме те, що потрібно зараз Україні. Але хай у нас кине камінь той, хто в контексті описуваної перспективи не поперхнувся словом «розумна»...

«Юридичних підстав для дострокових виборів не буде», — так відповів на запитання «ДТ» про перспективи створення дуже широкої коаліції один із найбільш впливових бютівців. «Тимошенко ще не вирішила для себе остаточно, але коаліція з нами неминуча», — сказав не менш впливовий регіонал.

Сама ж Тимошенко, яка цими днями робить надзвичайно складний, поворотний для себе і для країни вибір, перебуває в глибоких роздумах. Механізм створення коаліції з «Регіонами» запущений і працює. Пропозицію Литвину увійти фракцією в демократичну коаліцію з метою відновити її прем’єр зробила. Правда, з одним застереженням — спікер від фракції Литвина, але не Литвин. Втім, у відтворення демократичної коаліції Юлія Володимирівна навряд чи вірить — команда Віктора Ющенка нашоукраїнцям виходити з коаліції, його наказ міністрам президентської квоти ігнорувати участь у засіданні Кабміну і заборона главам областей та районних адміністрацій приїхати на нараду з приводу бюджету в Кабмін не залишають сумнівів у вичерпаності взаємин із Тимошенко. Так само, як і жорсткі слова в Заяві про зраду, переворот і диктатуру прем’єра.

І все одно Юлія Володимирівна вагається. Із усіх наявних поганих варіантів (а інших просто немає) її раціо вибрало свій поганий варіант — коаліція з ПР. Але серце все ще висне баластом, чіпляється за підняті руки Майдану, що здається. Звісно, Тимошенко думає про рейтингові втрати. Звісно, вона сподівається, що зможе відновити їх злагодженою роботою з «Регіонами». Але в її випаленій і пропаленій душі ще залишилося місце сентиментам. І тому сьогодні, на третій день після аварії і за сорок днів до отримання президентом права розпустити Раду не слід скидати з рахунків можливість дострокових виборів.

Дострокові вибори

Хоч їх не хоче ніхто з великих гравців. Вони не потрібні ні Литвину, чутка про стрімке зростання рейтингу якого дуже перебільшена (від 2,8 до 4,3%). Ні депутатам від «Нашої України» й «Народної самооборони» — не всі з яких потраплять у блок Ющенка і в блок Тимошенко, а дехто просто не захоче піти ні туди, ні туди. Окрім того, найоптимістичніші прогнози результатів президентської сили на можливих виборах, хоч із Яценюком, хоч із Ющенком на чолі, не перевищують половини торішнього результату (від 3,2 до 7%). Ні «Регіонам», які теоретично можуть узяти до 35%, але їхній внутрішній стан не оптимальний із погляду складання списків та передвиборної кампанії. У БЮТі вважають, що здатні повторити і символічно поліпшити торішній результат, але його буде замало для того, щоб узяти 226 голосів, а блокуватися в майбутньому парламенті для повернення у владу Юлії Тимошенко буде ні з ким. Безумовно, проведення дочасних виборів було б найбільш чесним способом виходу із ситуації — не можуть вирішити політики, то нехай вирішує народ. Але результати виборів мало чим різнитимуться від тих, які є сьогодні, і відкриють перед нами ті ж самі можливості, які існують тепер: або Балога і Колесников перетворять Україну на підсобку (а за порожні прилавки відповідатиме Литвин), або Тимошенко і Янукович поселять країну в сейф, або Ющенко і Тимошенко подовжать перебування держави у божевільні.

Схід і Захід разом не хочуть на вибори?

Учора в розпорядження «ДТ» надійшли результати телефонного опитування, проведеного Центром Разумкова 4-5 вересня в семи обласних центрах країни. На момент підготовки цього матеріалу ми не мали остаточних даних дослідження в Одесі, Донецьку і Херсоні. Проте навіть на підставі наявної інформації можна зробити цікаві висновки.

По-перше, у масі своїй населення вкрай несхвально ставиться до ідеї проведення дострокових виборів у Раду. Противниками позачергової кампанії є 68,4% респондентів у Львові, 67% — у Вінниці, 63,8% — у Києві і 58% — у Дніпропетровську. Прихильниками — 24,1%, 15,7%, 20,5% і 25,6% відповідно. Настрій очевидний. Рідкісний випадок, коли «Схід і Захід разом».

Несподіванкою варто визнати відносну підтримку, висловлену населенням різних областей скороченню президентських повноважень, досягнутому спільними зусиллями ПР і БЮТ. Неважко було припустити схвалення дніпропетровців — 59,5% «за» і тільки 16,3% «проти». Загалом прогнозувалася і реакція Львова, де 51,6% висловили своє несхвалення. Проте і тих, хто підтримав такі дії, у Львові не так мало — 23,7%. У Києві підтримали результати тимчасового союзу регіоналів і Тимошенко 42,6% (проти 22,2%). На особливу увагу заслуговують результати опитування у Вінниці, яка за твердженням соціологів, є найпоказовішим регіоном в Україні — тамтешні симпатії й антипатії порівнянні з загальнонаціональними. Свою підтримку діям БЮТ і ПР висловили 43,6% вінничан. Засудили — 28,3%.

А ось оцінки можливого союзу двох названих політичних сил більш суперечливі. За коаліцію ПР і БЮТ 54,2% дніпропетровців (27% — проти), 40,1% киян (35,8% — проти), 32,1% вінничан (49,3% — проти) і тільки 16,5% львів’ян (69,0% — проти).

Про удар, завданий демократичним силам подіями останнього тижня, можна судити за результатами відповіді на ще одне запитання — «Чи підтримуєте ви дії «НУ-НС», що оголосила про вихід із коаліції?» «Ні» — відповіли 55,1% жителів Львова, 43,9% — Вінниці, 41% — Києва, 16,3% — Дніпропетровська. Про свою підтримку такого кроку нашоукраїнців заявили 57,7% дніпропетровців, 25,5% львів’ян, 26,4% киян і тільки 20,6% вінничан. Примітно також, що близько третини опитаних у Києві і понад третину у Вінниці вагалися дати чітку відповідь.